"Футбол 24" додзвонився до Олександра Карабути, екс-нападника харківського Металіста 90-х. Він зі своєю сім'єю переховується від обстрілів.
Після нападу Росії на українську землю минув тиждень, однак багатьом здається, що цей період триває вічність. За минулі сім днів трапилося чимало подій, які просто пролетіли повз кожного з нас і відійшли на дальній план. Мінімум позитивних емоцій, радості та приємних моментів.
Не святкує сьогодні свій день народження і Олександр Карабута, екс-нападник харківського Металіста. Його він проведе в одному з міських укриттів. Проте можна не сумніватися, що єдиним загаданим бажанням Олександра буде мир і спокій в Україні. Далі – пряма мова.
***
Пригадую, як усе це почалося. Звичайний день, п'ята чи шоста ранку. Невдовзі я мав прокидатися та збиратися на роботу. Однак прокинувся я не від будильника. Почув дивні звуки, схожі на вибухи та вистріли. Одразу зрозумів, що тут щось не те. Спати більше не міг. Зірвався з ліжка, почав читати новини у Телеграмі, ввімкнув телевізор. Як виявилося, на нас напали. Якщо коротко описати свої відчуття у той момент, то я був "на стрьомі". До того ж з кожною годиною ставало все страшніше. Коли дізнався, що Харків почали бомбардувати, взяв руки в ноги і почав шукати, де б перечекати небезпеку.
Зараз я разом із сім'єю перебуваю у підвалі спортивної школи. Поруч зі мною дружина та 17-річний син Микита. Наше укриття – це переобладнаний тренажерний зал. Ми забезпечені електроенергією, у приміщенні тепло. У залі нас загалом 70 людей, спимо на підлозі, на розстелених матах. Тут і діти, і літні люди, і навіть собаки з котиками. Вже вивчив прізвиська усіх тварин.
Усі ці дні ми провели у підвалі, утім періодично вибираємося на півгодини додому: душ прийняти, якісь дрібні справи зробити. А тоді біжимо назад у підвал. Інколи виходжу по воду або купую деякі продукти. Хоча загалом нас забезпечують усім необхідним – за це величезна подяка міській владі та волонтерам. Привозять навіть червону рибу, їмо гречку, м'ясо. Нас не кинули, турбуються. Ми всіляко підтримуємо наше місто та нашого Президента і віримо у краще. Поки завдяки допомозі тримаємося, але не знаю, як довго витримаємо такі умови.
Сьогодні мені 48, я отримав багато вітань – телефон не змовкає. Усі одностайні у побажаннях і зичать мені миру. Я у відповідь також бажаю миру та спокою, адже тепер, як ніколи, зрозумів, наскільки це важливо і має значення. Не сумніваюся, що все буде добре. Ми підтримуємо одне одного, знаходимо потрібні слова. Живі, дихаємо, отже, все гаразд. Проте цей день народження я запам'ятаю на усе життя.
Нічого схожого у моєму житті ще не було. Я лише у фільмах бачив, як люди виживали у 1941-му, а зараз починаю розуміти, наскільки це страшно. Переживаю не за себе, адже я життя вже побачив, чимало прожив. Хвилююся за дружину та дитину. Страшно, коли у сусідньому дворі ракета приземляється. І найгірше, що це ще не межа, ще не кінець. Відчуваю страшенну злість до росіян. Якщо раніше їх можна було вважати братами, то зараз я називаю їх нелюдами. Коли твоє місто та країна зруйновані, увесь центр Харкова знищений, це неймовірно важко.
Я вірю у те, що невдовзі все закінчиться. Правда за нами, ми це знаємо. На жаль, перемоги у цій ситуації бути не може, оскільки Україна добряче натерпілася. Але мир нам усім потрібен.
Олександр Карабута: "У "Металісті" видали автомобіль. Їздити не вмів – в’їхав у Північну трибуну"