Про Олега Суслова нічого не чутно вже багато років. Проте "Футбол 24" таки розшукав цього легендарного екс-голкіпера Чорноморця, Зальцбурга та збірної України. У 1994-97 роках Суслов зіграв за національну команду 12 матчів, у яких пропустив 15 м'ячів...
Довгі роки пошуків і втрачених шансів. На руках лише скупі вихідні дані – Олег Суслов, Австрія, неподалік Санкт-Пельтена. Жодних зв’язків, соцмереж і натяків на бажаний результат. І, як часто буває в таких історіях, абсолютно випадковий щасливий кінець. Однак наявність номера – це далеко не гарантія інтерв’ю і навіть не можливість для діалогу. Кілька місяців переговорів, а потім ще кілька місяців… Саму розмову важко назвати відвертою чи яскравою. Просто факт спілкування з топовим українським воротарем 90-х – не просто "галочка" у графі планів на якийсь рік.
Зараз ми слідкуємо за ерою Пятова. Раніше наш футбол жив епохою Шовковського. А перед цим абсолютним номером один серед українських воротарів був Олег Суслов. Не хочеться наводити тут сухі цифри ефектної статистики кіпера. Просто варто відзначити: Суслов – це унікальність, рівень і клас. Український Чілаверт. Один із найкращих в історії. Легенда.
"Після голу португальців не міг піднятися з газону – мав діставати цей удар"
– Олеже Анатолійовичу, одні з останніх інтерв’ю, які ви дали українській пресі, датуються кінцем 90-х. Протягом останнього часу вас не намагалися розшукати?
– Востаннє спілкувався з українськими журналістами у 2011-му, коли Металіст грав із Зальцбургом в Лізі Європи. Мене тоді залучали в якості експерта. В Україні я був дуже давно, років 15 тому. За українським футболом не слідкую, тому майже не орієнтуюся в тому, що зараз відбувається на Батьківщині.
– Про вас масово згадували кілька місяців тому напередодні протистояння Україна – Португалія. У пресі проводили паралелі з неймовірним матчем 1996-го, коли ви творили чудеса у воротах і допомагали "синьо-жовтим" перемагати португальців.
– Це були особливі відчуття для усіх: нова збірна, багато надій. Нас чудово підтримували трибуни та й самі футболісти перебували у піднесеному настрої. Достеменно не пригадую своїх емоцій, але точно знаю, що наша перемога – 2:1 – була великою подією для усіх.
– Наприкінці матчу ви пропустили гол від Жоау Пінту. Здавалося, що перемогу втрачено?
– Добре, що потім Юрій Максимов приніс Україні перемогу. Коли я пропустив, то розчарування було дуже сильним – ми майже весь матч стримували португальців. Від розпачу кілька секунд не міг піднятися з газону. Розумів, що мав діставати цей удар.
– 2-го січня вам виповнився 51 рік. Святкували День народження?
– Не скажу, що це надто радісна подія, не надаю цьому значення. Просто "галочка" у календарі, плюс ще один рік. Нічого більше.
– В Австрії ви багато років працювали з юнаками в місцевих академіях. Однак у вас також був іспанський досвід?
– Так, я працював у клубі з Аліканте, який виступав у нижчій лізі. Я відповідав виключно за воротарів: починаючи з дитячої команди і закінчуючи головною. Зараз робота з воротарями суттєво відрізняється від тієї, яка була у часи моєї юності. Що там казати – у нас взагалі не було тренера, який би відповідав за голкіперів.
– Олександр Шовковський якось сказав, що в дитинстві хотів стати форвардом. Як було у вас?
– Ні, я одразу бачив себе у воротах. Прийшов у 10-річному віці у рідному Стаханові в дитячу школу і відразу став у ворота. Хоча, наприклад, у дворі я не постійно грав у рамці, часто у полі виходив. У нас існувало правило – якщо ти маєш шкіряний м’яч, то вважаєшся найпопулярнішим у дворі.
Суттєво на моє формування вплинув Ворошиловградський спортінтернат, який подарував світові багато олімпійських чемпіонів з різних видів спорту. Це була стара радянська школа з професіональним ставленням. Як на мене, наші спортінтернати у Харкові, Львові та Києві не поступалися нинішнім провідним футбольним академіям.
– У листопаді 1994-го в рядовому матчі проти збірної Естонії відбувається знакова подія – дебют двох великих воротарів за національну збірну. Олександр Шовковський відіграв 80 хвилин, а згодом на полі з’явилися ви.
– У мене не було тоді жодних емоцій. А коли немає емоцій, в пам’яті нічого не залишається. Можливо, якби грали проти Іспанії, Італії чи Португалії, то щось би запам’яталося. У мене завжди були хороші стосунки з колегами. Те саме можу сказати про Шовковського. Коли Олександр грав за молодіжну збірну, то усі навколо бачили серйозну перспективу. Знаєте, талант на те і є талант. Не існує жодної схеми, яка дозволила б вирахувати, чи стане цей футболіст великим. Я спостерігав за тим, як Сашко працює на тренуваннях, а всі навколо бачили його гру в офіційних матчах. Думаю, все було помітно.
– В Україні зараз великі надії покладають на Андрія Луніна. Якою є ваша думка стосовно талановитого кіпера?
– Повернуся до початку нашої розмови – протягом останнього часу я не слідкую за українським футболом.
"Підготовка до матчу? Без надзвичайних ритуалів, типу, голитися чи ні"
– Першою професіональною командою у вашій кар’єрі стала Зоря, у яку ви потрапили, коли вам виповнилося 17. Поруч з вами були зіркові однолітки: Гусейнов, Погодін і Юран.
– Молодих хлопців я знав ще до Зорі, адже навчався з ними в одному класі. І Гусейнову, і Погодіну, і Юрану пророкували велике майбутнє – вони змалечку викликалися в юнацькі збірні.
У Зорі ми отримували довіру, ігрову практику і впевненість. Це надзвичайно важливий період в житті футболіста. В Австрії, наприклад, 18-19-річних хлопців називають зірками, обіцяють велике майбутнє. Однак часто трапляється так, що гравець переходить в дорослу команду і за рік про нього всі забувають.
– Крім молодих талантів, у тій Зорі виступав воротар Олександр Ткаченко, старший за вас на 22 роки.
– Ткаченко був чудовим прикладом для наслідування. Вважаю Олександра Миколайовича одним з найкращих воротарів СРСР. І коли поруч з тобою партнер з таким досвідом і знаннями, то здається, ніби це не гравець, а тренер. Тим більше, що я добре пам’ятав гру Ткаченка, коли спостерігав за ним ще з трибуни.
– У 1988-му ви залишаєте Зорю і свою армійську службу проводите в одеському СКА. Той випадок, коли армія пішла на користь?
– Це був насправді прекрасний період. З великою вдячністю ставлюся до тодішнього лідера СКА Петра Чілібі. Армія завжди загартовує і сприяє порядку. У нас дисципліна була на височенному рівні і СКА відіграв важливу роль у моєму житті.
– Кожен футболіст по-різному переживає свої помилки. Для воротарів, наприклад, це особлива зона відповідальності.
– Я завжди намагався знайти причину помилки – чому так трапилося. Копався в собі – що зробив не так. А ще переглядав відеозапис, обговорював кожен пропущений гол з партнерами і тренерами. Хоча передусім треба робити власний аналіз.
– Психологічна стійкість і спокій – ключові моменти для кіпера. Як ви налаштовувалися на матчі: спілкування, сон, музика?
– Нічого особливого, без надзвичайних ритуалів, типу, голитися зранку чи ні. У Чорноморці часів Леоніда Йосиповича Буряка якось запровадили своєрідний експеримент – вмикали гучну музику. Хоча мені комфортно було і тоді, коли навколо панувала тиша. Жодної різниці.
– Ваш партнер Ігор Шуховцев вразив своїм зізнанням – з 15-років він випалював щодня пачку цигарок.
– Паління, звичайно, було у моєму житті, але не у великих кількостях. Хоча не лукавитиму, я інколи палив, безперечно.
"Складалося враження, що ти на бетон падаєш, а не на траву"
– У 1991-му ви змінюєте одеський СКА на Чорноморець, де вас очікує чи не найкращий період в кар’єрі.
– Команда у Віктора Прокопенка була дуже сильною, до того ж зі мною прийшли Юрій Сак та Олег Кошелюк. У складі одеситів я дебютував у Вищій лізі проти Арарата, коли замінив Віктора Гришка. На той момент всі розуміли, що СРСР розпадається і ми плавно готувалися до прем’єрного чемпіонату України.
– Один з найбільш яскравих спогадів перших чемпіонатів – пенальті у вашому виконанні. Юрій Букель розповідав, що ви дуже наполегливо готувалися на тренуваннях, перш ніж пробити одинадцятиметровий у грі.
– Так, це правда. Практика відіграє велику роль, проте величезне значення має також і психологічний фактор. Як не тренуйся, скільки не бий на тренуваннях, ти повинен бути впевненим. Тренування – це одні емоції, гра – зовсім інші.
– Дуже цікаво почути, коли саме ви прийняли рішення вперше виконати пенальті.
– Наприкінці 1991-го Чорноморець гостював у Донецьку в рамках 1/8 фіналу останнього Кубка СРСР. Так сталося, що майже всі футболісти виконали свої удари. Фактично у мене не було вибору, тому довелося підходити до позначки.
– До цього ви парирували удари Онопка і Ященка, а тоді своїм ударом вивели команду у чвертьфінал, який не відбувся через розпад Союзу.
– Все вирішують обставини. Раніше існувало правило – хто впевнений, той і б’є пенальті. У тому поєдинку з Шахтарем у мене майже не було вибору.
– Мине кілька років і ви знову станете героєм. Фінал Кубка України 1994-го проти Таврії завершився нульовою нічиєю. Коли справа дійшла до пенальті, коментатор Сергій Дерепа ніяк не міг зрозуміти, чому у центрі поля залишилося п’ять гравців Таврії і чотири футболісти Чорноморця. Виявилося, що п’ятий пенальті за одеситів виконуватимете саме ви. Як приймалося рішення щодо ключового пенальті?
– Здається, я сам напросився.
– Буряк ставився до цього нормально?
– Спочатку – так. Однак згодом у чемпіонаті Тімерлан Гусейнов "йшов" на звання найкращого бомбардира. Тому команда вирішила, що усі пенальті має виконувати Тіма.
– Коли ви забили вирішальний пенальті Максиму Левицькому, це означало, що Кубок їде в Одесу. Збоку здалося, що у вас майже не було радості – ви спокійно здійняли вгору одну руку. Справляєте враження надзвичайно стриманої людини.
– Начебто стриманий, не знаю, як це пояснити. Мабуть, велика напруга була. Це вже потім, з часом починаєш усвідомлювати. Коли приймеш душ, вийдеш із роздягальні. Виграли? Все чудово.
– Воротар київського Динамо Олександр Жидков частенько грав у штанах, пояснюючи це жахливою якістю полів. Ви також любили виходити на поле із закритими ліктями та колінами з тієї ж причини?
– Так, лише через стан газонів. Інколи складалося враження, що ти на бетон падаєш, а не на траву. Лікті і коліна постійно обдирав. Зараз із такими проблемами вже ніхто не зустрічається.
– Матч Кубка УЄФА проти польського Відзева прийнято вважати одним із найкращих у вашій кар’єрі. Чорноморець опинився удев’ятьох, а в серії пенальті ви знову вразили феноменальним трюком – відбили пенальті і реалізували свій удар. Магія?
– Це був хороший матч передусім завдяки командному духові. Найбільше мені запам’яталася згуртованість усього нашого колективу. Ця атмосфера відчувалася і на трибунах, і в роздягальні. Було розуміння того, що варто будь-якою ціною виграти цей поєдинок – на щастя, нам вдалося.
– Вирішальний пенальті полякам забив Букель, який потім розповідав: "Я не можу віднести себе до категорії дуже набожних людей, але, коли йшов до м’яча, то читав "Отче Наш". Я не дивився тоді ні на воротаря, ні на Буряка, який кричав "Бий на силу!" Нічого не чув, сконцентрувався, йшов до позначки і молився. Хвилину після мого удару хлопці бігали за мною по полю. У мене була така радість!"
– У мене перед пенальті не було сильного хвилювання. Я мав внутрішню впевненість. Коли сильно хвилюєшся, то краще не підходити. Якщо відчуваєш мандраж і маєш можливість відмовитися від удару – варто уникнути підходу до позначки.
"Мене викликають, у збірній не граю і наявна ситуація "ні там, ні тут"
– Середина 90-х, у вас не лише кілька забитих голів, а й десятки "сухих" поєдинків. Київське Динамо не запрошувало?
– У них був Сашко Шовковський, в якого вірили і якому довіряли.
– Перед першим історичним офіційним матчем збірної України проти Литви Олег Базилевич прийняв непросте рішення. Вас, Андрія Телесненка та Сергія Беженара відрахували з команди. У чому справа?
– Не хочу на цю тему розмовляти. Це було давно, не маю бажання копирсатися в цьому.
– Матч зі Словенію у 1995-му також приніс мало позитиву – наша збірна вигравала 2:0, однак потім пропустила тричі.
– Велика самовпевненість зіграла злий жарт. Початок гри був відмінним: підйом, кураж. А потім одна помилка і одна нерозумна дія спричинили поразку.
– Помилка оборони?
– Ні, моя. У третьому голі сталося непорозуміння. Я міг залишатися у воротах, міг виходити. Справа не в цьому. Занадто велике бажання добре зіграти повернулося проти нас.
– У Чорноморці ви стабільно викликалися до головної команди країни, проте після переїзду в Зальцбург почалися проблеми. Керівництво австрійського клубу справді не схвалювало ваші поїздки в збірну?
– Меседж був таким – якщо тебе викликають і ти не граєш, тоді краще не викликати. Приходить виклик – вони ж відмовити не можуть. У збірній не граю, повертаюся в розташування клубу і наявна ситуація "ні там, ні тут".
– Разом із Зальцбургом ви стали чемпіоном Австрії, проте здавалося, що ваш рівень був набагато вищим. Втім у пресі фігурувала інформація про далеко не топові англійський Лідс та португальський Гімараєш.
– На той момент я не мав кращих пропозицій. Лідс, наприклад, негайно потребував воротаря, "номер один". А тренер казав, що готовий брати мене лише на перспективу.
– В Австрії ви зіткнулися з проблемою вивчення німецької мови. Як опановували її?
– Тренування, ігри, збори, телевізор, радіо, спілкування. З часом все налагодилося, хоча спочатку було непросто.
– У Зальцбурзі з вами виступав Аді Хюттер, який з Янг Бойз та Айнтрахтом дуже вдало зіграв проти Шахтаря та Динамо. Могли повірити, що він стане в майбутньому класним тренером?
– Навіть не сумнівався. Аді був капітаном, постійно обговорював із тренерським штабом тактичні моменти. Це один з небагатьох гравців, які могли заперечити наставнику Хансу Кранклю.
– З Кранклем ви працювали в двох командах. Ханс був великим футболістом, у якому Барселона бачила заміну Йохану Кройфу. Яким тренером був Кранкль?
– Це дуже хороша людина, класний тренер і великий патріот своєї країни. Я таких більше не зустрічав. Ханс завжди дуже добре ставився до мене.
– Під час австрійського періоду кар’єри ви не виконали жодного пенальті. Не розмовляли на цю тему з тренерами?
– Ні, не розмовляв. Та й не актуально це – треба було м’ячі ловити, а не пенальті реалізовувати.
Рожеріо Сені. 7 історій про голкіпера-бомбардира, яких ви могли не знати