"Дістав зошит, провів розминку – воротарі лежали з нашатирем під ялинками": злий геній Динамо та магія третьої хвилини
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із топовим голкіпером Вищої ліги 90-х. За спиною Тараса Гребенюка – майже десятиліття у воротах запорізького Металурга і виклик у національну збірну України.
Наша розмова з Тарасом Олександровичем відбулася пізно ввечері 23 лютого. На той момент криворізький Кривбас, до тренерського штабу якого входить Гребенюк, у Туреччині готувався до відновлення сезону. Вже через кілька годин і герой цього матеріалу, і кожен українець прокинувся у новій реальності, де не було місця футболу. Лише шок, біль та невідомість.
***
Наприкінці 90-х Тарас Гребенюк настільки потужно виглядав у запорізькому Металургу, що отримав виклик до національної збірної України. Він ніколи не грав у топ-клубах, зате тривалий час входив до переліку провідних воротарів України. Відтоді минуло багато часу, Тарас Олександрович давно попрощався з активними виступами, але продовжує тримати рівень і вважається одним з найкращих тренерів воротарів у нашій країні. Гуру воротарського ремесла просто змінив позицію і з воріт перебрався на тренерську лаву.
"Не можу змушувати підопічних робити так, як робив колись сам"
– Зазвичай футболісти ненавидять збори. Як до виснажливих тренувань ставляться тренери?
– Скажу відверто – розглядаю їх раціонально у якості етапу підготовки. На зборах з'являється час присвятити увагу речам, які треба вдосконалювати. Як на мене, це доволі плідний та корисний період. Ставлюся до нього позитивно.
– Коли самі виходили на поле, то теж любили попрацювати?
– Звичайно, мені більше подобалися ігри. Але я теж розумів, що на зборах можна надолужити втрачене. А ще розцінював збори, як певний обов'язок, від якого ти просто не можеш втекти.
– У ваші часи посади тренера воротарів не існувало. Як виглядала ваша робота?
– Варіантів було кілька. Ти міг працювати у загальній групі або займатися з асистентом головного тренера чи футболістом, які банально "розминали" голкіпера. Безперечно, поява воротарського фахівця суттєво змінила гру кіперів. Воротар швидше прогресує, вдосконалюється, зростає. Раніше існував брак інформації для воротарів – до багатьох речей я доходив самотужки після тривалих пошуків. Тренери воротарів полегшують це завдання своїми підказками. Нехай кажуть, що ігрові ситуації не повторюються, але їх хоча б можна узагальнити та змоделювати.
– Вам 50 років, за спиною майже два десятки років тренерської діяльності. Утім вчитися доводиться постійно?
– Коли я починав тренерську діяльність, ця сфера була іншою. Я навчався у головних тренерів, аналізував ігрові моменти. Стежив за грою суперників, будь-яких голкіперів, які тільки потрапляли мені на очі, розбирав дії. У мій час певні елементи виконувалися по-іншому. Зрозуміло, я не можу змушувати своїх підопічних робити так, як це робив колись сам. Це буде регрес і кілька кроків назад. Я розвиваюся, читаю спеціалізовану літературу, переймаю досвід у колег.
– Певною мірою ви формувалися під впливом Сергія Краковського, якого називали "кіллерменом" та "айронменом". Його навантаження – це справді щось за межею витривалості?
– На той момент Сергій Вікторович тільки закінчив ігрову кар'єру і розпочинав тренерську діяльність у запорізькому Металургу. Було реально важко, зате цікаво. Воротар повинен вміти терпіти – це я засвоїв саме у Краковського.
– Словак Ян Золна, який грав з вами у Запоріжжі, зауважив, що справжньою воротарською технікою в Україні володіли лише три кіпери: Шовковський, Кернозенко та ви.
– Мені пощастило, що мій перший тренер Віктор Лейнер у минулому був воротарем. Тому я мав додаткові фахові тренування і отримував безліч корисних підказок. Умовно кажучи, перед тим, як впасти, треба навчити дитину згрупуватися, щоб не було страху. Мені закладали базу, я отримував індивідуальні завдання. Мабуть, тому потім і казали, що з технікою я проблем не мав.
"Синку, ти чого за воротами сидиш? Ходи до нас"
– Який епізод посприяв тому, що ви стали воротарем?
– Мені подобалося, що воротар впливає на хід гри у ключових моментах, від нього залежить якщо не все, то доволі багато. Також воротарські дії вабили ефектністю. Тому коли прийшов у футбольну секцію, то знав, що хочу ловити м'ячі.
– 181-сантиметрового зросту вам вистачало для комфортної гри у рамці?
– Невисокий воротар є швидшим. Він легше складається, забирає м'ячі, які летять низько. Важливий фактор – довжина рук. Якось ми проводили заміри. Взяли 190-сантиметрового кіпера і мене. Так от довжина рук була ідентичною. Якщо ми дістаємо руками одну і ту ж точку – у чому тоді різниця? Зате я маю перевагу у швидкості.
– Професіональну кар'єру ви розпочинали не в рідному Запоріжжі, а у Вінниці. До Ниви вас запросив Олександр Томах?
– Під час шкільних канікул я поїхав у табір "Супутник". Після нашого тренування на поле вийшла доросла команда Металурга. Поспостерігати за майстрами було справжнім щастям. Так склалося, що у команді Томаха займався лише один голкіпер. Раптом Сан Санич звернув на мене увагу і каже: "Синку, ти чого за воротами сидиш? Ходи до нас". Так тренер Металурга почав залучати мене до роботи з першою командою, за яку я не встиг дебютувати. Після останнього екзамену в школі я сів у потяг і поїхав у Вінницю, де вже працював Томах.
– Вашим напарником у Ниві був Микола Загоруйко, старший за вас майже на 10 років, який усе футбольне життя, а це 13 сезонів, провів у Вінниці. Своєрідний замінник тренера воротарів?
– Мені завжди щастило на старших колег. До молодих зазвичай могли ставитися не дуже гостинно, та у Ниві я навіть косих поглядів не відчував. Я щиро вдячний Колі Загоруйку, Анатолію Дейнеко та Миколі Леонову, з якими грав у Вінниці. Кожен з них ділився зі мною цінною інформацією, яку я не міг ніде більше отримати. Я відчував, що це працює, слухав підказки і формувався як футболіст.
– Проте цей процес перервався через армію?
– Так, я потрапив у спортроту. Грав за команду з Гайсина на першість Вінницької області, у турнірах Збройних Сил та КФК. За сезон назбиралося надзвичайно багато матчів. Для мене, молодого хлопця, ті матчі нехай і не найвищого рівня, були неоціненно важливими.
– Після служби в армії у вас знову виникла пауза.
– Перебував без команди і отримав запрошення від Олексія Рудики, який тренував севастопольську Чайку. "У нас немає другого воротаря. Поїдеш?" Я поїхав з радістю і незабаром став основним воротарем.
– Чайка пленталася поміж аутсайдерів Першої ліги, чимало пропускала. Роботи було багато?
– Саме тому я отримував у Севастополі велике задоволення. Думав тільки про вдосконалення і розвиток. Взагалі не замислювався над тим, скільки я пропускаю. Після севастопольського періоду мені надійшло чимало пропозицій. У підсумку, я обрав Суми.
"Фатальною вважалася третя хвилина – чекав її та боявся"
– У Сумах працював молодий Михайло Фоменко, який невдовзі очолив Динамо. Рівень відчувався?
– Михайло Іванович робив акцент на фізичну готовність, команда перебувала у хорошому функціональному стані. Фоменко вважався беззаперечним авторитетом – цікаво попрацювати з такою людиною. Тобі сказали, ти виконуєш – все дуже просто. Та й колектив підібрався чудовий, з екс-партнерами по Сумах спілкуюся дотепер.
– Згодом ви повернулися у Запоріжжя, у знакову для міста команду Віктор, яка була багатою на таланти. Там розпочинали Володимир Ванін, Валентин Полтавець, Дмитро Каряка.
– Трапляються люди, яким природа заклала усі необхідні дані. Треба тільки працювати над собою і все вдасться – це якраз про Ваніна, який своїм шансом не скористався. Щодо Полтавця, то сумнівів не було, адже Валик умів на полі все. Ми тренувалися допізна – місяць світив, а ми ще займалися. У Металургу потім разом працювали після занять, в одній кімнаті мешкали. Я радився з Полтавцем, а він – зі мною. Так і вдосконалювалися.
– Один із символів нашого футболу на початку 90-х – болотяні штрафні майданчики. Добряче потерпали від цього?
– Навіть якщо поле було хорошої якості, то воротарський майданчик, як правило, витоптували, трава там горіла. Як тільки падав дощ – доводилося місити болото. Лише на кількох стадіонах, в Олександрії і ще десь, цієї землі у воротах не було. Пригадую навіть своє здивування, коли вийшов на поле і побачив у своїх володіннях траву (Усміхається).
– У 1994-му ви робите стрибок, змінюючи одну запорізьку команду на іншу, а Другу лігу на Вищу. Неабиякий контраст?
– Надзвичайний! Мені бракувало тренера воротарів, який передусім мав допомогти мені у психологічному плані. Ці рівні навіть було складно порівнювати.
– Ваш четвертий матч у Вищій лізі видався знаковим – у Запоріжжя приїхало Динамо з Ребровим та Леоненком, однак Металург дав бій – 2:2. Попри два пропущені голи, ви стали одним із героїв?
– На той момент для нас фатальною вважалася третя хвилина. Дивна історія, але це правда. Я дуже чекав її та навіть боявся, коли стрілка годинника пройде 180 секунд. У кількох турах поспіль Металург пропускав на 3-4 хвилинах. На жаль, з Динамо нам не пощастило також – Ребров забив на третій хвилині.
– У наступному турі чорну магію продовжив Олег Таран, а потім ще й Тімерлан Гусейнов з Чорноморця.
– Ой, проти Дніпра було ще важче. Я сильно хвилювався, за перші 15 хвилин мав безліч роботи і добряче втомився. Глянув на табло і зрозумів, що попереду ще майже весь матч. І ви знаєте, мене відпустило. Відчув спокій і діяв зібрано.
"Збірна – це футбольне щастя"
– Повертаючись до теми Динамо – ваш Металург у ті часи нерідко відбирав у киян очки.
– Традиційно восени Динамо виглядало особливо переконливо. Команда ще до початку сезону вважалася потенційним переможцем змагань. На киян не треба було налаштовуватися, я чекав цікавої гри і просто демонстрував свої найкращі якості.
– Ваш молодший колега Володимир Жук згадував перший похід на стадіон – Металург якраз приймав Динамо: "Зіграли 0:0, а Гребенюк тоді так літав у воротах, що я з відкритим ротом ще два дні ходив... Сиділи ми на трибуні за воротами Динамо, я бачу повністю відкритий кут – ну все, думаю, гол... І тут, як супермен, вистрибує Тарас і тягне цей удар!"
– Я приїхав у піднесеному настрої з розташування національної збірної – Україна зіграла 0:0 з Німеччиною. Роботи з Динамо у мене було справді нереально багато. Потім у газеті прочитав, що суперник 33 рази пробив у ствір воріт. Однак все склалося – напевно, і Вищі сили допомогли. Запам'ятав назавжди свої відчуття. Так задихався, що здавалося, ніби бігаю з хлопцями у полі. "Що відбувається?" – запитував сам себе.
– У 1998-му Металург навпаки потрапив під каток Динамо. Що відчували, коли програли у Києві 2:6?
– Воротар після поєдинків не засинає, поки не розбере пропущений м'яч. Він повинен зрозуміти, що і чому так відбулося. А тут одразу шість разів треба було здійснити таку процедуру.
– Тієї ночі ви взагалі не спали?
– (Усміхається) Навіть, якщо спав, то це був страшний сон.
– Потрапити у збірну України із Металурга – видатне досягнення. Що відчули, коли дізналися про виклик?
– Це величезна радість з огляду на те, що я грав не за клуб-гранд. В емоційному плані відчув колосальний емоційний підйом. Коли працюєш з найкращими футболістами країни, то розумієш, що здійснив якісний стрибок. Навіть не крок, а саме стрибок. Престижно, почесно і приємно.
– За головну команду країни ви не дебютували, сиділи на лаві запасних. Однак сама робота з Олександром Шовковським та Йожефом Сабо є для вас пам'ятною?
– Збірна – це футбольне щастя. Звичайно, я хотів вийти на поле. Якщо не вийшов, отже, не заслуговував. У будь-якому разі було дуже приємно працювати з сильними футболістами. На пам'ять про збірну вдома зберігаються футболка та шорти. Якраз у 1998-му мені зробили операцію і керівництво ФФУ подарувало сумку з формою у якості мотивації: "Одужуй, чекатимемо на тебе".
"Програли 5:7. Я розцінив це як сигнал – треба закінчувати"
– У 1999-му Металург очолив Мирон Маркевич. Що почерпнули у нього як у тренера?
– Мирон Богданович зібрав хорошу команду і вмів здобувати результат. Металург почав показувати цікавий футбол. З хорошими тренерами завжди приємно працювати.
– Через два роки Маркевича змінив Олег Таран, під керівництвом якого ви не зіграли жодного матчу. Це травма чи тотальний програш конкуренції Андрію Глущенку?
– Таким було рішення головного тренера. Ситуацію він бачив так.
– Парадоксально, та через кілька років ви працювали у тренерському штабі Олега Анатолійовича у Кривбасі.
– Я не з'ясовував, у чому тоді справа була. Тренер несе відповідальність, йому ухвалювати рішення. Які претензії можуть бути?
– У пошуках ігрової практики ви поїхали в Арсенал.
– У команді В'ячеслава Грозного та Сергія Краковського я теж не грав, але вже через травму. До останнього сподівався, що зможу відновитися і поїхав у Суми. Щоправда, у той момент зрозумів, що зі спортом доведеться прощатися – повернутися на свій рівень я не міг. Ушкодження хрестоподібних зв'язок давалося взнаки.
– Завершення кар'єри видалося болісним – єдиний матч за Металіст запам'ятався вам на усе життя?
– Ми програли Динамо-2 з рахунком 5:7. Я розцінив ту гру як сигнал – треба закінчувати. Продовжувати виступи, коли сам футбол натякає, що це вже фініш…
– У той момент почали готуватися до тренерської діяльності?
– Так, я постійно запитував у тренерів, що і для чого робимо, у якому режимі, нотував певні спостереження. Подивився на Сергія Краковського і зрозумів, що тренерська робота буде дуже цікавою. Я аналізував його тренувальний процес, вчився самотужки.
– Чому перший тренерський досвід ви отримали не в Україні?
– Білорус Юрій Шуканов запросив мене у мінське Динамо. Раніше він грав в Уралані і працював там з Яковенком та Краковським. Хотів створити своєрідну аналогію – Сергій Вікторович порадив мою кандидатуру. "Хочу бачити таку роботу, як в Елісті у Краковського", – пояснили в Мінську. Я дістав зошит, провів розминку. Після неї воротарі лежали з нашатирем під ялинками, тому я зошит закрив. Подумав, що треба трохи іншим шляхом піти (Сміється).
– Згодом ви більш раціонально підходили до занять і дозували навантаження персонально для кожного підопічного?
– Я одразу зрозумів, що неготова людина не може виконувати певні речі. На те, щоб вбити у собі футболіста, теж потрібен час. Перелаштовувався, вчився – здобував свій власний досвід.
– У 2019-му ви навіть були виконувачем обов'язків головного тренера у ПФК Львів. Амбіцій очолити команду у вас не було?
– Виконувати обов'язки і йти на прес-конференцію – це різні речі. Я ходив на прес-конференцію тільки завдяки наявності ліцензії. Я ніколи не хотів працювати головним тренером. Обожнюю свою нинішню роботу і не збираюся її змінювати.
