Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Кирилом Бурханом, захисником та півзахисником запорізького Торпедо 90-х. Він закінчив кар'єру вже у 26, але за короткий період у професіональному футболі встиг дуже багато.
Історія Кирила Бурхана не лише про футбол, а й про свідомість та освіченість. Колишній гравець запорізького Торпедо і юнацької збірної України після подій 2014 року повністю змінив своє ставлення до української мови та самоідентифікації. Через російське вторгнення він втратив бізнес і переїхав до Іспанії.
В інтерв'ю Футбол 24 Кирило згадує про завершення кар'єри у 26, хвалить футболістів збірної України за їхню позицію, пригадує лідерські якості молодого Андрія Шевченка та каже, що чекає у гості Юрія Вернидуба.
"Іспанець написав: "Чому не розказуєте, як 8 років бомбили Донбас?"
– Кириле, наскільки активно обговорюють українську війну в Іспанії і чи є це питання актуальним у країні вашого проживання?
– Правду кажучи, з кожним днем про нас говорять все менше. Це факт. Проте на роботі я спілкуюся з людьми, які співчувають, допомагають і все розуміють – їх більшість і це дуже добре.
– Однак людей з протилежними поглядами вистачає?
– Безперечно. Попередні п'ять років я мешкав у місті Гвадалахара. Так от у мешканців цього міста є своя спільнота у фейсбук. Періодично люди дописують туди на різні теми. Наприклад, я скидав у групу фотографії жахіть, які чинили у Бучі та Гостомелі російські покидьки. Один чоловік у відповідь написав: "А чому ви не розказуєте, як вісім років бомбили Донбас?" У тутешньому суспільстві є і такі думки.
– Віднедавна ви мешкаєте неподалік Мадрида. До нової локації звикли?
– Мені тут дуже подобається. Взагалі ми їхали в Іспанію не для того, щоб гроші заробляти, а виключно для життя. Люди з досвідом попереджали: "Це не та країна, де ти можеш заробити, а потім повернутися додому". У нас тут народилася третя донька, поки плануємо бути в Іспанії. Як буде далі – не знаю.
– У соцмережах помітно, як ви намагаєтеся вчити трьох доньок української мови. Дивлячись правді у вічі – вона в Іспанії може їм ніколи не знадобитися. Чому ви зберігаєте міцний зв'язок з Україною?
– Тому що це стосується мене особисто. До 2014 року я мав невеличкий бізнес у рідному Запоріжжі. Займався вантажними перевезеннями у Крим, Донецьку та Луганську області, а також у російський Бєлгород. Війна все змінила, а я почав з'ясовувати, чому це трапилося. Ми переїхали в Іспанію у 2015-му і саме тут я відчув себе українцем.
– У чому це проявлялося?
– У побутовій розмові мене якось запитали: "Який вам потрібен перекладач? Вам же з української треба перекладати?" І тут у мене закралася думка – а хто я? Українець, хоча розмовляю російською, адже так було увесь час після окупації наших земель Радянським Союзом. Та це відмазка. Тому хочу передавати своїм дітям цю любов до України. Мрію, щоб мої доньки несли це українство у світ.
– В Україні ситуація теж поступово змінюється.
– Важливим показником є приклад футболістів національної команди. Ярмоленко, Маліновський, Сидорчук та інші переходять на українську і це дуже важлива річ. Або ж взяти до прикладу позицію Михайла Мудрика, який сказав, що йому неприємно розмовляти мовою, якою віддають накази вбивати наших людей. Точніше і не скажеш. Прикро тільки, що у моєму рідному Запоріжжі продовжують у дитячих школах навчати майбутніх футболістів російською.
– У процесі бізнесових питань у вас виникало багато контактів з росіянами. Утім їхнє вторгнення на нашу землю стало для вас шоком?
– Абсолютно, я не чекав того, що трапилося 24 лютого. Прокинувся зранку, прочитав новини і миттєво подзвонив батькам – вони підтвердили, що в Україні війна. У перші тижні було важко опанувати себе з моральної точки зору. Це затьмарило усе: роботу, футбол… Зараз триває процес звикання і це лякає. Мусимо триматися.
– Протягом останнього часу помітили зміну світогляду у вашого оточення?
– Таких людей достатньо. Колись бачив у соцмережах, як запорізькі знайомі їздили до родича у Крим після 2014-го. Приїхали і описали свою поїздку – як там класно, як там чудово. А після 24 лютого пишуть українською мовою, прапор синьо-жовтий додали. Очевидно, зрозуміли, що коїться у нашій державі.
"Придбав у Авакова свою першу машину – "Таврію"
– Чим зараз займаєтеся в Іспанії?
– Працюю у сфері логістики у великій компанії Inditex, яка об'єднує бренди одягу Zara, Massimo Dutti, Bershka та багато інших. Мені тут подобається, хочу затриматися якомога довше. Мову іспанську вивчив, досвід маю – прагну рухатися далі.
– У вільний час ви граєте у футбол з ветеранами. Одна з ваших команд має назву Карпати. Її заснували вихідці зі Львова?
– Так, це усе завдяки Олегу Сливару, хлопцю із Турки, Львівської області. Разом з іншими хлопцями, які приїхали на заробітки, він заснував тут команду Карпати, яка базується у містечку Алькала-де-Енарес, батьківщині Мігеля де Сервантеса, творця "Дон Кіхота". Дуже вдячний цій команді за те, що оточили мене україномовним середовищем, чого не було у моєму рідному Запоріжжі. Саме в іспанських Карпатах я почав говорити чистою українською.
Бурхан і Маковей
– На професіональному рівні за Карпати ви не виступали. До Львова вас не запрошували?
– Ні, однак любив грати у цьому місті. Та й у збірній виступав разом із карпатівцями Іваном Павлюхом та Ігорем Маковеєм. У Торпедо грали Сергій Танасюк та Роман Гнатів – вони класні хлопці. Нещодавно у Мадриді зустрічався з екс-карпатівцем Андрієм Гузенком. Приємно було згадати старі часи.
– Майже усю кар'єру ви провели у рідному Запоріжжі. Дебютували у Вищій лізі ще школярем.
– Це було неймовірно! Переглядаю зараз архівні фото і повірити не можу. При зрості 178 сантиметрів я важив 63-64 кілограми. Худорлявий страшенно… У матчах за юніорську команду Торпедо мене та ще п'ятьох хлопців помітив легендарний Віктор Матвієнко і запросив у основу. Спочатку я дебютував у Кубку України, а потім зіграв проти Волині у чемпіонаті при мінус 13 градусів та з купами снігу поруч із полем.
Зубченко, Глущенко, Демченко, Аваков, Бурхан
– Ще більше ви розкрилися під керівництвом Ігоря Надєїна?
– Це тренер, який зробив з мене футболіста. Ніколи не забуду, як Ігор Олександрович випустив мене на позиції лівого захисника проти Чорноморця, який тиждень тому виграв Кубок України. І наше Торпедо перемогло 1:0!
– Ви, як молодий хлопець, мали нагоду черпати знання у справжніх дядьків: Черкуна, Багмута, Волкова, Нефьодова.
– Негласно відчувалася підтримка саме від ветеранів-запоріжців. Багмут та Сорокалєт були немісцевими. А от Черкун, Волков та Нефьодов бачили, що ми свої. Чи не найбільше опіки отримував я та Денис Смирнов. Турбота старших хлопців відчувалася.
– У Торпедо ваших часів грав унікум Роман Бондаренко, топ-форвард, який чимало забивав у скромній команді.
– Ви знаєте, що він розпочинав із захисника?
– Як і Аваков, з яким ви грали у Торпедо.
– Так, їхні схожі історії. Бондаренко ще у Другій лізі діяв у захисті. Здається, його в атаку відрядив Євген Лемешко – можу помилятися, адже я ще був дитиною і ходив на стадіон, як уболівальник. Роман володів відчуттям голу, яке дається завдяки важкій праці на полі. Бондаренко – максималіст, який ніколи не опускав рук. А коли ти так себе поводиш, то і фарт з'являється. Крім того, Роман просто-таки прекрасно грав головою. Насправді особливий гравець в історії українського футболу.
– Про згадуваного Авакова що пам'ятаєте?
– Простий хлопець, класний гравець. У мене спогади про Арсена не зовсім футбольні. Я придбав у нього свою першу машину – "Таврію". А ще мій батько допомагав йому із ремонтом на квартирі.
"У день гри Вернидуб не спілкується ні з ким, навіть дружині не дзвонить"
– У Торпедо ви застали Юрія Вернидуба, який вже приїхав із Німеччини та готувався до поїздки у Зеніт.
– Він потрапив до свого тренера, яким був для Вернидуба Ігор Надєїн. Основна риса Вернидуба-футболіста – надійність. У боротьбі ніколи ногу не прибере, ніколи не збавляє обертів. Я вже тоді помічав його зв'язок із Надєїним – тренер радився з Юрою щодо ігрових моментів. Думаю, у своїй тренерській роботі Вернидуб чимало взяв у Надєїна.
– Ви були присутні на "Сантьяго Бернабеу" і на власні очі бачили епохальну перемогу Шерифа над Реалом. Із Вернидубом вдалося поспілкуватися?
– У штабі Шерифа працювали Ігор Фокін та Саша Ногін, які теж грали колись зі мною у Торпедо. Перед поєдинком я сконтактувався з Ногіним, ми зустрілися у Мадриді, прогулялися містом та випили кави. Бачився також з Ігорем Фокіним. Однак то був день матчу і, як сказав Сашко, у день гри Юрій Миколайович не спілкується ні з ким, навіть дружині не дзвонить. Щоб не збивати фарт, я вирішив не турбувати його. Звичайно, дуже хотілося обійнятися і привітатися, хоч кількома словами перекинутися. Зрештою, радий, що все завершилося саме так. Можливо, незабаром в Іспанію він привезе Кривбас. Чекатиму його тут (Сміється).
Ногін і Бурхан
– Повертаючись до Торпедо, варто відзначити, що за успіхом клубу стояв відомий у Запоріжжі бізнесмен Степан Кравчун, генеральний директор Запорізького автомобільного заводу та один із засновників клубу.
– Коли Степан Іванович покинув Торпедо – клубу не стало. Очевидно, що Кравчун вважався ключовою людиною для Торпедо. На той час я був дуже молодим і не мав особистих бесід з президентом. Інколи він заходив у роздягальню, наприклад, перед важливим матчами. Або ж після перемог міг привітати хлопців. Підтримка Кравчуна відчувалася постійно.
– Про придбаний у Авакова автомобіль ви розповіли. А як було із бонусами від клубу?
– Так, Торпедо мені також допоміг з авто. Це було своєрідне заохочення і вважалося звичною практикою. Мені тоді дали дводверну "Таврію". Коли ти молодий, впевнений у собі і розумієш, що все життя попереду, то можна і на "Таврії" розігнатися. Це було круто (Сміється).
– Певний період часу ви провели у Вікторі, цікавому проекті, який запам'ятався відкриттям кількох зірочок українського футболу. А ще ви застали там батька та сина Басових. Виходили з ними на поле?
– Пригадую запорізьке дербі Віктора проти мелітопольського Торпедо. За суперника грали ветерани, а за Віктор – молодь. І тільки Бас-старший, або ж Павло Павлович був своєрідним батьком для нас. До речі, тоді диктор по стадіону оголошував: "Номер 2 – Павло Басов-син. Номер 4 – Павло Басов-батько". Ми перемогли 4:3, а я оформив дубль. На жаль, Басова старшого вже немає з нами. А от Павло-молодший мешкає у Мадриді, ми дружимо давно. Фактично я запропонував йому перевезти сім'ю в Іспанію.
– Знакових дербі вистачало і у Вищій лізі. В одному з поєдинків проти Металурга ви забили вже на першій хвилині.
– Нещодавно намагався згадати той гол – на жаль, ніяк не пригадую. Зате пам'ятаю свій настрій, з яким я виходив проти Металурга. Кожен з нас усвідомлював важливість тієї битви. Взагалі я є вихованцем школи Металурга. Проте під час навчання в 11-му класі, за півроку до випуску, мене та ще шістьох гравців забрали у Торпедо. Але як забрали? Спочатку нас вигнали із Металурга. Не казатиму за що – та це не причина для виключення.
– Школу закінчували у Торпедо?
– Так, тому був дуже розлюченим на Металург, а ці матчі сприймав, як щось надзвичайне. Зрештою, роки минули і тепер я ставлюся до цього спокійно. Розумію, що Металург теж мені багато дав.
– Ще одна цікава дуель у вашому житті на рівні Вищої ліги – протистояння з рідним братом. Зустріч із Євгеновою Зіркою у 1996-му ви також відзначили голом.
– Почувався водночас дивно і цікаво. Підтекст особливий – ми, рідні брати, і граємо за різні команди. Хоча у мене не було бажання щось комусь доводити. Згодом Євген організував мій перехід у Зірку. Тренувався з першою командою, грав за другу… Проте Олександр Іщенко не дуже у мене вірив, тому через півроку нам довелося попрощатися.
– Ваша та Євгенова любов до футболу – це заслуга батька Юрія Михайловича?
– Так, він грав у дублі запорізького Металурга. Це, мабуть, мій головний фанат, який не пропускав жодної моєї гри, навіть на виїзні матчі їздив, хоч і працював у той час. Коли ми з Євгеном грали один проти одного, навіть мама приходила на стадіон. Думаю, батьків переповнювала гордість, що обидва сини виступають на високому рівні. За кого вболівали? Напевно, за нічию і наші голи (Усміхається).
"У перерві голос Шевченка було чутно більше, ніж тренерів"
– Вдалі виступи за Торпедо посприяли вашому виклику у юнацьку збірну України. Двох зірок із тієї команди вже немає з нами: Сергія Перхуна та Сергія Закарлюки.
– Дуже прикро, що хлопці пішли такими молодими. Вони у моїх спогадах завжди юні та веселі, які щиро люблять футбол. Із Закарлюкою, наприклад, ми їхали одним потягом у збірну. Я сідав у Запоріжжі, він – у Нікополі. Відтак, багато спілкувалися у дорозі.
– Вашу збірну офіційно очолював Федір Медвідь?
– Медвідь вважався головним, ухвалював фінальні рішення, наприклад, кого ставити у склад. Разом із ним працював Олександр Лисенко – це Тренер з великої літери, особливо в контексті тактики. Мені здавалося, що це людина, яка знає про футбол усе. Я ж особливих знань не мав, був молодим хлопцем. Не слід забувати, що у нашій команді виступав Андрій Шевченко. Нерідко у перерві голос Андрія було чутно більше, ніж двох тренерів.
– Андрію не було 20-ти, та він вже мав необхідні якості?
– Шевченко був лідером за натурою. Що там казати – людина на той момент виходила у Лізі чемпіонів і забивала Баварії. Він проявляв себе не просто на рівні одноліток. Андрій грав серед найкращих футболістів Європи. Хоча його поведінку у колективі я не сприймав, як зірковість чи зверхність. У спілкуванні він залишався звичайним хлопцем.
– У пресі писали, що в поєдинку з Іспанією ви віддали гольовий пас на Шевченка.
– Я не пам'ятаю, якщо відверто. Я діяв на одному фланзі із Геннадієм Зубовим, який і давав усю гостроту в атаці. Знаю, що журналісти писали, нібито я на Шевченка віддав. Можливо, так і було, та у пам'яті це взагалі не відклалося.
– Ви згадували, що той відбірковий матч чемпіонату Європи проти Іспанії став першим кроком на шляху до ідентифікації себе у якості українця.
– Саме так. У чужій країні ти чуєш гімн своєї Батьківщини. Чесно, це пробирає до кісток і по-справжньому налаштовує на гру. Та й рівень матчу був високим. Принаймні, тоді я вперше відчув щось особливе і таке, що пов'язує мене з Україною.
– Попри чималі аванси та ранній старт, ви закінчили кар'єру дуже швидко – у 26. У всьому винні травми?
– Я травмувався, коли грав за аматорський ЗаЛК, де підтримував форму. Зламав ногу у двох місцях. Потім відновився, поїхав у Димитров (тепер – Мирноград), де виступав за друголіговий Вуглик. Хотів набрати форму, повернутися на свій рівень. Проте тренер не бачив мене у складі. Димитров – депресивне шахтарське містечко. Тобі 26 років, ти без грошей, без футболу… Настрій нікудишній. Вчасно зателефонував мій брат Євген, який вже мешкав у Ірландії: "Приїжджай".
– Ви поїхали і поєднували футбол зі ще однією роботою?
– Працював на будові, грав на аматорському рівні, став капітаном своєї команди. Однак до професіонального футболу я не добрався.
– Олексій Дерипапа, який також мешкав і грав у Ірландії, розповідав, що перебував там у справжній святковій атмосфері. Вам теж сподобалося?
– Повністю підтримую. Якби я жив там не наодинці, а з сім'єю, то б, можливо, і не їхав звідти. В Ірландії я почувався вільним. А ще місцеві люди нагадували українців – виявилися дуже привітними. Якось одноклубник запросив мене додому на вечерю. Дивлюся, а на столі картопля з м'ясом. Точно таку ж страву робила моя мама. Відчув себе, неначе вдома.
– Ви скаржилися, що після завершення професіональних виступів суттєво погладшали.
– Повернувся в Україну, почав працювати торговим представником. Увесь день проводив у автомобілі, перестав бігати. Сидяча робота, вживання пива – сильний контраст дався взнаки. Я довів себе до такого стану, що важив 103 кілограми.
– Знайшли у собі силу побороти вагу?
– Усвідомлював, що так далі не може тривати і треба діяти. Сказав алкоголю – ні, пиву – ні. І зараз стабільно тримаю 73 кілограми. Я прийшов до тями і у моральному плані, і у фізичному. І почуваюся щасливим. Відновив заняття футболом, заснував команду ZP-SICH, яка виступає у європейській лізі ветеранів. До речі, на 7 березня у хлопців були квитки із Запоріжжя в Іспанію – ми мали брати участь у турнірі неподалік Малаги. Та війна все змінила. Сподіваюся, після нашої перемоги надолужимо втрачене.