"Два місяці ночував у підвалі, поки літаки НАТО скидали бомби". Іван Мілошевіч – про "Карпати", вино Кополовця і Лукаса, який полюбляв "послати"
"Футбол 24" зустрівся із екс-захисником "Карпат", щоб поговорити про життя і кар’єру.
Мілошевіч приїхав до Львова, щоб повернути зароблені у "Карпатах" 142 тисячі доларів, за які бореться вже не перший рік. За "дивовижним" збігом обставин отримати їх знову не вдалося – додому він поїхав із порожніми руками.
"Футбол 24" зустрівся із Іваном, коли той ще перебував у "режимі очікування". Пройшлися центральними вулицями міста і сіли за столик у напівпорожньому пабі "Кантона", де вдень не так людно, як увечері. Мілошевіча це влаштовувало. "Зараз не хочу, щоб львів’яни впізнавали. Не той настрій – клуб продовжує мене водити за носа", – зізнався футболіст.
Він служив "Карпатам" упродовж 5 років, тож більша частина розмови стосувалася яскравих днів епохи Олега Кононова. Попри те, що клуб вчинив із Мілошевічем некрасиво, сербський захисник із особливою теплотою пригадує період, проведений у Львові.
"В Узбекистані – плюс 50"
– Іване, чим займаєтеся зараз? Що змінилося у вашому житті після кар’єри у "Карпатах"?
– Глобально не змінилося нічого. Я футболом займався, займаюся і буду займатись. Футбол – це найголовніше у моєму житті. У Львові пропустив півроку – тренувався без команди, судився… Півроку для футболіста – це дуже багато. Коли пішов із "Карпат", то грав у себе, в Сербії – у клубі "Напредак". А вже потім отримав запрошення з Узбекистану – від клубу "Буньодкор". Паралельно хотіли мене бачити деякі українські клуби, проте в той час ситуація у вашій державі вже ставала нестабільною.
Приїхав, подивився, побачив хороші умови – клуб "Буньодкор" в Узбекистані на провідних позиціях. Підписав контракт із ними і півтора роки грав. Взимку контракт закінчився, плюс – у мене була травма коліна. Знову не виходив на поле півроку, але зараз повернувся до команди, звідки колись переїхав у "Карпати". Це "Младость" (Лучані), Прем’єр-ліга Сербії.
– Які цілі перед командою?
– У нас чемпіонат складається з двох етапів. Шістнадцять команд після першого етапу розділяються на дві вісімки. Так от у "Младості" завдання – потрапити в першу вісімку.
– Ваш екс-одноклубник Неманья Тубіч деякий час грав у Саудівській Аравії і розповідав нам, що був шокований місцевими порядками. Там раз на місяць страчують людей. А чим здивував Узбекистан?
– Чогось аж такого не було. У Ташкенті, де я жив, дуже красиво. Мені подобалося там мешкати і грати у футбол. Але в Узбекистані – страшенна спека, вона мені найбільше дошкуляла. Бувало до +50 і навіть більше.
"Кононова любили усі"
– Найтриваліший період кар’єри ви провели у “Карпатах". Хто вас розшукав у Сербії?
– Я собі грав у "Младості". Був капітаном команди вже у 22-річному віці. Знаю, що у моєму трансфері був дуже зацікавлений Кононов, який перед тим очолив "Карпати". Я вагався, бо, знаєте, перший раз виїжджати за кордон – завжди лячно. Але провів кілька днів у Львові, поспілкувався з головним тренером і зрозумів, що він ставитиме перед "Карпатами" серйозні завдання. Команда – молода, але було помітно: є серйозний потенціал.
Тож я недовго обдумував пропозицію – дав згоду, переїхав сюди і підписав контракт на три роки. До Львова прибув із бажанням зробити собі ім’я у футболі і з часом переїхати у ще сильніший клуб. Але так склалося, що провів тут аж 5 років. Чи шкодую про це? Анітрохи! Якщо б у мене була машина часу і, відповідно, можливість перемотати плівку, я б знову обрав "Карпати" (Усміхається).
Я ще в Сербії чув про "Карпати", але не думав, що вони настільки популярні. Фанати "Карпат" – найкращі в Україні. Вони нас підтримували навіть тоді, коли ми грали погано. Були з командою у горі і в радості. Команда, тренер, фанати – усі були одним цілим.
– Практично усі карпатівці, які пограли під керівництвом Кононова, дуже хвалять цього спеціаліста. За що його команда так поважала?
– Він був хорошим психологом, умів до кожного знайти підхід. Якщо тебе щось непокоїло, ти завжди міг звернутися до Кононова. Ми всі вірили в нього і у те, що робимо. Кононов вмів підібрати такі слова, щоб вселити впевненість – ми можемо це зробити, нічого неможливого не існує. Його любили усі – і ті, хто грає, і хто не грає. Усі за нього билися на полі. Він – хороша людина, що там казати.
– Якийсь уривок із особистого спілкування можете пригадати?
– Коли я тільки приїхав у "Карпати", то мав із Кононовим довгу розмову. Він розповідав про амбіції: що і як робитиме. На мене це справило дуже сильне враження. Я зразу повірив у те, що так воно і буде. Зірок у "Карпатах" не було, Кононов зробив зірку із самої команди.
– Чому все так сумно закінчилося? Після незабутнього єврокубкового походу "Карпати" розпочали новий сезон і "забуксували", а Кононов пішов у відставку…
– У нас колектив вже не був таким монолітним. Розвалився трохи. Прийшли нові люди з іншим менталітетом. Згодом вони продемонстрували, що є чудовими футболістами, але в той момент негативно вплинули на атмосферу в колективі. Думаю, що причина – у цьому. Ми старалися, прагнули, але вже не вдавалося… Я потім ще два роки грав – при Костові, Кучерові. Важко було, бо команда боролася за виживання. Та й звикати до інших тренерів після Кононова – непросто.
"Кополовець набирав вина і повертався до Львова"
– Кого зафрендили, перейшовши у "Карпати"?
– Насамперед – Сандро Гурулі. Він тоді теж тільки-но прибув у "Карпати". Обоє не знали мови. А вже потім я потоваришував із Мішею Кополовцем – душею компанії, без якого не обходилася жодна подія. І хоча минули роки, я досі на зв’язку із Мішею, Худіком, Ощипком. Друзі є, все є.
– Львівський матч із "Галатасараєм" згадуєте дотепер?
– Звичайно! Такі матчі бувають лише раз у житті! Те, як ми врятували цю гру, також показує, який неймовірний характер у нас був. Пропустили на 90-ій хвилині, але через дві хвилини зрівняли рахунок. Тобто, не опускали руки до фінального свистка. І так грали в кожному матчі. Ніхто не очікував, що "Карпати" добре зіграють у Стамбулі – могли навіть перемогти, але так сталося, що турки звели все до нічиєї. По цій грі із нами не відчувалося, що гравці "Галатасарая" коштують мільйони. У матчі-відповіді ми боролися, билися один за одного, вірили в успіх до кінця і доля не могла нам не віддячити. Так була написана сторінка в історії "Карпат" і Львова.
– Як відсвяткували?
– Емоції були такими шаленими, що до ранку ніхто не заснув. Пам'ятаю, разом із командою пішли кудись. Та ми, в принципі, після кожної гри збиралися і спілкувались – були, наче сім'я. Після "Галатасараю", звісно, потрібно було добре відзначити такий успіх, а вже потім думати про те, що буде завтра (Усміхається).
– У "Карпатах" порушувався режим?
– Ну, це завжди буває. Якихось жорстких, великих порушень режиму не ставалося. Лише такі, помірні. Легкі порушення були завжди.
– Ходили легенди про те, як Кополовець привозив у клуб закарпатське вино…
– Так, привозив і роздавав футболістам (Усміхається). Привозив небагато. Зазвичай, для тих, хто у нього замовляв. Після матчу Міша завжди їхав додому, на Закарпаття. У нього там, по-моєму, був товариш, який займався виноробством. І от, Кополовець, приїхавши із замовленнями, набирав вина і повертався до Львова. Міша – хороший. Завжди зробить те, про що попросиш.
– Про Лукаса Переса, який тепер феєрить у Прімері, а кілька років тому бігав за "Карпати", розповідали, що він – дуже жорсткий у спілкуванні і запросто може послати. Це правда?
– О, так! Дисципліни для нього не існувало. Він все робив по-своєму. Скажу вам свою думку: не знаю подробиць, чому у нього не склалося у Блохіна в "Динамо", але Лукас був дуже обдарованим гравцем, що й довів у Прімері. Не знаю, як у Переса зараз із дисципліною. Але у той час міг навіть тренеру сказати такі слова, яких не потрібно. Лукас – хороша людина, але тільки тоді, коли заспокоїться. Дуже імпульсивний. Можливо, не проявив себе в "Карпатах" на 100 відсотків, але все одно забивав шикарні голи, як тоді із "Кривбасом". Одним рухом він міг продемонструвати, що є футболістом високого класу.
– Хто з форвардів УПЛ попив у Мілошевіча найбільше крові?
– У перший рік, який я провів в Україні, хорошим нападником був Мілевський. Дуже хорошим! На жаль, потім "здав". У "Шахтарі" грав Луїс Адріано. Хоча не можу сказати, що мені з ним доводилося аж так важко. Значно складніше було впоратись із Фернандінью та Вілліаном. За Девічем належало дуже уважно пильнувати.
– Як до Девіча ставляться у Сербії? Він же все-таки змінив паспорт…
– Нормально. Марко так для себе вирішив – які можуть бути претензії? Він же в Україні дуже довго грав, почувався вже, як вдома, і, напевно, частинкою душі став українцем. А ще тоді була можливість зіграти за Україну на Євро-2012. Він так вирішив. Кожен сам відповідає за свій вибір.
– Вас не здивувало, що його не викликали на Євро-2016?
– Важко відповісти, бо я не слідкував за виступами Девіча у "Рубіні". Знаю, що він там продовжував забивати. За тими, кого викликали у збірну, я також не слідкував. Чув тільки історію про Селезньова.
"Війна – це штука, яка нікому не потрібна"
– Зараз ви продовжуватимете ігрову кар'єру на батьківщині. А чим збираєтеся займатись у перспективі?
– Я й надалі бачу себе у футболі, тільки наразі не вирішив, у якій якості. Все може бути. Зараз я повернувся додому і буду серйозно над цим думати. Скільки ще зможу – стільки гратиму. Головне – аби було здоров'я. Ну а потім, можливо, стану тренером або агентом. У мене є багато товаришів, які цим займаються, і в яких я можу повчитися. Але й сам багато чого пройшов у футболі і знаю, як тут усе влаштовано.
– На якому рівні зараз сербський футбол? Він розвивається?
– Я не можу так сказати. У нас є два гранди – "Партизан" і "Црвена Звезда". Інші команди – приблизно одного рівня. Раніше український чемпіонат був набагато сильніший від сербського, і мені дуже шкода, що він розвалився. Те, що відбувається в Україні – це жах. Я тут колись жив і тепер навіть не можу собі уявити, як таке могло статися.
Повертаючись до Сербії… У нас вистачає хороших футболістів, але збірна вже багато років грає невдало. Постійно чогось бракує. Зараз змінили тренера, прийшов Славолюб Муслін, який колись очолював донецький "Металург". Можливо, щось зміниться на краще. У нього є авторитет – це те, що потрібно для наших гравців. Бо наразі дивишся на гру Сербії, і не бачиш, що збірники б'ються за честь держави. Останній престижний турнір, куди ми виходили, – це чемпіонат світу у ПАР. Тому вболівальники злі на свою збірну.
– Бачив відео, як фанати "Партизана" жорстоко розправляються з одним із керівників клубу. У них справді такий серйозний вплив?
– Це "Партизан" – у них багато проблем всередині клубу. Є дві групи людей, які змагаються за пост президента "Партизана". Такі речі, про які ви говорите, звісно, вбивають репутацію клубу і всього сербського футболу. Як можна таке чинити? Між іншим, у "Црвені Звезді" – схожа ситуація. Тут фанати також мають великий вплив на клуб. І до них змушені дослухатися.
– Ви часом не є родичем екс-президента Югославії?
– Ні (Усміхається). Ніякого відношення до Слободана Мілошевіча я не маю. Ми просто однофамільці.
– Як ви пережили бомбардування авіації США та НАТО наприкінці 90-х?
– Це був 99-й рік… Дуже погана історія, про яку тяжко згадувати. Нас бомбардували щодня – упродовж трьох місяців. Маю на увазі конкретно моє місто – Лучані. Воно було стратегічним об'єктом, бо тут функціонував завод, на якому виготовляли боєприпаси. Я два місяці спав у підвалі і сахався від сирен, які сповіщали, що літаки заходять на місто і зараз знову полетять бомби, ракети… Наліт закінчився, сирени замовкли – виходиш назовні. Так і жили. Головне було – вижити. Ці три місяці тривали дуже довго. А потім іще довелося відновлювати інфраструктуру – усе ж розгромили. Але тоді юнаком був, не до кінця розумів, що відбувається. Зараз вже розумію. Як розумію і те, що відбувається в Україні. Війна – це така штука, яка нікому не потрібна.
показати приховати