Грунтовне інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Джордже Лазічем, пам'ятним сербським хавбеком донецького Металурга в "золоту епоху" УПЛ.
Донецький Металург відкрив Україні десятки класних футболістів. Одним із тих, хто першим приходить на згадку, є Джордже Лазіч. Довгих сім з половиною років він був невід’ємною частиною МетаДона. Змінювалися тренери, мігрували легіонери, та серб залишався вірним команді. Якби не розпад клубу через війну, який Лазіч теж застав, то, мабуть, він так би й закінчив кар’єру у другій команді Донецька.
У червні Джордже виповниться 40. Зараз він працює тренером і тільки робить перші кроки у новій сфері. В інтерв’ю Футбол 24 Джордже Лазіч розповідає про нинішнє життя та пригадує свій шлях в українському футболі.
"Почав звертати увагу на речі, яким раніше не надавав значення"
– Джордже, останнє, що доводилося про вас чути – ви працювали тренером у команді Будучность з вашого рідного міста Валєво.
– Ні, я вже там не працюю. У жовтні я очолив іншу команду, яка, як і Будучность, виступає у третій сербській лізі. Вона називається Слога та представляє містечко Баїна-Башта, що розташоване неподалік Валєва. Зараз у нас гарячий період. Самі розумієте – зимова пауза, комплектація команди, переговори з новими футболістами…
– Тренерство вам до душі?
– Я не так давно у цій справі, нещодавно отримав ліцензію В, працюю над отриманням ліцензії А. Вона відкриватиме нові можливості, дозволить мені працювати на вищому рівні. Фактично цією діяльністю я займаюся протягом двох років. Мені все дуже подобається, це дуже цікаво. Переживаю зовсім інші відчуття, ніж ті, коли був футболістом.
– Подивилися на футбол іншими очима?
– Абсолютно. Навіть порівнювати не варто. Тепер я почав звертати увагу на багато речей, яким раніше не надавав значення. Як тренер, ти маєш враховувати характери 20 різних людей, працювати над психологією. Футболістом я приходив на тренування і чекав, що мені скаже тренер. Тепер же я сам повинен говорити.
– Ви кажете про нову для себе сферу. А як щодо музики? Ще у Донецьку разом із Владіміром Дишленковічем ви ходили на профільний гурток.
– Це невеличка частина мого колишнього життя. Коли починали навчатися музиці, то це здавалося цікавим. Ми займалися у донецького професора Олега Петровича, забув його прізвище. Я грав на барабанах, Дишленковіч – на гітарі. Але невдовзі мій напарник поїхав до Харкова, я перестав ходити на заняття і все розвалилося.
"Мені 32, я почувався добре, але мав зробити паузу"
– Наприкінці 2015-го ви розірвали гомілкову зв'язку. Це пришвидшило ваше прощання з футболом?
– Ні, це зовсім не причина… Я дуже швидко відновився. Буквально через 15-20 днів вже перебував у строю. Проблема полягала у тому, що Металург розпадався. У моїй голові це не вкладалося – як далі бути, куди рухатися. Я не хотів йти у клуб нижчого рівня. Мені було прикро ще й тому, що я перебував у чудовій формі.
– І все ж Металург зникає. Які варіанти у вас були?
– Дзвінків я отримував багато, але ці клуби суттєво поступалися Металургу у всіх планах. Через це я пропустив 8 місяців, хоча перебував у прекрасній формі. Мені 32, я почувався добре, але мав зробити паузу. Лише згодом ухвалив рішення та пристав на пропозицію Вардана Ісраеляна. Тому підписав контракт із кам'янською Сталлю, де провів 6 місяців.
– Повертаючись до тієї травми. Її вам завдав Домагой Віда, однак рефері за його підкат навіть жовтої не продемонстрував. Захисник Динамо просив у вас пробачення?
– Ні, нічого такого. Я ще 40 хвилин провів на полі (насправді Лазіча замінили на 21-й хвилині). Не знав про серйозність ушкодження. Взагалі я такий гравець, що можу терпіти і грати до кінця. На жаль, тоді цим тільки гірше собі зробив.
– Того вечора Металург програв Динамо 0:6. Однак киянам ви "горіли" ще більше – двома роками раніше програли 1:9, а єдиний гол забили саме ви.
– За нас грали кілька хлопців з молодіжної команди. До того ж дуже швидко ми опинилися у меншості, коли вилучили Дениса Голайдо. Одразу після цього Ярмоленко забив. Проте наш тренер Сергій Ташуєв хотів відігратися, ми зіграли відкрито. Майже кожна атака Динамо завершувалася забитим голом.
– У роздягальні після гри розбору польотів не було?
– Ташуєв усіх заспокоїв: "Нічого страшного не сталося. Ми вдома переможемо. Це лише три очки". І дійсно, так і сталося – у другому колі Мораєс оформив дубль, а ми виграли 2:1.
"По 3-4 рази на день телефонував якийсь грецький номер"
– Ваш стиль футболу – це прекрасна техніка, чудове бачення поля, відчуття гри. Таким речам реально навчитися чи вони закладені природою?
– У мене завжди це було. І на великому полі, і коли у футзал грав. Плюс я постійно тренувався, покращував навички. Але я погоджуся – цей талант був закладений у мені природою.
– Здавалося, з роками ви ставали все кращим. Майже у 33 ви організували один із найгарніших голів у кар'єрі, коли у складі Сталі забили Шахтарю.
– Я ще за Металург забивав Шахтарю, це класні відчуття. Коли мені сумно чи нудно, я переглядаю той матч. Маю на комп'ютері відеозапис. Як я вже згадував, до цього я 8 місяців не грав, втратив форму, взагалі не біг... Тому після цієї гри ще більше почувався щасливим. Крім того, коли ми забивали перший гол, я оформив асист. Сталь дала бій, ми закінчили 3:3.
– Подейкують, ви тоді так вразили Мірчу Луческу, що він порадив своєму сину Развану, який тренував грецький Ксанті, звернути на вас увагу. Це правда чи міф?
– Правда. Я все ще не міг звикнути до нового життя після Металурга. У Сталі ми їздили на автобусах та потягах по 8-10 годин. А у мене тільки-но син народився. В Україні дружина залишатися не могла, тому сім'я повернулася у Сербію. Мені було важко, я збирався закінчити з футболом.
Пам'ятаю, як поїхав на риболовлю, залишив вдома телефон… То був серпень 2016-го. Коли повернувся, дружина розповіла, що мені по 3-4 рази на день телефонував якийсь грецький номер. Як виявилося, то був спортивний директор Ксанті. Він розповів, що у моїх послугах зацікавлений Разван Луческу, що йому про мене розповів батько. Я погодився, відклав прощання з футболом та провів рік у Греції.
"П'ю каву у Донецьку, а неподалік збирається сотня якихось хуліганів"
– Ви стали свідком російського вторгнення на Донбас. Що пам'ятаєте про 2014-й?
– Коли я мешкав у Донецьку, то навіть не задумувався над такими питаннями. Якось не робив різниці між українцями та росіянами. Швидко вивчив російську мову – традиційно у спілкуванні там використовували саме російську. Близькість кордону давалася взнаки. Все почалося у травні. Я поїхав додому, збирався повертатися у Донецьк. Але там вже розпочалися усі ці події, тож Металург вирушив у Анталью, потім до Львова, а тоді до Києва. Хоч у Донецьку залишилася моя квартира і я підтримував стосунки зі знайомими звідти, та більше ніколи туди не їздив.
– Першого березня минулого року ви написали у соцмережах пост підтримки: "Дуже переживаю за своїх друзів та народ України". Про що подумали 24 лютого, коли почули, що у нас відбулася ескалація воєнних дій?
– Як і у 2014-му, я не очікував цього. З кожним роком про війну на Донбасі говорили все менше. Однак я сильно переживав за моїх українських друзів. Я знаю, що таке війна, пройшов це у Сербії. Тому усвідомлюю, наскільки це небезпечно та жахливо. Дуже сподіваюся, що в Україні все завершиться якнайшвидше.
– Не секрет, що більшість сербів підтримують Росію. У вашому оточенні теж таких поглядів вистачає?
– У нас народ православний… Навіть до цих воєн було прийнято вважати, що серби та росіяни – брати. Це я маю інформацію з України, знаю, що відбувається насправді. А якщо люди мешкають тут і не володіють фактами. А ще пропаганда…
– У чому полягав ваш воєнний досвід?
– У 1999-му НАТО скидало бомби на Югославію. У моєму Валєві функціонувала велика фабрика, що виготовляла боєприпаси. Усі думали, що вона і стане першим об'єктом бомбардувань. Однак її розбомбили не одразу.
Мій дім розташовувався якраз неподалік фабрики. Перша бомба прилетіла за метрів 200 від нашого подвір'я. Пригадую, як грав у баскетбол і почув такий звук сирен "уууу". А тоді пролунали вибухи. Ми, як і ви зараз, теж ховалися у бомбосховищах – це тривало 3-4 місяці.
– У травні 2014-го ви їздили у вже окупований Крим на матч проти Таврії. Ваш партнер по Металургу Даррен О'Ді розповідав ірландським ЗМІ: "Люди в балаклавах з автоматами встановили фейковий російський кордон і не пропускали іноземних футболістів без віз. Ми випили багато води, чекали кілька годин, тож хотіли піти у туалет. Я вийшов з автобуса із чотирма хлопцями і наступне, що побачив – автомат росіянина перед обличчям".
– Ми дійсно дуже довго чекали на в'їзді у Крим. Не знаю навіть, скільки годин… Потім ми таки добралися до Сімферополя. Там у повітрі відчувалося щось недобре. До речі, я щось схоже ще у Донецьку помітив за кілька місяців до початку війни. Сиджу у місті, п'ю каву, а неподалік збирається сотня якихось хуліганів. Розумів, що це не до добра.
"Мхітарян? Два-три тренування і всі зрозуміли, що це за хлопець"
– Тодішнім тренером Таврії був Ніколай Костов, з яким ви багато років працювали пліч-о-пліч у Металургу. Що особливого почерпнули у роботі з болгарським фахівцем?
– Все почалося задовго до мого переходу. Я грав за Партизан у дербі з Црвеною Звездою, а Металург цікавився сенегальським захисником суперника Ібраімою Гуйє. Та коли Костов переглянув той матч, то він сказав: "Гуйє нас не цікавить, беремо Лазіча". Невдовзі через агентів вийшли на мене і розповіли про інтерес тренера Металурга. Я приїхав у Донецьк в січні 2009-го, Металург йшов у трійці найкращих команд України. У вас був шалений рівень чемпіонату. Навіть аутсайдери виглядали дуже сильно – мені довелося багато працювати, я довго звикав до УПЛ.
– Металург відкрив чимало зірок. Чи не головна з них – Генріх Мхітарян. Не помітити його талант було неможливо?
– Такі речі одразу кидаються в очі. Два-три тренування і всі зрозуміли, що це за хлопець. Генріх давав якість. А ще він наполегливо працював і був справжнім професіоналом.
– До переліку топ-легіонерів разом із Мхітаряном кого можете додати?
– Не хочу забути про когось, але таких було багато. Велізар Дімітров – як він грав! Я завжди мав, кому віддати передачі. Наприклад, Жуніору Мораєсу. Згадайте Мусу Мгуні. Це форвард, який класно використовує вільний простір. Даєш йому на хід, у нього широкий крок. Відзначу ще румуна Чіпріана Танасе – теж якісний нападник.
– У 2014-му Металург здобув історичну перемогу в донецькому дербі над Шахтарем. Ви долучилися до сенсації забитим голом.
– Шкода, що це відбулося вже у Києві після нашого переїзду з Донецька. Без своїх вболівальників – це зовсім не те, не та атмосфера. Але сам момент безперечно знаковий, ми були щасливими.
– Отримали тоді рекордну премію?
– Я забув чи була вона вищою, ніж звичайна. Але нам не раз давали подвійну премію за інші перемоги. Найбільше, напевно, дали за один із виходів у Лігу Європи, коли кожен гравець отримав по 50 тисяч доларів. То був бонус наприкінці сезону, ми виконали завдання керівництва. Переважно ми отримували по 5 тисяч доларів за перемогу вдома і 7 тисяч за виграш на виїзді.
"Максимов, можливо, зрозумів, що помилявся"
– Ви часто зустрічалися у місті з легіонерами Шахтаря?
– Так, доволі часто. Навіть з бразильцями у кафе разом каву пили. Як зараз пригадую той день, коли летів вперше у Донецьк. То було 6 січня 2009-го. Через відсутність квитків на прямий рейс Белград – Донецьк мені довелося робити пересадку у Відні, де я й перетнувся з делегацією Шахтаря. Там я зустрівся з Ігорем Дуляєм, якого знав раніше, познайомився з Луческу, зі Срною… Ігор розказав мені багато про Україну, розповів, що мене там чекає. А у моїй новій команді мені добряче допомогли мій земляк Дишленковіч та болгарин Дімітров, який знав сербську мову.
– Разом із Металургом ви тричі грали у єврокубках. Традиційно запам’ятовується найгірше. Маю на увазі провал з албанським Кукесі у 2013-му. Як це сприйняли у колективі?
– Це футбол, несподіванки трапляються. У Тирані ми швидко пропустили, тому намагалися відігратися, кинули всі сили вперед. Юрій Максимов випустив гравців атаки, натомість на останніх хвилинах ми пропустили ще раз і програли 0:2. Можливо, то була наша помилка – тренер хотів усе вирішити в Албанії. Вдома Металург забив лише раз. Я асистував Дімітрову, у середині першого тайму ми повели у рахунку. Утім на більше нас не вистачило.
– До речі, про Максимова. Відчули суттєву різницю у порівнянні з Костовим?
– Цей тренер робив ставку на інший стиль, менше використовував технічних гравців. Тому я зазвичай опинявся на лаві запасних. У той час ми грали через довгі передачі з використанням флангів. Проте Максимов досягав непоганих результатів, треба віддати належне, він хороший тренер. Коли Максимов залишав Металург, то, можливо, зрозумів, що помилявся, бо не давав мені ігрового часу. За весь час у Металургу то був єдиний період, коли я грав менше.
– У вас зараз зростає син Лука. Варто очікувати на продовження футбольної династії Лазічів?
– Я не належу до категорії батьків, які змушуватимуть дітей займатися певною діяльністю. Якщо син захоче спробувати себе у футболі, то я підтримаю його потяг. Лука грає у футбол з трьох років. Зараз йому сім. Після чемпіонату світу син дуже загорівся футболом. У нас у Сербії всі діти хочуть бути схожими на Мбаппе та Мессі. Можливо, одного дня Лука теж стане великим футболістом. А ще я хочу одного дня приїхати у мирну Україну разом зі своєю сім'єю та показати дітям вашу країну. Дуже на це сподіваюся.