Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Іллею Марковським, нападником ПАОКа, який перебуває в оренді у кіпрському клубі Етнікос.
Ілля Марковський кілька років тому виступав у структурі одеського Чорноморця та викликався до юнацької збірної України разом із Циганковим, Шведом та Шепелєвим. У 2016-му він зважився на рішучий крок і поїхав у рідкісний для українців чемпіонат Словенії. Наступною зупинкою Марковського була Греція, а тепер він виступає на Кіпрі у складі Етнікоса, новачка елітного дивізіону.
Попри відсутність стабільного місця у стартовому складі українець є третім у списку бомбардирів команди з Ахни. Втім Ілля щиро зізнається, у нього набагато серйозніші амбіції.
"Худоб'як – скромний. Інша справа – Богатінов"
– Як проходить ваш карантин?
– Тільки повернувся з магазину. Взагалі на Кіпрі зараз із цим дуже жорстко. Днями тут ввели щось на кшталт комендантської години. Після 18:00 вихід на вулицю заборонений. До цього часу залишити дім можна лише зі спеціальною запискою. Є ще варіант з повідомленням на певний номер – там вказуються реквізити паспортних даних, адреса проживання та зазначається причина виходу "у світ". Дозвіл на вихід діє виключно протягом трьох годин.
– Жорстко.
– Не те слово. Мене вже навіть поліція зупиняла і перевіряла паспорт та цю спеціальну записку. Насправді це дрібниці. От нещодавно на Кіпр до мене приїхали друзі з Німеччини. На жаль, вони стали заручниками ситуації і тимчасово перебувають тут. Колись вони жили в Одесі, а тепер мешкають в Німеччині, проте зараз зависли на Кіпрі.
– Чим займаєтеся, щоб відволіктися від проблем?
– За день до закриття кордонів до мене приїхала дівчина, тому проводимо дозвілля разом. У вільний від тренувань час я люблю "рубатися" в Counter-Strike. Однак додому спеціальний комп’ютер не купував – ходив лише у місцеві комп’ютерні клуби. Якби придбав свій власний, то міг би грати по 13 годин. Шкода стільки часу витрачати намарне. Тому на період карантину зробив паузу в улюбленій "стрілялці". Частіше вибираюся на пляж і займаюся з тренером: біг, планка та інші вправи. Мушу підтримувати фізичну форму.
– Вам має бути веселіше, адже в Етнікосі є ще двоє українців: Ігор Худоб’як та тренер воротарів Олег Венчак.
– У клубі нам заборонили покидати Ларнаку, де ми живемо, тому Ігор з Олегом також тут. З Венчаком, наприклад, бачився сьогодні зранку – їздили у спорткомплекс і грали у тенісбол. Що стосується Худоб’яка, то він більше часу проводить вдома з дружиною та дітьми. Думаю, вибиратися у місто з дітьми справді не найкраща ідея.
– Худоб’як бачив у футболі практично все. Наявність старшого колеги суттєво полегшує життя?
– Коли я сюди приїхав, то Ігор дуже мені допоміг. Я не мав постійної ігрової практики, а Худоб’як посприяв з моєю адаптацією в Етнікосі. Зрештою, він і надалі є моїм футбольним батьком. Ігор та Олег – мої найближчі люди на Кіпрі. До карантину ми ледве не щодня гуляли в місті і вибиралися на каву та барбекю. Сумую за цими безтурботними моментами.
– Худоб’як та ще один екс-карпатівець Мартін Богатінов є одними з найстарших футболістів Етнікоса. Вони – лідери роздягальні?
– Ігор на полі та в житті – абсолютно інша людина. Коли Худоб’як грає в опорній зоні, то я взагалі не переживаю. Він ідеально виконує свою роботу. Зате у роздягальні його не чути, він досить скромний. Інша справа Мартін – цей любить поговорити (Усміхається).
"Таких команд, як Шахтар, тут немає"
– На багатьох ваших фотографіях у соцмережах можна помітити чотирилапого красеня. Ви прихистили його безпосередньо на Кіпрі?
– Коли дівчина вперше приїхала до мене на Кіпр, то запропонувала – чому б нам не завести песика? Вирішили, що він буде невеличких розмірів. Я знайшов оголошення і відразу поїхав за вказаною адресою. Там побачив одного малюка, який важив менше кілограма. Продавці сказали, що цуценя з часом виглядатиме, як чихуахуа.
Минуло 7 місяців, але я можу сказати, що це ніякий не чихуахуа, а міні-лабрадор. Мікі – дорогий для мене товариш. Коли дівчина періодично повертається працювати в Одесу, а я залишаюся сам, то це дуже класно, коли ти приходиш додому, а тебе зустрічає такий щирий друг.
– Ви залишили Україну у 18-річному віці і вже тривалий час перебуваєте наодинці, далеко від рідних. Звикли до такого стилю життя?
– Я завжди любив порядок і був самостійним: випрати речі, прибрати за собою – це навіть не обговорювалося. Проте у перші два роки надзвичайно тягнуло додому, ближче до батьків та друзів. Хоча зараз повністю звик і адаптувався. Взяти до прикладу Кіпр, де є все: хороша погода, друзі, улюблена справа. Лише батьків поруч не вистачає.
– Тато ніколи не грав у футбол?
– Ні, зате він затятий уболівальник і головний мій критик. Дідусь грав на любительському рівні – коли працював на заводі в молодості, то виступав за заводську команду. До речі, усі мої родичі народилися у Львові. Тільки один дідусь родом з Одеси. Коли татові виповнилося 25, сім’я перебралася зі Львова в Одесу.
– Етнікос представляє селище Ахна. Через невеличкі розміри цього населеного пункту футболісти мешкають у більш розвиненій Ларнаці?
– В Ахні живуть лише кілька вихованців. Там не те, що нічим зайнятися, а й навіть квартиру для оренди складно знайти. Хоча стадіон і база розташовані у центрі Ахни. У нас сімейна атмосфера – всі одне одного знають. Ми маємо хорошу підтримку і від вболівальників, і від керівництва клубу. Взагалі тут цікава тенденція – умовні "кіпрські селяни" є багатшими за тих людей, які мешкають у містах.
– Українські футболісти, які їдуть в закордонні чемпіонати, традиційно розповідають, що умовна угорська ліга нічим не поступається УПЛ. Ви ніколи не хотіли зіграти в нашій Прем’єр-лізі?
– Звичайно, хотів би спробувати, але однозначно не тепер, коли наш чемпіонат переживає не найкращий період розвитку. Якщо взяти Омонію та Анортосіс, де грає Євген Селін, то вони не поступаються Динамо. Про Шахтар не говоритиму – таких команд тут немає. А решта учасників кіпрської ліги цілком конкурентоздатні. Сюди приїжджають багато класних футболістів, щоправда, вікових. Для себе я тутешній чемпіонат називаю "30+".
"Наш тренер виступав за Реал"
– Ви грали за юнацьку та молодіжну команди Чорноморця, проте одного дня вирішили залишити Україну. Що вас спонукало вийти із зони комфорту?
– Передусім це були батькові настанови і його умовний "копняк". Знаєте, як буває: друзі, дівчина і футбол – все поруч у рідній Одесі. Я навіть тренувався з основою Чорноморця і, можливо, колись отримав би свій шанс та дебютував за головну команду. Однак тато порадив мені спробувати себе за кордоном і знайти мотивацію – я поїхав і не шкодую.
– Свій перший легіонерський досвід ви здобули у Словенії в складі Рудара з Веленьє.
– Спогади про Рудар загалом негативні. Я мало грав, не відчував довіри. 8 чи 9 матчів за півтора роки – це однозначний мінус. Словенія мені подобалася. Маленька, комфортна країна. На відстані витягнутої руки Італія та Австрія, це класно. Хоча я приїхав туди не на екскурсію, а грати у футбол, втім у Рударі шансу майже не отримував.
– Далі був ПАОК, у складі "молодіжки" якого ви стали чемпіоном у категорії U-20 і забивали ледве не в кожному матчі. Це все одно не вразило тренерів головної команди?
– Я багато тренувався з основою, але розумів, що буде дуже складно. ПАОК має своє бачення побудови команди – часу для молоді вони не мають і роблять ставку на досвідчених виконавців. Молодий гравець – це нестабільність, а у них завдання в буквальному розумінні "на сьогодні". Це золоті медалі, перемоги і Ліга чемпіонів.
– Якщо в основі тоді виступали Євген Шахов, Лео Матос та Марсіо Азеведо, то вашим партнером в молодіжній команді був Артем Козак.
– Ми проводили весь час разом: Артем жив на третьому поверсі, а я – на п’ятому. Також добре розуміли одне одного на полі. Я шукав поглядом його, а він – мене. Зараз Козак повернувся в Україну і виступає за Карпати. Хоча в Салоніках йому пропонували новий контракт. Матос – це клубна легенда, він допомагав нам багато. Місцеві вболівальники його обожнюють. Від Шахова ми також відчували підтримку, але Євген – людина сімейна, і поза тренувальною базою ми практично не бачилися.
– Очолював "молодіжку" ПАОКа уругваєць Пабло Гарсія. Хороший наставник?
– На початку 2000-х наш тренер виступав за мадридський Реал – це досвідчений футболіст та тренер. Про нього у мене чудові спогади. Також пригадую, як одного разу Пабло Гарсія організував нам зустріч зі своїм товаришем Дієго Годіном. Приємно було поспілкуватися з легендою Атлетіко. Навіть не слухав, про що він розповідає, просто дивився на нього (Усміхається).
– Наші легіонери нерідко мають певні проблеми через незнання місцевої мови. Зараз ви граєте у третьому іноземному чемпіонаті. У цьому компоненті у вас все гаразд?
– Англійську знаю добре завдяки мамі, яка змушувала мене вчити її змалечку. У Словенії опанував їхню мову, вона схожа на російську. З грецькою мовою складніше. На Кіпрі діалект дуже специфічний і важко зрозуміти, що саме тобі кажуть. В Салоніках я краще розумів місцеву мову.
– У пошуках ігрової практики ви залишили ПАОК і пішли у нижчий дивізіон. Депресивний період?
– Стиль цього футболу справді відрізняється – він доволі жорсткий і атлетичний. В Аігініакосі я мало забивав – лише один гол за півроку. Згодом перебрався у Трикалу, де почав отримувати задоволення і важливий досвід. Зараз правами на мене все ще володіє ПАОК, у нас ще рік контракту.
– Про інші варіанти роздумуєте?
– Про це неможливо не думати. Аналізую, зважую і не дуже хочу знову їздити по орендах. Безперечно, я прагну грати за ПАОК в головній команді – все решта залежить від мене. Треба наполегливо працювати і зростати, а шанс обов’язково ще буде.