В інтерв’ю "Футбол 24" Олег Старинський розповів, як йому вдалося повернути камбоджійському клубу Пномпень Краун втрачену велич, і що цьому передувало.
Розвиток футболу у цій країні Південно-Східної Азії отримав імпульс після закінчення Другої світової. Проте – ненадовго. Із середини 60-х до середини 70-х Камбоджу трусила громадянська війна, яка завершилася приходом до влади режиму "червоних кхмерів". А ці "будівничі комунізму" стали творцями лютого геноциду, який забрав життя від одного до трьох мільйонів камбоджійців. Футбол відійшов у затінок на багато років – не до того було.
Лише у 90-х розпочалося відродження спорту №1, а в "нульових" про себе заявив столичний клуб Пномпень Краун, який, щоправда, тоді називався інакше. У 2015-му, завоювавши шосте чемпіонство, "червоні" стали найтитулованішим клубом Камбоджі. З того часу – наче відрізало, успіх обходив їх боком. І лише приїзд українського тренера Олега Старинського повернув Пномпень Краун призабуту велич.
"Суперник вийшов з наміром "головне – не програти"
– Доброго вечора, пане Олеже. Чи доброї ночі? Котра у вас година зараз?
– Одинадцята вечора. П’ять годин різниці із Києвом.
– В Азії ви працюєте вже багато років. Чемпіонський титул у Камбоджі – наразі головна вершина вашої кар’єри?
– На цьому етапі – так, максимальний результат для мене, як головного тренера.
– Усе вирішувалося в матчі проти Бойюнг Кет. Що передувало цій грі і як розгорталися події на полі?
– Трохи бекграунду щодо самого чемпіонату. Це був важкий і довгий сезон. Ми загалом провели понад 50 тренувальних тижнів – майже рік. Передсезонна підготовка розпочалася 25 листопада 2020-го. Але виникло дуже багато переносів через ковід у Камбоджі. Спершу грали по одному-двох матчах на місяць. Окрім локдауну втручалися паузи на національні збірні. Зокрема, багатьох наших футболістів забирали у збірну U-23.
А наприкінці чемпіонату темп суттєво зріс. За 12 днів ми зіграли 4 матчі. Не скажу, що перед вирішальним поєдинком сили були зовсім вичерпані, але втома відчувалася. Розуміли: приймаємо чемпіона країни і налаштовувались тільки на перемогу. Вони ж вийшли проти нас із наміром "головне – не програти".
Перший тайм був повністю за нами: 75 відсотків володіння м’ячем, 15 ударів по воротах (7 – у площину). Але у завершальній фазі не пощастило. Дотиснули їх лише у другому таймі. При рахунку 1:0 суперник згадав про власні атаки, мав два моменти, влучив у поперечку. Тут у мене трішки тьохнуло серце (Усміхається). Нічия нас абсолютно не влаштовувала. Відлягло тільки після фінального свистка на 90+6 хвилині. Бомба!
– Ви навіть пустили сльозу від радості. Чоловіки теж плачуть?
– У такі моменти – трішки можна (Усміхається). Один раз за весь сезон. Насправді, довгоочікуване чемпіонство для Пномпень Краун. Ніхто не соромився своїх емоцій – і гравці, і менеджери, і весь персонал. Сльози щастя і перемоги. Клуб шість років не знав чемпіонства. Багато футболістів, які зростали у клубі, вперше відчули смак золота.
– Власник Пномпень Краун займається ігровим бізнесом. Щедро відплатив своїй команді за чемпіонство?
– Наш бос володіє лінією казино та готелями – це його основний бізнес, але крім того працює й з іншими галузями. Впливова фігура у Камбоджі, скажімо так. Зараз прихворів і перебуває у лікарні, тож, на жаль, не зміг бути присутнім на вирішальному матчі. Він нас підтримував з першого дня мого повернення у Пномпень Краун, любить перебувати у тісному контакті з командою. Чекаємо його одужання.
– У наступному сезоні стартуєте в азійській Лізі чемпіонів?
– Ні. Камбоджа буде представленою в AFC Cup – аналогу Ліги Європи. Наша команда автоматично потрапила у груповий етап. В Азії також існує рейтинг коефіцієнтів. У Камбоджі він недостатньо високий. Через пандемію місцеві клуби взагалі пропустили сезон в AFC Cup. Розрив тільки поглибився. Тож на нас покладено важливу місію – набрати очки для країни, щоб у найближчому майбутньому була путівка навіть у Лігу чемпіонів.
"Зарплата легіонерів – 3-4 тисячі доларів"
– Розкажіть про своїх футболістів, а також помічників у тренерському штабі. Чи є хтось з України?
– Спершу я приїхав у Пномпень сам, а через місяць до мене приєднався Анатолій Бондаренко (перший асистент). Ми вклали у свою роботу дуже багато зусиль – з ранку до ночі. Адже робочий день – це не просто прийти на тренування. Підготовка до матчу, аналіз суперника, аналіз тренувань, індивідуальних показників та багато іншого. Щодня – по 10-12 годин.
Є тренер із фізпідготовки, плюс – нутриціолог із Франції, який підбирає меню. Всі інші – тренер воротарів, перекладач, менеджмент – місцеві. У нас панує взаєморозуміння та підтримка. Це дуже важливо для досягнення успіху.
Щодо легіонерів у Камбоджі існує ліміт – можна лише п’ятьох. У нас є бразилець, колумбієць і українець Валерій Гришин. Він – технічний нападник, вихованець Шахтаря, пограв в УПЛ, вже мав досвід виступів за кордоном. Плюс – два легіонери з Японії.
– Який рівень зарплат футболістів у Камбоджі?
– Для закордонних гравців – це 3-4 тисячі доларів. Для місцевих – тисяча-півтори. Цілком собі рівень клубів нижньої частини таблиці УПЛ, або ж Першої ліги України. Зараз хочемо знайти форварда (дев'ятку). Належить підсилитися перед стартом на міжнародному рівні, та й чемпіонський титул треба захистити. У камбоджійській лізі – серйозна конкуренція. На титул претендують 5 команд.
– Колись ви працювали у Малайзії і розповідали, що там на футболі збирається навіть більша аудиторія, ніж в Україні. Як із цим у Камбоджі?
– На нашому чемпіонському матчі майже весь 5-тисячний стадіон був заповнений. Через ковід дозволяється пропускати 50 відсотків охочих, але їх зібралося явно більше. До слова, арени відчинили свої двері лише перед завершенням чемпіонату.
– Як вболівають камбоджійці? Дуже агресивно?
– Одразу скажу, що у Камбоджі та й у всій Південній Азії агресії на трибунах немає. Вони – миролюбні і завжди підтримують, навіть незважаючи на поразку. А перемога – це взагалі велике щастя. Уболівальники нашого клубу, без перебільшення, найбільш вірні та організовані в країні. Використовують прапори із символікою, палять фаєри. Упродовж сезону їх бракувало, але у вирішальному поєдинку вони дуже нам допомогли вибороти чемпіонство.
– Колись Україна для них асоціювалася із Шевою, а зараз – із вами?
– (Усміхається) Не знаю. Але сподіватимусь на це. Можливо, тепер у Камбоджу активніше запрошуватимуть українських футболістів та фахівців. Вони бачать результат – не тільки по чемпіонству, а й по самій грі, що дуже приємно. Упродовж всього сезону вболівальники та експерти місцевих телеканалів віддавали нам перевагу через змістовну гру, комбінаційний і атакувальний футбол. Створюємо моменти, добре пресингуємо. Агресивна, цікава гра для вболівальника.
"Судаков – дуже світла голова!"
– Не так давно ви керували відділом аналітики у донецькому Шахтарі. Здавалося б, про що ще можна мріяти? Чому вас знову смикнуло в ту Азію?
– Це було непросте рішення, чесно кажучи. Я покидав Шахтар не з легкою душею. Подобалося в цьому клубі, підібрався хороший колектив. Мене запросив Хорхе Раффо, тодішній глава академії "гірників". Після кількох бесід він запропонував мені посаду аналітика у U-19 – працювати разом з Андресом Карраско, спеціалістом топ-рівня. Моє сьогоднішнє чемпіонство відбулося багато в чому завдяки знанням, отриманим від Карраско. Школу Барселони я любив завжди, під керівництвом Андреса зрозумів її зсередини.
Клуб запланував відкрити департамент аналітики, запропонував мені місце керівника-координатора. Я погодився, але постійно сумував за полем. Сидіння за комп’ютером забирало дуже багато часу. Люблю аналітику, але завжди тягнуло до тренерського ремесла. І ось надійшов запит із Камбоджі, запропонували хороші умови для переїзду з сім'єю. Запевнили, що нададуть максимальну підтримку в моїй роботі. Це все спонукало мене ризикнути. Розумів, що у випадку провалу в Камбоджі мене звільнять через 3-4 місяці і я втрачу все. Але любов до футболу та тренерського ремесла перемогла. Проте, як тільки випаде нагода приїхати в Україну, обов'язково завітаю в Шахтар, привезу сувеніри.
– Хто з теперішніх молодих дарувань Шахтаря розвивався під вашим наглядом? Судаков?
– Так, Георгій Судаков – один із них. Ще до того, як він потрапив у національну збірну, я називав його "Хлопець на мільйон". Тепер же це хлопець на багато мільйонів (Усміхається). Дуже світла голова! Вперше я побачив Судакова, коли ми поїхали на турнір у Чехію. Він провів із нами у U-19 пів сезону і потрапив до U-21. Настільки футбольний мозок, що це просто неймовірно.
Хотів би відзначити й деяких інших хлопців. Міша Хромей зараз у Маріуполі, Едуард Козик – класний захисник… Хороша тоді команда була, але, на жаль, не пощастило з результатами у юнацькій Лізі чемпіонів. На рівні чемпіонату U-19 ми здобули всі перемоги і зазнали тільки однієї поразки, йшли до пандемії на першому місці.
– Напевно, варто віддати належне й Андрієві Шевченку. У мене таке враження, що він оцінив потенціал Судакова навіть швидше, ніж тренерський штаб першої команди Шахтаря.
– Не знаю, можливо.
– Коли Георгія взяли на Євро-2020, у багатьох виникало запитання: "Хто це такий і за які заслуги?"
– Я розумів цей скептицизм. Але також я знав, що він швидко розвіється, дайте трішки часу. Мені самому було боляче і неприємно чути такий негатив, адже я знав, що це за футболіст і який у нього рівень. Проте розумію й людей. "Хто він такий? Хлопець 2002 року народження. Де він там грав?" Час усе розставить по своїх місцях.
"На виїзді, якщо пройшла злива, доводиться місити болото"
– Повернімося до Камбоджі. У чому полягають недоліки місцевого футболу, а в чому – його автентична фішка?
– Є дві основні проблеми. По-перше, підготовка дітей. Якщо у нашому клубі з цим все окей, то в інших клубах і загалом по країні умови недостатні. Тут не існує вимоги, щоб кожен клуб мав власну академію. Є команди U-15, U-17, U-21, їх почали створювати віднедавна. Ще є база національної збірної, де збирають дітей U-14. Але загалом помітний дефіцит талантів – ми це відчуваємо на собі.
Попри те, Пномпень Краун виграв чемпіонат якраз завдяки вихованцям власної академії. Це хлопці 1998-99 років народження, які потрапили в академію з 12 років і через десятиліття доросли до статусу чемпіонів.
Друга проблема – інфраструктура. Нові стадіони будуються, але вони є не у всіх команд. Потрібно враховувати ще й погодні умови. Перша половина року – сухо і дуже спекотно. Іноді матчі, які стартують о 15:30, вкрай важко грати, а пізніше нереально – арени не обладнані освітленням. У Пномпень Краун – найкращий стадіон та найкращий газон. Домашні матчі розпочинаємо о 18:00 і знаємо, що буде комфортно, не жарко. А якщо піде дощ – поле впорається, бо хороший дренаж. Зате на виїзді, якщо пройшла злива, доводиться місити болото.
Щодо плюсів, то тут люди люблять футбол і можна спокійно працювати з місцевими гравцями. Вони віддані своїй справі. Якщо раніше бракувало професіоналізму, то зараз до хлопців немає жодних претензій щодо самовіддачі, дисципліни та всього іншого. Я радий, що вони сприйняли мою філософію, футбольну етику і це стало ще однією цеглинкою в наше чемпіонство.
– В Індонезії мешкає народ тораджі, який сповідує культ смерті. Кожного року вони розкопують своїх покійних родичів, переодягають їх і знову закопують. Щось таке екзотичне, особливе у Камбоджі помічали?
– (Сміється) Мені такі запитання дуже подобаються. У нас, українців, побутує думка, що Південна Азія – це десь далеко та екзотично. Насправді, якщо ми говоримо про Індонезію, Малайзію, Сингапур, В’єтнам чи Тайланд і навіть, якщо брати останні 5-7 років, про Камбоджу, – це достатньо цивілізовані країни. За рівнем життя вони зачасту переважають держави пострадянського простору. Звісно, є свої традиції, своя культура.
Камбоджа – буддистська країна. Вулицями ходять монахи, їм дають їсти, а вони натомість благословляють. Нещодавно тут відбувався Фестиваль води, де люди збиралися на річці, купалися, розкидали прянощі. Для мене це все – вже буденність. Іноді, коли приїжджаю в Україну, деякі речі дивують навіть більше. Адже у Камбоджі мешканці доброзичливі, тут немає побутової агресії, яку можна спостерігати в Україні, ніхто не нав’язує своєї думки щодо футболу чи політики. Дуже толерантне середовище.
– В історії Камбоджі був жахливий геноцид, здійснений полчищами "червоних кхмерів". Читав, що навіть у 2000-х окремі недобитки цих садистів ще бігали територією країни. Наскільки тут зараз безпечно? Чи багато замінованих ділянок залишаються досі?
– Повірте, тут набагато безпечніше, ніж в Україні. Люди толерантні, немає ніякої агресії, спокійно можна ходити вулицями у будь-який час доби. Я навіть не зачиняю двері своєї квартири. Можу спокійно вийти у справах. Дружина та дитина також почуваються максимально безпечно.
Щодо замінованих територій – справді, була така проблема. Але це у дуже віддалених районах, де практично не живуть люди – десь у лісах на кордоні з В’єтнамом. Там джунглі, якісь фермерські угіддя. Про "червоних кхмерів" краще розпитати істориків, а не мене. Дійсно, це кривава сторінка в історії країни. Полягло багато мільйонів осіб, серед них – інтелігенції. Про свою трагедію тут пам’ятають.
"Мрію повернутися в Шахтар – тільки в іншій ролі"
– У вас несподівана освіта – режисер кінофільмів і телепрограм. Як часто ловите себе на думці, що перед очима – ідеальний сюжет або антураж для зйомок?
– У студентські роки я навіть трішки журналістом попрацював. Писав про футбол для газети "Болельщик". Футбольне спрямування у мене з дитинства, адже мій батько – футболіст і тренер. У якийсь момент я вирішив щось змінити, захотілося стати режисером. Але після кількох років навчання зрозумів, що футбол моєму серцю ближчий.
Пішов отримувати тренерську ліцензію і невдовзі вирушив до Малайзії, адже кортіло здобути міжнародний досвід. На своєму шляху зустрів багато людей, неймовірних спеціалістів. Це, зокрема, Фріц Шмідт, швейцарець, який тренував збірну Нової Зеландії, а в той час запросив мене у тренерський штаб юніорської збірної Малайзії.
– Знаю, що в Азії ви опинилися, не в останню чергу, завдяки подрузі, яка поїхала працювати на етапах Формули-1.
– Так, зараз вона вже стала моєю дружиною (Усміхається). Ми постійно разом, подорожуємо, виховуємо донечку, якій 2,5 роки. Моя сім’я – завжди на трибунах стадіону. Відчуваю підтримку дуже сильно. Хотілося б приділяти найріднішим більше уваги, але професія відбирає своє – працюю по 12 годин, часу залишається зовсім мало.
– Ви захоплюєтеся роботою Гвардіоли, Клоппа, Тухеля. Чи є намір переходити на наступний рівень і працювати у сильніших чемпіонатах?
– Однією з причин, чому я покинув Шахтар, стало бажання отримати досвід головного тренера. Працювати аналітиком і наставником – зовсім різні речі. Звісно, можна було дочекатися в Україні певних пропозицій. Скоріш за все, вони б надійшли десь із юніорського футболу, а не професіональних команд. Я ж хотів боротися за медалі на серйознішому рівні. Теперішній титул чемпіона Камбоджі – плюс до мого резюме.
Мені – 35 років. Звісно, що я б хотів повернутися в Україну, у Європу – і там працювати головним тренером. Обрав для свого старту азійський напрямок і щодня вдосконалююсь тут. Кожна гра – за три очки. На кону – титул, а не просто розвиток юних футболістів. Мрію, що одного разу зможу повернутися в той же Шахтар – тільки вже в іншій ролі (Усміхається).