Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Мотузом, особливим нападником нашого футболу попередніх десятиліть.
Усі футболісти б’ються за місце у стартовому складі. Нікому не подобається сидіти на лаві запасних і з надією дивитися у бік тренера – випустить чи ні? Для когось вихід на заміну – це удар по амбіціях, хтось почувається некомфортно у фізичному плані. Сергій Мотуз також не дуже любив розпочинати матчі у запасі. Але у певний момент навчився витискати максимум із виходу на заміну і зробив це своєю фішкою.
У сезоні 2007/08 нападник Кривбасу відзначився 7 голами. Кожен з них він забив після того, як з'являвся на полі у ході поєдинку. Цей рекорд зберігався аж до 2016-го, коли Едуардо із Шахтаря настріляв 10 таких голів. Та це не вплинуло на статус Мотуза як одного з головних джокерів в історії українського футболу.
В інтерв’ю Футбол 24 Сергій відкриває секрети особливого вміння забивати після виходів на заміну, розповідає про жахливу смугу травм, з якими йому довелося боротися протягом усієї кар’єри, та пригадує своє футбольне дитинство.
"Після першого тайму взагалі перестав відчувати ліву ногу"
– Сергію, про вас востаннє писали у пресі ще у часи футбольної кар’єри. Зараз не маєте жодного стосунку до футболу?
– Сьогодні ввечері збираємося з хлопцями у футбол пограти, дир-дир: Руслан Ротань, Сергій Кравченко та інші друзі. У понеділок, середу та п'ятницю періодично бігаємо у Дніпрі. Вже років десять, напевно. Ось такий у мене зараз зв'язок із футболом.
– Працюєте не у спорті?
– Зосередився на бізнесі, займаюся нерухомістю. Я повністю відійшов від справ і лише як глядач стежу за футболом. В УПЛ слідкую за Олександрією, Шахтарем та Динамо. Тепер ще за ЛНЗ, де працюють мої друзі Сашко Ковпак і Олександр Максимов. Також за Кривбас вболіваю. Але більше цікавлюся європейським футболом.
– Футбол вам набрид?
– Не зовсім. Просто я багато років провів у роз’їздах. Не бачив, як зростає мій син. До того ж мав серйозні травми, випадав аж на півтора роки. Спина, пахові кільця, переломи обидвох ніг, важка травма плеча… Нестерпно стало, коли за півроку я отримав шість м’язових надривів. Щось йшло не так – організм втомився. Тож я вирішив більше не мучити ні футбол, ні себе.
– Не планували залишитися у футбольній сфері?
– Я переглянув статистику виданих тренерських дипломів та співставив її з кількістю команд в Україні. Зрозумів, що це не має сенсу. Пропонували дітей тренувати, але мені нервів не вистачило. Пригадую, як їздив на тренування свого сина… Можу тільки одне сказати – дитячим тренерам треба пам'ятники ставити.
– Ваш син займається футболом?
– Уже ні. У дитинстві малий марив футболом. Та якось дружина сказала, що одного футболіста у сім'ї достатньо. Рідні бачили, як важко мені давалися повернення на поле після травм. Згодом син зацікавився тенісом, тоді активніше зайнявся навчанням. Ще були карате, бокс та бойові мистецтва.
– Яка з-поміж ваших травм була найважчою?
– Після тренування з юнацькою командою Динамо вилізли міжхребцеві грижі. Ми виконували вправу, наслідком якої стала ця травма. Партнер стрибає на спину, а тобі треба зробити з ним ривок на 30 метрів. До гриж додався перелом дужок хребців – я вилетів на півтора роки. Намагався бігати, але через страшенний біль у спині нога німіла. У фіналі юнацького чемпіонату після першого тайму я взагалі перестав відчувати ліву ногу. Зліг на місяць і навіть з ліжка встати не міг.
– Ті півтора роки перетворилися для вас на жахіття?
– Лікарі радили операцію не робити. Тож я висів на турніку, плавав у басейні. Потім почав спину закачувати. Дякувати Богу, виліз з цієї біди. Коли тобі 16, то кісткова тканина ще не сформована, організм може так реагувати. Пізніше я мав проблеми з паховими кільцями. Після операції схуд на 11 кілограмів. Приїхав додому, став на ваги і очам повірити не міг. Пересувався на милицях, як слимак.
"Подобалося грати у парі з Василем Сачком"
– Ваш батько – відомий у минулому футболіст Дніпра, Металіста та Кривбасу. Екс-партнери Сергія Мотуза-старшого відзначають його прекрасний гумор.
– Так, я не раз про це чув. А взагалі друзі кажуть, що ззовні я – батькова копія.
– Він навіть назвав вас на свою честь?
– Мама хотіла якесь інше ім’я, але тато й чути не хотів: "Буде Сергій Сергійович".
– Вашого батька не стало у 43 роки. Які у вас футбольні спогади про нього?
– Про період у Металісті зовсім трохи залишилося у пам’яті. Чіткіше пригадую вже, як їздив з татом на збори у Кривбас, його останню команду. Згадую тирсове тренувальне поле, на якому я, 7-річний, займався із Сергієм Білоконем та Олексієм Купцовим. У полудень команда йшла відпочивати, тож залишалися тільки молоді, які й давали мені перші футбольні уроки. До речі, зв'язок з цими хлопцями підтримую дотепер. З усмішкою згадую також Володимира Лозинського, який в обід ходив на причал рибу ловити. Я спати не хотів, тому бігав до нього і дивився, як він рибу ловить.
– Цікавий процес?
– Не те слово. Володимир Федорович ловив на спінінг, а я йому заважав закидати. Постійно під ногами плентався. Тож Лозинський брав мене за вухо і відводив до батька: "Мотя-малий, ану не заважай!"
Дем'яненко і Мотуз-старший
– Чи не найближчим другом вашого батька був Анатолій Дем’яненко.
– Вони товаришували з дитинства. Коли мене запросили у Динамо, то Васильович допомагав мені адаптуватися у Києві. Зараз періодично зідзвонюємося на свята.
– Віктор Каплун згадував: "Виснажливих тренувань у Лемешка в Металісті не було. Удари, передачі, дир-дир, двосторонки… Коли приїжджали з Москви нормативи перевіряти, то ми ставили мати за воротами і хлопці там ховалися. Наприклад, Сергій Мотуз, який за життя не пробіг жодного тесту Купера, на полі витворяв неможливе. Міг будь-якого легкоатлета загнати".
– Насправді одиниці футболістів люблять бігати. З мого покоління, можливо, лише Руслан Костишин та Олег Шелаєв. А більшість ненавиділа усі ці тести. Якщо звечора нам казали про завтрашній тест Купера, то сон зникав. Це дуже важко. Є футболісти-спринтери, а є марафонці. Я мав непогану швидкість саме на коротких дистанціях.
– Це відображалося на стилі вашої гри. Передача з глибини, ривок, удар. Проте для цього треба було мати партнера, який міг таку передачу виписати.
– Безперечно. Мій дитячий тренер Володимир Іванович Кузнєцов ставив мене на позицію правого захисника. У мене там взагалі не йшло. Тоді вирішили перевести в напад і я розкрився. Утворив чудову зв’язку з Віталіком Терещуком. Просив його, щоб він просто закинув м'яч захиснику за голову. Як завгодно. А я обжену будь-кого. У Кривбасі таким асистентом був Доріан Бюлюкбаші. Албанець роздавав чудові передачі, а я знав, як ними користатися.
– Ще хто класно асистував?
– Мені подобалося грати у парі з Василем Сачком. На зборах у Кривбасі ми використовували 4-4-2. Доріан запускав на Василя, який вигравав боротьбу головою, і закидав. А я біг і забивав. Здається, тоді наколотив 15 голів за збори.
"Рикун – великий гравець, однак лінивий"
– Ще до Кривбасу ви виступали за Динамо-2 і Динамо-3. Потрапити в основу було нереальним завданням?
– До тренувань з першою командою Динамо я частенько залучався. Але то був такий час, коли до Києва їхало багато легіонерів. У першу команду взяли Черната, Гіоане, Сабліча, Ідахора, Боднара. Якось я навіть зібрав речі і додому поїхав. Руки опускалися. Готуємося до гри з Динамо-2, а потім до нас спускають шість легіонерів, яким потрібна ігрова практика. При тому, що чимало наших хлопців проявляли себе не гірше. Та ми не відчували довіри.
"Був у "Динамо" один гей". Тріумф і трагедія Ласло Боднара
– Довіру ви відчули у Закарпатті, з яким дебютували у Вищій лізі.
– Я дуже вдячний Юрію Калітвінцеву. Одного дня він підійшов і запитав: "Хочеш до мене у команду поїхати?" Я з радістю погодився. Закарпаття мало у своєму складі багатьох потужних гравців: брати Маковські, Оксимець, Ковтун, Слюсар, Богатирьов, Краснопьоров. Я поїхав у оренду і отримав перший безцінний досвід у Вищій лізі. Щоправда, мій дебют, відверто кажучи, такий собі вийшов – 0:5 з київським Динамо.
– Далі була оренда в Оболонь.
– Я травмувався, мав проблеми із м'язами. Не міг нахилитися і шнурки зав'язати. Нога просто не згиналася. Коли повноцінно вилікувався, то отримав запрошення з Оболоні. А потім була Полтава і робота з Андрієм Балем. Мабуть, у Ворсклі я вперше отримав справжню впевненість, яку має відчути футболіст. Насамперед завдяки Андрію Балю.
– Після кількох оренд ви знаходите чудовий варіант і стаєте гравцем Дніпра. Відчутний крок вперед?
– Мені зателефонував Вова Горілий: "Тебе хоче бачити Кучеревський". Я навіть у Ворсклі не дограв обумовлений період, бо Дніпро викупив мій контракт у Динамо. Мене ще Ігор Суркіс перепитував, чи я дійсно цього хочу. І я хотів! Дніпро – це моя рідна команда, з радістю туди перейшов. Згадайте рівень того Дніпра. Звідти десяток футболістів викликалися у національну збірну: Венглинський, Рикун, Назаренко, Ротань, Шелаєв, Матюхін, Максим'юк, Єзерський…
– Ви згадували про Доріана Бюлюкбаші. У Дніпрі таким маестро був Олександр Рикун?
– Ми мешкали із Сашком у номері на базі і на зборах. Унікальна людина! Міг спиною з місця віддати передачу. Треба було лише прокинути і пробити по воротах. Рикун – великий гравець, однак лінивий (Усміхається).
– Пробитися в основу Дніпра вам було нелегко. Водночас ви просто розривали за дубль, забиваючи ледь не у кожному матчі. Це на Кучеревського не діяло?
– Перед підписанням контракту я три місяці намагався довести свою спроможність на зборах. Маю сказати, що я добре себе проявив: забивав, віддавав, повністю закривав фланг. Проте на моїй позиції діяв Руслан Костишин, старожил команди. І навіть, коли здавалося, що я нарешті отримаю шанс, то все одно максимум, на який я міг розраховувати – 10-15 хвилин. Тренувався, грав за дубль, але довіри мав небагато. Коли ти тільки тренуєшся і отримуєш крихти ігрового часу, то не доводиться говорити про якусь стабільність та зростання.
"Чи хотілося мені виходити у старті? Безперечно"
– У 25 років ви переходите у Кривбас і нарешті знаходите свою команду. У першому ж сезоні ви забили 7 голів і усі після виходів на заміну.
– Я зціпив зуби і сам себе запитував: "Що я втрачаю?" Швидкість я все ще мав. У другому таймі суперник втомлювався, то був мій шанс. Мені Таран так і казав: "Поглянь, вони втомлені. Все нормально йде. Виходь!" Я виходив на свої 30 хвилин і робив вітер.
– В одному з інтерв'ю ви казали, що готові за Олега Тарана йти у "вогонь та воду". Але у певний момент щось розладналося у ваших стосунках. Що саме?
– Спершу все було добре. Проблеми почалися, коли Кривбас не міг виграти, ми йшли на дні таблиці. На зборах грали за однією схемою, у чемпіонаті почали використовувати іншу. Я, наприклад, цього не розумів. А потім у нас трапилося непорозуміння з Олегом Анатолійовичем. Мене, Костишина, Оберемка та Діму Воробея тренер перевів у другу команду. На цьому все.
– Вже із Юрієм Максимовим Кривбас ледь не вилетів. В останньому турі ви забили Закарпаттю одразу після виходу на заміну.
– Я зрівняв рахунок, а потім Морозюк і Льопа принесли нам перемогу 3:1. Я дійсно тільки-но вийшов і миттєво забив. Можливо, першим дотиком. У колективі багато на цю тему жартували. "Усіх це влаштовує. Ти виходиш на заміну і забиваєш", – казали хлопці. Чи хотілося мені мати місце у старті? Безперечно. Я часто говорив з Тараном, який переконував, що краще виходити на заміну. Я давав результат, тому погоджувався. У Кривбасі до цього ставився нормально.
– За криворіжців ви забивали і Динамо, і Шахтарю. Та гол донеччанам, мабуть, більш пам'ятний?
– Я забив за рахунку 0:0 на останніх хвилинах. Напруга шалена, повний стадіон! Ервін Булку виконав подачу, Андрюха Пятов, мій екс-партнер по Ворсклі, не втримав м'яч, а я запхав його у ворота. Лінію ледве перетнув, закотився… Шахтар потужно атакував, але ми вистояли. То був сюрприз для усіх.
– Ви завершували активні виступи в Охтирці. Там теж справи йшли непогано.
– У Першій лізі було легше, я забивав ледь не у кожному турі. Я вдячний за все тренеру Нафтовика Сергію Мізіну. Це все його заслуга. Ми поговорили по душах, підписали контракт. Тренер викликав до себе у номер: "Мотя, у тебе є повна довіра. Роби так, як вважатимеш за потрібне". Це мене дуже надихнуло і я відчув розкутість на полі. Дуже багато залежить від тренера і команди. Якщо ти відчуваєш підтримку, то це надихає. У Нафтовику було саме так.
– Ваша кар'єра – це багато яскравих спалахів. Утім, якщо судити у комплексі, ви вважаєте, що могли краще?
– Безперечно. Треба було інколи промовчати, деколи допрацювати, не ображатися, стримати свій характер. Ой, моментів, які б я хотів змінити, дуже багато.
– Через травми вам довелося рано закінчити з футболом. Ви одразу себе знайшли у новій сфері?
– Попервах мені було дуже і дуже складно. Я років п'ять відходив. Коли ти у команді, дотримуєшся режиму, ти маєш партнерів… А тут це завершується однієї миті. Бац і нічого нема! Це добряче ламає. Домашні справі відволікали, але цього було недостатньо. Вчасно мій товариш Слава Сердюк запропонував: "Поїхали на Балі. Чого ми сидимо і страждаємо?" Це дозволило перезапуститися і отримати певний імпульс до життя після футболу. Напевно, кожному спортсмену ці відчуття знайомі. Проте не всі футболісти стають тренерами. На жаль, вистачає жахливих і сумних історій. Але у будь-якій життєвій ситуації треба вміти опанувати себе і взятися за голову.