"Калмик чи бурят дивиться у паспорт: "Ціль поїздки?": бешкетував з Несмачним у Криму, шокував Динамо, друг загинув у ДТП
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олександром Мандзюком, екс-форвардом ФК Львів, Іллічівця і, звісно ж, незабутньої Оболоні.
Відповідаючи на запитання про найбільш безстрашного суперника, захисник Чорноморця та Арсенала Сергій Симоненко заявив: "Олександр Мандзюк. Як його тільки не зустрічав, а він все одно біжить, у підкатах стрибає, запихає голову туди, куди ногу ніхто не поставить. Колючий був форвард. Взагалі нічого не боявся".
Зрештою, не бійцівськими якостями єдиними. Мандзюк-старший мав гольове чуття і стабільно вражав ворота суперників Оболоні, ФК Львів та Маріуполя. Нині уродженець Криму мешкає у Хмельницькому і передає знання молоді. Про окупацію півострова, смерть партнера та друга Павла Худзіка, історичну перемогу на "Донбас Арені", приклад Андрія Несмачного та дубль у ворота Динамо – у великому інтерв'ю Футбол 24.
"Начебто два брати, утім шлях різний"
– Олександре, офіційно кар’єру ви закінчили минулого року, у 38.
– Фактично це відбулося раніше. У минулому сезоні я ж лише формально потрапляв у заявку Поділля на матчі Другої ліги. Паралельно асистував Віталію Костишину і виконував тренерські функції. Навіть складно уявити обставини, за яких я міг би вийти на поле.
– Ще раніше ви почали працювати дитячим тренером?
– Саме у такій ролі мене запросили в клуб. Та вже через рік Костишин запропонував допомогти йому у першій команді. Перехід відбувався плавно – я й не помітив, як все сталося. Фактично я завершував кар’єру у Маріуполі, адже подальші виступи за Оболонь складно назвати стабільними. У мене народився син, донька вже виросла – а я увесь час на зборах та у роз’їздах. Хотів просто відчути, як це, коли дитина росте на твоїх очах.
– Ваш брат Віталій закінчив активні виступи у 31 через серію важких травм. Вам фізіологія дозволила пограти довше?
– Дякувати Богу, найсерйозніша моя травма – невеличкий надрив хрестоподібної зв'язки. Я відновився без оперативного втручання. Та й мені вже тоді 32 роки було. А у Віталіка і п’ята плеснова кістка, і пах, і меніски… Мабуть, школа Динамо та серйозні навантаження далися взнаки. Начебто два брати, утім шлях різний. У Віталіка навіть хрящі почали руйнуватися і лікар сказав, що головне завдання – не футбол, а ведення нормального повноцінного життя.
– Нині Віталій – тренер з фітнесу у Колосі. Його можна назвати справжнім фанатом залу?
– Брат розповідав – якщо тиждень не займається, то коліна починають нити. Він повинен постійно стежити за цим. Зрештою, його любов до занять у спортзалі легко пояснити. Футболіст зазвичай потренувався у загальній групі, трішки у качалці позаймався і все. Якщо ти відновлюєшся, проходиш процес реабілітації, то це дуже виснажливий процес. Віталік вимушений був приділяти багато уваги цьому, займався з різними фахівцями. Тепер здобуті знання дозволяють йому працювати тренером за своїм спрямуванням.
– Присвячувати себе цій справі може лише людина з великою силою волі.
– Брат постійно вчиться, спілкується з іноземними реабілітологами. Наша сім'я – доволі велика, нас п'ятеро дітей. У мене два брати та дві сестри. Так от ми маємо групу в месенджері. Буває, з самісінького ранку Віталік надсилає у цю групу фотографії та відео, як він займається. Навкруги ще темно, тільки світає, а він зі своїм собакою Греєм вже бігає. Мабуть, це той випадок, коли хобі переросло у роботу та сенс життя.
"Несмачний був прикладом для нас"
– Троє синів, які люблять футбол – це неабияка загроза для усього, що може розбитися від влучання футбольного м’яча.
– Ми виросли у Бахчисарайському районі у приватному будинку, тому в хаті, здається, нічого не розбили. Навпроти нашої брами у селищі Віліне розташовувався будинок Андрія Несмачного. Фактично він і був тією людиною, яка запалила нашу любов до футболу. Андрій протоптав для нас шлях у Сімферопольське УОР. Далі він переїхав у Динамо, а ми вступили у це училище.
Насправді ми з Віталіком не особливо вірили у себе, та Андрій демонстрував, що зростати у футбольному плані – абсолютно реально. Несмачний був прикладом для нас. Ми часто виходили на вулицю і перепасовувалися через дорогу, запускали м’яч над хвіртками. Андрій мав свої ворота, а ми – свої. Одного разу хтось з нас копнув м'яч вгору, точнісінько в алюмінієві дроти.
– Це навіть страшніше за розбиту вазу.
– О так, ми сильно перелякалися – іскри полетіли з цих дротів, світло зникло, все почало плавитися… Ми не знали, куди втікати. Коли трохи заспокоїлися, то довелося електрика викликати.
– Ваш третій брат також брав участь у цих футбольних забавах?
– Юра старший за нас. У Віліному був популярним кінний спорт. Брат любив їздити на конях, багато часу проводив у конюшні. Нам з Віталіком це зовсім не подобалося. Юра теж футболом займався, але грав тільки на першість району. Хоча швидкість мав непогану.
– Стосунки з Несмачним підтримуєте дотепер?
– Я не настільки близький з ним, як Віталік, проте нещодавно списувалися. Андрій запитував, як справи у моєї сім'ї – він, до речі, ще з дитинства мене Шурою називає. У той час він перебував у Києві, розповідав, як ховався від бомбардувань на паркінгу свого будинку. Періодично цікавимося життям одне одного, запитуємо про батьків…
– Парадокс вашої братерської кар’єри – ви ніколи не грали в одній команді з Віталієм.
– На жаль, мене не запрошували у Динамо та Дніпро, куди пробився Віталік (Сміється). Це нормально – зате ми багато разів грали один проти одного на рівні Прем’єр-ліги. Більше того, я – нападник, він – захисник. Це додавало ще більше інтриги. На згадку про наші зустрічі залишилися тільки фотографії. Якось журналіст Євген Гресь надіслав мені фото, на якому ми з Віталіком зійшлися у боротьбі. Це хороша пам'ять.
"Генерали на полі? Це не зовсім професійно"
– Ви розпочинали у сімферопольському Динамо. Якими були ваші перші футбольні кроки?
– Знаєте, футбольна кар'єра, наче пазл. Яким буде малюнок, як вона складеться – лише Богові відомо. Чи не найважчий момент у житті футболіста – перехід з дитячого у дорослий футбол. Це вже як тренер я розумію. Тоді у Динамо я долав ці важкі кроки, на яких діти губляться. Спочатку виступав за другу команду Таврії у чемпіонаті області, а потім потрапив у Динамо, яке грало у Другій лізі. Мені сильно допоміг Михайло Сачко, тренер з Івано-Франківщини, який у Сімферополі був своєрідним менеджером.
– Одна з фішок Динамо – виступи на професіональному рівні двох поважних генералів, яким було під 50: Миколи Пихтіна та Миколи Паламарчука.
– На тренуваннях вони з'являлися рідко. Ми розуміли, що це люди, які допомагають клубу виживати. Я не знаю усіх умов та домовленостей, та це не зовсім професійно. У такому поважному віці виходити у Другій та Першій лігах? Тоді я був молодим хлопцем і не звертав уваги, однак зараз розумію, що це точно не сприяє нормальній футбольній атмосфері.
– Невдовзі ви поїхали за сотні кілометрів від дому – у Красилів на Хмельниччині. Як виник цей екзотичний варіант?
– Я розумів, що треба рухатися далі. Через знайомих тренерів дізнався, що в Алушту на збори приїхала команда Красилів-Оболонь, яка виступає у Першій лізі. З’їздив на збори, познайомився з Миколою Мандриченком, який очолював цю команду. Як виявилося згодом, цей тренер зіграє ключову роль у моїй кар’єрі. Ніколи не забуду його перші слова: "Сашко, у нас є футболісти, які сидять на заміні. Нам потрібні гравці, які виходитимуть у старті. Доводь, що ти можеш грати в основі". Я поїхав у Красилів, райцентр за тисячу кілометрів від мого рідного Криму, утім завжди почувався там дуже комфортно. Місто футбольне, вболівальники чудові. Чого ще треба для футбольного щастя?
– У чому полягав визначальний вплив Мандриченка на ваше формування?
– Ті речі, які я дізнався від Миколи Івановича, були особливими для мене. Я ніколи раніше не чув, як правильно діяти при атаці, при обороні, у певних зонах на полі… У Сімферополі ти виходив, побігав, виклався на максимум, утім без будь-яких тактичних тонкощів. А в Красилові я почав мислити на полі.
"Думав, що Павло їде з кимось у машині і розігрує мене"
– Саме у Красилові ви познайомилися з Павлом Худзіком, який став вашим близьким другом.
– Завжди сумно і боляче згадувати про це. У Красилові виступало чимало молодих хлопців, два з яких стали відомими на всю Україну. Перший – Олександр Воловик, який класно проявив себе у донецькому Металургу і грав у Шахтарі. Другий – Павло Худзік, з яким ми мешкали в одній кімнаті. Через певний час ми розійшлися, адже Павло поїхав у бурштинський Енергетик. Згодом Богдан Бандура та Андрій Чіх запросили Худзіка в ФК Львів.
– Невдовзі туди переїхали і ви?
– Так, ми знову зустрілися і ще тісніше потоваришували. Розійшлися лише, коли Павло переїхав у Зорю, а я – в Оболонь. Ми дружили сім'ями, мешкали поруч. Навіть зараз, коли Павла більше немає, ми спілкуємося з дружиною Павла та його дітьми. Він завжди був максимально позитивним. Не пригадую, щоб хоч колись він на щось скаржився. Суцільні жарти, позитив, горбилі…
– Як ви дізналися про загибель Павла у ДТП?
– Я перебував у Маріуполі, мій брат Віталік дав мені електростимулятор для м’язів. І якраз по Скайпу пояснював, як ним користуватися. Раптом задзвонив телефон. Дивлюся – Павло дзвонить. Я знав, що напередодні він за дубль Зорі зіграв і мав повертатися додому. Зазвичай ми розмовляли по 2-3 рази на день. Оскільки я був зайнятий, то збив виклик – подумав, що після дзвінка з Віталіком перетелефоную.
– Забули?
– Трохи забігався. Через кілька годин на телефоні знову висвітлюється "Паша". Я одразу підіймаю трубку і починаю: "Привіт, я забув віддзвонити". Але чую голос не Павла: "Це майор, на трасі відбулося ДТП…" Я не повірив, адже у Павла була певна особливість. Він ніколи просто так не починав розмову. Нерідко це були жарти на кшталт: "Доброго дня! Вас вітає футбольний клуб Мілан. Ми хочемо запросити вас на перегляд".
– Подумали, що вас розігрують?
– Павло, напевно, з кимось їде у машині, дав телефон пасажиру і жартує таким чином. Тому відповів: "Годі жартувати". Проте голос у трубці повторює про ДТП, знову називає прізвище та звання міліціонера і вказує конкретну ділянку траси неподалік Золотоноші. Тоді я дізнався, що Павла забрала швидка допомога, він без свідомості. Очевидно, мій номер був останнім серед набраних, от і працівники ДАІ вирішили зателефонувати мені. Я миттєво подзвонив брату Ігорю, а потім і Сергія Рафаїлова із Зорі набрав. Ігор, своєю чергою, повідомив Павловій дружині, яка з дітьми чекала його у Києві.
– Павло два дні перебував без свідомості.
– Аварія відбулася 6 березня, а 8 березня його не стало. Мені подзвонив наш спільний знайомий і сповістив про це. Я не міг повірити. Ще рік чи два після цього я чекав, що на телефоні висвітиться номер і напис "Паша". Що ми знову поговоримо, пожартуємо… Зараз тільки дивлюся, як ростуть Павлові діти, радію за них, та біль не минає.
"Міг будь-коли приїхати до Кіндзерського і розмовляти про що завгодно"
– У 2004-му ви дебютуєте в елітному дивізіоні за Оболонь. Особливі відчуття?
– Це казка! Пригадую перший матч за цю команду. Я грав у Першій лізі за Красилів-Оболонь проти ірпінського Нафкома, оформив дубль, ми закінчили 2:2. За мною заїхав брат Юра, я планував на день затриматися у нього в Києві. На вході у роздягальню мене зустрічає тренер Оболоні Петро Слободян: "Маєш бажання завтра з першою командою полетіти в Донецьк на гру з Шахтарем? Якщо так, то переодягайся, їдемо на базу".
– Від такого не відмовляються?
– Кажу братові, що у мене заїзд, плани змінилися. Оболонь у той час мала віковий колектив: Конюшенко, Терещенко, Каряка, Гребеножко, Нивинський, Кобзар. Дуже потужні хлопці. Прокинулися, їдемо в аеропорт – все ніби у сні. Я ж раніше ніколи навіть не літав. У середині другого тайму Слободян кличе: "Ти готовий? Виходиш". От я й вийшов. Бігав, старався, викладався. Ще два дні тому я про це мріяти не міг. Не одразу все осмислив, однак у психологічному плані дуже виріс. Кажу тепер своїм підопічним – ніколи не знаєш, як повернеться твоя кар'єра. Але завжди треба бути готовим до будь-яких поворотів.
– Через сім років після того дебюту ви знову приїхали у Донецьк і створили абсолютну сенсацію – Оболонь стала першою командою, яка обіграла Шахтар на "Донбас Арені".
– А через три дні після Оболоні на "Донбас Арені" виграла Барселона у рамках чвертьфіналу Ліги чемпіонів. Шахтар тоді був атомним. Пригадую, як дивився на табло стадіону і складалося враження, ніби хтось на паузу натиснув, усе застигло… Наша Оболонь складалася із простих пацанів, ніяких зірок у складі. Зате колектив – шалений. Билися один за одного. Того вечора ми віддали більше, ніж могли дати.
– Усе вирішив єдиний гол Сергія Кучеренка під завісу зустрічі.
– Сергій так виконав штрафний, що Рустам Худжамов виявився безсилим. Це при тому, що раніше гол Вадика Панаса не зарахували, а він був чистим. Вадим ще й червону картку отримав. Пам'ятаю, як у роздягальню зайшли, як раділи – не усвідомлювали, що сталося. Президент на радощах подвійні преміальні виплатив. Хоча з таким колективом ми навіть про гроші не думали – це надзвичайні емоції на все життя. До речі, у тому сезоні ми двічі Шахтар обіграли. У першому колі єдиний гол забив Павло Худзік.
– Якщо в Оболоні був особливий президент Олександр Слободян, то у ФК Львів ви познайомилися з не менш харизматичним Юрієм Кіндзерським. У чому полягала його нетиповість для українського футболу?
– Це людина, яка неодноразово дивувала з приємного боку. Завжди пам'ятатиму усе добро, яке він зробив для мене. Квартиру, у якій я зараз мешкаю, допоміг придбати саме Юрій Іванович. Прикро тільки, що розійшлися ми не дуже добре. Мене запросили в Оболонь, президент не хотів відпускати. Можливо, певний осад залишився… Хай там як, Кіндзерський – один з найкращих керівників клубів, яких я знаю. Завжди буду вдячний йому. Людина могла виплатити команді преміальні за нічию, як за перемогу. Ти міг у будь-який час приїхати до нього в офіс і розмовляти про що завгодно. Юрій Іванович обожнював футбол.
"Невідомо хто і невідомо звідки запитує мене про ціль поїздки додому"
– Разом зі Львовом ви пройшли різні етапи: Перша ліга, УПЛ, знову Перша ліга. Як все складалося для вас?
– Адаптація була непростою. Спершу у Львові мене навіть дощ дратував. Коли команду очолив Сергій Ковалець, то моє життя змінилося. У нас був прекрасний колектив, я із задоволенням йшов на тренування. З багатьма хлопцями спілкуюся дотепер: Ігор Ільків, Віталік Романюк, брати Баранці… А саме місто дуже полюбив і з радістю туди повертаюся. Тільки згадую, як мене лякали перед поїздкою до Львова: "Якщо ти російською запитаєш, як пройти у певне місце, то тебе навмисно відправлять в іншому напрямку".
– Перевірили на власному досвіді?
– Жодного такого випадку за три роки. Там виключно класні і добрі люди. Мої батьки родом із Львівщини: тато – із Рави-Руської, мама – із села Щеплоти Яворівського району. Просто вони виїхали давно звідти, мешкали у Херсоні, а потім перебралися у Крим. Тато помер ще у 1988-му, а мама зараз мешкає у Віліному. Минулого року робив їй екскурсію, привозив до Львова, їздили у село. Ми усі отримали незабутні емоції.
– Відвідуєте маму у Криму?
– Перед останньою поїздкою сказав дітям: "Розмовляйте лише українською". В автомобілі також вмикали українську музику. Жодного зауваження чи негативної реакції не отримали. Та буває, спілкуюся із кримськими знайомими і чую від них: "Давай не будемо сперечатися, хто перший почав". Що я маю їм відповісти? А хто розпочав? Які можуть бути дискусії? У мене складається враження, що я з деревом говорю. От став перед березою і розмовляєш з нею – ефект аналогічний.
– Процес перетину незаконного кримського кордону втомлює?
– Раніше я міг спокійно приїхати до свого додому, до мами. Привезти внуків до бабусі. Там поховані мій тато та моя бабуся, мешкають родичі, друзі, тренер. Пригадую першу поїздку після окупації – нас 8 годин тримали, автомобіль перевернули з ніг на голову. Якби не мама, то я б ніколи туди не поїхав з таким ставленням. Минулого року виникли проблеми з документами дружини. Українських прикордонників пройшли без проблем. Російські кажуть: "Ти з дітьми можеш проїжджати, а жінка хай повертається назад". Ми подолали 850 кілометрів. Як назад?
– Яка причина?
– Сидить у віконечку чоловік з вузькими очима, не знаю, якої національності… І цей калмик чи бурят з віконця дивиться у мій паспорт, де у графі "Місце народження" вказано Крим, і питає: "Яка ціль вашої поїздки?" У мене там рідня, я там народився і виріс… А тепер невідомо хто і невідомо звідки запитує мене про ціль поїздки додому. Абсурд.
"Для мене приставка "головний тренер" не є важливою"
– У 2009-му ви взяли участь у легендарній болотяній битві з Металістом у Добромилі. Найгірший газон у вашому житті?
– Однозначно (Сміється). Зараз це виглядає незвично, а тоді сприймалося, як належить. Ми вийшли на поле, підібрали необхідні шипи. Билися, виконували свою роботу і зіграли 1:1, Валера Федорчук забив. Певною мірою нам пощастило, до цих умов ми краще пристосувалися. Принагідно відзначу, що захисник Металіста Мілан Обрадовіч – мабуть, найбільш незручний суперник, з яким я перетинався. З ним дуже непросто боротися. А на тому полі і поготів.
– Через рік у складі Оболоні у першому турі ви стали творцем сенсації, коли оформили дубль у ворота Динамо.
– Сергій Ковалець умів перетворити страх на позитив. Ми не боялися Динамо. Мене навіть в інтерв'ю напередодні про це запитували. Я ще пожартував: "Давайте тоді з другого туру почнемо. Чому ми маємо Динамо боятися?" Сібіряков, Худзік, Слюсар, Лозинський, Остапенко, Пластун – кожен з них віддав усього себе. Кожен футболіст зіграв на максимумі. Взагалі недарма кажуть, що задля результату на полі в клубі мають викладатися не тільки футболісти, а й водій автобуса, кухар та бухгалтер. Це секрет мікроклімату.
– Епічності тому матчу надавав факт вашого камбеку. За рахунку 0:2 ви ж, мабуть, не вірили, що відіграєтеся?
– Коли забили Ярмоленко та Шевченко, насправді здалося, що все втрачено. Проте ми билися до кінця. Ця нічия дала нам впевненість – наші футболісти розкрилися. І гляньте, як потім Оболонь вигідно продала їх: Худзіка у Зорю, мене у Маріуполь, Путраша в Таврію, Пластуна в Карпати, Рибку у Шахтар. Той сезон взагалі видався золотим для нас. Крім двох перемог над Шахтарем, ми ще й Динамо у другому колі 2:0 обіграли завдяки голам Худзіка та Сібірякова.
– Наприкінці кар’єри ви зустріли ще одного сильного мотиватора. Як працювалося з Миколою Павловим?
– Микола Петрович був зв'язковою ланкою між президентом та колективом. У нього був чудовий тренерський штаб. Павлов – прекрасний менеджер, який делегував тренувальний процес помічникам. Іван Балан – фантастична людина, як і Дірявка, Єсін чи Тарахтій. Вони якісно виконували свої функції, а Павлов збоку все це оцінював. Ковалець, наприклад, брав активнішу участь у цьому процесі.
– У вас є амбіції стати головним тренером у майбутньому?
– Я допомагаю Віталію Костишину, багато вчуся. Ми постійно спілкуємося, маємо свої задуми. Для мене приставка "головний тренер" не є важливою. Має значення задоволення від роботи. І зараз я його отримую.
– У новому сезоні Поділля не зіграє – клуб ухвалив рішення взяти паузу.
– Президент клубу та мер міста вирішили таким чином і я вважаю, що це правильно. Усі наші думки пов'язані із війною, тому пріоритет надаємо саме захисту України. Сподіваюся, що після перемоги Поділля обов'язково повернеться і тішитиме вболівальників своєю грою.
показати приховати