Головний тренер Атлетіко Дієго Сімеоне написав для The Coaches Voice розповідь про свою тренерську кар'єру в мадридському клубі та підготовку до неї. Сьогодні "Ель Чоло" виповнюється 50 років.
Я добре пам'ятаю той день. Один з таких, коли простий дзвінок змінив все. Зателефонували з Атлетіко і сказали, що хочуть бачити мене головним тренером. Я тоді проводив час зі своїм сином Джуліано у пляжному аргентинському містечку Мар дель Плата. Йому було лише 8 років. Ми сиділи в барі та їли круасани – я з кавою, а він з молоком.
Я сказав сину: "Слухай, з'явився шанс піти в Атлетіко. Я не знаю, що робити". Джуліано подумав про це. "Ти тренуватимеш Фалькао? Гратимеш проти Мессі? Проти Роналду?"
Дитина розпитувала мене, я відповідав "так". Однак між опусканням круасана в молоко Джуліано сказав такі слова: "Тату, якщо в тебе все вийде, ти ж не повернешся".
Звичайно, є дві сторони медалі. З одного боку, це класно, бо я хотів стати успішним там. З іншого – не дуже, адже я не бачитиму, як ростуть мої діти.
Мені було 27 чи 28 років, коли я остаточно вирішив стати тренером. Приходжу додому з тренування – тоді я грав за Лаціо – беру теку та вдаю, що проводжу заняття з футболістами.
Знаєте, як діти уявляють собі речі, коли граються? Я робив те саме дорослим, граючись в менеджера. Я брав свою команду і уявляв, як веду тренування. Уявляв, як готую все необхідне до наступного матчу.
Наприкінці дня навколо мене була купа листків паперу, на кожному з них малюнки та помітки. Мені подобалося все записувати. Таке заняття викликало в мене величезний ентузіазм.
Найбільша пристрасть тренера – вдосконалення своїх футболістів. Звичайно, стати чемпіоном – це те, чого ми всі хочемо. Однак, я вважаю, що найкраще "чемпіонство" для тренера – бачити, як гравці типу Коке, Луки Ернандеса, Анхеля Корреа (хлопці, які піднялися з нижчих дивізіонів) стають професіоналами високого рівня.
Коли прийшов час завершувати ігрову кар'єру та ставати тренером, я повернувся додому в Аргентину. У Расінгу я дограв свої останні матчі. Коли вони вперше запропонували мені роботу тренера, я зрозумів, що мушу відмовитися. Друга пропозиція – те саме. А коли запитали втретє – я погодився.
Команда була в дуже поганому стані, я це знав. Але я також добре знав футболістів – ми разом грали. Я вірив, що ми зможемо добре попрацювати. Ця думка відразу отримала серйозну перевірку.
Вперше сидіти на лавці тренером – найважче випробування, яке повинен пройти екс-футболіст. Мені знадобилося багато часу, щоб сприймати це легше.
Ми програли три перші гри. Навіть не забили жодного гола. Люди в Расінгу дуже нервували. Було багато проблем, ми мали подолати чимало випробувань. А коли це зробили, то стали сильнішими. Це дало нам більше впевненості в тому, у що ми вірили.
Найкраще слово, яке мене характеризує, – впертість. Якщо я чогось хочу, то працюватиму над цим знову і знову аж до посиніння. Завдяки цьому я повернувся в Атлетіко.
Коли покидав клуб у 2005, то розумів, що не допомагаю команді, оскільки не даю тренеру змоги почуватися спокійно. Чому? Через своє ім'я, яке здобуваєш з роками. Через вплив на журналістів, на фанів, на всю навколишню ситуацію. Однак відразу після відходу з Мадрида, я почав готувати себе до повернення.
Я знав, що закінчу ігрову кар'єру в Аргентині і розпочну там тренувати. Водночас якимось дивом я також знав, що мені випаде можливість очолити Атлетіко у важкий час, тому підготувався до цього.
Коли це трапилося, я довго не думав, що сказати на першій зустрічі з гравцями. Ніколи не продумую в деталях свою промову – намагаюся бути спонтанним. Говорити те, що відчуваю.
Я знав, що маю перевагу – 5 з половиною років я виступав за клуб. Я був знайомий з співробітниками, з президентом, з трибунами Вісенте Кальдерон, з людьми, які їх заповнюють. Всі ці знання допомогли мені працювати саме в такому напрямку, як вони хотіли.
Атлетіко завжди хотів мати конкурентну команду. Команду, яка б вміла добре захищатися. Команду, яка б грала на контратаках і була б незручним суперником для потужних грандів. Саме на цьому я зосередив свої цілі.
Коли я прийшов, Атлетіко переживав не надто позитивні часи – 10 місце у Ла Лізі та виліт з Кубка Іспанії від Альбасете. Але я вірив, що зможу дати людям те, що їм потрібно.
В нас був дуже сильний зв'язок між вболівальниками та гравцями. Як завжди буває в спорті, ця пристрасть поглинала людей. Це футбол.
Справжня відправна точка трапилася через 5 місяців після того, як я очолив команду. Перша наша спільна перемога в Лізі Європи стала початком нового важливого циклу. Циклу, в якому ми віддані нашій ідеї.
Безсумнівно, та Ліга Європи була стартом для нової команди, яка від самого початку знала, чого вона хоче досягти – боротися проти найкращих.
Виграти іспанський чемпіонат у протистоянні з Барселоною та Реалом майже неможливо. Протягом десятиліття ці дві команди є величезною силою з неймовірними футболістами. Однак важка робота, нерозривність, наполегливість, а також великі гравці – і ми зробили майже неможливе.
Як? День за днем продовжували вірити в те, що ми робимо. У мій другий повний сезон з'явився шанс. Ми бачили, що один з двох титанів – Реал – збився з курсу. І ми пішли проти іншого – Барселони.
В останній день сезону потрібно було набрати принаймні одне очко на Камп Ноу. Ми повинні були показати свою присутність на їхньому полі. Повинні були зробити щось практично нереальне.
Після фінального свистка ми з Германом Бургосом почали сміятися. Ми знали, що можемо виграти титул. Коли це офіційно трапилося, я відчув радість. Що далі? Важко пояснити – неймовірний мікс емоцій і відчуттів.
Той сезон неодмінно увійде в історію іспанського футболу.
Однак у футболі неможливо зупинитися, подумати, насолодитися. Поки ти спиш, хтось працює. Деколи ми задумуємося над тим, щоб працювати 24 години на добу, враховуючи часові пояси. Хтось працює тут, а хтось – там, і немає моменту, коли всі сплять. Футбол – жорсткий ринок.
Ми не маємо неймовірних можливостей, щоб витрачати 150-200 мільйонів євро на одного гравця. Тому потрібно постійно щось придумувати, щоб зробити команду сильнішою, щоб покращити окремі елементи. Рік за роком ми вдосконалюємося.
Мусимо дуже багато працювати, щоб уникнути провалів під час придбання гравців, які мають зробити нашу команду сильнішою. Звучить втомливо? Мушу визнати, це так і є.
Я прошу лише про одне – енергію. Мені потрібна енергія, щоб залишатися спокійним і розуміти, що я відчуваю.
Ви можете бачити певний вплив моєї кар'єри футболіста на тренерську діяльність. Звичайно, відтінки Італії і Іспанії злились разом у менеджері, якого люди називають "захисного типу".
Насправді ж, грати та тренувати – це два різні життя. Коли ти гравець, то не думаєш про потреби команди, а думаєш про себе. Для тренера – навпаки. Ти повинен бачити все, мінімізувати сильні сторони опонента та якнайкраще проявити власні.
Перш за все, слід бути сильним, оскільки протягом сезону виникає багато моментів, коли потрібно знайти правильні слова в правильний час, щоб гравці могли за вами слідувати.
Щоб знаходити правильні слова, ваш мозок завжди повинен бути відкритим. Я багато слухаю, багато запитую, і в кінці роблю те, що вважаю найкращим для всіх.
Зараз я мушу сказати, що Атлетіко – це моє життя. 13 років історії пов'язані з одним клубом. Тринадцять років історії, роблячи майже неможливе.