Герман Зонін дав сумний привід перечитати свої мемуари. "Футбол 24" дізнавався, якою була чемпіонська Зоря 1972 року.
Премії у конвертах
Розповідь про чемпіонську Зорю зразка 1972 року у своїх мемуарах Герман Зонін розпочав з грошей: футболістам команди докоряли надто високими зарплатами. Оклади на той час становили 180 рублів плюс 120-150 рублів преміальних. Сумарний місячний дохід гравця Зорі був вищим, ніж у звичайного інженера, але скаженими ці суми назвати важко: машину на них купити було неможливо – як і на премію за перемогу в чемпіонаті у розмірі 500 рублів. Команда не бідувала, керівництво області в особі першого секретаря обкому компартії України Володимира Шевченка та Ворошиловградського тепловозобудівного заводу стимулювало команду не гірше за інші профспілкові колективи і намагалося не відставати від своїх колег з Києва, Тбілісі, Ташкента і навіть Донецька.
Єдиною відносною проблемою було те, що гравці Зорі отримували преміальні в обхід закону: керівництво видобувало з цією метою кошти на шахтах і заводах. Футболісти команди вважалися забійниками та сталеварами. Працювало це так: рада команди в особі трьох лідерів колективу – Олександра Ткаченка, Олександра Журавльова та Віктора Кузнєцова – розкладала гроші у конверти з прізвищами гравців, і кожен отримував премію залежно від внеску у перемогу.
Співробітники органів добре знали, що у південних та східних регіонах країни доходи футболістів були незмірно вищими. Але, по-перше, ці колективи не претендували на золото; по-друге, Зонін вважав, що прагнення бути не гіршим за інших не вартувало докорів.
Головний секрет успіху – не в грошах
Зонін стверджував, що найголовніший секрет перемог Зорі не в щедрих преміальних, а у фанатизмі, з яким гравці працювали на тренуваннях. Тренер домовився зі своїми підопічними про скорочення зимових канікул до двох тижнів, до того ж добровільно. Він "достукався" до них, пояснивши, що один із основних тактичних принципів команди в новому сезоні – аритмія, а простіше – керована зміна ритму гри. Щоб усе працювало, потрібно було тренуватися як прокляті, і Зонін особисто подавав приклад, бігаючи разом із підопічними щодня по 12 кілометрів. Тренер не тільки збільшив обсяги роботи на тренуваннях, але й навчив гравців рівномірно розподіляти навантаження між собою під час матчу, а також досягнув від них синхронності у питанні підстрахування. Пізніше Зонін зізнавався: дуже вдячний своїм хлопцям за те, що вони повірили в нього та його ідеї у те міжсезоння.
Герман Семенович узагалі любив пояснювати своїм футболістам, чому й навіщо вони виконують ті чи інші вправи з погляду медицини, фізіології, і ЩО їм вдасться зробити на полі завдяки цим вправам ("Гравець повинен розуміти, навіщо він страждає"). Гравці бачили, що їхня важка робота на тренуваннях окупається: у 1970-му Зоря посіла п'яте місце, через рік – четверте. Щоб здійснити стрибок уперед і поборотися за золоті медалі, належало ще додати газу – і футболісти без роздумів скоротили власні канікули. І пахали на тренуваннях так, що гра здавалася святом. "Техніка без хороших фізичних якостей – нуль", – повторював тренер.
Стандарти та контратаки
Тренерська робота Зоніна ґрунтувалася на фізпідготовці ("основі основ футболу"), і сам він стверджує, що стиль його Зорі зразка 1972-го був контратакувальним – з обманною атакою праворуч або ліворуч і з вирішальним завершенням на протилежному фланзі. Але насправді таке позначення не зовсім правильне: другим номером ворошиловградці грали лише проти сильних суперників, до того ж не завжди. У домашньому матчі чемпіонського сезону з київським Динамо Зоря відповідала супернику атакою на атаку і виграла 3:0. Зі Спартаком тоді ж тримала високий ритм до середини другого тайму, а після – збільшила його до захмарного рівня і перемогла 3:1. А ось у матчі з більш готовим функціонально московським Динамо, яке готувалося до фінального поєдинку за Кубок кубків із Рейнджерс, Зонін вперше дав настанову зіграти на утримання рахунку, вартувало команді забити бодай м’яч (1:0).
Зоря справді робила велику ставку на стандартні положення та контратаки, але жодного "автобуса" у виконанні команди не було й близько. Коли гра йшла не за сценарієм, Герман Семенович легко міг прибрати з поля "персональника" і випустити ще одного нападника. Іноді тренер досягав успіху надмірним посиленням нападу за рахунок захисту. Зонін завжди вважав, що лише атакувальний футбол може призвести до успіху. Інша річ, що іноді тренеру доводилося підлаштовуватися під суперників, які найчастіше були багатшими та майстернішими. Тому в одному матчі ворошиловградці могли грати у довгий пас із переведенням м'яча у вільні зони, а в іншому – розтягувати оборону суперника, створюючи в ній пробоїни для вривання півзахисників і навіть захисників. Але все ж таки більшу частину матчів команда починала у високому темпі, без розгойдування, була готова з перших хвилин придушити суперника.
Сам Зонін описує ігровий стиль своєї чемпіонської Зорі так: базова схема 4-4-2 / 4-2-4, мозковий центр – зв'язка чотирьох півзахисників в особі Юрія Васеніна, Віктора Кузнєцова, В'ячеслава Семьонова та Анатолія Куксова. Саме цей квартет визначав зміст гри команди: відтягнувшись назад, вони могли перетворити власний штрафний на неприступну фортецю, так само як за підтримки флангових захисників були здатні створити ударний кулак на підступах до чужих воріт. Ці півзахисники грали винахідливо та творчо, і залежно від обставин легко трансформували звичну схему у 3-3-4 і навіть у 2-3-5 (досвід центрального захисника та капітана команди Олександра Журавльова дозволяв таку розкіш).
Формування складу: ноунейми та "відпрацьований матеріал"
Свою Зорю Зонін формував у різний спосіб. По-перше, коли Герман очолював будь-який новий клуб, він насамперед вивчав молодь, і через якийсь час уже знав кожного здібного хлопця в регіоні загалом і в місті зокрема. По-друге, молодий тренер поповнював склад луганської команди футболістами, на яких ніхто не претендував, але в яких сам Зонін бачив величезний потенціал. Майбутні чемпіони – В'ячеслав Семьонов та Володимир Онищенко – виявилися непотрібними київському Динамо, хлопців віддали до Луганська без жодного жалю, як відпрацьований матеріал. По-третє, керівництво регіону розробило систему недопуску своїх гравців до призову в армію: вони оформлялися до місцевого військового училища штурманів (якщо було потрібно – заднім числом), і начебто відбували службу в Луганську. Завдяки цьому як мінімум Юрій Єлісєєв та брати Кузнєцови не вирушили до армійських клубів Києва, Одеси та Ростова.
А ще Зонін легко розлучався із зірковими гравцями, якщо вони ловили "зірочку" та каламутили воду всередині команди. Йожеф Сабо відіграв за Зорю сезон-1970 і покинув клуб, бо "налаштував проти себе всю команду, навіщо мені його гольові передачі, якщо колектив розвалюється?"
"У Зорі нам вдалося створити чудовий колектив, команду однодумців. З ними я реалізував усі свої творчі задуми, а гравці зуміли повністю розкрити свій потенціал. При збігу цих факторів завжди приходить результат", – зазначав Зонін. Фахівець визнавав, що фундамент цієї команди заклали попередники – Костянтин Бєсков та Євген Горянський. Однак, на його погляд, московські гості почувалися тимчасовими на Луганщині, проводячи час в очікуванні вигідніших пропозицій; сам же Зонін приїхав до Луганська з іншим настроєм – робити команду та разом із нею йти до великої перемоги. "Під Новий, 1972 рік, я загадав: наступного сезону Зоря буде з медалями..."
Палиці в колеса
Чемпіонство Зорі стало героїчним не лише через саму сенсаційність, а й через те, як саме команда до нього прийшла. Прямо посеред розіграшу чемпіонату всю Зорю (посилену чотирма гравцями інших клубів) під виглядом збірної СРСР відправили до Південної Америки для участі у турнірі, присвяченому 150-річчю незалежності Бразилії. На відмову Герман Семенович та його підопічні не мали права.
Зоря у формі збірної СРСР
Зонін: "Примудрилися ж ці латиноамериканці вчинити своє повстання проти португальського монарха саме у 1822 році! І досі впевнений: нашу команду, вручивши квитки за океан, вирішили зламати фізично та психологічно, оскільки жодним іншим способом збити її з чемпіонського курсу не вдавалося. У ті дні в коридорах Федерації мені випадково довелося почути прогноз, який стосувався виступу нашої команди в Бразилії. Витриманий він був у похмурих тонах: мовляв, не залишать там від Зорі каменя на камені. Раз так, навіщо ж посилати нас за океан? Відповідь тільки одна: щоб знекровити і виключити з претендентів на золото, адже ми йшли першими, і нас треба було "погасити".
Настільки чудово виглядала команда.
Динамо пропонує договірняк
Але, на мою думку, куди показовішими є інші приклади сили тієї Зорі. Перед домашнім матчем із київським Динамо головний тренер чинних чемпіонів країни Олександр Севідов прийшов до Зоніна в гості із пропозицією розіграти нічию. "Давай, Геро, покажемо гарний футбол, порадуємо глядачів. Хочеш, буде 0:0, якщо треба – 1:1 або 2:2..." Зонін щиро вважав, що Динамо того року мало найсильніший склад, але така пропозиція його обурила, і він відповів відмовою. Наступного дня Зоря розбила киян із рахунком 3:0.
Чемпіонська Зоря-1972. Де вони зараз?
Перед київським матчем із Динамо Зоря отримала аналогічну пропозицію, хоча на своєму полі команда Севідова, як правило, перемагала будь-якого суперника. Цього разу столичні гінці вирушили не до тренера, а до капітана Олександра Журавльова. Та гра не мала турнірного значення, все було ясно: Зоря – чемпіон, Динамо – срібний призер. І Журавльов погодився на нічию з рахунком 3:3. Зонін дізнався про цей договір вже після матчу і не став карати свого ключового гравця. Він сказав лише одну фразу, від якої у капітана Зорі пішли мурашки по шкірі: "Як же ти міг, Сашко?"
Тоді Журавльов і зрозумів, як сильно помилився. Тож перед матчем передостаннього, 29 туру, з Торпедо, коли воротар Зорі Олександр Ткаченко забіг у роздягальню з криком: "Ми чемпіони!", випалив: "Якщо пропустимо хоч один гол, клянусь – я піду з поля". І таки пішов, коли Торпедо на 73 хвилині зрівняло рахунок! Хоча до голу претензій не було, та й команда не грала договірняк, а прагнула здобути перемогу.
Другим яскравим прикладом сили Зорі у тому сезоні стала виїзна гра з Торпедо у першому колі. Вона відбулася на другий день після прильоту з Бразилії, де луганська команда у футболках із написом "СРСР" більше місяця виступала на міжнародному турнірі. До 60-ї хвилини за 32-градусної спеки Зоря вела з рахунком 3:0, і Зонін очам своїм не вірив. "Хлопці мали ледь ноги волочити, а вони за всіма статтями перегравали суперника!"
До речі, під час бразильського турне тренери Флуміненсе почали конспектувати заняття Зоніна та запросили тренера провести показове тренування з їхньою командою. Вони намагалися зрозуміти, чи філігранна бразильська техніка працюватиме після радянських фізичних навантажень. Зонін погодився, запропонувавши бразильцям звичайний набір вправ. "Чарівники м'яча як мертві були, м'яч відскакував від них, як від дерев'яних – ні прийняти, ні обробити не вдавалося..."
Достроковий чемпіон та вирізані хроніки
Зонін переконаний, що Зоря виграла титул 1972 року, бо виявилася стабільнішою за конкурентів. Вирішальною для чемпіонської долі стала друга третина чемпіонату – 15 очок, 21 забитий м'яч та лише 6 пропущених. Саме у цьому проміжку стався суттєвий відрив Зорі від конкурентів. Був накопичений такий запас очок та "плюсових" м'ячів, що команді залишилося набрати лише 9 очок у наступних семи турах, щоб бути проголошеною чемпіоном достроково.
Один із лідерів тієї Зорі Анатолій Куксов стверджує, що ту перемогу його команда ні в кого не вкрала. Він упевнений, що різні розмови про куплене чемпіонство виникли на виправдання тим, кого за звичкою пророкували в чемпіони. "Але народжуються в глибинці великі музиканти, письменники, вчені. А в цьому випадку народилася команда".
Команда, якій не судилося довго виблискувати. Головний творець успіху Зорі-1972 Герман Зонін отримав пропозицію очолити московський ЦСКА та київське Динамо (відповідь на пропозицію голови українського ЦК Володимира Щербицького: "Так у вас є свій хлопець – Валєра Лобановський. Корінний динамівець. Ви придивіться, як Дніпро грає під його керівництвом!"), але в результаті поїхав до Ленінграда підіймати Зеніт, тому що дав свого часу слово першому секретареві місцевого міськкому Борису Арістову. Рішення Германа Семеновича покинути Ворошиловград дуже засмутило Володимира Шевченка, і він дав наказ вирізати з усіх кадрів хроніки зображення ТРЕНЕРА.
Так історія закільцювалася. На претензії Шевченка після поразки луганських Трудових резервів від бразильського Флуміненсе у далекому 1963-му Герман Семенович випалив: "Та цей ваш Луганськ, до якого ви мене запросили, я на карті з лупою півгодини шукав!"
І все-таки чудово, що його знайшов.
М.Ч., спеціально для Футбол 24, за матеріалами мемуарів Г. Зоніна "Все життя – футбол"