Відверте інтерв'ю із легендою київського "Динамо" і помічником Михайла Фоменка у збірній України, який, однак, опинився за бортом тренерського штабу ще до старту чемпіонату Європи-2016.
У лютому минулого року Олександра Заварова звільнили, а на його місце призначили Андрія Шевченка. Ставка не зіграла – збірна України ганебно виступила на Євро-2016. Натомість Заваров у якийсь момент зник із поля зору. Виявилося, що він – у Франції, яка йому полюбилася ще з часу виступів за "Нансі". "Зараз потрібно відкинути все те, що було, і ще трохи підівчитися. Адже у мене куми мають інші професії, тож доводиться все робити самому", – іронічно усміхається тренер у розмові з "Футбол 24".
– Олександре Анатолійовичу, через кілька днів вам виповниться 56 років. З якими думками та настроєм підходите до цієї дати?
– Я ставлюся до цього дня рівно, скажімо так. Сприймаю його, як данність. Відсвяткую тут, у Франції – у колі своєї сім’ї. Настрій – нормальний.
– Яким має бути подарунок, щоб вам сподобатися? Напевно – від душі?
– Ви знаєте, ну який подарунок мені можна зробити? Важко сказати. Я хочу, щоб усі мої були живі, здорові і почувалися добре. Усі, кого я знаю, і хто знає мене. Це буде найкращий подарунок.
– А який подарунок запам’ятався на все життя, вразивши своєю оригінальністю?
– Я вам відповім, хоча не про подарунок. Це 1986 рік, 26 квітня. Ми граємо з московським "Спартаком" і перемагаємо. У цей же день трапилася Чорнобильська катастрофа. Це мене шокувало, адже раніше ніхто не розумів – що таке зараження. Не розумів, бо воно невидиме – не занюхаєш і не помацаєш. Тож це був такий День народження, який запам’ятався на все життя. Досі співчуваю тим людям, які захищали увесь світ від радіації.
– Коли нахлинає ностальгія за кар’єрою, який епізод вам пригадується найчастіше?
– Для мене важливі не стільки футбольні, як суто людські спогади. Перший яскравий момент – коли я у 18-річному віці дебютував у складі луганської "Зорі". Це було у 1979 році, ми грали із "Динамо" (Тбілісі). У тому ж році приймали "Пахтакор". Я бачив Михайла Ана, Володимира Федорова – футболістів, які були кандидатами в збірну СРСР. Через кілька днів після нашого матчу вони сіли у літак і потрапили в авіакатастрофу.
Багато всього можна пригадати. Наприклад, матч "Динамо" (Київ) – "Динамо" (Мінськ). Це був фінал Кубка СРСР-1987. Ми зрівняли рахунок на останній хвилині – 3:3 і перемогли у серії пенальті (Заваров скромно змовчав про те, що саме він забив той рятівний для киян гол, – "Футбол 24").
Згадую півфінал чемпіонату Європи-1988 СРСР – Італія. У Скуадри Адзурри – Віаллі, Манчіні, Анчелотті. Тобто, грали люди, які заслужили на те, щоб називатися зірками. Але ми їх пройшли. Запам’яталося також, як кілька разів грав за збірну світу разом із своїми друзями – Рінатом Дасаєвим, Ігорем Бєлановим.
У 1988 році стався землетрус у вірменському Спітаку. Президент "Ювентуса" Аньєллі пересилав туди літаками допомогу – трактори, машини. Гуманне, людське ставлення. Закордоном мені поталанило перетнутися із багатьма футболістами-зірками і тренерами-зірками. Мікаель Лаудруп, Антоніо Кабріні, Стефано Такконі – вони вигравали Кубок чемпіонів, Міжконтинентальний кубок. Тренер Діно Дзофф – чемпіон світу. Познайомився також із Мішелем Платіні – товаришуємо досі. А ще – з Еме Жаке, який згодом, у 1998 році, приведе збірну Франції до перемоги на Кубку світу. Всього і всіх так одразу не згадаєш…
– Ви здобули багато титулів, але Кубків світу та Європи, а також Кубка чемпіонів у вас немає. Якого з цих трофеїв найбільше бракує?
– Знаєте, всього не виграєш. Мені достатньо тих трофеїв, які у мене є (Усміхається). Хоча, коли був чинним футболістом, хотілося більшого. Мріяв про чемпіонат світу. Але з висоти своїх років розумію, що нам ніхто б не дозволив цього зробити. У Мексиці-1986 були суддівські помилки. Хотілося виграти Євро-1988, але довелося грати зі збірною Голландії. Нам не вистачило одного дня відпочинку. Вони зіграли свій півфінал на день раніше. Не дотягнувся і до Кубка чемпіонів – у півфіналі нас зупинило "Порту". Таке футбольне життя. Наші можливості суперники вже знали, тому ставилися з повагою і зі страхом.
– У "Зорі" ви товаришували з Ігорем Гамулою – про це є багато яскравих історій. Щось ще розповісте?
– Це все так нецікаво. Ви вже самі заплутались. У нього своє життя, у мене – своє. Він там щось розповідає, ви щось пишете. Я ж мовчу. Нехай це залишається на вашій совісті. Я тоді був молодий, вчився у старшого покоління. Там і Журавльов, і Куксов, Кузнєцов – гравці високого рівня. Зараз таких футболістів, які були в Союзі, не знайдеш. Якщо б їм ще давали таку рекламу, як закордонним гравцям!
Спілкуюся з товаришами із Франції, Італії. Більшість із них дуже заклопотані. Але я недавно їздив на матч "Ювентус" – "Барселона". Зустрівся з ними, поспілкувався, отримав задоволення від футболу світового рівня. Хотів трішки відійти від наших реалій і подивитися дійсно сильний футбол. Тут, у Франції, мене запрошують розбивати м’ячі з центра поля. "Нансі" грав із "Генгамом". Тепер чекаємо, коли приїде "Марсель".
– Отже, ви відпочиваєте, спілкуєтеся з багатьма друзями, їздите Європою і, напевно, робите певну переоцінку своєї тренерської кар’єри?
– Хороше запитання. Звичайно. Мені шкода дивитися на український футбол. Він розвалюється, і ми поки що свого дна не досягли. Раніше, 4-5 років тому, ми хоча б на щось претендували. Тепер про нас починають забувати. Особливо це помітно, коли дивишся збоку.
Нам потрібно їздити в Європу і навчатися. Зокрема – тренерам, яким належить підвищувати свій рівень. А футболістам – тим паче. Вони повинні прогресувати і не зупинятися. А то в нас, на місцевому рівні, їм поплескали – і вони думають, що вже серйозні футболісти. Я тут, у Європі, багато спілкуюся, спостерігаю, і найкраще намагаюся увібрати в себе. Дивитися по телевізору – це одне, а перебувати безпосередньо в цьому середовищі – зовсім інше. Мені б хотілося, щоб якомога більше наших тренерів відвідували Європу, переглядали серйозні матчі.
– Звідси – наступне запитання. Скільки ще плануєте перебувати у творчій відпустці?
– Поки – пауза. Можу сказати, що певні клуби виходили зі мною на контакт, але це все поки не дуже серйозно. Тому творча відпустка продовжується. Зараз потрібно відкинути все те, що було, і ще трохи підівчитися. Адже у мене куми мають інші професії, тож доводиться все робити самому. А якщо кум є у футболі – тоді вже інша справа.
– Чи не хотілося б вам попрацювати закордоном? У тій же Франції, де чудово орієнтуєтеся.
– Звичайно, мені б цього хотілося. Але це трохи складнувато, бо – роки. Зараз мода на омолодження тренерського корпусу.
– Наостанок не можу не запитати: як вам теперішня гра збірної України?
– Мені важко про це говорити. Вважаю, що змін поки немає ніяких, хоча пишуть, мовляв, грали добре. Можливо, вони будуть у майбутньому. Але коли люди приймають збірну і не знають, що їм дають команду всього на 4 дні (спробуй з нею щось зробити, підготуватися – це ж не на 1-2 місяці), отже – вони не повинні приймати цього рішення.
– Михайло Фоменко навідріз відмовляється коментувати ваше звільнення із тренерського штабу збірної України напередодні Євро-2016...
– А що йому розповідати? (Після паузи) Мені складно сказати, чому так сталося. Схиляюся до думки, що щось не влаштувало в особистому плані, у моїх поглядах на життя. Скоріш за все – це так. Чому про це не говорить Михайло Іванович? Йому нічого сказати. Як головний тренер, він повинен був наполягти, але не вдалося. Це по-перше.
По-друге, якщо команда зіграла так провально – зганьбилася повністю – увесь тренерський штаб повинен був піти у відставку і всім сказати: "До побачення". Відповідальність лежить на всьому штабі, зокрема й на сьогоднішньому тренері збірної – йому також потрібно було піти. Принаймні я б так вчинив у цій ситуації – команда ж посіла останнє, 24 місце! Але ж не я вирішую. Вирішує президент ФФУ. Вийшло, що не підсилили тренерський штаб, а, напевно, ослабили. Так ніхто не робить.