Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Анатолієм Дорошенком, знаменитим півзахисником одеського Чорноморця 70-х.
Очевидці гри Анатолія Дорошенка переконують – такого відчуття моменту, бачення поля і навичок роботи з м'ячем не було у жодного іншого футболіста. Недарма за результатами одного з голосувань хавбек Чорноморця потрапив до десятки найсильніших футболістів Одеси ХХ століття. І це за умови того, що Дорошенко не реалізував свій потенціал сповна.
Перехід у Лаціо, запрошення в Динамо, поїздка на Олімпіаду – це лише верхівка списку втрачених можливостей. Зрештою, для Чорноморця Дорошенко і без цього легенда. Хоча б тому, що забив прем'єрний гол "моряків" у єврокубках.
Протягом останнього періоду 70-річний екс-футболіст нечасто з'являється на публіці. Дорошенко працює в одеському порту і активно займається господарством. "Він зараз на тракторі, на городі порається", – каже дружина Анатолія Григоровича, коли підіймає слухавку замість чоловіка.
"Привів Корідзе до Буряка: "Футзал? Ні, не треба"
– "Трактор" – це занадто гучно сказано. Так, всього лише два мотоблоки корейські, – пояснює Анатолій Дорошенко. – Ми з дружиною маємо квартиру у місті, але переїхали в область, у район Овідіополя. Тут дуже красиво – Дністер впадає у Чорне море… Володіємо присадибною ділянкою на 50 сотих – розміром з футбольне поле. Своя господарка це завжди добре – у нас діти, внуки. Тепличка стає у нагоді.
– Худобу і птицю теж тримаєте?
– Так, вирощуємо. Маємо також і собачок. Коли я тільки з футболом закінчив, то ми тримали і корову, і бичків, і свинок. Як і всі нормальні люди, хотіли розвиватися, щось заробити. Бо за підсумками футбольної кар'єри я нічого не відклав. Для тих часів це нормально.
– Ви ще працюєте в одеському порту?
– Я – штурман-механік. Управляю судном, моя команда складається з восьми осіб: четверо помічників штурмана-механіка і четверо мотористів-матросів. Працюю непогано, роки три-чотири тому удостоївся відзнаки, моє фото висіло на дошці пошани.
– Ви мали необхідну освіту?
– Так, я закінчив "рибку", Національний університет "Одеська Морська Академія". Потім додатково навчався на механіка. До речі, в порту у нас є чудова футбольна команда Портофлот, яку організував Борис Астахов. Через неї багато хороших гравців пройшло. Сергія Корідзе, наприклад, усі знають.
– Легенда українського футзалу.
– Мене Астахов попросив, щоб я Сергія влаштував у Чорноморець. Я взяв Корідзе за руку і привів до Леоніда Буряка, тодішнього тренера: "Чудовий хлопець, грає на будь-якій позиції. Забиває, відбирає. Льоню, глянь його у справі". Буряк запитує: "А де він грав?" Я відповів, що у міні-футбол, на що почув: "А, ні-ні, все, не треба".
– У будь-якому разі Корідзе не пошкодував, адже у футзалі чудово реалізувався.
– Як виявилося, все склалося, напевно, навіть на краще.
"Шепель нагадував Герда Мюллера"
– Коли ви описували футбольні чесноти Корідзе, то певною мірою розповіли й про те, яким футболістом були ви: забивали, відбирали і хороші передачі віддавали.
– Я був невеличким. Починав зі старшими хлопцями, трохи підглядав у них. Але фактично я був самоучкою. Полюбляв грати самотужки проти п'ятьох, не боявся йти в обіграш. Це мені допомогло у дорослому футболі. Також я грав у хокей на першість шкіл. Річка Савранка замерзала, тож ми влаштовували каток. І цілу зиму ганяли за шайбою.
– Як вас помітили у невеликому містечку на Одещині?
– Все завдяки турніру "Шкіряний м'яч". У 6-му класі я потрапив на очі селекціонеру зі школи Чорноморця Георгію Кривенку. Відтоді почав грати за дорослу команду на першість області. На щастя, все складалося без травм – я навчився уникати жорстких підкатів. Передбачав, як зіграє суперник, коли тільки-но отримував м'яч. Це вберігало мої ноги від сильних ударів.
– Ви потрапили в Чорноморець на початку 70-х, коли там вистачало зірок: Шепель, Зубков, Круликовський.
– У колективі було багато дійсно футбольних людей. Перегляд мені влаштували під час двостороннього спарингу. Я діяв у своєму стилі: обіграші, техніка, фінти. Все як у матчах на область. Після поєдинку до мене підійшов тренер і каже: "Ти знаєш, з ким щойно грав? Це ж основа Чорноморця". А я випадково повозив їх. Взагалі у Чорноморці до мене добре ставилися і дозволяли розвиватися. Не обмежували у футбольній творчості.
Чорноморець-1973
– Ваш другий сезон у складі "моряків" видався найбільш успішним. Команда вийшла у Вищу лігу й одразу виграла історичну бронзу. У чому секрет цієї сенсації?
– Відсотків 50 – це заслуга тренера Ахмеда Алескерова. Можу розповісти про свій досвід роботи з Ахмедом Лятифовичем. Тренер дозволив мені брати ініціативу на себе. Я міг імпровізувати, відчував довіру: "Толіку, роби те, що ти добре вмієш". Я любив віддавати передачі більше, ніж забивати голи, я не був кар'єристом. А ще Алескеров підібрав сильний колектив, який дотримувався ігрової дисципліни.
– У контексті бачення поля вам міг скласти конкуренцію Віталій Фейдман. Хоча він був більше орієнтований на оборону.
– Віталік – прекрасний футболіст. Прикро, що дуже рано пішов від нас. Здається, виразка шлунка забрала його у 44. Технічний, худенький, живчик… Вигравав усі верхові єдиноборства. Я таких більше не бачив у своєму житті. Можливо, за стилістикою схожий на Беккенбауера.
– В атаці Чорноморця грав вже згаданий нападник Анатолій Шепель. Один із найсильніших фінішерів того часу?
– У нас були хороші стосунки. Анатолій їздив у Динамо, потім повернувся в Одесу. Мені здалося, що у Києві його трохи перевантажили. А взагалі Толік – вольова людина. Чимось мені Герда Мюллера нагадував. Відзначу також Степана Юрчишина з Карпат. З ним ми були у збірній України на Спартакіаді. Він нічим не поступався конкурентам в атаці: Блохіну та Старухіну. Юрчишин технічний, з баченням поля, він мав фантастичне відчуття позиції.
– Якщо вести мову про комфортну взаємодію на полі, з ким у вас було ідеальне взаєморозуміння?
– Дуже зручно почувався у парі з Володимиром Макаровим. Його у Чорноморець з Душанбе запросив Алескеров. 1979-го Володя загинув у авіакатастрофі з Пахтакором. Ще один технар з Чорноморця – Володимир Родіонов, футболіст від Бога. Людина головою ідеально грала. Володя перестрибував Євгена Рудакова з Динамо у верховій боротьбі. А якими фінтами володів! Навчився цьому в Берадора Абдураїмова у Пахтакорі. Якби не травма коліна, то Родіонів міг би досягнути набагато більшого.
"Була зацікавленість від Лаціо. Але я б став "зрадником батьківщини"
– За Чорноморець ви забивали чимало красивих голів. Але чи не найменш видовищний гол оформили у ворота Лаціо. Зате він залишився в історії як перший єврокубковий для Чорноморця.
– Так, це було не дуже важко. На полі я завжди намагався бути уважним. Стежив за усім циклом атаки і не вимикався до кінця. Так було і того разу – м'яч після удару Алі-Заде воротар відбив у штангу. Фактично він лежав у іншому куті, тож мені залишалося просто добити у порожні ворота. У тій ситуації навіть дитина забила б гол.
– Ваш партнер Анатолій Рибак згадував про матч-відповідь у Римі: "Ми перегравали Лаціо і в Італії. Єдине, на нас тиснула їхня підтримка. Коли я вийшов на поле, то всі ці петарди, конфетті вивели мене з рівноваги. Ми не чули один одного навіть, якщо перебували на відстані двох метрів. На 89-й хвилині сталася ключова подія. Суддя цього матчу – угорець. Я вже політику сюди приписую, бо чистого порушення з мого боку не було. Іде подача з флангу на дальню штангу, я відступаю назад, підстрибую, хочу продовжити головою політ м’яча, але наступаю на суперника".
– Ми втратили все на останніх секундах. Рибак дійсно чисто зіграв, але італієць красиво впав. Далі був пенальті – Джорджо Кіналья перевів гру у додатковий час. Якщо чесно, мені у Римі навпаки легше було, не відчував тиску трибун. Я кілька разів проходив із м'ячем від своїх воріт до воріт суперника. Одного разу бив на техніку, а треба було стріляти по воротах з усіх сил. Воротар витягнув руку і пальцями перевів м’яч на кутовий.
– Ваша яскрава гра в Італії викликала інтерес у місцевих?
– Після матчу мені пропонували залишитися у Римі. Була зацікавленість від Лаціо. Але куди? Я б миттєво став "зрадником батьківщини".
– Читав, що 1979-го ви забили красень-гол у ворота Арарата. Пам’ятаєте його?
– Аякже. Поєдинок завершується, все йде до 1:1. Володя Плоскина змістився на правий фланг і віддав на мене. Біжу і думаю – м'яч не дістану. Він летить у повітрі, до воріт метрів 30… Я лівою приклався і спіймав м'яч у повітрі – він кулею полетів. Точнісінько у "дев'ятку". Воротар навіть руку не встиг підняти.
– Незважаючи на ключову роль у тогочасному Чорноморці, вам не вдалося уникнути служби в армії. Зрештою, досвід в одеському СКА не був для вас негативним?
– Вигадати щось – нереально. Я навчався в інституті, мав вільне відвідування. На змагання брав із собою книжки з фізіології та анатомії. Для того, щоб відстрочити армію, мені порадили піти в академвідпустку на рік. Проте потім все одно довелося пов'язати своє життя з армією. Я потрапив у СКА і маю визнати, почувався там щасливим. Ми усіх перемагали у Другій лізі. Якщо вболівальник запізнювався на матч на 15 хвилин, то до цього часу СКА вигравав 4:0. Ігор Іваненко, брати Малі багато забивали…
– Але через армію вам довелося піти на суттєве пониження – замість Вищої ліги ви грали у Другій лізі.
– У СКА на цьому рівні я здобув важливі навички у плані ведення гри – мені довелося багато брати ініціативу на себе. Звичайно, мав місце і негатив – долати на автобусі тисячі кілометрів по всьому Союзі не дуже подобалося… Задоволення жодного. Але це нівелювалося класним колективом і хорошою матеріальною підтримкою.
"Відколи кацапи до нас полізли, я навіть вудки у руках не тримав"
– 1978-го ви вперше їдете грати за межі Одеси. Як почувалися у нікопольському Колосі?
– Там я отримував море задоволення від гри, від спілкування. Проявив себе у поєдинку за СКА проти Колоса, після чого ввечері побачив у себе в номері Геннадія Жиздика – він і запропонував переїхати у Нікополь. Сама зустріч була незвичною. Я зайшов у кімнату, де мешкав із Сашком Мухою із Сімферополя, і раптом побачив представника Колоса. Геннадій Опанасович протягнув ліву руку, привітався. Як відомо, правицю він втратив на війні.
– Про дует Жиздик-Ємець ходять легенди.
– Вони великі професіонали, психологи. Могли налаштувати команду проти будь-якого суперника. Пригадую, грали ми на Кубок із Запоріжжям. Металург – представник Першої ліги, ми – рангом нижче. Обіграли їх! Потім впиралися із тбіліським Динамо. Команда Вищої ліги – проти них було цікаво і легко грати. Інша справа, що втрутилися позафутбольні речі і Колос просто не міг пройти в 1/8 фіналу. Нам просто сказали, що виграти ми не можемо. Це одна із причин, чому я пішов із Колоса.
– Ваш другий захід у Чорноморець був не таким успішним?
– У Нікополі мені пропонували покращені у кілька разів умови, та я хотів додому. Чорноморець будував нову команду і я горів бажанням знову спробувати себе. Пізніше, 1982-го, коли я вже за Кривбас встиг зіграти сезон, мене викликали в обком партії: "У нас все погоджено – забираємо тебе у Дніпро. Команду тренують Жиздик та Ємець. Проходь медогляд, тебе чекають". Я сів на велотренажер і у певний момент апарат показав перебої у роботі серця.
– До цього ви не знали про проблеми?
– Я мав їхати на Олімпіаду-1980. Провів місяць зборів з олімпійською збірною Костянтина Бєскова. Але після насичених занять у залі на штучному покритті почалися проблеми. До чого не доторкнешся – все стріляє, наелектризоване. Кисню мало, дим усюди стоїть. Я сам підійшов до Бєскова і сказав, що не потягну. "Відпочивай, незабаром ми їдемо на збори в Італію", – відповів Костянтин Іванович. Та я відмовився і вирушив на обстеження. За три тижні перевірок тоді нічого так і не знайшли. Через проблеми зі здоров'ям я і Динамо відмовив.
– У Валерія Лобановського ви грали у збірній України на Спартакіаді 1979-го. Тоді він кликав вас у Динамо?
– Двічі. Проте від мене нічого не залежало. На жаль, тогочасний розвиток медицини не дозволяв діагностувати причину збоїв у роботі серця. Як виявилося, у мене була нейтральна кислотність. Її потрібно було піднімати шляхом певного раціону: сухе вино, яблучний оцет. Тоді усі ферменти працювали б як належить.
– Фактично у розквіті сил вам довелося поставити футбол на паузу?
– Думаю, все не обмежилося б Динамо. Я потрапив би і в збірну. Валерій Васильович до мене чудово ставився, давав себе проявляти на полі, я мав цілковиту довіру. "Грай у свій футбол", – казав Валерій Васильович. Насправді я шкодую – треба було погоджуватися і летіти в Динамо туди якнайшвидше.
– Просто не повірили у свої сили?
– Боявся, що здоров'я не дозволить. Я й з футболом через це закінчив. Тепер залишається лише згадувати минуле і шкодувати. Буває, на риболовлю вирушаю і згадую. Я ж виріс на Південному Бузі. Люблю сомів ловити – отакенних! Але сіткою ніколи не користувався – я не браконьєр.
– Зараз не порибалиш?
– Відколи кацапи до нас полізли, я навіть вудки у руках не тримав. Настрою не маю. Та й не тільки я. Треба спочатку їх вигнати геть з України. Тоді і настрій повернеться, і знову можна буде на риболовлю поїхати.