Відверте інтерв’ю "Футбол 24" з Олексієм Дитятьєвим, українським легіонером у польській Екстраклясі. Поки його рідна Нова Каховка – під тимчасовою окупацією, він не сидить, склавши руки.
"Льоху треба набрати – і він постарається допомогти"
– У неділю Краковія програла Гурніку, а я не знайшов у заявці вашого прізвища. На який план відійшов для вас футбол?
– Звичайно, що відійшов навіть не на другий, а на п’ятий план. Тим не менше, потрібно працювати. Всім, у кого є можливість, потрібно працювати, бо в усієї України такої можливості зараз немає. Якщо я покину роботу, то не матиму змоги допомагати рідним та друзям, які гостро потребують цієї допомоги.
– На жаль, вже традиційне для кожного українця запитання: як для вас розпочалося 24 лютого?
– О пів на п’яту ранку мене розбудила дружина. Я взагалі не зрозумів, що відбувається. Наче якийсь страшний сон. Почали телефонувати родичам. Що можу сказати… Життя поділилося на "до" і "після" 24 лютого. Цей страшний сон триває досі.
Наші рідні – у Новій Каховці. Мами, вітчими, бабусі, дідусі. З першого дня місто – окуповане. Були проблеми з постачанням продуктів, все зачинилося, усі боялися. Зараз більш-менш усе налагоджується, але, тим не менше, вистачає "підприємців", які користуються цією ситуацією і накручують шалені ціни на продукти. Багато таких випадків. Вони такі ж мародери, як і ті, хто розтягує товар із розбомблених магазинів.
Я зідзвонювався з кількома порядними підприємцями, які мають магазини в Новій Каховці. Вони вичерпують свої склади, продукти мають властивість закінчуватися. Не знаю, як буде далі. Сподіваюся, проблема якомога скоріше вирішиться. Не працюють картки, не працюють банки. Величезні черги… Ну, ви розумієте.
– Нова Каховка кілька днів поспіль виходить на багатотисячні акції протесту під українськими прапорами. Повідомлялося, що у понеділок російські окупанти вбили одного з мітингувальників. Які новини зараз?
– Чесно кажучи, приємно дивує, що вийшло практично все місто. Пройшли всіма вулицями, скандували лозунги за Україну, закликали окупантів забиратися геть. Думаю, ворог відчув, наскільки йому тут не раді. Чи зупинить це його? Не знаю.
Попри все, потрібно знаходити якісь плюси. Для мене такий плюс полягає в тому, що місто не бомбардують. Боїв у межах міста немає. У порівнянні з іншими містами, тут тихо. Це найголовніше для мене на даний момент.
– За допомогою Twitter ви шукали помешкання у Кракові та його околицях для українських біженців. Чи багатьох вам вдалося прилаштувати?
– У мене тут справжній конвеєр. Щодня ми приймаємо сім’ї, усіх, хто звертається по допомогу, зводжу з необхідними людьми. Комунікація доволі складна, адже багато українців не знають іноземної мови. Отож, знайомлю з потрібними людьми, перекладаю, шукаємо квартири.
От я зараз їду додому і на мені "висить" ще три сім’ї, які прямують від кордону до Кракова та його околиць. У тилу сприяємо, чим можемо. Багато різних проблем. Дуже допомагає Ігор Худоб’як, телефонує з Кіпру. Ми знаходимо людей у Львові, веземо на кордон, з кордону забираємо в Краків. Я увесь час на телефоні. Кому можемо – допомагаємо.
– Звідки, в основному, їдуть українці? Київщина, Харків чи південні області?
– Абсолютно зі всієї України. Є люди, яких я взагалі не знаю, просто їм дають мій номер. Люди біжать зі всіх точок України. Ось тільки вчора приїхала моя двоюрідна сестра зі своїми дітьми. Їхали з Нікополя, коли вдарили по станції (Запорізькій АЕС – Футбол 24)… Дві доби добиралися машиною до Львова. Спасибі Ігорю Худоб’яку і Юрію Паньківу, які прихистили мою рідню.
Тож їдуть з усієї країни. Більшість із них, як уже казав, не знаю особисто. І вони мене не знають. Знають лише, що "Льоху треба набрати – і він постарається допомогти".
– У вашому Facebook дуже зворушливе фото – мама шиє український прапор…
– Так, це у неділю перед маршем. Вона шила, хоч і небагато було тканини. Вийшло близько п’яти прапорів – люди з ними виходили на вулиці.
"Що мені сказати доньці? "Я іду на війну"?"
– Як вас змінили ці події?
– Ви знаєте, мабуть, так не можна, але… Але почуваєшся винним, що ти не там перебуваєш. Твої рідні – там, а ти – тут. Оговтуючись, починаєш думати, аналізувати. Доходжу висновку, що тут можу допомогти не менше. Звісно, у нас багато футболістів пішли в територіальну оборону. Вони – не військові, але кожен із них прагне захистити свою країну і це найголовніше. Кожен допомагає, як може.
Чи змінився я? Змінився. Озлобився – ось що найстрашніше. Це побічний ефект війни, який ми будемо нести, мабуть, все своє життя. Я озлобився дуже сильно. З’явились нові друзі, з’явились нові вороги. З’явилися нові вороги серед друзів. Розумієте?
Тут не може бути середини. Найстрашніше в тому всьому – байдужість і думка про те, що це тебе не стосується. Але це стосується всіх – і не тільки українців. Поки всі цього не зрозуміють, буде дуже тяжко.
– Скільки разів ви ловили себе на думці, що хочеться взяти в руки зброю?
– Кожен день про це думав. Мене зупиняє тільки одне – сім’я. Я не можу їх покинути напризволяще. Це не відмовка, кажу так як думаю. Що мені сказати доньці? "Я іду на війну"? Я не військовий. Разом із тим, можу допомагати в тилу. Роблю все, що в моїх силах. Людям, які потребують допомоги, віддаю всього себе.
– За мотивами війни психологи наполягають: не можна себе звинувачувати, адже кожен з нас у своїй сфері робить внесок для загальної перемоги. Хтось в окопі, хтось займається волонтерством, хтось – інформаційною підтримкою…
– Я з вами згідний. Інтелект це розуміє, але серце рветься туди… Запитали б ви мене два тижні тому, я багато би пофілософствував і сказав, мовляв, немає сенсу кожному брати автомат і захищати місто чи країну. Але зараз нами заволоділи емоції. Особливо, коли ти не поруч із рідними людьми. Сім’я постійно плаче. Потрібно заспокоїтися, опанувати себе і продовжувати допомагати.
Реальність така, що справедливості не існує. Гинуть невинні люди, гинуть діти. Хто б там скільки не брехав у країні, яка на нас напала, це нічого не змінить.
– Упродовж війни був момент, коли ви дозволили собі усміхнутися?
– Так, звичайно. Я щодня намагаюсь усміхатися. Коли перебуваєш зі сім’єю і тільки й робитимеш, що сумуватимеш із кам’яним обличчям, це не допоможе. Іноді усміхаєшся через силу, не без цього. Але потрібно намагатися відволіктись хоча б на хвилину, побавитися з дитиною. Іншого виходу немає. Не можна опускати ніс і розпускати соплі. Наше завдання – допомагати.
– Щодня ми читаємо новини з війни. Є приклади неймовірної жорстокості ворога, є приклади неймовірного героїзму українських воїнів, є зворушливі історії на кшталт 11-річного хлопчика із Запоріжжя, який без батьків доїхав до словацького кордону. Що вас вразило найбільше?
– Цих історій дуже багато. Я не встигаю стежити за всіма новинами, бо доволі сильно завантажений всіма цими клопотами. Та що там казати! Багато фільмів можна буде зняти за мотивами подій, які відбулися упродовж неповних двох тижнів. Коли настане мир, ми їх проговоримо зі сльозами на очах. Зі сльозами щастя від нашої перемоги. А переможемо ми однозначно, я в цьому навіть не сумніваюся.
"Х*йло? Та щоб він здох!"
– Як справи у Євгена Коноплянки? Він зумів евакуювати свою родину?
– Так, нещодавно вони приїхали, добиралися на автомобілях. Женя дуже сильно переживав. Але зараз усі в Кракові. Тепер він може трохи видихнути в цьому плані.
– Женя записав відеозвернення, у якому намагався достукатись до російських футболістів, зокрема Дзюби. Але – марно. Як ви думаєте, чому у них всіх язики – в жопі?
– Можемо трохи вдаритись у філософію. Навіть без війни кожен живе у своїй реальності. Важко їх не звинувачувати – тут я згідний повністю. Я так само їх звинувачую, як і ви. Але вони просто живуть у своїй реальності.
Коли я мешкав у Новій Каховці, а в Луганську та Донецьку йшла війна, – вона була на Донбасі. Так, ми знали, що це війна, що наші воїни захищають державу і кордони, але бойові дії велися обабіч. Коли ж ця біда приходить у твоє місто, і ти її відчуваєш, тоді все зовсім по-іншому.
Ці люди в Росії просто не розуміють, що це таке. Їм можна пояснити словами, показати відео. Але коли біда постукає у їхнє місто, ось тоді вони зрозуміють. Наразі я дуже сумніваюся, що мешканці Росії вийдуть і зможуть щось зробити. Вони то можуть, але не зроблять.
– Проти них введені потужні міжнародні санкції у багатьох сферах. Плюс – самоізольовуються від зовнішнього світу, закриваючи доступ до соціальних мереж. Це достатнє покарання за злочини їхньої армії в Україні?
– І так, і ні. Я впевнений: у цій країні вистачає тверезо мислячих людей, які розуміють, що відбувається. Їм не вистачає сміливості. Але зараз такий час: все, що відбувається в Україні, відіб’ється на них. Якщо відіб’ється шляхом цих санкцій – нехай буде хоча б так.
– Якими для вас відкрилися поляки? Наскільки вони залучені до допомоги українцям?
– Знаєте, я був дуже здивований тим, як відреагувала Польща. Не тільки влада, але й прості люди. Ще не зустрів тут жодної людини, яка відмовилася б допомогти. Більшість поляків надають свої кімнати, помешкання, впускають у будинки, які пустують. Ось зараз заселяю сім’ю з України – три жінки, одна дитина і три коти. Їм безкоштовно надають цілий дім – на необмежений термін.
При цьому, нам не потрібно забувати, що ми – у гостях. Кожна нація має прошарок людей, які цього не цінують, і українці – не виняток. Але нам ніхто нічим не зобов’язаний. Коли ж нас хтось прихистив, ми повинні цінувати це, поводитися чемно, показати себе акуратними і вдячними. Не хочу наводити погані приклади, але бували випадки, коли люди приїжджають і сруть там, де й живуть. Дуже сподіваюся, що українці, які продовжують сюди їхати, з величезним розумінням і вдячністю поставляться до тих, хто їх приймає.
Поляки дуже сильно допомагають. Кілька днів тому мені написав місцевий футболіст, проти якого я колись грав. Попросив реквізити і пообіцяв перерахувати гроші. Збирають дуже багато речей, одягу, везуть на кордон. Вони відчувають, що повинні допомогти. Відчувають, що хто, як не вони. Що тут скажеш? Я у приємному шоці. Між нашими країнами – дуже складна історія, але, тим не менше, більшість поляків абсолютно повністю заангажовані в надання допомоги Україні.
– Користуючись нагодою, що б ви хотіли побажати х*йлу?
– Та щоб він здох! Взагалі не хочу говорити про цю людину. Я думаю, його винесуть самі свої ж. Те, що він робить, і ті санкції, які накладають на його оточення, на простих росіян… "За" вони чи "проти" – постраждають усі. Я дуже сподіваюся, що найближчі соратники з’їдять його живцем.