Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олегом Слободяном, хавбеком і лідером столичної Оболоні, яка наступний сезон проведе в елітному дивізіоні.
Оболонь повертається! І нехай юридично це не той клуб, який раніше виступав у Прем’єр-лізі, однак нинішня команда може додати УПЛ нових барв та емоцій. У складі "пивоварів" виступає чимало цікавих гравців, для яких майбутній сезон може стати дебютним на найвищому рівні.
Один із них – 26-річний Олег Слободян. Син президента клубу та власника корпорації Олександра Слободяна протягом сезону доводив, що недарма потрапляє у склад і носить на руці капітанську пов’язку. Слободян-молодший пройшов довжелезну дорогу з "новою Оболонню" тривалістю у десять сезонів і невдовзі може здійснити свою мрію – вивести партнерів на матч Прем’єр-ліги.
"Йшли до цього десять років"
– Олеже, емоції вляглися, ви мали нагоду усвідомити те, що сталося. Що відчуваєте зараз?
– Перше, що тоді промайнуло у голові – "Нарешті!" Все-таки йшли до цього десять років. Якщо не помиляюся, починаючи з 2015-го, перед нами стояло завдання виходу в УПЛ. Змінювалися гравці, тренери, деякі з них по колу… І завжди ми націлювалися на Прем’єр-лігу, утім безуспішно. Врешті-решт Оболонь це зробила і з'явився душевний спокій. Але цей спокій уже позаду – чим ближче до старту нового сезону, тим більше виникає бажання підняти планку ще вище і замахнутися на нові цілі. Треба закотити рукави і працювати ще наполегливіше.
– Відчуття ейфорії вже немає?
– Вона швидко зникла. Мабуть, тільки після переможної гри з тернопільською Нивою такі відчуття з’явилися, коли ми достроково вийшли в УПЛ. Особисто я вже думками у наступному сезоні: як впоратися з новими викликами, як працювати далі, як виступати у Прем'єр-лізі.
– Раніше ви грали із Шахтарем та Динамо в Кубку України. Чекаєте на зустріч у новому сезоні?
– Емоції від того, що ти гратимеш у Прем’єр-лізі – надзвичайно сильні. Тому і мені, і усій команді байдуже, проти кого виходити на поле. Кожна гра буде для нас особливою: Динамо це, Шахтар, чи будь-яка інша команда.
– В Оболоні доволі збалансований колектив, якщо брати до уваги тривалість безперервних виступів у команді. Наприклад, 27-річний воротар Назарій Федорівський виступає за Оболонь усю кар’єру.
– Разом із Назаром ми, здається, з 12-ти років. Познайомилися ще у СДЮШОР Зміна, де займалися у Сергія Солдатова. Ми товаришуємо сім'ями, наші дружини є подругами. Взагалі наш колектив є дружнім і це допомагає нам на полі.
– Ще пізніше за вас та Федорівського в УПЛ можуть дебютувати ваші партнери: 31-річний Артем Тєрєхов та 29-річний Віталій Груша.
– Ми спілкувалися з хлопцями про це. Кожен дійсно радий такій можливості – позаду тривалий шлях. Але на вік не варто дивитися. Взяти до прикладу Луку Модріча та інших футболістів, які грають до 40 років. У кожного своя дорога та обставини. Важливо те, що ми нарешті маємо змогу зіграти в УПЛ.
"Дав собі обіцянку – якщо не вийдемо в УПЛ, закінчу кар'єру"
– Ви згадували про десятисезонний марафон. Перед цим чемпіонатом було особливе відчуття, що змушувало повірити в підсумковий успіх?
– Поділюся виключно своїми спогадами і відповім ствердно – було. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Оболонь перебувала на зборах у Туреччині. Минув час, ми повернулися в Україну. Коли я готувався до сезону, то дав собі обіцянку – якщо ми не вийдемо в УПЛ, то, говоритиму прямо, я закінчу кар'єру футболіста. Вдячний Богові і Збройним Силам України – без них не було б чемпіонату і взагалі нашого спокійного життя у тилу. Одна із мотивацій – подарувати нашим вболівальникам, які зараз на фронті, частинку минулого безтурботного життя.
– Фішка Оболоні у її локальності. Чи є у вас відчуття того, що Оболонь – районна команда на кшталт лондонських Фулхема чи Міллуолла?
– Мені складно оцінювати, адже я родом із Троєщини. Там народився, ходив у школу, провів значну частину свого життя. Водночас я завжди був на Оболоні, займався у СДЮШОР Зміна. Знаю багатьох хлопців, які віддано вболівали лише за Оболонь, ходили на фанатські сектори. Цей вайб відчувається. І назва району, і клубу, і корпорації – по-іншому воно бути не може.
– До речі, про Троєщину. Як щодо стереотипу найбільш проблемного району Києва?
– Розумію, про що ви кажете, але я на собі це не відчув. Я навчався у троєщинській гімназії, усі мої друзі виросли на Троєщині. Та якщо відверто, нічого такого не помітив. Звичайний спальний район Києва зі своїми перевагами та недоліками.
– Як часто у дитинстві ви ходили з батьком на матчі Оболоні?
– Якщо була змога, ми завжди відвідували стадіон. Я пам'ятаю усі ігри, пам'ятаю, як грав Валерій Іващенко, Олександр Антоненко, Олег Мазуренко… Але дійсно особливим моментом була перемога на Донбас Арені над Шахтарем у 2011-му. У Донецьк ми з батьком не їздили, зате дивилися вдома на кухні трансляцію на маленькому телевізорі. То був унікальний момент.
"Обігравши Динамо та Шахтар, я купив собі перше авто": Пластун пригадав "золоті часи" в УПЛ
– Який подарував шалені емоції?
– Коли Кучеренко забив зі штрафного, була нереальна ейфорія. До того ж батько за кілька секунд до цього удару сказав: "Цей може і цей заб'є". І цей забив!
– Трохи раніше Оболонь відзначилася, однак рефері не зарахував чистий гол Вадима Панаса, а потім узагалі вилучив його.
– Звичайно, це обурювало. Мені на той момент було 14 років – я не міг висловити все те, що творилося у моїй голові. Ми розуміли, що на цьому стадіоні ще ніхто не вигравав. А тут якась маленька Оболонь забиває за рахунку 0:0. Очевидно, що могли мати місце суддівські рішення на користь сильнішої за статусом та впливом команди. Однак справедливість взяла своє.
"Я дуже далекий від теми пивоваріння"
– Коли Оболонь пережила юридичну смерть у 2012-му, батько не замислювався над тим, щоб остаточно закрити футбольний проект?
– Чесно, ніколи не цікавився цією темою. Ні тоді, ні згодом. Так склалися обставини, але, мабуть, про зупинення фінансування Оболоні мова не йшла.
– Як часто ви спілкуєтеся з татом про футбол? У молодості він завершив з активними виступами через травму і зосередився на навчанні.
– Буває, тато може зателефонувати і запитати: "Ти дивишся футбол?" Коли я кажу, що ні, то він перепитує: "Чому?" Він спостерігає, як грає той же Кевін де Брюйне, цікавиться футболом загалом. Знаю, що він є справжнім футбольним вболівальником.
– Ваші ігри разом аналізуєте?
– Безперечно. Ми розмовляємо після кожної гри. Тато радить, на що мені варто звернути увагу. Тобто він контролює цей процес. Часто ці підказки стають у нагоді. Якось ми говорили про те, що можна з центру поля забити. "Дивися за воротарем", – наголошував тато. Три роки тому грали з Металістом 1925, я подивився на воротаря, побачив, що є нагода і забив з центра поля.
– Святкували ви той гол по-особливому – побігли до лави запасних і продемонстрували футболку партнера Араміса Кузіна, який важко занедужав. Чи знаєте, як у нього справи тепер?
– Ми давно не спілкувалися, але мені відомо, що з Арамісом все гаразд. Найголовніше, що він здоровий і надалі гратиме у футбол.
– Чи є у клубі традиція відвідувати усією командою пивзавод?
– Раніше існував такий звичай – щороку нам проводили екскурсію на заводі. Нам показували лінію розливу, усі заводські цехи. Там є на що подивитися – все ж на "Оболоні" найбільша лінія розливу у Європі. Однак протягом останніх 3-4 років команда на завод не приїжджала.
– Наскільки тема пивоваріння є близькою для вас?
– Я дуже далекий від цього. Іноді мені дають дегустувати напої. Умовно, планується випуск нового пива. Я можу спробувати, а тоді сказати свою думку: смачно чи ні. Ось і весь мій зв'язок з пивоварінням.
– Улюблений ваш напій, який виготовляє корпорація "Оболонь", це "Живчик"?
– Так. Це улюблений напій з дитинства. Скільки себе пам’ятаю – я у руках із пляшкою чи банкою "Живчика".
"Коли виходжу на поле, намагаюся не згадувати, чий я син"
– Чи відчуваєте ви тиск прізвища?
– Якби я сказав, що не було ніякого тиску, я збрехав би. Але мені здається, що у цьому плані я маю дуже хороші стосунки з батьком. Він завжди підтримує: поразка команди чи персонально моя невдала гра. Коли виходжу на поле, намагаюся не згадувати, чий я син. Я – звичайний футболіст і концентруюся на допомозі команді.
– Раніше це було не так?
– Коли я мав 17-18 років, із цим було набагато складніше. Невпевнений у собі, ще якісь моменти… Зараз такого немає. Прагну робити все, що від мене залежить. Тиск є і він ніколи не зникне. Це моя робота з моєю ж головою. Вважаю, що на даному етапі я справляюся з усім цим.
– Чому ви взагалі обрали футбол?
– Це не трапилося якогось одного дня. Я просто брав м’яч і любив грати у футбол. Потім батько записав мене на секцію. У мене одразу все непогано виходило. Батьки наголошували, що навчанням нехтувати не можна, але я постійно мріяв про футбол і бачив себе саме там. І коли довелося обирати свій життєвий шлях, я навіть не вагався.
– Колись ви ще захоплювалися гірськими лижами.
– Я не катаюся із 2017-го. Це травматичний вид спорту і футболістам краще уникати таких ризиків. На щастя, мене це оминуло, але береженого Бог береже. Тому я туди вже не лізу. Якщо взимку їду у Карпати чи кудись у гори, то просто насолоджуюся краєвидами. Коли закінчу кар’єру, то, можливо, повернуся і знову встану на лижі. Мені це подобається і у мене непогано виходить. Ще хочу сноуборд опанувати.
– У футболі плануєте залишитися після завершення кар’єри?
– Поки усі мої думки з Оболонню у Прем’єр-лізі. Знаєте, як кажуть, time flies. Все минає швидко, тому побачимо. На цю мить я є футболістом і хочу реалізуватися у цій сфері.
– В Оболоні ви усе життя. Чи уявляєте себе в іншій команді?
– У 2018-му, в часи тренерства Сергія Ковальця, я мав дві пропозиції від інших клубів. Тоді я спілкувався з агентами, був предметний інтерес. Але я не уявляв себе в іншій команді. А зараз обставини змінюються, я трохи переглянув своє ставлення. Усе залежить від мене. Якщо я показуватиму хорошу гру, то ніхто не буде дивитися на прізвище на моїй спині.