Дмитро Джулай – про особливу інтригу на фініші чемпіонату Болівії.
Серед усіх можливих святкувань забитого м’яча це могло здатися найбезневиннішим, однак ледь не спричинило дипломатичний скандал. У матчі молодіжного чемпіонату Південної Америки між збірними Чилі та Болівії Раміро Вака відзначився вже на 5-й хвилині. Знати б вже тоді, що цей гол залишиться єдиним для болівійців у турнірі… А відразу після влучного удару півзахисника болівійців, він почав імітувати рухи плавця. Не вистачало лише однієї деталі, щоб розпалити пристрасті ще більше. Проте матч відбувався у Ранкагуа, а не у Антофагасті.
Восени 1866 року чилійці Хосе Сантос Осса та Франсіско Пуельма отримали дозвіл від болівійського уряду на видобуток селітри у місцині під назвою Салар дель Кармен. Справи йшли непогано, що й підтвердила поява серед акціонерів всюдисутніх англійців у березні 1868-го. Поселення, що виросло навколо місць видобутку, називали Ла Чимба. Саме під цією назвою місто було офіційно засновано болівійською владою 22 жовтня 1868 року. Пізніше його перейменували на Антофагасту. У травні 1871-го Болівія надає Антофагасті статус комерційного порту. Так, у ті часи Антофагаста належить Болівії. Мине лише кілька років й внаслідок Тихоокеанської війни болівійці втратять ці території. Щоправда, дозвіл використовувати порт Антофагасти (як і Аріки) у болівійців буде до 1904 року, а вже відтоді місто повністю стане територією Чилі й Болівія втратить вихід до моря.
“Я всього лише хотів нагадати, що Болівія народилася із морем”, – сказав Раміро Вака у січні 2019-го. Його святкування схвалив тодішній президент Ево Моралес. У 2013-му уряд Моралеса подав позов до гаазького міжнародного суду, який за п’ять років визначив, що Чилі не повинна узгоджувати це питання з Болівією.
Перебування Антофагасти під болівійською юрисдикцією мало безпосередній вплив на розвиток футболу в країні. Адже англійці, що працювали на залізниці Антофагаста – Оруро, привезли гру до цього міста, й саме в Оруро було створено перший місцевий футбольний клуб в історії Болівії. Поступово футбол поширювався й іншими містами, тож з 1914-го почали проводити регіональні турніри у Ла-Пасі та провінції Чукісака, а надалі футбольні асоціації виникли й у решті провінцій. Змагання по всій країні залишалися аматорськими до 1950-х.
Першу професіональну лігу створили у Ла-Пасі (1950). Згодом це сталося в Оруро (1954) та Кочабамбі (1955) і з’явилася можливість проводити перші “інтегровані” турніри за участю команд із різних провінцій. Повноцінна загальнонаціональна професійна Ліга з’явиться у Болівії лише 1977 року.
Чемпіонські титули, щоправда, враховують із 1950-го, а це означає, що другим чемпіоном Ла-Пасу став клуб із назвою Always Ready.
Коли 13 квітня 1933 року студенти, що зібралися у Ла-Пасі під пам’ятником Кристобалю Колону (aka Христофор Колумб), вирішували, як назвати новостворений клуб, їм не бракувало варіянтів. “Лос Локос дель Парке”, Petit Club, “Лос Демоньйос дель Прадо”, L’Aiglon, White Star, Blue Star… Як бачимо, іншомовні назви приваблювали освічених засновників навіть більше. Обговорення тривало, аж поки хтось не запропонував скаутське гасло “Завжди готові” (в іспаномовних країнах використовували саме його, а не “Будь готовий”. Не забуваймо, до речі, що совєцькі “піонери” поцупили гасло якраз у скаутів).
Для болівійської молоді у 1933-му, у розпал Чакської війни, ці слова мали додаткову вагу. Щодо англомовної назви, то це не єдиний випадок у болівійському футболі. Вже згаданий найперший клуб в історії країни назвали Oruro Royal.
Свій перший міжнародний матч Always Ready провів у Антофагасті. Історія не зберегла свідчень про те, як саме святкував свій гол автор єдиного точного удару болівійського клубу в матчі, що закінчився 4:1 на користь господарів.
У внутрішніх змаганнях клуб мав піднятися до першого дивізіону чемпіонату Ла-Паса за підсумками сезону 1939 року. Однак футбольна асоціація адміністративної болівійської столиці вирішила, що AR потрібно зіграти додатковий матч проти “Сан Калісто”, аутсайдера першого дивізіону. “Сан Калісто” був попереду 3:1, коли за 18 хвилин до фінального свистка почалася бійка й гру зупинили. Грати знову Always Ready категорично відмовлявся, бо вважав, що винуватцями конфлікту були суперники. Зрештою асоціація вирішила, що у першому дивізіоні зіграють обидві команди. В аматорську еру найкращим результатом було четверте місце. А вже у другому чемпіонаті епохи професіоналізму Always Ready зазнав лише однієї поразки, обіграв “Стронгест” 4:0 та 5:0, а найкращим бомбардиром турніру став аргентинський форвард клубу Хуан Піннола.
У двох наступних сезонах команда була другою. Її суперництво з “Інґаві” перетворювалося на друге “класико” Ла-Пасу. Але у 1954-му Always Ready вилетів. Повернулися за два роки й відразу, 1957-го, здобули свій другий титул. Ще за два роки стали віце-чемпіонами. У 1961-му Always Ready першим із болівійських клубів здійснив європейське турне. Упродовж 1960-х команда гідно виступала у внутрішніх змаганнях, а 1970-го навіть зіграла у Копа Лібертадорес. Always Ready був серед засновників болівійської професіональної Ліги. Історія клубу давала всі підстави сподіватися, що й у цьому турнірі він буде одним із лідерів.
Але вже 1981 року набрали лише 12 очок й вилетіли. Клуб знову грав у еліті з 1987-го до 1991-го. Після цього почався найгірший період у історії Always Ready. Команда виступала у регіональних змаганнях, нові покоління уболівальників віддавали перевагу “Стронгест” та “Болівару”, критичним стало й фінансове становище клубу, який свого часу мав право вважатися одним із грандів Ла-Пасу.
У мороці забуття Always Ready животів до 2015 року, коли новим власником став Фернандо Коста Сарм’єнто. Під його керівництвом клубу знадобилося лише три роки, щоб повернутися до першого дивізіону чемпіонату Болівії. Ще одним досягненням Кости був переїзд до міста Ель Альто. Зазвичай подібні переміщення викликають у вболівальників негативні емоції, але ті, хто попри вплив двох могутніх клубів столиці все ж підтримував Always Ready розуміли, що Ель Альто радо прийме клуб першого дивізіону. Тож з 2019-го Always Ready грає на стадіоні на 25 000 зі штучним полем, привезеним із Нідерландів. Цю арену відкрили чотири роки тому й вона є найсучаснішою у Болівії.
Щойно Always Ready повернувся до еліти, команда завоювала путівку до Копа Судамерикана. А вже у другому сезоні після повернення клуб із Ель Альто сенсаційно виграв чемпіонат. У сезоні 2020 року через коронавірус довелося відмінити Клаусуру, але й Апертуру з 26 матчів ще потрібно було виграти. Хоча команда, яку зібрало керівництво Always Ready, виявилася настільки потужною, що, може, й не варто було говорити про сенсацію. Адже коли у складі з’являються гравці національної збірної (деякі з них вже встигли пограти і за “Стронгест”, і за “Болівар”), це є найкращим доказом амбіцій клубу.
Тож і цього сезону Always Ready йде у групі лідерів, а минулої середи приймав одного з головних конкурентів. І ось тут ця історія, що мала б бути про відродження колись знаного клубу, стає ще сентиментальнішою. Тому що цим конкурентом є не хтось із грандів болівійського футболу. Теперішню боротьбу за чемпіонство найпривабливішою за багато років робить присутність серед лідерів клубу “Індепендьєнте Петролеро”.
У квітні 1932 року у команді “Сан Франсіско де Ла Реколета” болівійського міста Сукре стався розкол. Гравці, яких не включили до складу на матч, вирішили створити новий клуб. Вибір назви, “Індепендьєнте”, за таких обставин був абсолютно логічним. Свої виступи “Інде” починав у другому дивізіоні конституційної столиці Болівії. Вже у дебютному сезоні команда не зазнала жодної поразки й підвищалася у класі. Відтоді “Індепендьєнте”, до назви якого 1953 року додалося “Петролеро”, був регулярним учасником регіональних змагань, а у 1970-х кілька разів зіграв у загальнонаціональному турнірі.
До елітного дивізіону професіональної Ліги клуб вперше піднявся 1981 року. Вилетіли вже за два роки, однак повернення 1989-го, із Херманом Ґроком на посаді президента, було початком найуспішнішого періоду в історії “Індепендьєнте Петролеро”.
У Апертурі-94 команда дійшла до фіналу. У першому матчі поступилися на виїзді “Хорхе Вільстерманн” 1:3, реваншувалися вдома 1:0, тож знадобився третій, вирішальний поєдинок. У Ла-Пасі “Інде” вигравав після першого тайму 3:0, але поступився 3:5. Тоді що Апертура, що Клаусура лише визначали учасників фінального турніру за титул, але програвати такі матчі неприємно за будь-яких обставин.
За п’ять років “Індепендьєнте” зіграв у Копа Конмебол. До цього клуби із Сукре ніколи не брали участі в континентальних турнірах.
У лютому 2001-го тренувати команду запросили легендарного Маріо Кемпеса. Він попрацював лише два місяці, але встиг перевести до першої команди голкіпера Хуана Марсело Робледо (на фото). Згодом аргентинець Робледо, який зрештою став громадянином Болівії, пограв чи не у кожному відомому клубі країни, а у 2018-му повернувся до “Індепендьєнте Петролеро”, який на той час вже 15 років як вилетів з першого дивізіону. Той сезон був останнім для Робледо-гравця. Наступного року він став тренером клубу. Метою було повернення до Прімери, проте вже за кілька місяців Робледо опинився у Еквадорі, аби минулого сезону знову повернутися до Сукре.
Зараз у Болівії є регіональні чемпіонати у кожному з дев’яти департаментів. Найкращі команди цих турнірів беруть участь у Копа Сімон Болівар (замінник другого дивізіону), в якому торік уперше зіграло 37 клубів. Вихід до фіналу Кубка Болівара означає автоматично вихід до першого дивізіону. На шляху до фіналу Кубка-2020 підопічні “Ель Локо” Робледо здолали шістьох суперників. Перший в історії клубу національний титул завоювати не вдалося, оскільки у фіналі програли серію пенальті “Реалу Томаяпо”.
Після 12 турів цього сезону команда була сьомою й це вже здавалося чудовим результатом. Дива почалися у серпні. П’ять перемог поспіль наблизили команду Робледо до лідерів. У наступних шести турах виграли ще чотири матчі й двічі зіграли внічию.
За день до візиту “Індепендьєнте” до Ель Альто втратив очки “Стронгест”, третій претендент на титул, й це означало, що перемога на полі Always Ready зробить клуб із Сукре одноособовим лідером чемпіонату.
Середня результативність чемпіонату Болівії цього року становить майже три м’ячі за гру й зрозуміло, що провідні команди турніру забивають чимало. У Always Ready перед цим матчем було 47 точних ударів, у “Інде” – 40. Тож не дивно, що з перших хвилин обидва суперники думали насамперед про атаку й активно використовували удари здалеку. Нормальне явище для стадіону, розташованого на висоті 4090 метрів над рівнем моря.
Якраз таким розкішним ударом у дев’ятку відкрив рахунок парагвайський хавбек гостей Густаво Крістальдо. Перед цим він успішно запресингував захисника й завдяки цьому отримав достатьно часу для підготовки удару.
Помилки в обороні можна вважати ще однією причиною високої результативності болівійської першості. Гості ніби й непогано відзахищалися у першому таймі та вже на 47-й хвилині голкіпер Елдер Араус невдало зіграв на виході після подачі з кута поля й Нельсон Кабрера зрівняв рахунок. Святкування на полі, на трибунах, на лаві було настільки емоційним, що не встигли гості розіграти м’яч з центра, як найкращий бомбардир турніру, аргентинець Мартін Прост спокійно вийшов на ворота й потужно пробив під перекладину.
Лідерство клубу, футболісти якого ще місяць тому оголосили страйк через невиплату зарплати, ставало реальністью. Може б так воно й зрештою було, якби за одинадцять хвилин після голу Проста оборона “Інде” не “страйкувала”, коли господарі розігрували штрафний. Вочевидь ніхто не очікував, що передачу на Кармело Альгараньяса віддадуть так швидко. Тож залишалося лише стежити за ударом рабоною, який нагадав гол Еріка Ламели у дербі Північного Лондона в минулому сезоні.
Три роки тому ці команди грали у другому дивізіоні. Могли піднятися разом, але “Індепендьєнте” тоді програв у півфіналі. Один клуб прогресує завдяки солідній фінансовій базі й зараз є чинним чемпіоном країни, інший тримається вгорі всупереч проблемам із грішми. І якби Прост перекинув голкіпера на 85-й хвилині, це б призвело і до першої домашньої поразки Always Ready в чемпіонаті з 15 лютого 2020 року, і до виходу команди Хуана Марсело Робледо на перше місце.
Однак лідерство зберегли підопічні парагвайця Пабло Годоя. За шість турів до фінішу Always Ready на одне очко випереджає “Стронгест” та “Індепендьєнте Петролеро”.
Стабільність по-чилійськи: як тричі поспіль здобути чемпіонський титул, щороку (!) змінюючи тренера