Інтерв’ю "Футбол 24" із Даніелем Джулані – 17-річним українським вінгером і талантом ізраїльського Маккабі Петах-Тіква.
Даніель Джулані поки не відомий українському загалу. Юний гравець виступає за середняка ізраїльської Прем’єр-ліги – Маккабі Петах-Тікву. Той відчайдушно намагається зачепитись за єврокубкові місця, а вінгер, своєю чергою, виваженими кроками торує шлях у європейський футбол. Наразі в нього лише 7 матчів (гол та асист) у найвищій лізі Ізраїлю, але, як переконує сам Даніель, все потроху.
Мама футболіста народилась і виросла в Україні, а тому Джулані може виступати за національну команду "синьо-жовтих". Його вже викликали у збірні U-16 та U-17 і не скинули з радарів. Мабуть, пора знайомитись із 17-річним талантом.
"Чемпіонат Ізраїлю не схожий на жоден із європейських"
– Минулого тижня Маккабі Петах-Тіква пробився в 1/8 фіналу Кубка Ізраїлю. Наскільки для команди є важливим цей турнір та які цілі ставите перед собою?
– Звісно, що завоювати трофей. Попереднього сезону ми дійшли до фіналу, зараз налаштовані, як мінімум, зробити те саме.
– А як щодо головної мети в ізраїльській Прем’єр-лізі?
– Якщо чесно, хотілось би здобути золото і пробитись в єврокубки. Але поставлене завдання – потрапити в першу трійку.
– Хто ваші головні конкуренти?
– Маккабі Тель-Авів та Маккабі Хайфа. З ними найяскравіші заруби, вони зараз на вершині таблиці.
– Розкажи про інфраструктуру клубу.
– У нас вона досить розвинена. На базі є чотири хороших поля. Вони всі штучні, адже тут завжди спека. Ми граємо на головному стадіоні Петах-Тікви, який є одним із найновіших і найсучасніших в Ізраїлі.
– Ситуація по всій країні така сама?
– Так, з інфраструктурою немає проблем. Вона і справді розвинена. Загалом у нас небагато засіяних травою полів. Їх дуже мало. Це насправді проблематично, бо коли взимку починається дощ, то матчі переважно скасовують. Газон просто не справляється з водою. На синтетичних полях такого немає.
– В Україні, будьмо відвертими, мало хто слідкує за ізраїльською першістю. Для розуміння ситуації – чи можна порівняти її з якоюсь європейською?
– Рівень нашого чемпіонату точно відрізняється від країн Європи. Дуже сильно. Але наша першість не схожа на жодну з них.
"Якби мені було 20 років, я б грав усі 90 хвилин"
– Минулу кампанію Петах-Тіква проводила у другій за престижністю лізі, виборовши повернення в еліту. Вже тоді ти почав грати за основну команду, але дебют у Прем’єр-лізі відбувся лише 8 листопада 2020-го. Чому так пізно?
– Цей сезон я розпочав із травми, а тому дебют затягувався. Я був щасливий, що в такому молодому віці мені довіряють місце в колективі і випускають на важливі матчі. Тоді я ще довго не міг заснути.
– Ти – досить юний, але граєш в основній команді. Як можеш оцінити свою роль?
– У колективі немає різниці, кому скільки років. Все вирішується у грі, кожен – важливий. Як тільки я з’являюсь на полі, то віддаюсь грі повністю. Мене випускають на невеликі періоди, щоб я у свої 17 посмакував рівень дорослого футболу. Зрештою, я наймолодший в команді. Але це не означає, що я не є важливим у колективі. Ми всі рівні. Вони мають перевагу у віці і через це отримують більше ігрового часу. Мене ніколи не списують з рахунків.
– Якби тобі було близько 20 років, то ти грав би стабільно в основі?
– Так. Я б проводив всі 90 хвилин. Мені пояснили, що таке рішення зумовлене тим, щоб я не отримував велике навантаження, і це не переростало у травми.
– Ти граєш у нападі. На якій позиції тобі найзручніше?
– Я народився з робочою лівою ногою (Сміється). А тому найкомфортніше праворуч, на позиції вінгера. Можу бігати на обох флангах, але легше і цікавіше грати справа.
– Ти круто працюєш на швидкості, гарно бачиш поле. Які у тебе ще сильні сторони?
– Навіть не знаю... Я багато тренуюсь, маю справді хорошу швидкість. У команді кажуть, що добре подаю кутові, маю поставлений удар обома ногами, але, як вже згадував, ліва все ж на дещицю сильніша.
– Ліель Абада, трансфер якого в київське Динамо зірвався взимку, теж номінально правий вінгер. Наскільки серйозна у вас конкуренція?
– Ми дуже хороші друзі, але Абада в нас виконує переважно функції форварда. Коли ми граємо вдвох, то часто Маккабі перемагає. У нас схоже бачення поля, але як такої конкуренції немає.
– Чи є вже якісь пропозиції щодо трансферів?
– Проблема в тому, що, згідно з моїм контрактом, навіть якщо вони є, то я особисто не можу про це дізнатись, допоки клуб не розпочне офіційні перемовини з Маккабі. Знаю, що був інтерес від італійської команди, але наразі запитів щодо трансферу не отримував. Про зацікавленість мені розповідав агент, мовляв, дивись, за тобою слідкують, продовжуй прогресувати.
– Ти – наймолодший у команді. Можливо, у тебе є якесь цікаве прізвисько?
– Ні… Мене всі кличуть за прізвищем. Щоправда, кажуть Голані, а не Джулані, бо в івриті немає звуків "ж" і "дж". Але я за це не переживаю, бо в Ізраїлі фамілія Голані є дуже відомою. Одне з найпрестижніших армійських відділень назване саме так.
– У вас армія є для всіх обов'язковою. Існують якісь винятки для футболістів чи спортсменів?
– Для таких випадків є відповідна можливість, спортрота називається. Всі спортсмени йдуть в армію зранку, а після обіду їх відпускають додому. Це триває три роки. Таким чином вони можуть тренуватись, а якщо є якісь матчі чи турніри, то отримують звільнення.
– А що робити з армією, якщо з'являється пропозиція трансферу з-за кордону?
– Армія у таких випадках відпускає. Так, наприклад, було зі Соломоном.
"У збірній України було важко"
– Ти народився в Ізраїлі, але твоя мама – українка. Яка ситуація з паспортом і громадянством?
– У мене внутрішній паспорт – ізраїльський. Тут я вважаюсь громадянином України, який на постійній основі проживає в Ізраїлі. У мене всі ті самі можливості, що і в решти. Щоправда, не можу голосувати на виборах і не отримую повістку в армію. Але закордонний паспорт у мене український, з ним я літаю.
– Тебе викликали у збірні U-16 і U-17, ти загалом провів 4 матчі. Що тобі найбільше запам’яталось?
– Гра в збірній України відрізняється від нашого чемпіонату. Як я вже раніше казав, ізраїльська першість не схожа на жодну іншу. Я брав участь у зборах (юнацьких збірних України – прим.) тут, в Ізраїлі. Справа в тому, що коли я прибув у розташування команди, то мав мало часу для відповідної підготовки, розуміння всіх тонкощів. Мене тоді захотіли побачити, адже знали, що є такий гравець, який виступає у місцевому чемпіонаті і має українське громадянство.
– Як оціниш такий досвід?
– Було важко, але водночас цікаво. Ті завдання, які ставили переді мною, було непросто виконувати, адже Ізраїль так не грає. Мені тренери сказали, що техніка хороша, але не вистачає агресії, якої потребує збірна. Ізраїль – спокійний, а в Україні всі футболісти, як танки (Сміється). Я більш технічний футболіст.
– Чи очікуєш наступних викликів у молодіжку "синьо-жовтих"?
– Зі мною нещодавно спілкувались представники збірної України U-21, казали, що головний тренер хоче бачити мене. Молодіжка прагне грати за схемою 4-3-3. Саме такий футбол демонструє Маккабі Петах-Тіква і я звик до цього. Вони бачать, що в мене сильна ліва нога, і завжди слідкують за мною. На найближчих зборах тренер U-21 хоче мене долучити до команди.
– Тебе можуть викликати у збірну Ізраїлю?
– Ні. Поки що не можуть. Але після 18 років я буду отримувати громадянство Ізраїлю. У мене буде вибір: грати за збірну України або ж Ізраїлю. Тут мені вже казали, що за мною слідкують, хочуть мене викликати у команду, як тільки отримаю громадянство.
– Тільки чесно. За яку національну команду ти б хотів грати?
– Я в ізраїльській збірній почуватимусь, як риба у воді. Тут я народився, виріс, навчився футболу. Мені вже не треба показувати, хто я такий. В Україні ж належить досягати нових висот. Коли я грав за юнацькі команди, то відчував, що представляю свою сім’ю. Я вчив гімн, щоб співати зі всіма. Так, тут буде важче, але я б хотів довести, що я гідний грати у цій збірній…
– За внутрішніми відчуттями – все ж Україна?
– Так, тут більше можливостей і перспектив.
– Де ти бачиш себе за п’ять років?
– У Європі. Метою кожного гравця з Ізраїлю є переїзд туди.
– Знаю, тобі подобається АПЛ...
– Так, хотів би спробувати себе в Англії. Ще Німеччина цікава.
– У якому клубі ти себе бачиш?
– Як і всі малі хлопці, в дитинстві я любив Барселону, бачив себе там. Але коли став професіональним футболістом, то хотів би грати в Манчестер Сіті чи Ліверпулі.
– За "містян" вже виступає один українець – Олександр Зінченко. Можливо, через кілька років там побачитесь?
– Так, звісно. Знаю про нього. Дай Боже там опинитись!
Павло Чубка, Футбол 24