Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі Сергієм Круковцем, відомим захисником Волині і молодіжної збірної України 90-х.
Дар запалювати нові зірки у Віталія Кварцяного проявився задовго до ери Девіча та Хачеріді під час новітньої історії Волині. Наприкінці 80-х, коли Віталій Володимирович лише починав становлення як тренер, він запросив 17-річного Сергія Круковця. Мине кілька років і уродженець Луцька не лише стане основним центральним захисником Волині, а й закріпить за собою звання головного таланта регіону, який грав у "молодіжці" з Шовковським, Ващуком, Ребровим та Шевченком.
Непросте дитинство, особливий статус пенальтиста-рекордсмена, менталітет росіян та персональна дуель з Бобо Вієрі – в інтерв'ю Сергія Круковця для Футбол 24.
"Мама забороняла дивитися пізні матчі Динамо – доводилося хитрувати"
– Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що зараз у футбол не граєте через травму. Вам вистачає наснаги навіть у 50 років виходити на поле?
– Мені подобається ветеранський футбол, я – активний учасник таких матчів. Востаннє грав ще рік тому – у Львові відбувався міжнародний благодійний турнір. А зараз мене коліно мучить. Прооперували хрестоподібну зв'язку, але ця ділянка продовжує непокоїти.
– Ви займаєтеся викладацькою діяльністю?
– У Луцькому ВПУ викладаю фізичне виховання. Зосереджений не лише на футболі, ми граємо у волейбол, теніс, баскетбол… Мені подобається працювати з молоддю, ділитися досвідом та знаннями. Буває, розповідаю щось про своє футбольне минуле. До кожної дитини треба шукати особливий підхід. Когось треба підбадьорити, декого покритикувати.
– Ви одразу футболом загорілися?
– Розпочинав з гандболу, проте після кількох місяців занять зрозумів, що це не моє. Потім записався на футбол, подавав м'ячі на матчах Волині. Також фанатів за київське Динамо – мені дуже подобався стиль футболу Валерія Лобановського. Як зараз пам'ятаю – маленьким хлопчиком тримав у руках фотографії гравців Динамо і відчував нереальний стимул. Мама забороняла дивитися пізні матчі киян – треба було йти спати. Тож, щоб переглянути умовний поєдинок з Атлетіко 1986-го, доводилося хитрувати. Завдяки цій пристрасті у мене було величезне бажання досягнути чогось у футболі. Прикро тільки, що поруч не відчував підтримки. У 4-му класі я втратив батька, мама трьох дітей на собі тягнула. А взагалі я щасливий, що таку футбольну кар'єру провів.
– Все почалося із запрошення Віталія Кварцяного. Де він вас помітив?
– Я тільки школу закінчив. Юнаку потрапити у команду майстрів дуже складно. Спочатку я виступав на область за заводську команду Прилад. Під час одного з матчів я сподобався Віталію Володимировичу і він забрав мене у Волинь.
– Високий фактурний захисник – мрія Кварцяного?
– Складно сказати, чим я його вразив. Віталій Володимирович – це людина, яка ніколи й нікого не хвалить. Якщо не сварить – це вже добре (Усміхається). Просто я намагався виконувати свою роботу і багато вчився. Не звертав увагу на зайві речі, адже дуже хотів у футбол грати.
– Ви потрапили у зіркову компанію до Антонюка, Федецького, Польного і Дикого. Нещодавно їм м’ячі подавали, а тепер сиділи в одній роздягальні?
– 1989-го Волинь виграла Другу лігу, а у наступному сезоні я став частиною тієї потужної команди. По блату у футболу не грають, тому я мав доводити, що заслуговую носити цю футболку. Досвідчені хлопці до мене добре ставилися. Згадати хоча б Івана Броніславовича Польного, колегу-захисника, старшого за мене на 12 років. Веселун за межами поля, але боєць під час тренувань та ігор.
"Красиво зі штрафного забив Динамо – метрів з 30-ти"
– У Волині ви стали штатним виконавцем пенальті. З чого все розпочалося?
– Здається, вперше це трапилося за часів тренерства Романа Покори. Фактично я став наступником Михайла Бурча, голкіпера, який пробивав більшість пенальті Волині. А багато забивати я почав ще у Польщі, куди їздив з Кварцяним у команду КСЗО Островець-Свентокшиський. Там і пенальті виконував, і штрафні, і з кутових забивав.
– Завдяки 12 з 16 реалізованим пенальті ви дотепер залишаєтеся у топі пенальтистів українського елітного дивізіону. Поділитеся секретом виконання ударів з позначки?
– Якщо акцентовано і сильно пробити, то шансів у воротаря немає. До удару я загадував певний кут і просто ставив собі за ціль – влучити саме туди. Намагався бити сильно і точно. Дивлюся, зараз по центру б'ють, воротаря перекидають. Кожен хоче звернути увагу на себе стилем виконання. Та головне у цій справі – практичність, забиті голи.
– Ви ретельно відпрацьовували свої удари?
– У Волині були класні воротарі: Бурч, Чабан, Марчук… Ми залишалися після тренувань, били штрафні та пенальті. Однак є різниця: бити без тиску, а інша справа – під впливом шуму трибун.
– За натурою ви холоднокровний?
– Мене почали викликати у молодіжну збірну України, там я перетинався з найкращими молодими гравцями країни. Коли ти виступаєш у команді з талантами Динамо чи Шахтаря, то здобуваєш додаткову впевненість. З-поміж своїх нереалізованих пенальті пригадую промах у матчі з тернопільською Нивою. Дмитро Тяпушкін мене морально перехитрив. Ще до удару я відчував, що буде щось не те.
– Як щодо штрафних?
– Бив рідше, але теж траплялося. Красиво забив Динамо – метрів з 30-ти. Дощова погода, у воротах Валера Воробйов. Я відкрив рахунок, та у підсумку ми 2:2 зіграли. Пізніше із Воробйовим у Торпедо перетнулися, а після того матчу з Динамо поступово воротарем №1 киян став Олександр Шовковський.
"Аваков – чудова людина з правильними поглядами"
– Доволі швидко у Волині вам доручили капітанську пов'язку, вважалися одним із лідерів, тож на вас почалося справжнє полювання. В автобіографічній книжці Кварцяний розповідав майже детективну історію про ваш продаж.
– Особисто до мене підходили представники Шахтаря і Дніпра. Однак я був патріотом Волині. Клуб зробив для мене чимало, тому я хотів віддячити Волині і, навіть якщо й збирався піти з команди, то за хороші кошти. Так і сталося – Торпедо за мене добре заплатило. Все ж то була середина 90-х, безгрошів'я. Думаю, Волині ці кошти тоді трохи допомогли.
– Кварцяний згадував, що Шахтар за вас пропонував 25 тисяч доларів, а Торпедо відвантажило у чотири рази більше: "У перерахунку це 20 мільярдів купонів. То були великі гроші, за які клуб міг забезпечити себе всім необхідним".
– Уявлення не маю, за скільки мене продали. Але чув, що гроші були немаленькі. Фактично я Торпедо не обирав. Після підписання контракту з московським клубом на мене вийшли представники Спартака. Я навіть говорив з Олегом Романцевим, утім відмовив йому, адже дав слово наставнику Торпедо Валентину Іванову. А от Олександр Філімонов, якому Андрій Шевченко легендарний гол забив на Лужніках, з нами збори проходив, проте потім у Спартак перейшов. Я так не міг.
– Адаптація до життя у Москві легко далася?
– Мені завжди Київ більше подобався. У столиці України затишніше, нема такої метушні та хаосу, як у Москві. Плюс я застав буремні 90-ті, коли Москву ділили за сферами впливу: і влада, і бандити.
– Сумнівні люди крутилися поруч з командами?
– Мабуть, мені пощастило, бо у Торпедо цього не відчувалося. Якщо в інших командах траплялися різні нездорові ситуації, то мене це оминуло. Та й загалом у колективі до мене ставилися добре. Я відчував, що до моєї думки прислухаються, ставляться з повагою і навіть бояться, якщо цього ситуація вимагала. До усіх українців, які грали за Торпедо, було таке ставлення: до Сергія Скаченка, Андрія Сапуги, Олега Кошелюка.
– Ви не відчували жодної зверхності?
– Все розпочинається з футбольного поля. Там ти доводиш свій рівень і здобуваєш авторитет. Мені було легко, адже у Торпедо я прийшов з Арсеном Аваковим, який змінив запорізьке Торпедо на московське. Арсен – чудова людина з правильними поглядами. Крім того, у колективі вистачало немісцевих хлопців з Таджикистану та Туркменістану: Ширинбеков, Агашков… Та й належне треба віддати Валентину Іванову, який сформував цей колектив. Це Людина з великої літери.
"Татарчуку тренер казав: "У тебе є олімпійська медаль. Тобі тренуватися не треба"
– Після 2014 року та особливо після 24 лютого ви намагалися достукатися до знайомих росіян, яких вважали адекватними?
– Я спілкувався лише з Арсеном Аваковим. Від інших людей я чекав дзвінка з поясненнями, але розумів, що цього не станеться. На жаль, росіяни звикли, що ними керують. У них немає своєї точки зору. Їм сказали зверху – от вони це й роблять. Хоча у вузькій компанії вони готові говорити правду. Однак публічно – ні, не дочекаєшся.
– Ви розповідали про свій авторитет у команді. Він відчувався і у стосунках з суддями. Один рефері в інтерв’ю ділився роздумами під час штовханини на полі: "Моя увага була зосереджена на двох торпедівських гренадерах – Егуавоні та Круковці, які кидали на мене шалені погляди. Зізнаюся, в якийсь момент побоювався, що вони застосують проти мене фізичний вплив".
– Це був мій не перший сезон у тамтешньому чемпіонаті. Я міг одразу зробити висновок, як суддя виконуватиме свою роботу. Я вже згадував про людей при командах, які вирішували певні питання. Пригадуєте, як Аланію чемпіоном зробили? Тобто нерідко доводилося протистояти суддям і відстоювати свою позицію. Хоча жодного фізичного тиску з мого боку, звичайно, не було.
– Після Торпедо ви поїхали у Локомотив з Нижнього Новгорода, менш статусну команду.
– Там я провів два сезони. Саме у Нижньому Новгороді я вкотре переконався у менталітеті росіян. Подейкували, що голова РЖД подивився у турнірну таблицю, побачив там два Локомотиви і заявив, що команда з такою назвою має бути одна. Невдовзі у Вищій лізі залишився лише московський Локомотив. Бюрократи вирішують усе.
– Тренер Локомотива Валерій Овчінніков на прізвисько Борман – цілковита протилежність виваженому Валентину Іванову.
– Знаєте, кажуть, що гладкі люди злими не бувають. В Овчіннікова тренувального процесу як такого не існувало. Ми чули лише фразу: "Я за вас гроші заплатив. Ви повинні добре грати". З нами тренувався олімпійський чемпіон Володимир Татарчук, який на Волині виховувався. Так от лише Татарчуку тренер казав: "Володю, у тебе є олімпійська медаль. Тобі тренуватися не треба".
– Ви багато років грали у Росії. Ваші партнери-українці Воробйов, Скаченко, Камнєв залишилися там і після завершення кар’єри. У вас таких думок не було?
– Я – волинянин, мене додому тягне. Не можу на чужині… Мене купила російська команда, я своє там відіграв. Кожен вирішує власну долю самотужки. Я знав, що обов’язково повернуся додому в Україну.
"Шовковський просив бити йому штрафні та пенальті"
– Ви поверталися в Україну задля виступів у Прикарпатті, а остаточно покинули Росію 2004-го, коли стали гравцем вінницької Ниви, яку очолював Володимир Безсонов.
– Володимир Васильович – велика постать. Я розповідав про кумирів дитинства. Так от Безсонов був чи не головним моїм улюбленцем. Коли ж особисто познайомився з ним, то тільки переконався у його чудових людських якостях. З ним було дуже цікаво. У Ниві зібралася хороша команда з молодих та досвідчених футболістів. Після сезону у Вінниці я пішов у Нафтовик з Охтирки. Команда виходила в УПЛ, я ще навіть перше коло відіграв. Але з часом зрозумів, що Нафтовик потребує свіжої крові. Не хотів за собою тримати те місце, яке могла зайняти інша людина і принести більше користі.
– У вашій кар’єрі був один сезон у Казахстані. З огляду на завойовану бронзу можна назвати його успішним?
– Про Женис маю чудові спогади. Після першого кола ми випереджали на 9 очок команду, що йшла другою. Ми виглядали настільки впевнено, що нам з трибун вболівальники бажані рахунки замовляли. Проте після перерви кошти закінчилися і ми посипалися. У підсумку лише бронзу виграли, хоча реально претендували на чемпіонство.
– Важкі травми вас оминали?
– Серйозну я мав лише одну, коли травмував "хрести". 1996-го в матчі проти Аланії зламався. Графік був шаленим: єврокубки, чемпіонат. Грали через два дні на третій – мій організм не витримав. Ми вигравали 2:0, я травмувався перед самою перервою і Торпедо потім двічі пропустило. Не знаю, як би склалася моя кар’єра у подальшому, але я тоді надовго вилетів.
– Ви були представником прекрасного покоління і стабільно викликалися у молодіжну збірну України.
– Вперше мене викликав Володимир Мунтян, який формував нову команду. Більшість хлопців представляли Динамо та Шахтар. Хоча були представники й інших команд: Василь Кардаш з Карпат, Володя П’ятенко та Сергій Єсін з Таврії, Олександр Свистунов з рівненського Вереса.
– Динамівці Ващук, Шовковський та Косовський вже тоді демонстрували високий рівень?
– Приклад Шовковського є показовим. Спершу Ілля Близнюк виходив у старті "молодіжки". Проте помітно було, як Сашко віддається на кожному тренуванні, як працює. Ми залишалися після тренувань, Шовковський просив бити йому штрафні та пенальті.
– Ви були свідком зародження зв’язки Шевченко-Ребров. Розуміли, що це майбутні зірки?
– Андрій недовго з нами грав, адже невдовзі отримав виклик до національної команди. Та кількох поєдинків і тренувань було достатньо. Для мене, як захисника, усе було очевидно. На тренуваннях проти Шевченка та Реброва складно було через їхню нестандартність. Один в один обіграти захисника – це взагалі для них не проблема. Умовно кажучи, я лише у відсотках 30-ти єдиноборств виходив переможцем. Такого непередбачуваного футболіста, як Шевченко, у нашому чемпіонаті не було. Андрій грав усупереч логіці.
– Ви брали участь у першому офіційному відборі молодіжної збірної. Мабуть, особливо запам’яталися матчі з італійцями, де виблискували Індзагі, Дель П’єро, Вієрі, Каннаваро?
– Найпростіше мені було проти Вієрі. Він був форвардом таранного типу, я знав, як його зупинити. А от з Дель П’єро намучився. Той нагадував мені Шевченка – нереально технічний.
– Зіркові нападники нам не забили, отже, ви впоралися із завданням?
– На результат грала команда. Це ж не я самотужки не дав їм забити. Ми грали у зонний футбол, а на стандартах я персонально відповідав за Вієрі.
– З Італією ми обмінялися перемогами 2:1. А от Хорватія нам добряче насолила.
– Ці два матчі з хорватами хотілося б забути: ми програли 0:1 і внічию 1:1 зіграли. В обидвох поєдинках ще й пенальті не реалізували – промахнулися Ващук та Парфьонов. Через це на Євро не поїхали – одного очка не вистачило, щоб італійців обігнати. Дотепер шкодую, що такий шанс проґавили.