Нещодавно новими "годувальниками" стали Чайковський і Данченко. На новий рівень стосунки з російським футболом у період війни збирається вивести луганська Зоря.
Сьогодні, 29 червня – річниця з дня смерті Василя Сліпака, соліста Паризької опери, який з початком російської агресії стосовно України спершу допомагав нашим воїнам як волонтер, а потім став кулеметником першої штурмової роти "Правого сектору". Загинув Василь від кулі снайпера під селищем Луганським.
Людина пожертвувала заради рідної землі усе, що мала. У той час як інші діячі, які підмінюють перше слово в недолугому словосполученні "мистецтво поза політикою" "спортом", впродовж усіх цих трьох років активно пруться виступати за російські клуби. Тільки цього літа таких з’явилося двоє – Ігор Чайковський та Олег Данченко. Близько десяти тисяч полеглих від російських куль для них ніщо. Їм треба годувати сім’ї. Бо як відповів щирий галичанин Дмитро Семочко на запитання кореспондента "Футбол 24" Любомира Кузмяка "Якби зараз надійшла пропозиція з Росії, ви б поїхали туди?"
– А чому ні? Поїхав би. Я ж їду працювати. Що мені, наприклад, робити в Україні, якщо я не маю роботи? У мене сім’я, діти. В Росії багато наших заробітчан. Незважаючи на війну, вони продовжують жити на дві країни.
А ось висловлювання ще одного львів’янина Василя Кравця, який нині виступає за іспанський Луґо:
– Багато критикують тих гравців, які перейшли в російський чемпіонат. А чому вони перейшли? Хіба вони прямо так за Росію? Ні. Вони перейшли туди, бо так склалась їхня футбольна доля. В Україні їх ніхто не хотів, а нормальний варіант вийшов тільки з Росією. Вони там заробляють гроші і все одно пересилають в Україну. У цьому питанні я не погоджуюсь з Олегом Лужним, який жорстко критикував українських футболістів в Росії. Я теж патріот, але в цьому питанні я думаю не треба плутати роботу і політику. Футбол – це робота. Є ж багато простих людей, які їдуть в Москву на заробітки, але про них чомусь не пишуть, їх не називають ворогами, правда?
Винятки, звісно, бували. Поодинокі. Приміром, говорили, що ні за яких обставин не працювали б у Росії Мирон Маркевич, Артем Федецький, той же Лужний. Віталій Вернидуб після переходу в азербайджанську Ґабалу навіть сказав:
– Якби перебрався до Росії, я б плюнув в рідний український прапор.
Найсвіжіший приклад – Руслан Ротань, котрий, за словами агента В’ячеслава Заховайла, варіанти з російськими клубами відкинув з політичних мотивів. Поважно, однак не секрет, що трохи більше року тому Руслан ледь не опинився в казанському Рубіні. Перехід зірвався в останню мить. Не виключено, що Ротань змінив своє рішення теж через війну. Якщо так, то громадянська позиція капітана збірної викликає повагу.
Наші в Раші. Чому переїзд українців у чемпіонат Росії став аморальним
Однак тих, хто "поза політикою", все ж надто багато. Нині "Футбол 24" намагається згадати усіх, хто з початком російської окупації українських територій навесні 2014-го працевлаштовувався в Росії.
Марко Девіч
Формально до Марко претензій поміж решти нижче згадуваних персоналій може бути найменше. По-перше, Девіч – етнічний серб і вимагати від нього особливого патріотизму в ставленні до України було б марно. По-друге, контракт з казанським Рубіном він підписав наприкінці лютого 2014-го, коли "вєжлівиє люді" щойно всунули свого носа на територію Кримського півострова і про горезвісний референдум ще предметних балачок не було. Інша річ, що Марко повернувся в Росію й після оренди в катарський Аль-Райян і виступає за Ростов досі.
Олексій Бабир
Не витримала тонка натура футболіста постійних принижень Віталія Кварцяного, під керівництвом якого Бабир виступав п’ять сезонів поспіль, і подалася у липні 2014-го в російське Тосно. У ньому великий майстер зіграв аж два матчі і поперся в окупований Крим, де виступав за Євпаторію.
Костянтин Ярошенко
В єкатеринбурзькому Уралі пробував свої сили влітку 2014-го, у найстрашніший час, коли відбувався Іловайськ і з російської зброї збивали малазійський "Боїнґ". Після того ж, як проявити себе в складі уральців вічно перспективному Костянтинові не вдалося, він не сильно перебирав і подався до "бандерівського" Львова, де з таким же успіхом як і в Єкатеринбурзі півроку протирав штани у складі Карпат.
Олег Чуваєв
У Томь перейшов з клубу Севастополь, влітку, після того як однойменна команда, котра виступала в українській Прем’єр-лізі, припинила існування.
Олександр Зінченко
Вихованець Шахтаря перебрався в російську Уфу в лютому 2015-го. "Я вважаю, що футбол поза політикою, – коментував Олександр. – Не розумію, навіщо люди пхають цю політику в футбол? Це зовсім інше. Футбол – це міжнародна мова, що об'єднує людей".
Після успішного дебюту Зінченка в складі Уфи йому пропонували змінити громадянство. Але на випередження зіграла українська Федерація футболу. Восени 2015-го Олександр не лише отримав виклик від Михайла Фоменка до лав національної збірної, а й вийшов на заміну на заключних хвилинах одного з ключових матчів відбору до Євро-2016 проти іспанців у Києві.
Богдан Бутко
У пермський Амкар на правах оренди переїхав взимку 2015-го. І ще й бідкався, що не розуміє, чому в Україні усі так озлобилися на Донбас і на футболістів, які їдуть грати в Росію. Дійсно, і чому ж?... Бутко виступав за Амкар протягом цілого 2015-го, а потім повернувся в Шахтар, де по великих святах виходить замість Даріо Срни на правому фланзі оборони.
Євген Зубейко
З одеського Чорноморця, з яким Євген виступав у Лізі Європи, взимку 2015-го оборонець перейшов у першоліговий клуб Тосно.
– Реакції фанів не боюся. Це суто їхня особиста думка і їх право. Коли я підписував контракт, то розумів куди йду і яка реакція буде у людей. Вважаю, що спорт поза політикою.
За Тосно Євген відіграв аж один матч, повернувся в Україну, де виступав спершу за Металіст, а з сезону-2016/2017 – за вельми патріотичні львівські Карпати, для яких приймати безпринципного перебіжчика – теж не проблема.
Андрій Яковлєв
Харків’янин, вихованець донецького Шахтаря в Україні в останнє виступав в 2011 році. В складі першолігової Полтави. Після того пограв за словацький Татран, білоруські Слуцьк і БАТЕ. З Борисова в січні 2015-го перебрався в саратовський Сокіл, за який провів лише 12 матчів і влітку виступав уже за молдовську Зорю з Бельців. Зараз представляє казахстанський Тараз.
Денис Кулаков
За єкатеринбурзький Урал виступає з літа 2015-го. Є основним гравцем команди. Найкращий гравець клубу в сезоні-2016/2017 за версією вболівальників, фіналіст останнього Кубка Росії.
Євген Селезньов
"Годувальник сім’ї" з його слізливими висловлюваннями про голодного сина, звісно, заслуговує стати стягом для всієї когорти, про яку мова піде нижче. У Селезньова були пропозиції з клубів Західної Європи, зокрема з англійського Сандерленда, однак він пішов шляхом найменшого спротиву і щоб не вчити мови, поїхав у те середовище, де почувався комфортно. Найсмішніше, що в краснодарській Кубані Євген заграти не зумів і повернувся додому, в рідний Шахтар через якихось чотири місяці ошуканим матеріально та ще й звинуваченим у тому, що з’являвся на тренування нетверезим.
Олег Міщенко
Перед переходом в пермський Амкар влітку 2016-го теж розповідав про те, що любить свою країну, але мусить годувати сім’ю. Трохи погодував, але недовго, бо в Пермі швидко переконалися, що футболіста вони придбали зовсім не видатного. Восени 2016-го Міщенко вже грав на правах оренди у Маріуполі, в знайомого за роботою в ужгородській Говерлі тренера Олександра Севідова. Грав теж не надто вдало і взимку азовці від послуг Олега відмовилися. Після закінчення сезону-2016/2017 контракт Міщенка з Амкаром завершився.
Андрій Пилявський
Теж переходив з луганської Зорі до казанського Рубіна взимку 2016-го з Україною в серці, але з думками про голодну сім’ю на язиці. Проте зіграв у чемпіонаті Росії аж на два матчі більше за Міщенка (Олег – один, Андрій – три), втратив шанс потрапити в заявку збірної на Євро-2016, а згодом знову повернувся транзитом через Ворсклу в Зорю, де навесні 2017-го був резервістом.
Антон Шиндер
З Ворскли у пермський Амкар перейшов влітку 2016-го. А до того, трохи раніше був на перегляді у грозненському Рамзан-Ахматі. Пардон, Тереку. В Амкарі в сезоні-2016/2017 вихованець сумського футболу, котрий п’ять років грав на рівні аматорів у Німеччині, виглядав прекрасно – вісім матчів, 0 голів.
Олексій Гай
Ілюзій стосовно морального обліку цього вихованця запорізького футболу не було ще відтоді, як у грудні 2014 року єдиним поміж усіх учасників матчу Карпати – Чорноморець відмовився вдягати перед виходом на поле футболку з надписом "Слава Українській армії". Тому його перехід у краснодарську Кубань у серпні 2016-го виглядає, в принципі, логічно.
Тарас Михалик
Свою принципову позицію вихованець волинського футболу проявив, ще виступаючи у складі київського Динамо. То коли виступав у рідному Любешеві на Волині в агітаційному матчі, організованому депутатом-комунякою Валерієм Бущиком. У футболці Комуністичної партії.
У московський Локомотив переїхав влітку 2013-го, тобто ще до початку активної фази протистояння між Росією та Україною. Втім, вже після кримської окупації встиг двічі продовжити контракт із залізничниками – спершу до літа 2017-го, а нещодавно – до завершення наступного сезону.
Артем Мілевський
Патріотично налаштовані українські журналісти вважають почесним і дотепним проявляти, що мають ледь не дружні стосунки з людиною, котра спершу начхала на свою власну Батьківщину Білорусь, а у вересні 2016-го плюнула й на Батьківщину нову, підписавши у час агресії північно-східним сусідом контракт з першоліговим клубом Тосно.
Анатолій Тимощук
Завдяки екс-дружині колишнього капітана збірної України Надії Навроцькій маємо змогу знати чи не про кожен крок Анатолія на теренах Санкт-Петербурга. Завершивши кар’єру гравця, цьогоріч узимку Тимощук повернувся в "Сєвєрную сталіцу" і став помічником Мірчі Луческу в Зеніті. Паралельно волинянин веде у Росії бізнес, причому приваблює клієнтів різними суто ватними штукенціями на кшталт колорадських стрічок, пілоток і дєдовоєвальних листівок.
Ігор Чайковський
Два тижні тому 25-річний вихованець буковинського футболу підписав контракт з махачкалинським Анжи. Перспектива виступати з луганською Зорею в Лізі Європи потьмяніла при вигляді щедрих дагестанських баришів.
Олег Данченко
У ту саму Махачкалу на правах оренди кілька днів тому попхався й 22-річний вихованець запорізького футболу Олег Данченко. Який проявив себе у професійному футболі в складі одеського Чорноморця, а торік підписав контракт з Шахтарем. Власне, в минулому сезоні Олег виступав за "моряків" на правах орендованого. А тепер поїде в тому ж статусі у столицю Дагестану.
…Можна також згадати іншого вихованця Шахтаря Іллю Михальова, котрий влітку 2014 підписав контракт з клубом Томь, перейшовши туди з російського ж Нєфтєхіміка з Нижньокамська. Також крім Семочка, Михалика і Тимощука, залишилися в російському чемпіонаті після окупації Кримського півострова і вторгнення на Донбас, маючи чинні контракти, інші українці – Андрій Дикань, Ярослав Годзюр, Павло Степанець, Артем Штанько, Станіслав Причиненко, Андрій Прошин, Микола Циган, Максим Трусевич і Олександр Касьян. Стосовно Андрія Гайдаша, сина знаного бомбардира Таврії, ілюзій бути не могло з огляду на відкрито сепаратистську позицію батька.
Буквально кілька годин тому на офіційному сайті луганської Зорі з’явилася інформація, що на зборах в Словенії клуб 10 липня зіграє зі згадуваним у цьому матеріалі неодноразово Уралом. З весни 2014-го українські клуби з клубами країни-агресора ще не грали. Далі буде. На жаль…