Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі Сергієм Страшненком, голкіпером Карпат, Пахтакора, Говерли та ряду інших клубів 70-х – початку 90-х.
У молодості Сергія Страшненка запрошували у Динамо, він перебував у Чорноморці та Дніпрі, писав заяву про перехід у Зорю, проте розкрився на заході України – у Говерлі та Карпатах. І все ж головною віхою його футбольного життя став перехід у Пахтакор, який оговтувався після авіакатастрофи 1979-го. Українські клуби делегували у Ташкент двох своїх представників: Володимира Нечаєва з одеського Чорноморця та Сергія Страшненка з львівських Карпат.
В інтерв’ю Футбол 24 Сергій Васильович розповідає, чому має особливе ставлення до київського Динамо, захоплюється Ернестом Юстом та пригадує теплий прийом узбецьких вболівальників.
Варто додати, що один із найбільш відомих футболістів в історії сумського футболу залишився у рідному місті в часи російської окупації. Каже, що відкинув усі пропозиції і вирішив не покидати Суми. У свої 69 Сергій Страшненко все ще працює з дітьми і передає їм знання.
"Зараз усі зрозуміли – які це нахрін брати?"
– Ваша рідна Сумщина однією з перших прийняла на себе удар 24 лютого. Ви не розглядали варіант з переїздом у більш безпечне місце?
– Я для себе одразу постановив – навіть у найважчі дні Суми не залишатиму. Рідні краї завжди будуть для мене особливими та дорогими. Хоча запрошень вистачало – кликали в Угорщину, чекали на Закарпатті, запрошували до Львова. Однак я принципово не хотів нікуди їхати.
– За час боїв на Сумщині пригадуєте момент, коли було особливо складно?
– Війна – це страждання, страх та біль. Навіть, якщо це відбувається не поруч із твоїм будинком, а десь трохи далі. Найбільше постраждали прикордонні містечка, хоча по Сумах теж прилітало. Вікна дрижали добряче. До середини травня відчувалися проблеми з продовольством. Десь хліба не було, інших продуктів… Люди скуповували усе, що можна. Певні обмеження траплялися, але все ж браку необхідних продуктів не було. Взагалі важко було не лише Сумщині, а всій Україні. Проте ми стоїмо і будемо боротися до кінця.
– Пам’ятаєте свої відчуття, коли все почалося?
– Моя перша реакція була суперечливою. Війна? Яка війна? Цього не може бути. Ще й з росіянами. Їх же хтось братами навіть називав. А зараз усі зрозуміли – які це нахрін брати? У мене четверо рідних сестер і усі вони мешкають в Росії вже багато років, майже з самого народження. Там же і мій брат по матері живе. Якось у момент повітряної тривоги сиджу у підвалі, а мені братова дружина надсилає картинку "С днем победы". Я їй відповів коротко і ясно – "до побачення, сумське телебачення". Для мене цих людей більше не існує, я забув про них.
– Подейкують, оборона Сум ввійде у підручники, як одна з найбільш хоробрих складових війни з Росією.
– Їхні БТРи, як приїхали до нас, так і заночували тут у бавовні (Усміхається). У нас багато дуже сильних хлопців, які записалися у тероборону. Вони й захистили місто. Я знаю багатьох людей із Глухова, Шостки та інших міст області – там чимало бійців полягло. Ціною життя зупинили загарбників.
"Я не бачив себе у Києві"
– Ви народилися і зростали в Сумах. Яким було ваше дитинство?
– Ніколи не забуду свій перший футбольний матч. Батько взяв мене на футбол, коли мені виповнилося 6 років. То був поєдинок аматорських команд. Мене настільки вразив один з воротарів, що я дуже захотів спробувати себе саме у воротах. Через кілька років я записався у групу підготовки при сумському Спартаку. А у 9-му класі мене запросили у збірну області серед школярів. Турнір відбувався у Львові і саме там я зрозумів, що футболу хочу присвятити усе своє життя.
– Невдовзі з’явилися перші успіхи?
– Мені надійшли запрошення із Полтави та Харкова, однак батьки наполягли на тому, що варто залишитися вдома. І все ж я хотів до Києва, думав, що у Динамо зможу потрапити. Тому взявся вступати до Київського інституту фізкультури. Шлях до мрії перервав диктант з української мови. У підсумку мені повідомили, що іспит я не склав. Через рік я повернувся, всі екзамени здав успішно, але знову не пройшов.
– Думаєте, навмисно завалили?
– Переконаний. Я перетинався там з хлопцями, які приїхали десь із Кавказу. Вони навіть російською говорили погано. А як диктант написати? Або інший випадок – здаємо плавання. Хлопчина ледве пливе і у нього "п'ятірка". Його беруть, а я за бортом. Відтоді на Динамо та Київ образу маю (Усміхається).
– Безпосередньо у Динамо вас запрошували?
– У 1972-му такий варіант був. На один із наших матчів приїхав Анатолій Сучков, селекціонер Динамо. Відрекомендувався: "Я від Валерія Лобановського". Через два роки вже говорив із самим Валерієм Васильовичем. Та я не бачив себе у Києві. Можливо, не зовсім правильно було відмовлятися, але на той момент я більше не хотів грати у Києві.
– Вас викликали у юнацьку збірну СРСР. Отримати запрошення із провінційних Сум – це щось надзвичайне.
– Так, це рідкість. У збірну мене порекомендував Микола Кузнєцов. Він за Шахтар та Динамо колись грав, у Карпатах працював і у наших Сумах начальником команди був. От Микола Степанович і порадив тренеру юнацької збірної Євгену Лядіну звернути на мене увагу. А колектив підібрався хороший. Я більше товаришував з українцями: Сашком Бойком, батьком Дениса, а також з Миколою Самойленком із Дніпра. Був ще білорус Юрій Пудишев, воротар Віктор Радаєв, який в Україні трохи пограв, а ще Бадрі Парулава, який усе життя провів у кутаїському Торпедо. Крім того, Вова Федоров за нас грав – він загинув у авіакатастрофі з Пахтакором.
"Сказали "Убрать", от Карпати і "убрали"
– Якось ви розповідали, що маєте особливу методику і полюбляєте грати без рукавиць. Мовляв, так краще м’яч контролюєте.
– Усе тому, що у дитячі роки знайти рукавиці було важко – дефіцит. Через це почав звертати увагу на те, як правильно спіймати м'яч голими руками. Зараз своїх підопічних теж навчаю ловити м'яч без рукавиць. Спочатку треба зрозуміти принцип, виробити техніку. Коли я вперше потрапив у дорослу команду, мені кілька разів так пробили, що пальці на руках місцями помінялися. Ох, як же боліло!
– У сумському Фрунзенці ви перетнулися з Віктором Серебряніковим. Легендарний футболіст тренером не став, утім саме в Сумах очолив першу із двох своїх команд.
– Віктор тільки закінчив кар’єру, мав 33 роки. Хоч і був у нас недовго, та усі одразу зрозуміли, наскільки це унікальна постать з огляду на його футбольні заслуги та поведінку у буденному житті. Людина з великої літери. Як на мене, Серебряніков чимось схожий за рівнем величі до Валерія Поркуяна, з яким я у Чорноморці перетнувся через два роки після цього. Відзначу також Галімзяна Хусаїнова, який допомагав Сергію Мосягіну у Пахтакорі. Це величні люди і неймовірні тренери. Напевно, особлива трійка людей у моєму житті.
– У 1976-му ви вперше надовго залишаєте рідні Суми і стаєте гравцем ужгородської Говерли.
– На Закарпаття мене запросив Іштван Шандор, відомий тамтешній футболіст та тренер. Очевидно, проявив я себе непогано, адже незабаром отримав два одночасних запрошення від закарпатців, які працювали в інших командах. У Зорю кликав Йожеф Сабо, а зі Львова приїхав Юрій Сусла, асистент Ернеста Юста. Я віддав перевагу Карпатам, оскільки полюбив Львів ще тоді, коли їздив грати туди за сумських школярів.
– Однак ви написали дві заяви на зарахування – і у Зорю, і в Карпати?
– Так, тому довелося їхати у Москву на СТК. Умовно кажучи, викликали мене на килим. Разом зі мною вирушив туди і Юрій Сусла. Як же вони по мені пройшлися… Люди не футбольні, зате з орденами та відзнаками за участь у Другій світовій війні. Врятував мене кореспондент "Советского спорта" Юрій Березовський, який переконав присутніх не карати мене: "Дайте хлопцю шанс пограти у Першій лізі".
– Ще один особливий тренер у вашій кар’єрі – Ернест Юст, якого ви називали футбольним богом.
– Це правда, Ернест Ервінович для мене – футбольний бог. Юст – це, насамперед, величезна культура. Він підбирав під себе схожий тренерський штаб: виважений Борис Рассихін, спокійний Юрій Сусла. А скільки гравців при ньому розкрилися: Думанський, Батич, Суслопаров, Саулевич, Баль… На жаль, усіх цих хлопців вже немає на світі. Той же Віктор Турпак, який фантастично грав у воротах у розіграші Кубку-1969. Великий і скромний водночас. Ми не раз спілкувалися про ті часи, адже Вітя був моїм сусідом. Турпак казав: "Це не я Кубок виграв, а команда. Це наша спільна заслуга".
– У березні 1978-го Карпати зустрічалися у Кубку СРСР із Зенітом, а невдовзі у пресі вийшла розгромна стаття Віктора Понєдєльніка про жахливу поведінку глядачів на "Дружбі", які нібито закидали гостей камінням.
– Цей Понєдєльнік, напевно, цю статтю у вівторок писав… Одні з найкращих вболівальників, яких я зустрічав, були в Ужгороді та у Львові. Пригадую той матч із Зенітом – я відіграв усі 90 хвилин. На останніх хвилинах ми пропустили єдиний гол і програли – Зеніт пробився в 1/8 фіналу. Неприємно, так. Але які претензії можуть бути до вболівальників? Яке каміння? Це все дурниці. Не пригадую хамства чи некоректного ставлення на "Дружбі". Там навпаки обожнювали своїх. Чого тільки вартувала народна любов до Степана Юрчишина.
– У тому ж році Карпати були близькими до повернення у Вищу лігу, проте в останньому турі суддя Пономарьов відверто засудив львів'ян – спершу пенальті, а потім вилучення Юрчишина. Вам теж здалося це не випадковим?
– Відповім російською: "Основы советского футбола". Сказали "Убрать", от нас і "убрали". Ми не поступалися за рівнем мінському Динамо і заслуговували грати у Вищій лізі. На той час керівництво радянського футболу вирішило, що Карпати в еліті не потрібні. Тому нас і не пропустили у найсильніший дивізіон. Доля протистояння Карпат та мінського Динамо вирішувалася не на полі.
"Мачаїдзе вітався зі мною українською: "Серьога, привіт"
– У 1979-му радянський футбол сколихнула звістка про загибель в авіакатастрофі ташкентського Пахтакора. Як про це дізналися футболісти Карпат?
– Здається, саме у той день ми грали проти кутаїського Торпедо – 11 серпня. Ми виграли 1:0, у роздягальню зайшов наш тренер Іштван Секеч і сповістив цю новину. Ми відмовлялися вірити у неї. Занадто жахливо це звучало. У тому Пахтакорі я втратив двох знайомих: згаданого вже Володю Федорова та Володю Макарова, з яким раніше у Чорноморці перетинався. В Одесі я через травму не заграв, але саме там отримав від клубу двокімнатну квартиру. Як виявилося, то було помешкання Макарова. Я ще йому допомагав виїжджати звідти – так і познайомилися.
"Відроджував Пахтакор, боровся з Лужним, грав до 40": росіянин, який став своїм у Львові
– Ви зголосилися на переїзд у Ташкент добровільно?
– У Пахтакор набирали нових гравців. Секеч добре знався з узбецькою легендою Геннадієм Красницьким, який займався цим процесом. "Я порадив тебе Красницькому, щоб ти не сидів на лаві запасних". До того ж Пахтакор тренував Олег Базилевич – виняткова людина, футбольна голова. Я хоч у Динамо тоді не поїхав, але саме з Базилевичем мріяв попрацювати. Тому з радістю поїхав у Ташкент.
– Як вас прийняли узбецькі вболівальники?
– Ми розуміли, що замінити загиблих гравців неможливо, але значення мало щось інше – це пам'ять про них. Ташкент страшенно сумував. Ми навіть їздили і проводили товариські матчі у містах, де народилися футболісти того Пахтакора: Самарканд, Фергана, Ташкентська область… Усюди нас зустрічали фантастично.
– Україна делегувала на допомогу Пахтакору двох гравців. Окрім вас, у Ташкент поїхав одесит Володимир Нечаєв.
– Спочатку були тільки ми двоє, та потім у Пахтакорі виступали й інші карпатівці: Степан Юрчишин та Ігор Семенка. Степан мало грав, а от з Ігорем я товаришував і він допомагав мені не забути українську мову. Хоча той же грузин Манучар Мачаїдзе полюбляв вітатися зі мною українською: "Серьога, привіт" (Сміється) Я ж відповідав: "Ману, привіт".
– Додаткову накачку від партійного керівництва приїжджі футболісти отримували?
– Оновлену команду запросив до себе на зустріч перший секретар ЦК КП Узбекистану Шараф Рашидов. Ми подарували йому м'яч з автографами, а він нас попросив про одне: "Будь ласка, зробіть так, щоб у пам'ять про загиблих Пахтакор фінішував не нижче 9-го місця. Можете виступити не гірше?" Завдання ми виконали і завершили сезон не нижче, ніж йшла команда до нашого приїзду. Ніхто з нових гравців ніколи не дозволяв собі байдужості на полі.
– Після авіакатастрофи футболісти Пахтакора не боялися здійматися у небо?
– У мене цієї фобії не було. Новачки також до польотів ставилися без паніки. На згадку приходить лише Анатолій Могильний, який грав за Пахтакор ще до трагедії і через травму не полетів тоді. Толік завжди пропонував альтернативні варіанти: "Ви летіть, а я потягом у Москву приїду". За цей час ми вже зіграємо матч і назад повернемося. Тому на виїзні матчі Толя зрідка літав.
"Через мене уся команда втратила преміальні"
– Один із ваших прем’єрних поєдинків за Пахтакор запам'ятався феєрією. Ви поступилися у Києві 3:4.
– Все просто – ми мали віддати два очки динамівцям, про що домовилися представники команд. Нам заплатили преміальні ще до гри – по 250 рублів, усе офіційно. Щоправда, почалося все не за сценарієм – Нечаєв на старті матчу ледве не з центра поля забив. Туман завадив Юрі Роменському зреагувати на удар. Довелося і нам пропускати – тут цирк розпочався. Блохін врешті зрівняв. Незабаром ми знову спонтанно забили, хоча я про це дізнався тільки з рахунку на табло. Туман стояв такий, що протилежних воріт я не бачив. Врешті-решт завершилося все, як і планували – перемогою Динамо.
– Наступного року ви знову зіграли проти Динамо вже у Ташкенті. Долю зустрічі вирішив єдиний гол Анатолія Конькова і ваша помилка. Як на зло, відбулося це все у ваш день народження.
– Знаєте, кажуть, що футбол – це простота у діях. Рахунок 0:0, стадіон забитий, граємо непогано. До кінця хвилин 15, по моїх воротах пробиває Анатолій Коньков. Думаю собі: "Треба ефектно і красиво відбити". Кинувся у кут, м'яч нібито впіймав, але впав так, що той м'яч під моєю рукою пролетів.
– Удар не був складним?
– Зовсім ні. Я не одразу зрозумів, що трапилося. Почув гул трибун і навіть подумав, що глядачі так захоплено відреагували на мій сейв. Якби ж то – м'яч закотився за лінію. До честі вболівальників та моїх партнерів – ніхто мені кривого слова не сказав. А через мене уся команда втратила преміальні. Зате через кілька днів ми проводили ще одну "міжпланетну гру" проти Кайрата.
– Чому "міжпланетну"?
– Дуже принциповий суперник. Пахтакор проти Кайрата – це справжнє дербі. Граємо в Алма-Аті, у другому таймі хтось із казахів б’є у "дев'ятку". Я жартував потім – витягнув той удар, бо нігті не постриг перед грою. Кайрат розігрує кутовий, ми забираємо м'яч, вибігаємо в контратаку і Андрій Якубик забиває переможний гол. Після матчу хлопці влаштували мені овації.
– Після двох сезонів у Пахтакорі ви ухвалюєте рішення повернутися у Карпати. Проте знову їдете в Ужгород. У чому справа?
– На той час формально Карпат не існувало, адже утворили новий клуб СКА Карпати з Рафальчуком, Гамалієм та Ленделом. Я приїхав до Львова, прийшов на тренування, зустрівся з тренером Миколою Самаріним. Той одразу повідомив: "Ми тебе беремо у команду. Але спершу маєш підписати документи і дати згоду на отримання звання прапорщика". Яка армія? Мене туди не тягнуло, тому я відмовився.
Закарпаття, 1987 рік
– Ви ще у Дніпро їздили?
– Якраз запросили туди. Але футбольні чиновники ухвалили дивне рішення. Футболіст мав повертатися у команду, з якої переїхав у Ташкент. Таке правило існувало протягом року. Хто його вигадав і для чого? Не знаю. Оскільки Карпат вже не існувало, тому довелося повертатися у мою попередню команду, якою була ужгородська Говерла. Так я опинився у Другій лізі. Загалом в Ужгороді я відіграв 10 років – почувався там ніби вдома.
"Просто хоч у воротах стій – тобі не битимуть"
– Наприкінці 80-х ви стали гравцем житомирського Спартака, що згодом почав називатися Поліссям. Як вам працювалося з Олександром Іщенком та Заєю Авдишем?
– У Житомир мене покликав Олександр Іщенко, старший за мене на два дні. Кажу йому: "Сашко, ти знаєш, скільки мені років?" Він відповів, що у паспорт не заглядатиме. Хай там як, а мені майже 35 було. У підсумку разом із Поліссям я виграв Кубок Другої ліги. Але саме у Житомирі у мене почалися проблеми зі здоров’ям.
– Травмувалися?
– Якби ж то. Шлунок прихопив. Зрештою, я сам винен – шкідливий режим виробив. На сніданок випив кави, з’їв дві шоколадні цукерки і випалив цигарку. А тоді пішов на тренування і викладався там з усіх сил. Не варто скидати з рахунків і радіацію. Тільки приїжджав у Житомир, відчував дискомфорт у горлі. Потрапив там у лікарню, пролежав півтора місяці. Полісся вже тренував Зая Авдиш. Одного дня каже: "Знаю, що ти лікуєшся, але треба на гру вийти. Просто хоч у воротах стій – тобі не битимуть".
– Погодилися?
– Авдиш дав вказівку захисникам: "Не давайте бити". І дійсно за увесь матч лише раз пробили – м'яч ледве докотився до воріт. У підсумку ми виграли 1:0. Мушу сказати, що Зая Зедович – людина шляхетна. Преміальні мені міг дати навіть тоді, коли я на виїзний матч не їхав.
– Ви завершували активні виступи у рідних Сумах, де перетнулися з Михайлом Фоменком. Хоч у воротарів інші навантаження, але ж вам було під 40. Витримували фізично?
– Якщо точніше, 37. Відбір у команду не був легким – Михайло Іванович переглядав 9 воротарів одночасно. Однак залишив мене та ще одного молодого хлопця. Якщо протягом першого сезону я безапеляційно був основним, то у 1992-му в Автомобіліст прийшов Тарас Гребенюк – воротарська фігура. Він лише розпочинав свою кар'єру. Я ж завершив її зі спокійним серцем.
– Ваша тренерська діяльність також доволі тривала. У вересні вам виповниться 70, та ви все ще у роботі.
– Якраз збираюся завершувати у вересні. Буває, хтось із колег запитує: "Ти чого шкутильгаєш?" Я жартую, що це все опіки. Опіки від гарячої любові до футболу. Болячки повилазили, стан здоров'я не дозволяє працювати на максимум. Мені подобається моя робота, але треба знайти у собі сили і поставити крапку.