Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із відомим українським журналістом та коментатором.
Зустрічаємося у самому центрі Києва. Його важко не впізнати у натовпі – знайоме обличчя з дитинства і символічна кепка з Тризубом. Валентин Щербачов – це постать, фігура і харизма. Заходимо у сакральну будівлю на Хрещатику, 26, туди, де народжувалося і жило багато років українське радіо і телебачення. Щербачова тут знає майже кожен, йдемо широкими коридорами і безперестанку вітаємося.
Під час розмови на мить задумуєшся – Валентину Васильовичу вже за 70, однак у нього безліч енергії. Саме зараз вона знадобиться йому, як ніколи. Для державного телебачення настали важкі часи.
"Три дні в АТО подивився телевізор і не розумієш, за що воюєш"
– Українські державні телерадіокомпанії залишають легендарну будівлю на Хрещатику, 26. Що зараз відбувається?
– Виглядає це досить таки дико. Суспільне мовлення має існувати, але у жодній країні світу такого не було, щоб це здійснювалося за рахунок знищення 30-ти ТРК по всій країні. В умовних Львові, Полтаві, Ужгороді і Краматорську знищується українське слово. Саме в Краматорську українські хлопці і дівчата почали вивчати мову, вчитися і працювати. Але кілька тижнів тому їм сказали: "Геть! Більше немає державної компанії". Запропонували переїхати у філію в Сєвєродонецьк…
– Це не перша спроба позбутися державних телерадіокомпаній?
– У 2012-му році Азаров намагався запустити проект "Суспільного телебачення" для Саші "Стоматолога", тобто Януковича-молодшого. Землі, будинки – все це переходило у їхню власність. Зливається 30 компаній і у "Стоматолога" покриття на всій території України. Нам, журналістам, вдалося відвоювати це і ним було придбано телеканал "Тоніс". А тепер що роблять?
– Аналогічні процеси?
– Арсен Аваков лобіював призначення Зураба Аласанії на посаду керівника НТКУ, а потім і на вибори Голови ради ПАТ "Суспільне". Я подумав: "Гаразд, сантехнік за освітою, але покаже, якою моделлю будемо користуватися". Нічого подібного – рейтинг НТКУ впав ще нижче. Згодом прийшли 30 топ-менеджерів із величезною зарплатнею. Контент вони не дають. А телебачення має заробляти якраз за рахунок продукції.
– У нинішніх умовах це можливо?
– Ми можемо робити прекрасні документалки. Не ці тупі ток-шоу. Ми маємо піднімати спорт. У держави немає грошей на це. Однак у нас має бути державне – ми ж воюємо. А наш ворог має суттєве покриття за рахунок державного телебачення. Хоча б ВГТРК розшифруйте – Всеросійська державна телевізійна і радіомовна компанія. А "RussiaToday", "Росія 1", "Росія 2" і ще понад 80 регіональних? Вони виграють у нас інформаційну війну. Натомість ми споглядаємо політичні шоу, де політики нічого не вирішують, а просто говорять. В АТО хлопці дивляться російське телебачення. Три дні подивився і не розумієш, за що воюєш.
– Якими є ваші дії у цій ситуації?
– Мене звільнили кілька місяців тому і офіційно більше не працюю на Хрещатику, 26, але я продовжую боротьбу. Написав листа президенту. Мені відповіли три інстанції. Лише одна конкретна відповідь надійшла від Міністерства фінансів. Можна було б на основі Хрещатика, 26 сформувати хороший проект і не витрачати мільярди гривень. Я пропонував взяти, скажімо, Львів, Київ і Херсон чи Миколаїв і на їх основі запускати новий проект. Хоча б цього досить, щоб зробити щось якісне.
– Що далі буде з будівлею на Хрещатику, 26?
– Я не маю документального підтвердження, триває журналістське розслідування. Але тут будуть ресторан і банківські офіси. Вочевидь, це належатиме комусь із високопосадовців. Зрозуміло, що самі собі здаватимуть в оренду.
– У вашому житті було багато непростих моментів, пов’язаних з професійною діяльністю…
– І цей один з найболючіших. Це при тому, що в радянські часи тричі під звільнення потрапляв. За свої думки і висловлювання в пресі. При кожній владі журналіст має бути опозиціонером. Немає ідеальної влади. Наприклад, пани Суркіси хотіли мене знищити за те, що я сказав, ніби вони йдуть під дахом футболу і пройдуть в політику. Так воно вийшло. Різне було: звільняли, кликали назад. Зараз "з нуля" починаю вп’яте. Але Хрещатик, 26 – це не лише я, киянин у п’ятому поколінні. Це вся Україна! Це історія. Цей будинок визнано пам’яткою нової історичної спадщини. Як його можна взяти і знищити? Я вже не кажу про те, що тут народилися усі зірки радіо і телебачення.
– Вони не допомагають вам у захисті будівлі?
– Їм боляче, але у нас немає солідарності журналістської. Багато людей тут починали свій шлях, бо умовний "Інтер" чи "Плюси" не дадуть молодому цей шанс, а тут давали. І багато з них зараз є успішними у своїй професії. Деякі, правда, не працюють на розкручених приватних каналах, бо я не вчив їх брехати і підгинатися під когось.
– Погодьтеся, нинішнє державне телебачення потребує модернізації. Інколи здається, що певні програми застрягли у минулому столітті. Якщо не буде змін, то популярності серед молоді воно не матиме.
– Усім пояснюю – скоро телебачення повністю піде в інтернет. Молодь не має часу на це. Максимум – це півтори-дві хвилини на сюжет. По телебаченню я дивлюся футболи, "National Geographic", "Discovery", "Animal Planet". Хочу, щоб у нас було багато таких програм. Особливий акцент робив би на дитячих програмах. Нікому таке не цікаве, легше в кишеню гроші покласти. Поняття професіоналізму вимірюється великими грошима.
"У нас є непогані коментатори. Той же Моралес чи Вацко"
– Через три місяці вам виповниться 72 роки. Для багатьох людей це період, коли варто спостерігати, як ростуть внуки і трава. Звідки ви черпаєте наснагу?
– Я виріс на вулиці Федорова поруч зі стадіоном і з дитинства веду активний спосіб життя. Наведу приклад – нещодавно встановлювали у Кам’янці-Подільському рекорд у військовому ліцеї хлопці 14-16 років. Патріоти шалені! 300 пацанів за 15 хвилин підтягнулися 6277 разів – такого у світі ще не було. Я їм показував, як правильно підтягуватися. Я є експертом національного реєстру рекордів. У 17 видах спорту можу показувати певні результати. Мені ніколи думати про пенсію і відпочинок. Я ніколи не відпочивав лежачи на дивані. Робота – це моє життя, у мене багато ідей і проектів.
– Зараз над чим маєте бажання працювати?
– Передусім хотілося б показати Україну всьому світу. Наприклад, те, що роблю в Гімалаях. Така собі народна дипломатія. Зустрічаю в горах людей, які налаштовані проти євроінтеграції України, зокрема, голландців. Коли пояснюєш, хто воює проти нас – все стає зрозуміло. Товаришую з 28-річним британським журналістом Енді, часто говоримо на ці теми, пояснюю багато. Аналогічно російських колег прошу не лізти у наші справи – ми самі розберемося. Багато з тих, хто ходять з нами в експедиції – розуміють, що таке Україна.
– Віталій Кварцяний якось сказав: "Я повикреслював слово "Росія" з усіх книжок, зі словників і так далі. У мене залишилися тільки історичні особистості в пам'яті. Спілкуватися з кимось в Росії, дзвонити? Не знаю, чого мені там з ними спілкуватися? Росія для мене померла". У вас є друзі в цій країні?
– Так, вони є, просто бояться. Пригадую, як у нас Майдан палав, тут, на Хрещатику, 26 хлопці виходили… Я після роботи ходив туди, пляшки кидав. Звертався тоді до хороших російських журналістів, пояснював ситуацію. Зараз, коли вони телефонують, я не боюся брати телефон. На їхні запрошення просто не зможу відгукнутися. Розумію, якщо поїду в Росію, то мене там посадять. Я ж симпатик УНА-УНСО.
– Які висновки у Вас після спілкування з росіянами?
– Розумію, що там немає 85% підтримки у Путіна. Зустрічав нещодавно в Гімалаях дві молоді російські пари. Як тільки побачили на мені українську символіку, відразу запевнили: "Ми не такі". Симпатії до України присутні, але спробуй і вислови це. У кожного діти, бізнес. Я вважаю, що треба росіянам пояснювати. Ватників більше, але є нормальні люди. З ненормальними я не спілкуюся.
– Коментатор "старої школи" УТ-1 Сергій Дерепа якось сказав, що дивиться тепер футбол з вимкненим звуком. Мовляв, за виключенням Олександра Гливинського, не може більше нікого слухати. Як вам українські коментатори нової генерації?
– Я слухаю їх, адже є хлопці доволі непогані. Той же Моралес чи Вацко. Іноді дійсно вимикаю звук. Хоча у нас достатньо хороших коментаторів. Я працював на Першому національному, де придумав свою рубрику "Чи потрібні розумні люди в футболі" в рамках "Футбольних діалогів". Наш ефір змістили з 10-ї вечора на другу годину ночі. Прийшов новий керівник НТКУ і сказав, що спорт нам не потрібен. Однак зараз в планах маю запустити футбольні документалки і цикл передач про подорожі "Глобус України". В нашій країні не всі знають про мальовничі місця, а завдання журналістів про це розповідати.
– Часто зрадофілія і настрої зневіри застосовують і до спортивної журналістики, яку в Україні критикують. Мовляв, вона у жахливому стані. Ви вважаєте, що динаміка скоріше позитивна?
– Якби у нас був дійсно державний спортивний канал, то ми б могли дати дорогу багатьом талановитим журналістам. Не таким, що в руках з цигаркою і кавою працюють і з відчуттям, ніби вони все знають, а справжніх. Я багато працював з Євгеном Трухановим, який зараз на "Обозревателе", Олексієм Степанищевим, Михайлом Конєвим, патріотом з Донбасу. Це професіонали своєї справи і таких в Україні чимало. Крім того, молодих хороших журналістів дуже багато.
– Ви дивитеся Українську Прем’єр-лігу?
– Вибірково. У моєму віці витрачати по дві години на матч – велика розкіш. Люблю дивитися матчі ДЮФЛ чи U-19. Великий мінус нашого футболу в тому, що олігархи набавилися і покинули цю справу. А молодь у нас талановита. Тим більше, я є прихильником 16 команд в УПЛ. Це популяризація і ігрова практика для багатьох футболістів.
"Не думаю, що Сабо щасливий на каналі "Футбол"
- У вас є два сини. Старший Степан пішов вашим шляхом, а молодший не захотів стати журналістом?
– Гаврило сказав: "Якщо журналіст чесний, то він жебракує". Тому він пішов у іншу сферу. А Степан очолює департамент спорту на "Плюсах", і йому теж несолодко там. Їм вдається тримати удар, незважаючи на всі проблеми.
– Степан є одним з творців "Профутболу" на "2+2". Колись ви сказали, що ведучий цієї програми Ігор Циганик є занадто емоційним.
– Об’єктивно у "Профутболі" хороші сюжети. Але я не прихильник формату з експертами в студії. У мене є учні від 16 до 30 років і якось ми писали звіти про передачі. Більшість критично відгукнулася про Ігоря і Сашу Лободу на "Профутболі". Можна не погоджуватися з цим, адже юнакам притаманна така критичність. Але якщо задаєш запитання експерту, то треба дослухати. Я дуже люблю Ігоря, але зараз така ситуація, що я – просто журналіст, а він – зірка. Тому, думаю, до моїх порад він може не дослухатися.
– Ви дивитеся лише "Профутбол" чи слідкуєте за "Великим Футболом" Олександра Денисова?
– Намагаюся і те, і те дивитися, коли час є. Канал "Футбол" – це специфічна організація, яка має пропагувати свого господаря. Дуже перебирає на себе Віктор Леоненко. Іноді Віктор Вацко намагається це зупинити, але і йому важко.
– Віктор Леоненко гучно переходив з "2+2" на "Футбол". Все це супроводжувалося невеликим скандалом між вашим сином Степаном і одіозним експертом.
– Все просто – Леоненку запропонували більші гроші. Те саме сталося з Йожефом Сабо. Взагалі я не думаю, що Йожеф Йожефович там щасливий. Щодо Леоненка, то він занадто категоричний. А ще на сучасному телебаченні не можна так "розмазуватися". Треба бути конкретним і чітким у своїх висловлюваннях.
– Які емоції у вас викликає гра нинішнього київського Динамо?
– (сміється). Інколи ходжу на стадіон. Буває, що сам працюю на матчах Динамо для інших країн "оф т’юб" – під картинку зі студії або безпосередньо з дому, тому не маю можливості відвідувати НСК "Олімпійський". Емоції різні. Динамо – це мій клуб. Хоча я щиро радий за Шахтар – навесні вболіватимемо у Лізі чемпіонів за "гірників". Вони виступили гідно.
– Ви народилися і провели своє дитинство поруч зі стадіоном. Хто був вашим кумиром у тому Динамо?
– Почну з воротаря Олега Макарова, який, крім того, був чудовою людиною. Відзначу також другого воротаря Анатолія Проскурякова, який рано загинув. Щодо польових гравців, то це Лобановський і Базилевич. Трохи раніше – Тиберій Попович. Вже у 6-7 років знав всі ці прізвища. У команді Валерія Васильовича відзначу унікальних Буряка і Веремєєва. З тієї команди з усіма підтримую відносини, це особистості. Навіть, коли Сергій Балтача приїжджає з Британії, намагаюся зустрітися з ним.
– Ви також товаришуєте з Олегом Блохіним.
– Так, це великий футболіст, хоча характер у нього не дуже простий. Знаю Олега Володимировича з 16-ти років. Я дуже поважав його маму Катерину Захарівну Адаменко, унікальну спортсменку. До речі, з нового покоління відзначу Євгена Хачеріді – це також особистість.
"Абсолютно тупих у спорті я не зустрічав"
– Ви ніколи не рахували кількість футбольних матчів, які прокоментували?
– Цифр не вів, але, якщо враховувати, що вперше це сталося у 1974-му, то загалом прокоментував 500 матчів різного ґатунку.
– Певні коментатори не особливо готуються до ефірів. Це ключова помилка?
– Це дуже важливий момент. Ще краще, коли ти не береш сухі цифри, а спілкуєшся з командою, тренерським штабом. В такому разі ти знаєш, коли гравець, наприклад, після хвороби і враховуєш це. Колись навіть склади важко було отримати і треба було заходити у роздягальню до команди.
– Я не є професійним коментатором, але певний досвід маю. Свій перший ефір проводив ще у Кіровограді, де матч довелося коментувати з даху стадіону, балансуючи на вітрі. Якими були ваші найбільш екстремальні умови?
– На даху тоді ще стадіону імені Хрущова коментатор Вадим Синявський вів незабутні репортажі. Я працював редактором і дивувався – матч ніякий, але він малював все дуже красиво. "Це ж радіо, ніхто гри не бачить. Якщо я коментуватиму те, що відбувається на полі, тоді всі заснуть", – пояснив Синявський. Щодо мого досвіду, то пригадую матч у Москві між Торпедо і київським Динамо. Тренував "автозаводів" Валентин Козьмич Іванов, знаний любитель гострого слівця. Московський коментатор Женя Майоров мав свою кабіну, а для українського місця не знайшлося, тому я ходив з губним мікрофоном поруч з полем. То був листопад, дуже холодно. Раптом підходить до мене чоловік зі склянкою з чаєм в руках. Я випиваю, а там коньяк! Чую позаду крик Іванова: "Что ты бздишь? Давай, холодно же!".
– Крім коментування, за своє життя ви зробили сотні інтерв’ю. Маєте улюблене?
– Часто згадую своє найкоротше інтерв’ю. Його тривалість – 15 секунд. У нас був проект "Wasted in space", в рамках якого готували молодих космонавтів до польоту в космос. З журналістів ніхто не ризикнув стрибати на тренажерах, тому я їздив по космічних центрах. Головне завдання – політати у невагомості в космічному містечку. Кайф нереальний! Зі мною була інтелігентна дівчинка перекладач з Вінниці на ім’я Оксана. Мені дали оператора, літаємо з Оксаною і я її запитую: "Оксано, ми зараз майже в космосі, які твоїй враження?" Вона мовчить. Говорити ж треба, починаю щось розповідати кілька секунд. Аж раптом падаємо. І Оксана видає: "П…ець" (посміхається).
– Ви неодноразово робили інтерв’ю з Лобановським і це при тому, що Валерій Васильович навіть автографи неохоче давав. Треба мати особливий підхід?
– Всяке було – ми сварилися теж. Це згодом покращилися відносини. Часто згадую інтерв’ю з Анатолієм Писаренком, видатним рекордсменом штангістом. Він єдиний у всьому СРСР зізнався, що спортсмени використовували допінг. Пишаюся знайомству з цією людиною. А ще радий, що спілкувався з легендою водного поло Олексієм Баркаловим, всіма динамівцями: Шепелем, Кузнецовим, Чановим, Бишовцем.
– З ким найскладніше було спілкуватися?
– Незручності при інтерв’ю є лише тоді, коли людина закрита. Бувало, що кілька разів відкладав, шукав підходи, щоб людина розкрилася. Абсолютно тупих у спорті я не зустрічав. Бували випадки тиску від керівництва. Одна з найскладніших історій – про "Матч смерті". Один з футболістів Макар Михайлович Гончаренко просто завчив цю легенду. Я не міг змусити його казати правду. Згодом він таки визнав свою неправоту.
– Зараз не кожен гравець йде на контакт. В УПЛ значна частина футболістів просто ігнорує журналістів. У вас траплялося багато випадків, коли гравець не хотів давати інтерв’ю?
– Були певні люди, які через обмеженість це робили. Хоча у команді Лобановського всі читали. З кожним можна було поговорити на різні неспортивні теми. Зараз, мабуть, теж є освічені гравці, а є такі, які на питання "Що читаєш?" завжди відповідають "Муму" Тургенєва".
– Хто був найбільш освіченим?
– Покійний Віктор Чанов. Він мав шикарну бібліотеку. Та й скромним чоловіком був. Відзначу Михайла Михайлова, Сергія Балтачу. Зрештою, більшість брали з собою в дорогу книжки. Я часто дивувався: "Навіть я такого не читав".
"Я вважав, що за шуби для суддів треба було вибачитися"
– Журналістика подарувала вам не лише багато друзів, а й певні конфлікти. Мабуть, особливо показовим було ваше непорозуміння з колегою, а нині віце-президентом Динамо Олексієм Семененком. Які у вас зараз відносини?
– У мене немає жодних претензій до нього. Просто я вважав, що за ці шуби для суддів треба було вибачитися, адже ми втратили три роки. Семененко підтримав тих, хто писав листа Президенту України за те, щоб мене відсторонили від роботи. Шкода, що деякі колеги-журналісти так вчинили. Хоча багато порядних людей відмовилося це робити.
– Зараз одним з найбільш популярних інтерв’юерів інтернету є Юрій Дудь, який дає чимало порад молодим колегам. З багатьма можна не погоджуватися, але важливим моментом на його думку є вміння "не згладжувати кути". Ви жили у час, коли цензура практично все вбивала.
– Так, мені відоме прізвище Дудя. Щодо цензури, то її можна було обходити. Бувало, що написав щось колюче під своїм прізвищем і все, закрили мене в "Советском Спорте". Тоді прийшлося писати під псевдонімом. Я використовував шифр "В. Удалов". Це російське прізвище, тому В. Удалова не утискали (посміхається). До речі, я полюбляв писати нариси. Цензор міг пропускати у них якісь речі, що суперечили лінії партії. Хоча коли я писав про братів-борців Білоглазових, то мою книжку до друку не допустили. Я згадав там про алкоголізм, на який страждали їхні батьки, особливо матір, і це все знищило. Рукописи ще й зараз знаходяться у мене вдома. Виявляється, алкоголізму в СРСР не існувало.
– Хвилювання перед інтерв’ю чи ефіром є навіть у людини, яка має такий величезний стаж, як ви?
– Воно має бути. Я завжди згадую свій перший ефір. На жаль, запис не зберігся, то був 1972-й рік. Захворів ведучий і мені довелося виходити в прямий ефір. Я привітався і замовк. Далі слухав лише своє серце, жодного слова не міг промовити. Добре, що поруч в студії сиділа жінка-тренер з досвідом, яка перервала моє мовчання: "Валентине, ви хотіли щось у мене запитати". Якби я це побачив у записі, то ніколи б не хотів більше "ефірити". Під час інтерв’ю я взагалі хвилююся більше за співрозмовника чи колегу ведучого.
– Кілька тижнів тому остаточно зникла найстарша україномовна газета "Український Футбол", незважаючи на всі зусилля її головного редактора Сергія Бондаренка. Яку пресу читаєте ви?
– В основному користуюся інтернетом через те, що друкованого у нас справді нічого практично не залишилося. Була колись "Спортивна газета", але і її немає. Пріоритет однозначно надається російськомовній пресі. Вибір у нас невеликий.
– Колись ви сказали, що не їздите в Карпати, бо боляче дивитися на вирубані гори. Зараз відвідуєте цей регіон?
– Їжджу туди обов’язково. Проте мені боляче на все це дивитися. Я страшенно люблю гірські лижі, тому часто там буваю. Двічі на рік ходжу на Говерлу. Нам вішають локшину на вуха, мовляв ліс-кругляк не вивозять. Ще й як вивозять і крадуть.
– Скільки країн ви відвідали?
– Ніколи не рахував, але точно знаю, що здійснив дитячу мрію і побував на Північному полюсі і Антарктиді. Маю багато проектів і хочу, щоб якомога більше людей туди їздило, щоб туди літали українські літаки.
– Яке улюблене місце у світі знаного мандрівника Валентина Щербачова?
– Непал. Ще бідніша країна, ніж Україна, але люди там щасливі. В хаті лише один цвяшок, на якому якийсь верхній одяг висить, голі-босі, вогнище… Зате усміхаються, нікуди не поспішають, живуть.
– Неодмінний атрибут ваших поїздок це український прапор?
– Обов’язково. Має бути відмінність і символ того, що я з України. Багато людей симпатизує цьому. Лише певну категорію росіян це відлякує, але не всіх. Зустрічаємося з іноземцями, проводимо малі Олімпійські ігри. Ми вже 5 таких організували.
– Ви грали у футбол в Гімалаях, на Північному полюсі і Антарктиді. Що відчуває людина в цей момент?
– Кайф! Найбільш пам’ятний випадок трапився на Антарктиді, коли пінгвіни повністю знищили поле, обпісяли його. Поруч на острові було 500 морських котиків. Я підійшов до їхнього вожака на вигляд кілограмів 400 і сказав, що ми будемо грати у футбол і нам не треба заважати. Попросив, щоб він передав своїм – нехай всі залишать наше футбольне поле. Він вислухав мене, повернувся до своїх, буркнув щось і вся зграя залишила територію. Коли ми зіграли і сідали у човни, то тварини повернулися! Важко в таке повірити.
– У цих місцях особливе повітря?
– Опускаючись на парашуті, ще за 300 метрів до крижини відчуваю запах алкоголю. Нам ще у футбол грати, а мені кажуть: "Тримай чарку, тут же 37 градусів морозу". Випили, зіграли два тайми по 40 хвилин.
– Ваші подорожі часто поєднані з екстремальністю. Ви багато разів були на грані смерті?
– У 1994-му знімав передачу про альпіністів, серед яких був наш Ігор Свергун, якого згодом розстріляли пакистанські терористи. Коли ми піднялися на вершину однієї з гір, я помітив, що моя лижна палка, якою я підперся, знаходилася на відстані одного міліметра під провалля. Висота – 6000 метрів. Зараз на Балі проходить виверження вулкану Агунг. Колись вночі я заліз на кратер цього вулкану, а увесь крутосхил всіяний твердими кульками застиглої лави, на яких можна дуже сильно розігнатися. Ніяка льодова гора не зрівняється. Швидкість – нереальна. Ледве загальмували. Бувало, що зривався на підйомі, але вчасно хапався. Ще тонув на рафтингу, швидкісному сплаві гірською річкою, коли на 10-12 метрів влітав у річку Калі-Гандакі в Гімалаях. Словом, випадків чимало.
– Ви зізнавалися, що спите по 4 години на добу. Зараз теж такий режим?
– Минулого року здав у друк дві книжки. Після Гімалаїв мені вистачає енергії на півроку. Книжку пишу вночі – хіба можна вдень? Робочі проблеми, сім’я… Тому до 3-ї ночі можна працювати. Хоча після 6-ї я вже на ногах. Мені вистачає сну.
– Ви підтримали Революцію на граніті, обидва Майдани. У вас немає розчарування, що все не зовсім так, як би цього хотілося?
– Якщо розчаровуєшся, то не слід цим займатися. Треба бути більш оптимістично налаштованим. Хороших людей же більше, ніж цих падлюк, які роблять зло. Ми наступаємо на граблі, нам залазять на шию, існує багато брехні. Але поступово все очиститься. Українці повинні зрозуміти, що нам треба об’єднатися і все буде гаразд.