Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Денисом Соколовським, екс-півзахисником донецького Металурга, Ворскли та багатьох інших клубів, сином Михайла Соколовського – зірки Шахтаря 70-80-х.
Українські тренери – нечасті гості у європейських чемпіонатах. Небажання рухатися в ногу з часом, відсутність гнучкості і мовний аспект – лише невелика кількість основних причин непопулярності наших за кордоном.
Абсолютно нетиповим для нашого футболу є досвід Дениса Соколовського, сина Михайла Соколовського, одного з найбільш поважаних футболістів в історії Шахтаря. Екс-гравець донецького Металурга, Ворскли та Карабаха працює тренером в Об’єднаних Арабських Еміратах і має дуже незвичний та цікавий шлях.
"За день "накручую" не менше ста кілометрів"
– Денисе, увесь світ намагається прийти до тями після пандемії коронавірусу. Як у ці дні живе Дубай?
– Обмеження ще й зараз відчуваються у нашому повсякденному житті. Незрозумілих речей вистачає, хоча потрохи стає легше. Раніше не можна було навіть купатися – усі пляжі закрили, сауни дотепер не працюють. Про будь-які спортивні заходи мова не йшла – це очевидно. Тільки нещодавно відкрили басейни. Ми постійно сиділи вдома, раз на три дні за продуктами виходили. Донедавна ми не мали права з’являтися на вулиці з 23-ї до 6-ї ранку. Особисто для мене це нестерпно. Коронавірус зумовив кадрові проблеми в ОАЕ – зараз спостерігається відтік кадрів.
– Ви, як дитячий тренер, також адаптовуєтеся до змін?
– Батьки скаржаться – сидіти вдома з дітьми по 8 годин занадто складно. Крім того, онлайн-навчання в Еміратах – одне з найдорожчих у світі. За рік загального навчання треба викласти 10-15 тисяч доларів. Наші футбольні тренування також перевели в онлайн. Ми все ще чекаємо на відновлення звичного тренувального режиму.
– Дубай – це мекка для туристів. Рутинне життя у місті має зовсім інші відтінки?
– Я вперше приїхав сюди у 1996-му, коли ще Бурдж Халіфи не існувало. Туристом сприймаєш місто по-іншому. Не помічаєш проблем, платиш за розваги і повертаєшся додому. Покупався на морі, скупився у молах і на цьому все. А буденщина вражає корками на дорогах та іншими труднощами. Хоч дороги тут подекуди мають 5-7 смуг, та це не рятує від тягнучок. Треба вчасно виїжджати і постійно розраховувати час. За день я "накручую" не менше ста кілометрів.
– В Емірати ви їхали спочатку не через футбольні справи?
– Так, вирушив в ОАЕ слідом за сестрою у 2015-му. А згодом взявся за те, що найкраще вмію і те, чому присвятив усе життя. Дуже хотів знайти саме футбольну роботу.
– Парадоксально, коли син легенди Шахтаря тренує Динамо. Як виглядало народження дубайського клубу з українським акцентом?
– Офіційно ми не пов’язані із жодним з існуючих Динамо. Нас батьки часто запитували: "Ви з Мінська, Москви чи, може, Києва?". Ні, ми – Динамо (Дубай), у нас власна ліцензія. У 2015-му році я орендував зал, провів набір дітей і почав тренувати. Коли грав у футбол з місцевими, то познайомився з вихідцем із Одеси Євгеном Полтавцем, який, власне, і запропонував об’єднати зусилля для створення академії.
– Чому саме Динамо?
– Шахтар – рідна і дорога моєму серцю команда, однак ми прийняли рішення продовжити міжнародну мережу Динамо. Спочатку я вийшов на керівництво донецького клубу, написав лист. Проте все залишилося на рівні розмов. Тоді зосередилися на Динамо – такі клуби існують в багатьох містах, у тому числі в Тбілісі, Дрездені і Х’юстоні. Зрештою, нам не допомагають і з Києва – туди ми теж лист писали, та врешті-решт обмежуємося власними зусиллями.
– Динамо (Дубай) – це клуб, що займається виключно вихованням дітей?
– Ні, у нас є доросла команда, яка виступає в аматорську чемпіонаті. В Еміратах сформовано лише дві ліги професіоналів, а решта – аматори. Я граю в аматорській лізі за Динамо. Якщо ми виграємо цю лігу, то теоретично можемо стати професіональним клубом. Втім таких планів у нас немає – це зовсім інший рівень фінансування і витрат. Інколи просто отримую задоволення від якості місцевих полів і насолоджуюся футболом. По-доброму їм заздрю і уявляю, як було б чудово, якби в нашій Україні діти мали такі можливості для заняття футболом.
"О 7-й ранку на термометрі вже майже +40°С"
– Паралельно ви очолюєте дитячу школу?
– Так, набираю тренерів і проводжу заняття. У нас працює шестеро наставників з дітками від 3-х до 13-ти років. Як на мене, тутешні академії працюють жахливо. Ми намагаємося врахувати огріхи конкурентів. Зараз наша академія співпрацює з професіональним клубом Аль-Васл – кілька наших хлопців вже перебралися туди.
– Футбол для 3-річних – це не зарано?
– Мені теж це здавалося дивним. Дитина в такому віці ще повноцінно не фокусується. Неодноразово пояснював батькам – занадто швидко, давайте хоч через півроку. Та це сприймається як бізнес і деякі академії набирають дітей віком від двох з половиною років. Я навіть чув про курси для 18-місячних. Не уявляю, як це працює. Маю інший приклад – вдома з татом я тренувався з чотирьох років, а у школу Шахтаря пішов із семи.
– Знаю, що з дитинства ви вболіваєте за Мілан. Здається, вам пощастило попрацювати в дубайському філіалі академії.
– Це правда, провів там рік. Очолював дубайський філіал Граціано Маннарі, який у 1988-му виграв Серію А. Тут також функціонують академії Ювентуса і Ліверпуля. Провідні європейські клуби розцінюють це як розвиток власного бренду і його популяризацію. Коли я готувався до переїзду, то вивчав англійську мову, адже розумів, що такі знання мені знадобляться. В ОАЕ всі розмовляють англійською, за виключенням китайських туристів.
– Спекотна погода дошкуляє футболу?
– Влітку займаємося у закритих приміщеннях, де працюють кондиціонери. Інакше сонячного удару складно було б уникнути. Коли виходжу на роботу о 7-й ранку, то на термометрі вже майже +40°С.
– Коли Валерій Лобановський згадував про свою роботу в Еміратах, то скаржився на місцевих футболістів. Мовляв, кількох навіть довелося вигнати з команди через порушення дисципліни. Ви помічали таке?
– Я теж читав ці спогади Валерія Васильовича і посміхнувся при його розповіді про недисциплінованість місцевих. У Шахтарі чи Олімпіку, де я раніше працював, достатньо було одного свистка. Тренер скомандував і діти підбігли до нього. Тут з цим складніше. Якщо люди фінансово забезпечені, то їх важче примусити. Саме цим можу пояснити лише одну участь збірної ОАЕ на чемпіонаті світу.
Безжальна німецька машина, історичний гол і парочка шедеврів: Джулай – про ЧС-1990
Мене одразу попередили, що не всі зможуть заграти через специфічний менталітет. Тут усі "водяться", починаючи з дитячого рівня, або ж мріють прокинути поміж ніг. Тому свою роботу наша академія будує з акцентом на грі у пас.
– Запізнення на тренування – річ буденна?
– З цим теж доводиться боротися. Реальний випадок – тренування розпочалося о 17:00. Дивлюся, з-за рогу з’являється хлопчина, який не те, що не поспішає, а йде в "розвалочку". Усім своїм виглядом демонструє – батьки ж все оплачують, тому я можу собі це дозволити. В нашому Динамо таке не проходить. А ще ми боремося з балаканиною на тренуваннях – тут усі люблять поговорити і посперечатися.
"У дитинстві Кравченко часто діставав від мене на горіхи"
– Ви народилися у сім’ї легенди Шахтаря Михайла Соколовського. Яким є ваш перший футбольний спогад?
– Ціную фотографію з 1983 року, коли Шахтар повернувся в Донецьк з Кубком СРСР. Команда їхала на танку, як я жартома тоді називав БТР, а батько взяв мене з собою. На фото помітно Ігоря, сина Володимира П’яних, а я, 4-річний, десь там знизу (Усміхається). Також добре запам’ятав 100-й гол тата у ворота Кайрата. Крім того, я вважався постійним гостем на тренувальній базі Шахтаря.
– Як не дивно, одним із ваших кумирів був воротар Валентин Єлінскас, якого щиро любив увесь Донецьк.
– Він завжди давав мені свої рукавиці, адже я спочатку хотів грати у воротах. Від дитячих падінь мої боки дотепер стерті. Мені подобалося падати і відбивати м’ячі. Проте у школі мій тренер одразу сказав: "Денисе, з твоїми передачами треба грати у центрі поля". Хоча нещодавно у складі дубайського Динамо, коли голкіпер кілька разів не приїжджав на матч, мені доводилося у ворота ставати.
А взагалі батько – перший тренер і кумир. Людина, яка заклала футбольні гени. Я дотепер пам’ятаю імена усіх футболістів того Шахтаря. Надзвичайно класно було, коли ці люди приходили в гості до нас – я переживав особливі емоції. Також пригадую, як починав кар’єру у макіївському Шахтарі, де найстаршим у команді був партнер мого тата Валерій Гошкодеря, а наймолодшим – я.
– Ви зростали разом із Сергієм Кравченком, батько якого теж виступав за Шахтар. Дружба, що пройшла крізь усе життя?
– Знаю Сергія з 3-річного віку. Я старший за нього на 4 роки, тому частенько в дитинстві він отримував на горіхи – потім мене мама за це сварила. Наші батьки дотепер спілкуються, а Сергій хрестив мою доньку. Наша улюблена футбольна вправа – гра через сітку. Колись я його постійно перемагав, та тепер він сильніший. Ще успішніше ми діємо у парі. Коли Сергій два роки тому приїжджав до мене у Дубай, то на пляжі нас ніхто перемогти не зміг. Не подумайте, що хвалюся, це факт.
– Потужно!
– Та що там Дубай. У 2005-му на базі Шахтаря ми з Сергієм у парі змагалися зі збірниками: Чигринським, Воробеєм, Пуканичем… Так і там ніхто нас жодного разу не обіграв.
– Якби не переїзд Кравченка у Карабах в 2005-му, то його кар’єра могла скластися по-іншому: без Ворскли, Дніпра, Динамо і збірної України. Варіант з Азербайджаном – ваша заслуга?
– Переїзд Сергія ініціював я. Переконав тренера, що треба переглянути перспективного хлопця, який до того грав за другу та третю команди Шахтаря. Після Карабаху Сергій перебрався у Ворсклу і після цього тільки ставав сильнішим.
– Ви згадували про закриті сауни у Дубаї. В одному з інтерв’ю батько розповідав про свій фанатизм до цієї справи, і як вперше привів вас у сауну у 8-річному віці. З того часу підтримуєте традицію?
– О так, я шаленію через те, що сауни тут закриті вже понад три місяці. Батько прищепив любов до сауни з дитинства. Ми бігали по 10-15 хвилин на снігу, потім забігали в лазню. Згодом цю традицію продовжив я зі своєю 5-річною донькою. Ще до війни у Донецьку завжди брав її з собою у сауну. До речі, після такого загартовування з татом я потім років 20 не хворів.
– Ще одна пристрасть Михайла Соколовського – музика.
– У 90-х він привіз якраз із Еміратів колонки JBL. Величезні такі, у мій зріст. Всі його партнери з Шахтаря приходили до нас і слухали бабіни, касети, а потім і диски. Любов до The Beatles і Smokie тато передав мені. Обожнюю музику 80-х – 90-х. Пригадую, як у Греції спілкувався з Олегом Протасовим: "Денисе, це ж ретро-музика. Як ти її слухаєш?" Нічого не вдію, вона подобається і мені, і дружині. Навіть порівнювати не хочу з тим, що зараз співають.
"Пантіч зустрів словами: "Привіт, товаришу"
– Ваш батько є зразком і прикладом. Це стосується і його футбольних навичок, і людських якостей. Зізнайтеся, прізвище на вас певною мірою тиснуло?
– Мабуть, щось у цьому є. Мене не раз співставляли з татом і вимагали певного рівня. В одному з інтерв’ю під час ігрової кар’єри я відверто заявив: "Я не Михайло Соколовський, він такий єдиний і неповторний. Я не можу досягнути висот і рекордів тата". Напевно, випадок, коли Паоло Мальдіні переплюнув свого батька Чезаре – єдиний. Тиск справді був і ось ці "ти повинен" я постійно чув. У школі Шахтаря, коли забивав класні штрафні, то тільки й казали: "Це ж гени!" А мені у 13 років сказали, що я маю проблеми із серцем. На щастя, згодом це переріс.
– У Вищій лізі ви дебютували рано. Володимир Онищенко випустив вас у 19-річному віці у складі донецького Металурга.
– У поєдинку із запорізьким Металургом я зіграв кілька хвилин, зате міг забити. Колектив у Донецьку був чудовим: Севідов, Мизенко, Покладок… Приємно згадати усіх. У Металурзі я зростав, подорослішав і провів там три роки.
– У певний період часу команду очолював Михайло Соколовський. Незвичні відчуття?
– Тиск збільшився. Ігоря Яворського звільнили, хоча він підпускав мене до стартового складу. А прийшов батько і я почав нестабільно грати в основі. У такі моменти теж треба було доводити, що ти граєш не по блату. Насправді поблажок від тата не дочекаєшся. Кого любиш, того караєш.
Паніоніос: Соколовський другий праворуч у нижньому ряду
– У 2000-му ви їдете в грецький Паніоніос. Там познайомилися з харизматичним Мілінко Пантічем, екс-гравцем Атлетіко, який оформив покер у ворота Барселони і на честь якого на Вісенте Кальдерон поруч із кутовим прапорцем завжди лежали квіти.
– Я спілкувався переважно із сербами і вивчив їхню мову. Мілінко також знав трохи російську, тому на першому тренуванні зустрів мене словами "Привіт, товаришу". Ми жили з Пантічем в кімнаті і я міг більше розпитати про той легендарний матч Барселона – Атлетіко, що завершився 5:4 і запам’ятався покером мого сусіда. Пантіч був старшим за мене на більш, ніж 10 років, і допомагав у всьому.
– Греція – це чудовий варіант для розвитку кар’єри?
– Образливо, коли ти забиваєш, а тебе на банку садять через фінансові аспекти. На жаль, то була "дурилівка" в плані грошей. Пантіч потім судився з Паніоніосом, це звична практика. Мабуть, я поїхав туди даремно, адже і Металург пропонував хороші умови, і начебто Семен Альтман розраховував на мене. З іншого боку, Паніоніос – це хороший досвід. У Греції виступали ще два вихідці із країн соцтабору: Олег Веретенніков грав за Аріс, а Омарі Тетрадзе – за ПАОК.
"Пятов завжди був хорошим хлопцем"
– Цим ваш закордонний досвід не обмежився. Ви їдете у Польщу і отримуєте травму.
– Я готувався до офіційних матчів, отримав запрошення у клуб Екстракляси Погонь зі Щеціна. Але напередодні провів кілька тренувань у містечку Поліце з нижчоліговою командою. Там зустрів хлопчину, який запевнив, що класно через сітку грає у тенісбол. І треба ж статися цьому – він обіграв мене двічі. Наступного дня я взяв реванш – виграв чотири партії з чотирьох, але занадто навантажив передній м’яз стегна. На вечірньому тренуванні жах – бігти не можу.
– За Погонь ви провели лише п’ять поєдинків.
– Контракт підписав, та не проявив себе. Через той нездоровий азарт і юнацьку дурість не скористався шансом.
– Зате в Україну ви повернулися тріумфально – у дебютному матчі за Ворсклу вийшли на заміну і забили у ворота рідного Шахтаря. Що відчули тоді?
– У Полтаву мене запросив Андрій Баль, який всіляко підтримував і допомагав. Поки мене заявили, частина чемпіонату минула. Я все ще мав проблеми зі стегном – не міг навіть пов’язку зняти. Баль переконував: "Денисе, це психологія, давай". Першу гру я провів на Кубок проти Олкома з Мелітополя. Вийшов на заміну, забив єдиний гол. Через певний час дебютував і в чемпіонаті – якраз проти Шахтаря вийшов на заміну. Ми поступилися 1:2, а я відзначився на 90-й хвилині.
– У тій Ворсклі разом з вами розпочинав Андрій Пятов.
– Тоді традиційно грали досвідченіші Постранський і Долганський. Андрій завжди був хорошим хлопцем. Вдвічі приємніше, що така людина стала найсильнішим воротарем України. Ми були сусідами у Донецьку, нещодавно він приїжджав із сім’єю в Дубай. Радий за його успіхи.
– Після Ворскли ви часто змінювали команди: Зірка, Оболонь, Кривбас. Чому ніде не могли закріпитися?
– Не люблю говорити погані речі про тренерів, однак у Кіровограді я не зійшовся характером з Юрієм Ковалем. Просто не склалося. У той час я мало грав, періодично травмувався. Начебто нічого глобального, але це вибиває із процесу. Зрештою, вважаю, що винен сам у тому, що не міг закріпитися і проявити себе краще.
– Взимку 2005-го ви перебралися в Азербайджан і нарешті знайшли свою команду.
– Мені пощастило попрацювати з олімпійським чемпіоном Ігорем Пономарьовим – надзвичайно порядна і хороша людина. То був успішний період: я постійно грав, не пропустив жодного тренування, почував себе дуже комфортно і затишно.
Спочатку і чути не хотів про Баку, але коли приїхав, то очам не міг повірити – місто нічим не поступалося Донецьку за своїм розвитком. Мій Карабах спочатку базувався у Баку, інколи грав на стадіоні Тофіка Бахрамова. Потім ми переїхали в Агдам, де було доволі спекотно. Взагалі в Азербайджані я нарешті почувався по-футбольному щасливим.
– Наприкінці кар’єри ви пограли у Кримтеплиці, цікавій команді, яка вважалася середняком Першої ліги. Там знову дошкуляли травми?
– У Криму я серйозно пошкодив ахілл – відчуваю проблеми дотепер. Лікувався у Слов’янську на грязях, трохи покращив здоров’я. У Кримтеплиці почувався затишно – до мене добре ставився головний тренер Олександр Гайдаш, клуб мав стабільне фінансування, зате президент Олександр Васильєв сприймав мою травму так, ніби я грати не хотів. А насправді мені було важко ходити. Все через нестабільні тренування – зранку займаємося на резині, потім в горах, а тоді на траві. Зміна поверхні далася взнаки. Я ще трохи пограв у Другій лізі і попрощався з футболом. Хотів проявити себе у тренерській діяльності.
– Здається, з цим поки все гаразд. Які ваші подальші плани?
– Дуже хочу розвиватися в Еміратах. Тут ми з дружиною повноцінно мешкаємо, батьки відвідують нас періодично. Я максимально сконцентрований на Динамо. Хочу, щоб наш клуб прогресував, а я продовжував реалізовуватися. Про нас вже знають, ми намагаємося вдосконалюватися і стати впізнаваними. Крім того, орієнтуємося не лише на батьків та дітей, що розуміють російську. Прагнемо залучати талановитих дітей з різних країн і розвивати їхні навички.