Ексклюзивне інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Володимиром Перхуном, батьком знаменитого голкіпера московського ЦСКА і збірної України. Сергієві респектували Лобановський та Садирін, він міг опинитися у київському Динамо, але трагічне зіткнення на полі обірвало молоде життя на неповних 24 роках.
Кінець літа 2001-го сколихнув український футбол величезною трагедією. Розум вперто відмовлявся приймати цей факт – голкіпер національної команди Сергій Перхун помер, не приходячи до тями, через травму, отриману на футбольному полі.
Довгих десять днів очікування і тривоги завершилися зранку 28 серпня. Сергій через тиждень мав святкувати свій 24-й день народження. Україна втратила потенційно першого номера збірної, хоча усі ці футбольні дрібниці не могли зрівнятися з горем, яке пережила сім’я.
Батько Володимир Сергійович завжди зберігав тісний зв'язок із сином. Разом вони пройшли довгу і непросту дорогу до визнання, вершиною якої на той момент був виклик до головної команди країни. Команди, про яку так мріяли обидва. Вже через три дні після дебюту у синьо-жовтій футболці Перхун зазнав смертельної травми.
Навіть через 20 років після цих жахливих подій Володимиру Сергійовичу важко пригадувати той поєдинок. Однак лише батько добре знає про найзаповітніші футбольні мрії сина. Лише він бачив перші успіхи і невдачі, всіляко підтримував малого, а згодом так само радів його перемогам. Перхун-старший з усмішкою згадує життєвий шлях Сергія. Він розповідає про сина з нереальним теплом і щирістю. Втім надзвичайно важко йому даються спогади про найтрагічнішу мить життя. Час минає, проте душевні рани залишаються назавжди.
Світлої пам’яті Сергія Перхуна присвячується.
"Я аналогічно сказав би синові: "Йди у футбол"
– Володимире Сергійовичу, як часто поринаєте у спогади і згадуєте сина?
– Раніше – кожну годину, постійно думав про це. Час минає, біль у серці притуплюється, хоча залишиться на усе життя. Взагалі не буває такого дня, щоб я не згадував Сергія. Він надзвичайно часто мені сниться. Чомусь особливо юний вік – коли він ще не за молодіжну збірну грав, а за юнацьку. Я тоді частенько їздив разом з командою: в Угорщину, у Словаччину.
– Ви не задумувалися про те, як могла би скластися синова кар’єра, якби не той випадок?
– Мені дуже подобається гра Георгія Бущана у воротах національної команди. Та я думаю, що місце воротаря номер один в Україні на довгі роки належало б Сергію. Не сумніваюся, що син тільки зростав би у майстерності. І здійснилася б його мрія. Сергій марив Барселоною і збірною України. Він страшенно хотів грати в Іспанії – дуже подобалися тамтешні люди. Все було б інакше – і ми не жили б з раною у серці, як зараз.
– Сергій мав кумирів, на яких рівнявся?
– Петер Шмейхель і Андреас Кепке були улюбленцями. Особливо данець.
– Не ставили собі запитання, чи могли ви щось змінити і не допустити трагедії?
– Ні, ми не картали себе. Якби ми знали про це раніше, то все одно не могли заборонити займатися футболом. Я аналогічно сказав би синові: "Йди у футбол". То було його бажання, мрія і сенс життя. Постійно просився змалечку на футбол. Років шість, мабуть, виповнилося і Сергій попросив: "Мамо, тату, запишіть мене у секцію". Тягнуло його туди. Звичайно хотілося б, щоб він залишився живим. Але я нічого б не змінював.
– У вашій родині ніхто не мав стосунку до спорту?
– Я закінчив університет, який тепер має назву Дніпровського імені Олеся Гончара, за фахом "викладач української мови та літератури". Футболом не займався, але маю звання майстра спорту з велоспорту. Мій батько, Сергій Георгійович, обожнював футбол. Дідусю йшов 89-й, коли Сергія не стало. Він танкіст, пройшов усю війну, дійшов до Берліна, на Рейхстагу розписався. Тато прищепив мені любов до футболу, а я – вже Сергійку. Син бачив, як я дивлюся гру по телевізору. Скільки йому там було – рік-два, але сідав і вболівав зі мною.
– Сергій знав українську?
– Так, але не скажу, що добре нею володів. Однак страшенно любив Україну. Коли отримував виклики до збірних, то шалено тішився: "Тату, це ж наша Батьківщина!" Формувався і зростав ще при совєтській власті. Пригадую, у 10-му класі потоваришував з хлопцем, який палко підтримував процес здобуття Незалежності, загорівся цим. Зрештою, у нашій родині старше покоління спілкувалося українською, наприклад, мої тато і мама.
– Сергія ви назвали на честь свого батька?
– Виходить, що так. Тоді якось не думалося – просто подобалося це ім’я.
"Сергій виходив з воріт у стилі Яшина – руками вперед"
– Ви бережете дотепер усі речі, пов’язані із Сергієм?
– Свого часу заснував музей. Експонатів безліч: фото, медалі, значки, газети. Архів зберігаю вдома – абсолютно усе, що стосується сина. Збирав їх ще до трагедії. Колекціонував програмки, довідники, а ще марки – я давній філателіст. У якій би країні Сергій не був, завжди привозив мені поштові марки. Збирали з ним колекцію.
– Сергій не одразу став у ворота?
– Починав у полі. Я привів його у секцію на невеличкий стадіон "Трудові резерви". На жаль, набір скінчився, ми запізнилися. Тренер Анатолій Ісламович Бурганов вислухав мене і каже: "Що вдієш – приходьте наступного року". Почав просити, переконувати, мовляв, син – справжній фанат футболу. "Та всі хочуть, але не всі можуть", – відповів Бурганов. Потім додав: "Ну якщо прийшли, то нехай переодягається". Сергій побігав дві години, потім тренер мене кличе – думаю, напевно, скаже, щоб наступного разу ми не приходили.
– Все виявилося навпаки?
– "Нехай приходить! Сподобався мені", – сказав Бурганов. Сергій був невисоким, але кремезним за статурою. Тренер ставив малого у захист, а потім вирішив перемістити у ворота. "Це його місце", – стверджував згодом Анатолій Ісламович.
– Сергій дебютував у Вищій лізі у 16-річному віці. Той рекорд зберігається ось уже майже 20 років. Це був не той випадок, коли молодий гравець рано і спонтанно починає, а згодом зникає у забуття.
– На момент першої гри синові виповнилося 16 років, 1 місяць і 4 дні. Якби не тоді з Кривбасом, то пізніше б дебютував. Основним воротарем Дніпра вважався Микола Медін. Напередодні його квартиру пограбували – сповістили про це на базі. Микола Павлов почав шукати альтернативу. Сирота травмувався, вибір впав на Сергія. Конкуренція у Дніпрі була сильною, та сина це не лякало. "Тату, це навіть краще", – казав не раз мені.
– Судячи з відеозаписів та спогадів партнерів, Сергій добре діяв на виходах. То була найсильніша його воротарська чеснота?
– Відверто кажучи, спочатку мав з цим проблеми – боявся трохи. А потім поступово перетворив недолік на "коронку". Можливо, це звучатиме гучно, але син виходив з воріт у стилі Яшина – руками вперед. Після Лева Івановича більшість воротарів виходили ногами. Сергій підтримував приклад старої школи. Ще добре забирав верхові м’ячі. Зріст дозволяв – 187 сантиметрів.
– Малюк з’явився на світ здорованем. 4800, здається?
– Абсолютно точно. Величеньким народився. Коли йому був рік-півтора, то чимало часу проводив у бабусі на окраїні міста, яка називається Шляхівка. Спав на залізному ліжку, поруч на стіні килим. Як почне ногами буцати – сусіди аж хвилювалися. Моя мама Раїса Федорівна дивувалася такій силі малого – ще тоді розуміли, що народився футболістом. З дитинства Сергій віддавав себе усього футболу. Навіть у кіно не ходив. Тричі на тиждень тренування, на вихідних грав. Увесь вільний час цьому присвячував. І так 10 років! У нього не було дитинства. Точніше було, але минуло воно на тренуваннях. Найголовніше, що це йому подобалося.
"Давав 200 доларів і казав: "Тату, це тобі на пиво"
– Школа для багатьох футболістів – далеко не улюблене місце. Які шкільні предмети Сергію подобалися?
– Географія та історія. Особливо українська історія – мабуть, улюблений шкільний підручник у нього був. А ще Сергійко знав столиці майже усіх країн світу. Таке собі хобі. Що б не запитав – усе знав. Звідки? "Подобається просто", – пояснював він. Разом з тим, не ідеалізуватиму Сергія – він не завжди мав час на науку. Тому всяке траплялося. Міг з математикою мати труднощі. Ну як футболіст вчився: "трієчки" отримував, хоча з улюблених предметів завжди мав "п’ять".
– З фізкультурою жодних проблем не було?
– На диво, були (Усміхається). Сергій за дубль грав ще 15-річним. Бувало, пропускав уроки. Зокрема, рідко ходив на фізкультуру – їх же на базі часто закривали. Вчитель цього не знав і поставив йому "трійку". Класна керівниця пішла з’ясовувати у чому справа: "Що ви робите? Він же у Дніпрі грає! Такі навантаження отримує. А ви йому "трійку!" Вчитель здивувався – не знав про це. Потім вибачався перед Сергієм, посміялися разом.
– Як Сергій сприймав невдачі?
– Переживав, хвилювався – ми бачили і знали, що виникли якісь проблеми. Проте відходив дуже швидко. Але працював над помилками – ставився до аналізу серйозно. У 1998-му Дніпро грав у Донецьку на День шахтаря. Поступилися 0:6, а Сергій пропустив шість голів. Пам’ятаю, приїхав додому дуже сумний. Наступного дня прийшов і каже: "Тренери провели аналіз – жодної моєї помилки не побачили". Як виявилося потім, цю гру здали.
– Футболісти традиційно пам’ятають, на що витрачають свою першу зарплату. Ви пригадуєте, що з грошима зробив Сергій?
– Він додому і половини не приніс (Сміється). Накупляв шоколадок, пороздавав друзям. Коли їздив у якісь закордонні мандрівки зі збірною, то завжди привозив сувеніри для товаришів: солодощі, футболки… У нас же нічого не було – дефіцит. Сергій до грошей ставився без фанатизму – як до певного інструменту, не накопичував, не надавав їм ключового значення.
– Щедра душа?
– Якось у Москві до нього підійшов чоловік і повідомив, що родом із Дніпропетровська. Мовляв, немає грошей на зворотну дорогу. Сергій без вагань витягнув 100 доларів. Чесно скажу – я, наприклад, не дав би (Сміється). Часто бувало, що мені давав просто так 200 доларів і казав: "Тату, це тобі на пиво". Мамі щедро дарував. Коли ми заперечували, він переконував: "Та перестаньте. У мене ще буде". Складалося враження, що він думав, нібито у нього ще все попереду. Жив для людей… А як він життя любив!
– Для вас похід на матч за участю сина був чимось особливим?
– Відвідував усі ігри, які тільки міг. Їздив на кілька поєдинків у Молдову. Постійно вів таблиці, записи – як Сергій зіграв, скільки відбив, як пропустив. Якщо не був фізично на стадіоні чи по телевізору не транслювали, то слухав по приймачу.
"Ти підеш до мене у київське Динамо?" – запитував Лобановський"
– На початку кар’єри Сергій мав серйозну проблему – зламав руку, яка довго не заживала.
– В одному з матчів він навіть пенальті взяв зі зламаною рукою. Хоча перед самим поєдинком ще носив гіпс.
– Перелому він зазнав у курйозній ситуації.
– У складі юнацької збірної Сергій виграв бронзу чемпіонату Європи-1994 в Ірландії. На одному з тренувань побився об заклад з кремезним партнером Олегом Федоруком. Змагалися, хто кого переможе по пенальті.
– Епоха у Дніпрі закінчилася у 1998-му. Як у Сергія виник варіант з тираспольським Шерифом?
– Повноцінних пропозицій після Дніпра син не мав. Клуб просив серйозні гроші – ніхто не погоджувався на такі умови. Шериф на той час мав кошти та амбіції завдяки президенту Віктору Гушану. Той зацікавився грою Сергія і запросив у Молдову. Я переконував, мовляв, це далеко не ідеальний варіант. Та син поїхав і провів там два повноцінних сезони. Потім відчув, що переріс цю команду.
– З пошуками нового місця роботи знову виникли проблеми.
– Він не мав власного агента – це суттєво ускладнювало процес працевлаштування. Самотужки всюди їздив. Запрошував Галатасарай – не пощастило. Буквально за день до Сергієвого приїзду вони підписали воротаря.
– Варіанти в Україні мав?
– Ворскла цікавилася. Сергій та Андрій Головко, його товариш з Дніпра, поїхали у Полтаву. Андрій залишився, а Сергій повернувся – казав, що це не його команда.
– Начебто був інтерес від Валерія Лобановського та Динамо.
– Не знаю чи коректно розповідати про це як мрію, однак Сергій справді хотів грати за Динамо. Просто не існувало конкретики. Валерій Васильович запросив Сергія у збірну, там поспілкувалися. Після матчу у Латвії Лобановський обійняв Сергія і похвалив. "Ти підеш до мене у київське Динамо?" – запитував Валерій Васильович. Син, звичайно, відповів згодою. Можливо, згодом їхні долі перетнулися б – за умови, якщо б Сергій залишився живим.
"До мене підійшов Садирін і сказав: "Я втратив сина"
– Сергій провів лише тайм за національну команду і не пропустив.
– В офіційний реєстр не прийнято включати ще один спаринг – вони грали проти одеського Чорноморця. Перемогли, здається, 2:0.
– У своїй книжці "Мій син воротар" ви писали – виклик до збірної для Сергія був чимось особливим. Як він сприйняв дебютне запрошення?
– Сергій дзвонив нам майже щодня – ми постійно перебували на зв'язку. Нехай і з Тирасполя чи з Москви – завжди телефонував. Коли дізнався про збірну, подзвонив нам з відчуттям величезного щастя. То була його мрія – ось вона, збірна України! Він же пройшов усі етапи: юнацька, молодіжна… І нарешті національна команда!
– Сергія нібито мали викликати на офіційні матчі відбору ЧС-2002. Це правда?
– Син питав у Валерія Васильовича чи отримає виклик. "Сергійку, тепер ти наш. Будеш грати за збірну", – заспокоїв його Лобановський. Думаю, Сергій не вигадував, коли розповідав.
– Виклик у збірну він отримав після чудового періоду в ЦСКА. Крім варіантів в Україні, зірвалися ще кілька можливостей за кордоном.
– Серйозно цікавився Торпедо-ЗІЛ, який тренував Євген Кучеревський. Та через фінансові проблеми клуб відмовився від підписання. Так трапилося, що десь на зборах гру Сергія помітив Павло Садирін, наставник ЦСКА. Ще коли Сергій перебував у реанімації, то ми ближче познайомилися з дружиною Садиріна, Тетяною Яківною. Вона згадувала емоції чоловіка, коли ЦСКА підписав контракт із Сергієм. "Таню, якого я воротаря взяв! Це другий Яшин! Ще не бачив таких", – не міг натішитися Павло Федорович.
– Між ними одразу виникла хімія?
– Як між батьком і сином – він сам мені про це розповів. Після смерті Сергія до мене підійшов Садирін і сказав: "Я втратив сина". Загибель Сергійка ще більше підкосила Павла Федоровича – через кілька місяців його не стало.
– Епоха Сергія в ЦСКА – суцільний успіх і чудова преса. Він нарешті знайшов свою команду і тренера?
– Найбільше мені сподобалася характеристика воротаря Зеніта та збірної Вірменії Романа Березовського. Зберігаю газету з його інтерв'ю. Запам'ятав Романову цитату: "Існує геній від поезії – це Пушкін. У музиці – це Моцарт. Ось таким генієм серед воротарів завжди був Перхун". Я як це прочитав…
"Я вмру, та гол не пропущу"
– Фатальна гра з Анжі 18 серпня 2001-го. Мали погане передчуття?
– Віщий сон. Я у це не особливо вірив, але якраз із четверга на п'ятницю сниться сон. Тієї ночі я спав жахливо – спека, не міг заснути. Йдемо разом із Сергієм по зеленому полю. Невідомо звідкіля з'являється темна людина з пістолетом у руках і двічі стріляє. Спочатку у мене, а потім у Сергія. Я підіймаюся, а він – ні. Кличу сина, та він так і не здійметься на ноги.
– Коли востаннє спілкувалися з Сергієм?
– У четвер. Якраз перед тим сном. А в суботу відбувся матч. Якби говорили у п'ятницю, то я б попередив, розповів про нічні жахи. Дзвонив по дротовому телефону з бази. "Тату, там така заруба в Дагестані буде! Всі хлопці готуються, буде важко. Але я вмру, та гол не пропущу", – такими були його слова. І дійсно не пропустив.
– Крім тієї фрази, Сергієва дружина згадувала про особливе смс.
– Написав перед грою "Люблю тебе до судом". Начебто прощався чи відчував щось погане.
– Коли ви дізналися про те, що сталося?
– Того дня, у суботу, ми поїхали з друзями на турбазу. Переночували, зранку у неділю поснідали. Я завжди возив із собою приймачі: або "VEF", або "Океан". Передають у новинах, що вчора сталася така подія. Кинулися телефонувати у Махачкалу – та де там. Ледве додзвонилися до дружини Юлі. Повідомила, що Сергійка у Москву збираються везти. Ми добралися туди на третій день.
– Наступні сім днів ви провели поруч із Сергієм?
– Він був у дуже важкому стані – допускали у палату періодично. Надіялися до останнього, ходили до церкви.
– Динаміка відразу була невтішною?
– Стабільна, але дуже важка. Потім нам розповіли, що у Махачкалі не мали апарату для вентиляції легень. Його перевезли у Москву. Хірурги згодом визнали – то була помилка. Сергій потребував спокою. А там виникла серія хибних рішень. Все почалося з уколу від правця. Навіщо? Який правець? Син був при свідомості. Ще запитував у Садиріна: "А ви поставите мене на наступну гру?" Він переодягнувся у роздягальні, їхав зі всіма в автобусі у аеропорт. Перед посадкою у літак стався приступ – знепритомнів. Якби ж його зі стадіону безпосередньо у лікарню відвезли. Та що тепер казати…
– На повторі того епізоду помітно особливий момент – Сергій після зіткнення падає, повертається і дивиться на ворота.
– Глянув чи м'яч не перетнув лінію. Він же пообіцяв, що не пропустить. Навіть у такій ситуації хотів врятувати ворота.
– Ви багато разів дивилися той повтор?
– Спочатку кожну годину. А тоді рідше – раз-два на тиждень. Тепер просто не хочеться, не можу. Нагадує про це знову, в саме серце… Бентежить сильно. Взагалі після випадку із Сергійком цілий рік футбол не дивився. Я не міг! Вмикаю футбол – і сльози на очах. Та й зараз в інтернеті все це важко читати.
"Зустріч із Будуновим? Я не захотів"
– Якось ви казали, що на Будуна Будунова зла не тримаєте, втім спілкуватися не хочете.
– Не думаю, що він навмисно це зробив. Але хотів залякати. У таких епізодах нападники все ж поступаються воротарю. А цей пішов… Він ще потім "Спорт-Експресу" казав: "Я побачив, що Перхун біжить мене вбивати". Ну про що ти кажеш? Сергій міг і коліно виставити, і лікоть. Перегляньте момент на відео – син згрупувався і пошкодував суперника. Руку взяв під себе. І підставив скроню.
– Будунов намагався поспілкуватися з вами лише одного разу?
– Я не захотів. Мені телефонували з федерації, мовляв, він приїде на розмову. Каменя на серці у мене немає. Розумію, що він не хотів, не думав… Та чому не одразу? Тільки через 6 років. Тоді йому радили: "Приїдь на похорон, розкажи". У газеті Будунов пояснював, що боявся помсти вболівальників, які нібито хотіли його вбити. Та що ти за джигіт? Якщо ти правий. Якщо ненавмисно. Треба було приїхати – я б його зрозумів.
– У момент трагедії Сергієва дружина була вдруге вагітною.
– Велися розмови про аборт. Мовляв, з двома дітьми сама залишається. Молодець, що відважилася і народила. Зараз ми особливо не спілкуємося – вони у Москві живуть. ЦСКА виділив квартиру, забезпечив грошові виплати. Через усі ці дії з боку Росії – я не прихильник цього… До 2014 року вони приїздили на кладовище у Дніпро. Ми зустрічалися з онучками. Тепер у них свої турботи.
– На прощання з Сергієм прийшло орієнтовно 10 тисяч людей.
– Церемонія відбувалася на стадіоні "Метеор". Людей було справді дуже багато. Приходили усі, хто хотів. По новинах про Сергія багато розповідали. Фанати ЦСКА ставилися з величезною повагою до сина. Дали прізвисько "СуПЕРХУН". Приїжджали потім до мене, розказували чимало хороших історій про сина.
– У вас є молодша донька Яна, яка зустрічалася з футболістом Дніпра та Ворскли Віталієм Несіним. У 20-річному віці він загинув у ДТП.
– Так, я знав Віталіка. Вони не були заручені, тільки зустрічалися, але я був знайомий з хлопцем. Дуже шкода, що так сталося.
– Ви розповідали, що багато часу проводите з Яниними дітьми.
– Так, маю онука Андрійка і внучку Марію. Малому 11 років, ходив і на футбол, і на плавання, і на боротьбу, і на бокс. Але більше комп'ютер любить, ніж спорт (Усміхається). Казав Андрію, що дядько Сергій у його віці мав серйозні успіхи у футболі. Однак його футбольну дорогу важко повторити – у кожного своя доля.