Продовження лонгріду Михайла Юхименка про історію збірної Австрії початку XX століття. У шостій частині читайте про складну долю зірок Вундертім у роки Другої світової та повоєнний час.
Суперзіркова збірна Австрії, яка у 1930-х стала футбольним новатором Європи й дійшла до півфіналу чемпіонату світу, припинила своє існування 3 квітня 1938 року – команда пережила Першу Австрійську республіку всього на кілька тижнів. Крапку в її історії поставив Аншлюс, який перетворив країну на німецьку провінцію Остмарк, пізніше перейменовану в Альпійські та Дунайські рейхсгау.
Вундертім: як британці та євреї створили в Австрії топ-чемпіонат – від матчів у саду до перетворення в поп-індустрію
Вундертім: австрійська революція для футболу Європи – як Уго Майзль створив професіональні ліги, ЛЧ, Євро та тікі-таку
Вундертім: народження та перемоги збірної Австрії 1930-х – як Сінделар, Хіден і Ко стали суперзірками футболу й богеми
Вундертім: королівський вояж у Лондон як пік величі збірної Австрії та драматичний кінець епохи на фашистському Мундіалі
Останній злет Уго Майзля, аншлюс і приниження німців на очах нацистів – як австрійська Вундертім завершила свою історію
Легендарна футбольна команда офіційно стала частиною єдиної збірної Третього рейху. Німецько-австрійська машина збиралася розірвати літній Мундіаль у Франції, однак всього за рік колишнім суперзіркам доведеться проміняти чорно-білі футболки на армійський бушлат. Втім, то буде у майбутньому, а поки що австрійці підлаштовувались під нові реалії.
Доля лідерів Вундертім у збірній Рейху
Австрійців активно викликали в збірну “об’єднаної Німеччини” – лишень в період Другої світової через цю команду пройшло 28 представників Остмарку. Вісьмом вдалося взяти участь у французькому ЧС-1938 – Ганс Пессер, Віллі Шмаус, Йозеф Штро, Штефан Скоумал, Руді Рафтль, Віллі Ханеманн і Лео Ноймер виступали під капітанством Ганса Мока. Більшість цих гравців була покликана на рівень збірних ще Уго Майзлем, а Мок взагалі входив у класичну Вундертім 1931-33 років.
Екс-голкіпер збірної Австрії Руді Рафтль захищає ворота збірної Німеччини у матчі проти збірної Швейцарії.
Нацистське керівництво вимагало від головного тренера збірної – Зеппа Гербергера – п’ять австрійців і шість німців у старті, або ж шість австрійців і п'ять німців. Налагодити гру такої "солянки" за два місяці підготовки було нереально, адже віденці сповідували технічний стиль і звикли грати в пірамідальній схемі 2-3-5, а “дойчі“ ставили на фізичну міць, працюючи у чепменівський схемі “W-M”. Коуч був впевнений, що зможе забезпечити результат, якщо у команди буде не більше трьох новачків, але вказівки НСДАП були вищими за спортивний глузд. Пізніше Зепп згадував, що “відчував себе самотнім, кинутим на скелястому острові посеред океану“.
Крім того, у збірній було не все в порядку з психологією. Історики Герхард Фішер та Ульріх Лінднер у книзі “Нападник для Гітлера” відзначають атмосферу недовіри та взаємної неприязні у команді – зокрема, німці вважали австрійців зарозумілими. Як наслідок, на ЧС-1938 австро-німецьке сузір'я провалилося, зігравши всього два поєдинки.
В обох випадках суперником виступала Швейцарія. Перший матч виявився веселим ще на стадії організації, адже його спочатку мали провести у Страсбургу в Ельзасі – ця область була спірною для Франції й Німеччини. Враховуючи настрої німецькомовного населення, ФІФА терміново перенесла гру в Париж, однак і там все було не дуже гладко – німці при виході на поле “кинули зіги“, французькі фанати у відповідь освистали команду Зеппа Гербергера, а протягом гри у неї кидали яйця, помідори, пляшки й навіть каміння. До речі, австрійський тренер швейцарців – Карл Раппан – теж “кинув зігу“.
Австро-німецька збірна салютує у нацистському привітанні
На цьому проблеми "об'єднаної збірної" не завершувались. В першому таймі колектив тиснув на оборону гельветів, забивши один гол, однак перед перервою далася взнаки незіграність оборони: австрієць Шмаус відпустив Амадо, а той виконав поперечний пас під удар Абегглену – 1:1. По перерві Швейцарія звела гру до єдиноборств, дотягнувши до овертаймів. У них знову підвів австрієць – нападник Пессер не впорався з нервами, грубо зарядивши в обличчя супернику – за це він отримав дискваліфікацію на два місяці від Німецького ж футбольного союзу.
Серії пенальті тоді не існувало, тож організатори призначили перегравання. Воно завершилось перестрілкою з рахунком 2:4 на користь Швейцарії, хоча після першого тайму Рейх перемагав (2:1). Попри велику кількість голів, фани залишились незадоволені матчем – Карл Раппан, автор оборонної системи “замок“ (дідуся італійського катеначо), знову звів гру до великої кількості єдиноборств з купою дрібних пауз. Так чи інакше, “об'єднана Німеччина“ покинула турнір безславно.
Австрієць Руді Рафтль пропускає третій гол у переграванні проти Швейцарії.
Виступ на Мундіалі став єдиною яскравою плямою лідерів Вундертім у складі збірної Рейху. Більшість австрійців провели за неї мінімальну кількість матчів – зокрема, це стосується Фріца Вагнера, Ганса Урбанека, Йозефа Штро, Петера Платцера та Карла Сести. Найдовше за Німеччину виступали Ганс Пессер (12 матчів), Франц Біндер (9), Віллібальд Шмаус (9) та Ганс Мок (капітан).
Австрійський футбольний міф про Вермахт
Повоєнна Австрія за основу історичної рефлексії взяла ідею союзників про “першу жертву нацизму”. У футбольній площині цей лозунг уособлюється міфом про службу австрійських футболістів у Вермахті у вигляді покарання за вияв непокори.
Одна з найбільш відомих історій про футбольних жертв нацизму стосується фіналу об’єднаного чемпіонату-1940/41 між Шальке та Рапідом. “Кнаппен” до 58-ї хвилини громили віденців з рахунком 3:0, однак австрійці за 15 хвилин другого тайму забили чотири голи й забрали чемпіонство – хет-триком відзначився Франц “Бімбо” Біндер.
Матч провели 22 червня, а вже у листопаді Франца нібито забрали на фронт. Мовляв, це була помста німців. Щоправда, міф забуває, що Біндер тоді був вже 5-разовим найкращим бомбардиром Австрії, виграв Кубок Німеччини у 1938-му й забивав у ворота німецьких клубів по 7 голів за матч. Без будь-яких санкцій.
Веселішим є міф про Карла Сесту, якого після Аншлюсшпілю потягнули в німецьку збірну. У головного тренера Зеппа Гербергера одразу виникли з ним проблеми – брутальний захисник не мав авторитетів, крім Уго Майзля та колишнього президента Аустрії, тож на одному з тренувань новачок влаштував бійку (а Карл, між іншим, був ще й боксером). Після цього він нібито відправив коуча “у відомому напрямку“.
За чутками, туди ж він відправив і рейхсміністра Ганса Чаммера унд Остена. Карла покарали виключенням зі збірної й перевели в одну із команд Люфтваффе під Віднем, але згодом повернули.
В реальності ж ніхто із журналістів та чиновників точно не знав, що сталося у цій ситуації. Сесту відрахували на два тижні, рейхсміністр після особистої перевірки зробив термін вдвічі довшим, однак у НСДАП до Карла ніколи не було претензій. Ба більше – Карла використовували у пропаганді референдуму й інших політичних акцій нацистів. Хоча в армії Карл дійсно служив.
Професіональний спорт у Третьому рейху не тільки не мав преференцій, а й був заборонений, тож всі спортсмени офіційно вважалися аматорами. Відповідно, всі футболісти підлягали військовому призову. Сеста потрапив у Люфтваффе в травні 1939-го, а “Бімбо” на момент фіналу проти Шальке служив у Вермахті не менше восьми місяців – в номері Kicker від 11 лютого 1941-го вийшла стаття із заголовком “Радист Біндер“, а 25 лютого у цьому ж журналі нападник красувався у військовій формі з підписом “Бімбо також вміє робити закуски” (за 4 місяці до хет-трику у ворота “кнаппен“).
Франц Біндер у військовій формі роздає автографи. Пацан в центрі – Ернст Хаппель
Міф про відрядження австрійців в армію у покарання за перемоги над німцями існував навіть за часів Остмарку, але його пов'язували не з політикою, а з австро-німецьким спортивним протистоянням. Чимось воно було схожим на футбольну опозицію радянських республік московським клубам. На цьому тлі у Відні відбувалися справжні погроми – зокрема, у фіналі чемпіонату Рейху-1939 року між Адмірою і Шальке в столиці Австрії були зафіксовані бійки на трибунах, а після гри віденці пошкодили машину гауляйтера Бальдура фон Шираха.
Процес мобілізації австрійських спортсменів тривав нерівномірно, створюючи хороше підґрунтя для домислів. Так, восени 1939-го у Вермахт забрали 17 представників Аустрії, а із 41 представника Рапіда в армію відправили всього кількох (але не менше п’яти). Втім, загалом остмаркців берегли: до кінця 1940-го практично всі німецькі футболісти вже були приписані до армії, а от гравців провідних віденських клубів забривали не настільки масово – зокрема, в осінньому наборі-1940 у Вермахт з відомих виконавців забрали лишень Йозефа Штро, Франца Біндера, Ганса Пессера, Штефана Скоумала та Руді Рафтля. Вони служили не на фронті, а в 17-му резервному загоні, який базувався у віденських казармах Брайтензеє недалеко від стадіону Рапіда.
Дослідники відзначають, що на ранньому етапі Другої світової найкращі австрійські футболісти служили недалеко від дому, перебуваючи на цивільних або небойових позиціях (наприклад, на заводі) й регулярно виступаючи в чемпіонаті. Журналіст Людвіг Стецевич також зазначив, що віденські футбольні клуби, як правило, намагалися “відмазати“ своїх гравців або домовлялися, щоб їх відправляли не в піхоту, а в частини, не пов'язані з бойовими діями (склади уніформи, типографії, військові шпиталі). Подібна практика була нормою і для німецьких топів, чого не скажеш про менш сильні колективи та менш розкручених гравців.
Ганс Пессер заправляє ліжко в казармі
З початком “війни на виснаження” ситуація стала скрутнішою. У листопаді 1942-го Франца Біндера забрали на підготовку в підрозділ парамедиків, а в 1943-му “Бімбо” дійсно відправився на Східний фронт. В цьому ж році екс-захисник Вундертім – Георг Браун – потрапив у радянський полон, а основний півзахисник тієї легендарної збірної – Карл Галль – підірвався на міні під Ленінградом. Втім, навіть тоді продовжували грати у футбол: у всіх бойових частинах створили футбольні команди, а у Відні в 1944-му провели турнір за участі спортивного об’єднання Марксдорф – за нього виступав Карл Сеста, екс-гравці Адміри, Аустрії та інших віденських клубів.
Крім того, деякий час тренеру збірної Зеппу Гербергеру вдавалося витягувати гравців з фронту для участі у товариських матчах та зйомках фільмів (зокрема, Фріца Вагнера та Віллі Шмауса). Свій внесок у порятунок австрійських футболістів внесли і лікарі місцевих клубів, які видавали “липові“ довідки про проблеми із серцем, вирізали апендикс, тощо – зокрема, так багато днів війни “відкосив” Біндер.
Товариш по службі сушить феном гіпс на нозі Карла Сести
Покарання фронтом для австрійських футболістів було лишень продуктом повоєнної міфотворчості, вигідним для деяких зіркових гравців. Набагато краще вважатись жертвою режиму, а не власником єврейської пекарні, яку в рамках “аріїзації“ за 500 рейхсмарок придбав Карл Сеста (тоді як реальна ціна коливалася в районі 52 тисяч). Набагато простіше списати на складний час отримання квартири єврея Річарда Менасса – саме так у центрі Відня в жовтні 1938 року осів екс-захисник Вундертім Карл Райнер, який особисто прийшов виселяти сім'ю своїх персональних фанатів.
На цьому його співпраця з режимом не завершилась. Згідно з актом Віденського міського та державного архівів (постанова про реєстрацію позбавлення майна), 4 жовтня 1938 року Райнер отримав у власність магазин шкіряних виробів на вулиці Дьоблінгер Гауптштрассе (центр столиці), який належав єврею Якобу Вейгелю. Якоб загинув у 1944 році в Освенцимі. Карл же у 1940-му став членом НСДАП.
Ганс Мок і Карл Сеста (в формі Люфтваффе)
Трагедія Сінделара та труднощі Хідена
Найбільш трагічно завершив Маттіас Сінделар. 23 січня 1939-го його разом з подругою Камілою Кастаньйолою знайшли мертвими у власному домі – офіційною причиною назвали отруєння чадним газом, який пішов від несправного каміна. Втім, у віденської публіки щодо цього були свої думки – писали і про вбивство бандитами за борги, і про помсту гестапо. Остання версія виглядає правдоподібно, адже з Маттіасом у нацистів були свої рахунки.
Вільнолюбний чех перед останнім матчем збірної тонко виказував неприйняття аншлюсу: він добивався, аби команда грала в кольорах національного прапора, демонстративно не забивав, після голу станцював перед чиновниками НСДАП, а потім ще й відмовився грати за збірну Німеччини – нібито через поважний вік і проблеми з колінами. Нацисти, своєю чергою, швидко дізналися про єврейське коріння нападника.
Маттіас Сінделар і Ганс Мок у Відні в 1938 році
Маттіас був вкрай незадоволений німецькими порядками. Йому не подобалася заборона на професіональний футбол (згідно з ідеологією, це був єврейський промисел), а ще більше його хвилювали чистки в Аустрії, якою керував СА-штурмбаннфюрер Герман Ганзельванг. Він перейменував клуб в Остмарк, почав проводити політику “аріїзації” й запропонував Вальтеру Наушу очолити команду за умови розлучення з неарійською дружиною. Легенда Вундертім і друг Сінделара у відповідь зібрав речі й втік до Швейцарії. Екс-президент клубу Емануель Шварц, своєю чергою, перестав вітатись з Сінді на вулиці, не бажаючи створювати форварду проблеми.
Поведінка Маттіаса була відверто провокаційною. Він все одно здоровкався зі Шварцем й ігнорував виклики в збірну. Після завершення кар’єри Сінделар відкрив власну кав’ярню, викупивши приміщення у знайомого єврея за 20 тисяч рейхсмарок – хоча в рамках "аріїзації" його можна було придбати за символічну суму. Віденські плітки, однак, говорять, що нападник заплатив небагато, таки скориставшись ситуацією.
Звісно ж, подібні вчинки нацистам не могли сподобатись, але публічно застосувати санкції до кумира столиці вони не наважувались. Саме тому версія з навмисним вбивством прижилася, хоча навіть партнери по Вундертім не були впевнені у її правдоподібності.
Дуже яскраво прожив і трагічно завершив Руді Хіден. У складі паризького Расінга “красунчик” Руді став дворазовим чемпіоном та шестиразовим володарем Кубка, а також зіграв три матчі за “Ле Бльо“ – при цьому за сім років голкіпер зламав сім ребер. Зіркову кар’єру обірвала війна, на яку Хідена (громадянина Франції з 1933 року) мобілізували в 1940-му. В армії він відповідав за фізичну підготовку моторизованої частини.
Хіден у матчі проти Бордо
Серед своїх бійців Руді організував кілька футбольних команд і практикував заняття гімнастикою о 7-й ранку з оголеним торсом. Одному генералу це не сподобалося. Побачивши методи підготовки Хідена, той пригрозив гауптвахтою, якщо бодай один солдат захворіє – а вже наступного дня простудилися одразу п'ять бійців. Рудольфа одразу ж відправили “на губу“, а далі – на лінію Мажино. Втім, вже за кілька днів після приїзду легендарного воротаря фронтовики почали масово грати у футбол, дратуючи французьких офіцерів.
Якось після одного матчу на лінії Мажино місцева родина запросила групу солдатів-футболістів до себе на обід. Коли всі розговорилися, хазяйка будинку запитала Хідена, чим він займається в мирний час. Руді відповів: “Я працюю тільки неділями, мадам!“, натякаючи на професійне футбольне минуле. Господиня ж із шанобливим подивом змусила реготати усіх бійців: “А я і не підозрювала, що ви священник“. Відтоді легендарного голкіпера почали називати “Священником“..
На жаль, романтика тривало недовго. Підрозділ Хідена потрапив у полон під Седаном, а Рудольф на рік загримів у в'язницю в Трирі. Німці швидко дізналися, що перед ним стоїть австрійський голкіпер. Врятувати від гестапо могло тільки підтвердження французького громадянства – і в останній момент з Парижу таки прийшли необхідні дані. Легендарного воротаря Вундертім відпустили.
Після війни життя полегшилось: Хіден десять років тренував у Італії (Мессіна, Салерно, Палермо) та Туреччині, працював перекладачем у Наполі, купив великий дім, мав кав’ярню в Парижі й утримував спортивний пансіон на озері Вертерзеє в Австрії – хоча на батьківщині Руді прийняли настільки прохолодно, що він вирішив повернутись в Італію. Його вважали доволі прогресивним тренером для свого часу, але ніде він не досягнув значних результатів.
Руді Хіден у старості
До кінця життя воротар залишився вірним ідеї Вундертім. На думку Хідена, розквіт оборонних систем в 1960-х був пов'язаний з відсутністю яскравих атакувальних футболістів: “Оборонний футбол виник, по-моєму, тому що в командах стало занадто мало гравців, які вміли б забивати голи. А чистильниками можуть бути і гравці без відточеної техніки – потрібна лише хороша атлетична підготовка“. Голкіперам же Рудольф радив займатися тенісом і настільним тенісом, який розвиває зорову реакцію.
Цікаво, що чемпіонські амбіції Хідена розповсюджувались не тільки на футбол. Він все життя обожнював собак, а у 1960-х Руді утримував одразу сім німецьких вівчарок – і дві з них вибороли звання чемпіона Європи! У вільний же час Хіден старався відвідувати оперети Штрауса й Кальмана.
Руді Хіден у 1954 році
На жаль, Руді сильно не пощастило. В один момент його італійський дім зруйнував землетрус – як іноземець, Хіден не міг розраховувати на страхування. Залишившись без даху над головою, голкіпер ще й важко травмувався на тренуванні – внаслідок операції йому невдало зачепили нерв. Повернувшись до Австрії у 1967-му, Хіден зайнявся готельним бізнесом, але швидко прогорів.
Старість Руді зустрів з ампутованою ногою у квартирі, наданій безкоштовно старим другом, а через проблеми з відновленням громадянства він навіть не міг отримати австрійську пенсію. Зрештою, в 1973 році всіма забутий суперворотар покинув світ – Хідена поховали за державний кошт, а його прізвищем назвали одну з вулиць Відня.
Доля інших зірок австрійського футболу
Йохан Хорват, Карл Цішек, Петер Платцер, Штефан Скоумал, Ганс Урбанек і Рудольф Рафтль яскравої футбольної кар’єри після Аншлюсу не зробили – перших трьох навіть не викликали у збірну Рейха. Ніхто з цього списку так і не спробував стати тренером. Всі вони повісили бутси на цвях до 1948 року – цікаво, що Цішек так і залишився в одному клубі, 19 років і 282 матчі присвятивши Ваккеру.
Більшість футболістів з цього списку дожили до 1980-х, не залишивши яскравих спогадів. Виділяється тільки голкіпер Платцер, який завершив з футболом у 1940-му. Петер продовжив займатись кав'ярнею в Ердберзі й навіть спробував себе у ролі актора, однак у 1959-му екс-воротар Вундертім покинув світ. Йому було лишень 49.
Нападник Фрідріх Гшвайдль, якого у 1930-х ставили в один ряд із Сінделаром, став граючим тренером Ферста в 1935-му. У цій ролі Фріц тричі виграв чемпіонат Австрії, а також взяв Кубки Австрії та Німеччини. Кар'єру футболіста він завершив у 1945-му, зупинившись на позначці в 774 матчі (включно з товариськими).
Гшвайдль очолив швейцарський Янг Бойз, але нічого не досяг. Зрештою, у 1948 році легендарний форвард Вундертім вирішив повернутись до роботи бухгалтером. На ній він і помер у 1970-му.
Хавбек Леопольд Хоффман повісив бутси на цвях ще у 1939-му, а після війни він двічі очолював рідний Ферст. Вийшло непогано – у сезоні 1954/55 його команда стала чемпіоном Австрії. Цей тріумф залишається останнім у історії першого віденського клубу. “Польді“ покинув цей світ у 1976-му.
Ніяк не проявив себе Георг Браун. Колишній захисник Вундертім після повернення з радянського полону очолював ЛАСК, збірну Верхньої Австрії й навіть збірну Ефіопії, однак ніде йому не вдалося досягти успіху. Його непросте життя завершилось у 1963-му.
Натомість хороша тренерська кар’єра могла скластися у п’ятиразового найкращого бомбардира Австрії Антона Шалля – в 1946-му він очолив Базель, одразу ж взявши четверте місце в чемпіонаті країни та вигравши Кубок. На жаль, в 1947-му легендарний форвард помер від рідкісної хвороби серця. Прямо під час тренування. У 40 років.
Цікаво розвивалося й трагічно завершилось життя Йозефа Смістіка. За часів Уго Майзля він був центрхавом революційного типу, але після 1934 року його кар'єра пішла на спад. Він залишив Вундертім у 1936-му, а ще за рік Пепі покинув Рапід. До кінця війни Йозеф працював граючим тренером у молодіжках Штадлау і Кремсера, а також провів шість матчів за Флорідсдорф.
Головним його здобутком на посту коуча стала поява Ернста Оцвірка – легендарний капітан збірної Австрії й володар бронзи ЧС-1954 починав у Штадлау саме під керівництвом Смістіка. Манерою гри він нагадував свого тренера. Йозеф дуже хотів пропхати його в Рапід, але юнак обрав Аустрію.
Після Другої світової Смістік безуспішно тренував у Швейцарії й рік провів у Аустрії, однак найбільше Йозеф працював водієм у лікеро-горілчаній компанії “Wolfrum“. Наприкінці свого життя колишній хавбек Вундертім страждав на хворобу Паркінсона, а у день свого 80-річчя він помер від інсульту в лікарні Лайнзера. Похований Смістік на кладовищі Штадлау.
Молодий Йозеф Смістік (зліва) і його учень Ернст Оцвірк
Його партнер по команді – нападник Адольф Фогль – 10 років відбігав за Адміру, після чого перейшов у французький Ексельсіор. Через рік він повернувся у Відень, відбігавши сезон у складі Вінера й завершивши кар'єру до початку Другої світової. Після неї Аді очолював маловідомі австрійські клуби й навіть був тренером збірної Тюрингії, а у 1950-му коуч-початківець вирішив переїхати до Швеції.
Там він продовжив працювати з ноунеймами. Історія виглядає сумно, але керівництво клубу ФК Сьолверсборгс визнало Фогля тренером століття – а все через підйом команди з четвертої до другої ліги у середині 1960-х. Дрібниця, а приємно. Своє життя Аді завершив у Крістіанстадті у віці 82 років.
Фогль був одним з останніх живих членів збірної Уго Майзля. Остаточно ж її історія завершилась зі смертю Ганса Урбанека в 2000 році.
Доля колаборантів
Ганс Мок був одним з основних футболістів у складі Вундертім, а після Аншлюсшпілю його навіть призначили капітаном “об'єднаної Німеччини“. Вірогідно, така честь випала австрійцю не випадково: син репресованого нацистами президента віденської Аустрії – Емануеля Шварца – у 2008 році заявив, що хавбек був членом НСДАП та СА ще до приєднання Австрії у склад Рейху. Власне, це особливо і не приховувалось, з огляду на підпис фото Мока з об'єднавчого матчу 3 квітня 1938 року.
Півзахисник об'єднаної німецько-австрійської збірної СА-ман Мок з Остмарка (Австрія) вручив вимпел рейхсшпортфюреру після прибуття на Вестбанхоф // Fussbal-Sontag, №14, 4 квітня 1938 року
Так чи інакше, у збірній Німеччини Мок провів всього 5 матчів, повісивши бутси на цвях у 1942 році. Після короткої тренерської кар'єри у Форвартсі та Баденері він повністю відмовився від футболу, керуючи власним винним баром у центрі Відня до самої смерті у віці 75 років.
Карл Райнер завершив кар’єру футболіста ще в 1935-му, а протягом 1940-х тренував Ваккер, Вінер та Ферст. Його історія з проживанням у квартирі, яку нацисти відібрали у єврея Петера Менасса, знайшла своє продовження у 1945 році, коли в двері постукав англійський солдат на ім’я Курт – ветеран бірманської кампанії. Разом з ним стояв сивочолий дід. Це були Річард Менасс і його старший син.
Ганс (8 років) і Курт Менасси (15) у 1938 році. Саме такими вони були, коли Карл Райнер прийшов виселяти їхню родину з квартири у центрі Відня
Райнер застиг із шокованим обличчям, але Менасси прийшли з миром. “Не хвилюйся, ми просто хотіли ще раз поглянути на квартиру“, – заявив Курт. Пізніше його молодший брат Ганс (відомий футболіст у 1950-х) розказав, що родині, вочевидь, вже було не по кишені життя у центрі столиці.
Донька Ганса – Єва – під час написання своєї книги про Відень знайшла старого чиновника й отримала від нього клятву, що екс-захисник Вундертім, попри вступ у НСДАП, не був нацистом. “Він просто був спекулянтом. Таких тоді існувало багато“, – підсумував Ганс. А бізнес репресованого єврея Якоба Вейгеля так і залишився у власності легендарного футболіста. Карл помер аж у 1987 році.
Брутальний Карл Сеста у 1941-му став граючим тренером віденської Аустрії (нагадаємо, він був ще й військовим), але ця історія не протягнула й року. Сеста продовжив грати й навіть взяв участь у першому повоєнному матчі збірної Австрії, повісивши бутси на цвях аж у 1947 році. Далі були чотири сезони тренерства у Вінері та по року в Аугсбурзі та зальцбурзькій Аустрії. Ніде Карл не став успішним.
Карл Сеста торгує випічкою у "аріїзованій" пекарні
Повоєнне життя у нього склалося непогано. Захоплену у єврея Йозефа Бранда пекарню віденський суд відібрав аж у 1953 році, прийнявши компромісне рішення – колишній власник повертав бізнес, а Сеста міг не відшкодовувати борги й був звільнений від виплати реальної ціни підприємства. Ця історія, рівно як і участь у пропагандистських роликах та акціях НСДАП, не заплямувала репутацію Карла.
Як написали журналісти Der Standard, “схильність австрійців до поклоніння героям і до анекдотів, ймовірно, є причиною того, що темна сторона залишалася прихованою. Померлого в 1974 році Сесту вважали за краще бачити віденською оригінальною і первісною істотою, яку не можна змусити замовчати навіть нацистськими методами“. Приблизно таким чином австрійці ставляться й до інших зірок улюбленої Вундертім.
Про легенд австрійської збірної, яким пощастило стати великими тренерами й змінити світовий футбол, читайте за кілька днів на "Футбол 24"...