Любомир Кузьмяк відшукав Романа Каракевича, пам'ятного бомбардира "нульових", який забивав за Зорю, Волинь, Оболонь, проте найбільшого розквіту досягнув в охтирському Нафтовику часів елітного дивізіону.
Ще у 20 років Роман Каракевич грав на аматорському рівні, проте після дебютного сезону у Другій лізі він здійснив неймовірний стрибок в елітний дивізіон. І якщо перша спроба закріпитися в УПЛ виявилася не дуже вдалою, то пізніше нападник справно забивав у кожній наступній команді: став найкращим бомбардиром Нафтовика у Прем'єр-лізі, повернув туди Зорю і непогано проявив себе у Волині та Оболоні.
Водночас Каракевич завершив велику кар'єру ще до 30-ти. Тепер він визнає, що міг затриматися у футболі трохи довше. З іншого боку, у Романа з'явилося більше часу для сім'ї – нині разом із дружиною Вікторією він виховує дев’ятьох дітей.
Про свою особливу сім'ю, прізвисько "Кантона", великих талантів у руках Кварцяного та наставника, який змусив повірити у себе, Роман Каракевич розповів у інтерв'ю Футбол 24.
"Ракети прилетіли зовсім поруч. Наш дім добряче струсонуло"
– Зараз я працюю у ДЮСШ "Янтар" у Новояворівську, а також викладаю фізкультуру в одній зі шкіл рідного міста Шкло. Футболу навчаю дітей двох вікових груп: 2008 та 2012 років народження.
– Донедавна ви перебували у Польщі?
– Наша сім'я провела там півроку. Нас добре зустріли і посприяли у всьому представники фундації SOAR. Вони помітили мою доньку, яка займається музикою, і з міркувань безпеки запропонували нам поїхати у Польщу.
– Коли зважилися на переїзд за кордон?
– 13 березня Росія обстріляла Яворівський полігон. Ракети прилетіли зовсім поруч – орієнтовно за 3-4 кілометри від нашого подвір'я. Наш дім добряче струсонуло. Тож мені нічого не залишалося, як вивезти дітей у безпечніше місце.
– У соцмережах натрапив на відео з польського концерту. Ваша донька Марія проникливо співає "Не спи, моя рідна земля", а уся сім'я поруч стоїть на сцені.
– Марія брала участь у концертах, приурочених до Дня матері. Ми навіть зустрічалися з Агатою Дудою, дружиною президента Польщі. Також нам допоміг мій добрий товариш, який мешкає у місті Кольбушова. До війни його сім'я кілька разів гостювала у нас в Україні, разом виступали на ветеранських турнірах. А його брат, власне, очолює фундацію SOAR. Його дуже вразили спів Марії та її гра на бандурі.
"Наділив нас Бог дев'ятьма дітьми – значить так має бути"
– Кажуть, що після народження першої дитини життя подружжя кардинально змінюється. А як це, відповідати за дев'ятьох дітей?
– Це так тільки здається, що важко (Усміхається). Діти – це щастя. Наділив нас Бог дев'ятьма дітьми – значить так має бути. Звичайно, буває непросто, це велика відповідальність. Та ми дійсно щасливі.
– Ваш погляд на сімейний устрій повністю співпадає з думкою дружини?
– Напевно, ми прийшли до цього разом. Не можу сказати, що хтось із нас хотів велику сім'ю, а інший був проти. Якщо Бог дає, отже, Бог благословляє. Одразу зауважу – я не належу до жодних релігійних угруповань. Звичайний греко-католик.
– Як вам вдається усе встигати?
– Разом з нами мешкають батьки дружини, які нам сильно допомагають. Старші діти теж мають чимало обов'язків і допомагають з молодшими. Марія, про яку ми згадували, є найстаршою – у березні їй виповниться 16 років. Наймолодший Мар'ян у січні святкував рік. Коли ми виїжджали до Польщі, то йому на той момент було всього півтора місяці.
– Не виключаєте варіанту, що ваша сім'я у майбутньому збільшиться?
– Вісьмох дітей моя дружина Вікторія народила сама, а от останні пологи були надзвичайно складними з кесарським розтином. Навіть існувала летальна загроза і для дружини, і для немовляти. Тому ми не плануємо, а далі вже, як Бог дасть.
– Синів у вас більше, ніж доньок?
– Так, 6:3, хлопці перемагають (Сміється). Футболом займається Августин, п'ятий за ліком. Він 2014-го року народження. Син відвідував футбольну секцію у Шклі, а потім його тренера мобілізували. У Польщі Августин також продовжив спортивне навчання. Зараз він займається футболом та легкою атлетикою у ДЮСШ "Янтар". Ще двоє дітей ходять на біатлон. Усі решта мають тісний зв'язок з музикою.
"Як і Кантона, я теж був вибуховим"
– У професіональному футболі ви дебютували пізно – майже у 21.
– Якщо по татовій лінії у нас всі були музикантами, то мамині родичі активніше спортом займалися. Мабуть, мою любов до футболу саме маминими генами можна пояснити. Ще дошкільням я грав у вуличний футбол зі старшими хлопцями. Згодом записався у ДЮСШ "Яворів" до тренера Ігоря Паляниці. Утім довго не міг пробитися на найвищий рівень.
– Усе змінило потрапляння у золочівський Сокіл?
– Все почалося трохи раніше, у Раві-Руській, де клубом опікувався Василь Лозинський. Я грав за Раву на обласному рівні, коли мене помітили у першоліговому Соколі. Там провів кілька матчів, але навіть контракт не підписував.
– Матчі ці були показовими. Дебютували у Першій лізі в поєдинку з Нафтовиком, який стане, мабуть, головною командою вашої кар'єри. А незабаром ви зіграли проти Динамо-2, у складі якого виступали Шовковський, Ярмоленко, Мілевський та Алієв.
– Добре пригадую ті матчі. Попри незвичний статус і нові реалії, я зіграв доволі непогано. Ейфорії через рівень суперників не було. Згодом я повернувся у Раву, яка отримала професіональний статус, і провів повноцінний сезон у Другій лізі.
– Варто сказати, що за команду з прикордонного містечка ви забивали майже у кожному матчі – 21 гол у 27 поєдинках.
– У першому колі справи йшли не дуже добре, я практично не забивав. А от потім прорвало. Відзначався у кожному турі, інколи навіть по два голи забивав. Після цього мене засипали пропозиціями – кликали у Сталь: і в дніпродзержинську, і в алчевську. Проте генеральний директор Карпат Михайло Практика відвіз мене у Запоріжжя, де я одразу підписав 3-річний контракт.
– Кажуть, у Раві вас називали "Кантоною" на честь легендарного Еріка. Чому так?
– Дійсно, мене порівнювали з цим відомим французом. Не пригадую, коли це почалося, та все, мабуть, через візуальну схожість. Можливо, й через характер. Як і Кантона, я теж був вибуховим. Нерідко міг з тренерами посперечатися і у кишеню за словом не ліз.
"Все завалилося ще у першому матчі. Я перегорів"
– У 2004-му ви робите несподіваний стрибок з Другої ліги у Вищу. Зрозуміли, куди потрапили?
– Стрибок конкретний! Один сезон у Другій лізі, а тоді такий підйом. До "вишки" я не міг звикнути у психологічному плані. Та й на полі часу на роздуми не давали. Грати треба було у пів дотику. Чи не єдиний плюс – велика кількість новачків у Запоріжжі, це спрощувало адаптацію. Але перший сезон не можу занести собі до активу. Все завалилося ще у першому матчі.
– У дебютній грі з Борисфеном вас замінили на 19-й хвилині. Не через травму?
– Я перегорів. Валерій Яремченко невдовзі відправив мене у дубль, ми майже не спілкувалися. Лише під час зимових зборів я отримав шанс. Грузин Іраклі Модебадзе отримав травму, тому Яремченко часто підходив до мене і наголошував: "Давай, у тебе з'явилася нагода". Допомогли мені також досвідчені хлопці: Руслан Любарський та Ігор Лучкевич. У нас були розмови, як у старших і молодшого брата.
– Прихід у Металург В’ячеслава Грозного для вас усе змінив – вас виставили на трансфер разом із Олексієм Годіним.
– Не лише нас двох. І Любарського, і Вишняка, який зараз Колос тренує – ми, до речі, нині товаришуємо. Грозний привів своїх людей, натомість прибрав шістьох футболістів. Як тренер-тактик – він потужний. Як людина – важкувато з ним було.
– Ви йдете у першолігову Зорю і забиваєте практично зі старту. Пониження зіграло свою роль?
– Мабуть, мені не варто було перестрибувати Першу лігу і йти з Рави у Металург (Усміхається). Головна сила Зорі – колектив. Щось схоже бачив потім в Охтирці. Це просто бомба, словами не передати. Така банда підібралася! Зорю тренував Юрій Коваль – він був особисто зацікавлений у моїх послугах. За рік до цього побачив мене на зборах і запам'ятав. З'явилася нагода і Коваль зателефонував: "Приїжджай у Луганськ".
– Ви допомогли луганцям вийти у Вищу лігу, але залишилися на попередньому рівні, адже перебралися в Оболонь. Очевидно, це рішення було не вашим?
– Мій контракт належав Металургу, який вимагав величезну суму – орієнтовно 150 тисяч доларів. Довелося на півроку йти в оренду в Оболонь. А після цього я переїхав у Волинь вільним агентом.
"Такого технічного футболіста, як Кінаш, я більше ніколи не бачив"
– Отже, Волинь Віталія Кварцяного. Ваші враження?
– Ви все самі знаєте (Усміхається). Віталій Володимирович – людина імпульсивна. Період у Луцьку був корисним, оскільки я додав у фізичному плані. Щодня дворазове тренування, тільки перед грою одноразове заняття. Складалося враження, що після вишколу Кварцяного ти можеш грати у будь-якій команді. Зрештою, на цьому все. Якогось футбольного розвитку у мене в Луцьку не було.
– Що найскладніше у роботі з Кварцяним?
– Одразу скажу, що у бронежилеті я не бігав. Це вже потім було, після мене. Зате я пригадую собаку Кварцяного – Рокі. Він приїжджав на тренування і полюбляв м'ячі прокушувати. Чого я не любив, так це ранкових легкоатлетичних забігів. Біготні там було дуже багато.
– Приблизно у той час свою кар'єру розпочинав Євген Хачеріді. Бачили у ньому перспективу?
– Я не просто бачив, ми жили разом в одному номері у луцькому мотелі "Мотор". Ох, історій було багато. Особливо про виховні методи Кварцяного… Але про них згадувати не варто. Скажу тільки те, що Женя – дуже приємний хлопчина. Веселий, позитивний, пожартувати любив, словом, душа компанії. Бувало, на боулінг ходили – хто програє, той пиво ставить.
– Ще один талант, який розкривався на ваших очах – Ярослав Кінаш. На жаль, авансів він не виправдав.
– Такого технічного футболіста, як Кінаш, я, мабуть, більше ніколи і ніде не бачив. Прикро, що ставлення до справи його згубило. Але Славік – величезний талант.
– Вашим конкурентом у Волині був нігерієць Майкл Чіді Алозіє. Що скажете про його людські якості?
– Хлопець простий, компанійський. Майкл ніколи не вживав алкоголю, зате кока-колу та гамбургери з рук не випускав. Статура у нього міцна – але вже як біг, то біг…
"Уявіть собі – молодий хлопчина виходить і забиває такий гол Динамо"
– Ваша друга спроба в елітному дивізіоні виявилася набагато кращою. За охтирський Нафтовик ви забили 8 з 18 загальнокомандних голів.
– Ми стартували із Сергієм Шевченком, щодо якого нещодавно запровадили санкції через роботу з окупантами. У стартових п’яти турах всім програвали – його й звільнили. Моя результативність та підйом Нафтовика – це все заслуга Валерія Городова. Я відчув, що таке Вища ліга, що таке єдина команда. Валерій Васильович – чудовий психолог, який дав нам шалений імпульс і згуртував колектив.
– Свою першу перемогу Нафтовик здобув аж в 11-му турі. Зате зробив це у Києві з Динамо. Чому ви у заявку на матч не потрапили?
– Напередодні ми обіграли Зорю в Кубку України, я зазнав мікротравми. Теоретично грати з Динамо міг. Але тут якраз планувалося весілля мого двоюрідного брата. Тому я відпросився і поїхав додому. І поки моя команда перемагала київське Динамо, я гуляв на весіллі.
– За перебігом подій на полі мали нагоду стежити?
– Увесь час оновлював сторінку на LiveScore. А вже після гри подзвонив хлопцям і привітав. Нам, до речі, Шахтар тоді пристойну премію виписав. Мені теж дісталося, але то була не така сума, якби я вийшов на поле. Потім казав братові: "Добряче я тебе привітав. Свою премію віддав тобі на весілля".
– Переможний гол у київському матчі забив 21-річний Олег Шептицький. Парадокс у тому, що для нього цей м’яч так і залишився єдиним в УПЛ.
– Уявіть собі – молодий хлопчина виходить і забиває такий гол Динамо… Олег – дуже сильний футболіст з характером. Проблему мав тільки одну – схильність до травм. Він порвав хрести, важко повертався. Прикро, що Шептицький не реалізував себе сповна.
– У другому колі Динамо приїхало в Охтирку, та цей матч став відомим не через події на полі, а завдяки побоїщу на трибунах.
– Я навіть не зрозумів, що трапилося. Побачив уже, як фанати почали жбурляти фаєри. Тоді їх взявся заспокоювати Олександр Шовковський, який у запасі перебував. Конфлікт не вичерпався, все затягнулося. Страх? Я не можу сказати, що таке відчуття було. Скоріше, нерозуміння того, чому це відбувається і у чому причина.
"Виліт Нафтовика? Розчарування було величезним, я пережив шок…"
– Хоч Динамо ви так і не забили, проте через кілька турів вразили ворота Шахтаря.
– Олексій Гай потягнув мене за футболку, я заробив пенальті і сам же його реалізував. Після поєдинку отримав статуетку найкращому гравцю матчу. Зберігаю її вдома на поличці. Такі матчі пам’ятаєш усе життя.
– Перед пенальті хвилювалися? До того ж десятьма хвилинами раніше схибив нападник Шахтаря Нері Кастільйо.
– Ні, був спокійним. Коли треба стримати нерви, я байдужий та холоднокровний. До речі, тоді Динамо фінансово нам не дякувало, ми отримали звичайну премію, хоч і відібрали очки у Шахтаря – 1:1. До речі, глядачів на трибунах у Донецьку було чимало, зокрема, солідних персон у VIP-ложі вистачало. Навіть снайпери на стадіоні були і стежили за безпекою. Взагалі з приходом Городова я отримав довіру, почав забивати. Пригадую, виходжу на заміну у грі з Чорноморцем. Тренер так зарядив мене, сказав, що вірить у мій гол. І я забив на 87-й хвилині, приніс перемогу 1:0.
– І все ж Нафтовик вилетів – вам не вистачило одного очка для порятунку.
– Нафтовик мав дуже дружній колектив. Навіть якщо на дискотеку йшли, то робили це усією командою. Розчарування було величезним, я пережив шок… Потім аналізував, де ж ми втратили те одне очко. Напевно, нам банально фарту не вистачило, адже на виліт ми не заслуговували.
– Той Нафтовик – перша після Динамо команда для Дениса Олійника. Як у випадку з Кінашем, бачили, що цей хлопець – великий талант?
– Динамо віддало нам в оренду двох Денисів: Дедечка та Олійника. Якщо перший був трудягою, то другий вражав технікою. В Україні таких виконавців було обмаль. Як він легко біг! Кар’єра в Олійника видалася непоганою, та, як на мене, з таким потенціалом Денис міг досягнути більшого.
– У Першій лізі ви знову багато забиваєте, однак невдовзі повертаєтеся у Прем’єр-лігу. У Кривбас вас запрошував Валерій Городов?
– Так, він поїхав у Кривий Ріг і взявся допомагати Олегу Тарану. Одного дня Городов набрав мене: "Маєш бажання грати у Кривому Розі?" От я й поїхав із Сергієм Карпенком у Кривбас. Там одразу почалися проблеми. Олег Таран – людина принципова. Якщо сказав щось, то має бути тільки так і не інакше. А в мене характер вибуховий, не все сприймав. Та й колективу, як такого, там не було через поділ на групи: старожили, легіонери, новачки. Умовно кажучи, лебідь, рак та щука.
– Прихід Юрія Максимова щось змінив?
– Його я знав ще з часів Запоріжжя. Проте якщо у Тарана я грав періодично, то Максимов не бачив мене у команді. Ми зібралися вилітати на зимові збори. У клубі склали список тих, хто летить. Мене там не було, тому я повернувся у Нафтовик.
– А звідти в аматорський Самбір. Вам було лише 29. Не зарано?
– Я ніколи не жалкую ні про що, але у цьому випадку дійсно поспішив, міг би ще затриматися на високому рівні. Зате згодом виступав у Польщі за Мотор із Любліна. Зрештою, це вже історія – я не шкодую.
– Ви є уродженцем Львівщини, вас неодноразово сватали в Карпати, однак за головну команду регіону ви так і не зіграли.
– Найбільш реальним переїзд до Львова був у 2007-му, коли Нафтовик вилетів з Вищої ліги. Я навіть приїхав на зустріч в офіс Карпат зі своїм агентом Олександром Кулішевичем, екс-гравцем львів'ян. Зустрівся з Юрієм Дячуком-Ставицьким, тоді якраз Олег Кононов очолив Карпати. Усі були не проти цього трансферу, але Нафтовик захотів компенсацію, а Карпати платити відмовилися.
– За десятиліття виступів на високому рівні ви стали свідком багатьох цікавих подій. Зараз ділитеся досвідом з вихованцями і застерігаєте їх від своїх помилок?
– Не раз повторюю їм: "Спочатку ти працюєш на ім'я, а потім воно працює на тебе". Треба стиснути зуби, відкинути погані компанії і важко працювати. Заспокоюватися можна після 40 років. Мій шлях у футболі доволі незвичний, але показує, що у житті всяке трапляється. Розповідаю дітям – я, простий сільський хлопець, перебрався з Другої ліги в УПЛ. Можливо, дітям ще більше пощастить. Бо мені дійсно пощастило.