Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Яковлєвим, який на зорі 90-х наважився підкорювати Францію.
Ефектом метелика у житті 16-річного киянина Сергія Яковлєва стала домовленість двох футбольних легенд. Якось Валерій Лобановський та Гі Ру вирішили налагодити співпрацю між Динамо та Осером – так талановитий динамівець отримав шанс усього життя. Хлопець вирушив у Францію, де впритул наблизився до дебюту в складі тодішнього французького гранда.
Нині Сергієві 49, він не реалізував сповна свій футбольний потенціал через травму, однак став місцевим улюбленцем і мав нагоду тренуватися із зірками на кшталт Лорана Блана, Енцо Шифо та Бернара Діомеда.
Яковлєв давно має французький паспорт, його сім’я мешкає у Реймсі, утім частина серця завжди залишатиметься з Україною. У Києві перебувають Сергієві мама та сестри, тож кожен російський обстріл столиці чоловік сприймає з болем та хвилюванням.
В інтерв’ю Футбол 24 Сергій Яковлєв розповідає про любов до Динамо, годинник від Гі Ру та відомий на увесь Реймс старенький Peugeot з українським Тризубом.
"Мою машину знає увесь Реймс"
– В історії багато випадків, коли футболісти у ранньому віці покинули Україну і залишилися за кордоном. З плином років їхній зв'язок з батьківщиною переривається. Однак це не про вас?
– Фактично я вирушав у Францію, коли Україна ще не відновила свою Незалежність, я їхав з Радянського Союзу. Та я народився в Україні, там мешкають мої рідні. Це нерозривний зв'язок до кінця мого життя. Україна – моя батьківщина, це те, що завжди буде у моєму серці.
– Як часто розмовляєте з ріднею?
– Після початку повномасштабної війни я телефонував по кілька разів на день. Зараз я щодня читаю новини. Як тільки бачу, що Київ знову атакували – одразу телефоную мамі або сестрам. Старша сестра живе разом з мамою на правому березі Дніпра, а молодша – на лівому. Також у мене є племінник та племінниця.
– Пропонували мамі переїхати у Францію?
– Вдалося вмовити лише тещу. Моя дружина Катерина родом з Кам'янського на Дніпропетровщині. Нам вдалося перевезти у Францію її матір. Минулого року хвороба забрала мого батька – я приїжджав до Києва на похорон. Тоді й переконував рідних виїхати у безпечніше місце, але почув тільки відмову: "Ми нікуди не поїдемо, ми віримо у наші ЗСУ". Така ж позиція у племінниці, яка навчається в Академії СБУ – вона теж велика патріотка України.
– Пригадуєте момент, коли дізналися про повномасштабне російське вторгнення?
– Дружина Катя підписана на українські телеграм-канали. Зранку 24 лютого вона розбудила мене приблизно о 7-й. "Ракети летять, в Україні війна", – почала кричати дружина. Я спросоння нічого не зрозумів. "Вони напали на нас", – пояснила Катерина. Мама та сестра мешкають на Борщагівці, ближче до житомирської траси. У перші дні там було особливо гаряче: артилерія, літаки над будинком… Моторошно і жахливо.
– Вистояти у ті страшні дні нам допомогли, у тому числі, іноземні партнери. Як відреагувало ваше французьке оточення?
– Мене підтримують з першого дня і дотепер. Місцеві люди цікавляться новинами з України. У Франції працює телеканал TF1/LCI, де систематично розповідають про війну. Французи постійно питають, як справи у моїх родичів. Особливо після потужних російських атак на Київ.
– Читав, що ви активно волонтерили у Реймсі, де мешкає ваша сім'я.
– Ми хотіли бути чимось корисними – допомагали у тутешніх громадських асоціаціях та організаціях. Збирали речі, передавали їх в Україну: для дітей, для ЗСУ. Великий внесок робили і прості французи. Мій товариш тут володіє аптекою. Щоденно ящиками він надсилав медикаменти в Україну. Навіть Жан-П'єр Кайо, президент Реймса, клубу, за який я виступав, відправив 9 фур гуманітарної допомоги.
– Знайшов щонайменше три великі інтерв’ю французьким ЗМІ, де ви розповідали про агресію Росії. Найбільше вразила розмова з Le Parisien і фото вашого автомобіля з Тризубом.
– Мою машину знає увесь Реймс (Сміється). Я часто їжджу на ній у волонтерських справах. Та й моя основна робота теж значною мірою пов'язана з автомобілем. Я працюю на двох роботах. До обіду – в рекламній агенції, а у другій половині дня займаюся продажем текстильної продукції. До речі, минулого року мій автомобіль трохи постраждав.
– Саме через українську символіку?
– Я зупинився на паркінгу. Коли повернувся, то побачив, що хтось ключами пройшовся по машині. У Реймсі багато чеченців. Деякі з них підтримують Україну. Проте не всі. Підозрюю, що якраз хтось із тих, хто за Росію, міг це зробити. Що вдієш? Дебіли.
"Блохін кричав нам: "Не подавайте так швидко м'ячі"
– У вас двоє дітей: Анастасія та Валентин. Розповідаєте їм про Україну?
– Ми часто розмовляємо на цю тему. Анастасія неодноразово відвідувала Україну. Мабуть, раз на два роки приїжджала. Невдовзі їй виповниться 19. До речі, Настю ми хрестили саме у Києві. Щодо Валентина, то йому лише 6. Син не все розуміє, але коли ми кажемо, що треба поїхати і вбити Путіна, то він запитує: "А що це таке той Путін?" Ми йому пояснюємо, хоча намагаємося поки вберегти від таких поганих речей.
– Бачите у ньому футболіста?
– Як тато, який грав у футбол, звичайно, я б хотів, щоб він продовжив мою справу. Зараз Валентин займається футболом, любить бігати з м'ячем. Діти його покоління зазвичай фанатіють від смартфонів. Тому поки висновки робити рано.
– Минулого року ви втратили не лише батька, а й свого першого тренера В’ячеслава Семенова, екс-гравця Динамо та Зорі.
– В’ячеслав Михайлович помер у серпні, а тато – у жовтні. Семенов зробив для мене дуже багато, це дійсно мій другий батько. Він поставив мене на ноги, я завжди це пам'ятатиму. І ніколи не забуду про те, як він мені допоміг.
Табір 1986 у Рубіжному, на батьківщині Семенова
Яковлєв з дядьком-тренером Дмитром Фетисовим
– У вашому динамівському класі було кілька талановитих хлопців. Чи не найбільшого досягнув Сергій Гончаренко, який грав за Кривбас, Маріуполь, Карпати та Волинь. Однак він теж рано відійшов у засвіти.
– Так, ми з Сергієм були партнерами. Добре себе проявив Ігор Доценко, мій друг, який виступав у США. Ми мешкали разом на Борщагівці. У Німеччину виїхав ще один наш однокласник Саша Татаренко.
– Разом із партнерами по команді ви подавали м’ячі на матчах великого Динамо.
– Це був фантастичний сезон-1986. Можете уявити, які шалені емоції були у мене, 12-річного хлопця, що перебував за крок від поля на усіх поєдинках переможного розіграшу Кубка кубків. Сто тисяч на стадіоні, нереальна атмосфера, гул трибун… Пам’ятаю, як ми з хлопцями чекали на вихід футболістів з тунелю. Я не був на новому Олімпійському, але старий стадіон назавжди у моєму серці.
– Яким є найбільш пам'ятний момент з того сезону?
– Чвертьфінальний матч з Рапідом, коли Динамо перемогло 5:1. Під час однієї з гольових атак захисник австрійців вибивав м'яч і влучив у обличчя воротарю Міхаелю Конселю. Той гру продовжити не зміг – воротарю довго надавали допомогу. Ще пригадую підказки Блохіна. Коли Динамо вигравало, то Олег Володимирович кричав нам: "Не подавайте так швидко м'ячі, не поспішайте".
– Блохін був вашим улюбленцем?
– Мені дуже подобався Олександр Заваров. У юнацькій команді я грав на його позиції десятого номера. Минуло багато років і ми зустрілися у Франції. Після Ювентуса він перейшов у Нансі, а потім – у Сан-Дізьє. Це команда з передмістя Нансі. Там Заваров догравав, а потім почав тренерську кар'єру. Ми якось зіграли товариський матч, після якого він запрошував мене до себе у Сан-Дізьє. "Не можу, в мене контракт з Осером", – відповів я.
"Тренер сказав: "Яковлєв, працюй там, як собака"
– У 16 років ви отримали шанс спробувати себе в Осері. Така можливість стала реальною завдяки домовленості Валерія Лобановського та Гі Ру?
– Я не знав деталей цієї історії. Це вже потім мені розповів журналіст TF1 Тьєрі Ролан. Нібито Гі Ру та Валерій Лобановський зустрілися у Монако на матчі за Суперкубок УЄФА 1987-го. Вирішили, що один талановитий хлопець зможе спробувати себе в академії Осера. З динамівською школою ми багато їздили на турніри: Данія, Німеччина, Італія. Талановитих хлопців вистачало, утім треба було обрати когось одного. Тренери вирішили, що саме я поїду у Францію. Пригадую, як після тренування сиджу в роздягальні, тут заходить Семенов і каже до мене: "Яковлєв, працюй там, як собака". Я не одразу зрозумів, у чому справа. Начебто й так працював постійно, як собака, не шкодував себе (Сміється). В'ячеслав Михайлович просто хотів, щоб обрали мене і я цим шансом мав скористатися.
– Вас запрошували на тиждень?
– Якщо точніше, то на 15-20 днів, а я залишився на півтора місяця. Тоді я повернувся до Києва і дограв юнацький чемпіонат України з Динамо. У серпні 1990-го я знову приїхав у Осер. Тренуватися з першою командою я почав не відразу. Протягом року я займався з академією. Ми вийшли у фінал Кубка Франції серед юнаків або ж Кубка Гамбарделла. Після цього Гі Ру взяв мене на передсезонний збір з основою.
– Сергій Діхтяр, інший динамівець, якого в юності помітив Шальке, розповідав про свій німецький досвід: "Спочатку мій менталітет і відсутність пунктуальності давалися взнаки. Я міг запізнитися, а в Німеччині це серйозна проблема. Одного разу Шальке вирушав на збори, а я банально проспав. Мене вся делегація чекає в аеропорту, а будильник не спрацював".
– О, я з Сергієм у Динамо перетинався. Він старший за мене на рік, проте я трохи грав за його команду в Олександра Лисенка. У Францію я приїхав пізно ввечері, тож мене поселили в готелі. На ранок з'явився Доменік Куперлі, асистент Гі Ру. Я думав, що ми їдемо на тренування, та виявилося, що ми вирушили у місто і поїхали в бутік, де продають годинники. "Гі Ру сказав, щоб ти ніколи не запізнювався на тренування", – пояснив Куперлі і мені вручив годинник.
– Якою була ваша перша зустріч з легендою?
– Зараз йому 85 років, а це було понад 30 років тому. Та навіть 1990-го Гі Ру виглядав солідно і поважно. З Києва я приїхав дитиною, тож мало знав про крутість цієї постаті і про рівень самого Осера. Вже потім дізнався, що їхня академія бореться за лідерство у Франції з Нантом. Перша розмова з Гі Ру відбулася за участі перекладача і тривала хвилин 10-15. Після неї ми одразу ж поїхали на дитячий турнір у Бретань.
– Як швидко ви опанували мову?
– Я витратив 7-8 місяців. Французька далася мені легко. Можливо, допоміг молодий вік – коли тобі 16 років, то вивчити додаткову мову – не дуже складно. Мені дали викладача, я був наодинці, без родичів. Тому й спілкувався тільки французькою.
"Гі Ру довідався про аварію – усі жандарми округу знали його"
– Головна зірка вашого класу з академії Осера – хавбек Бернар Діомед. Що про нього пам’ятаєте?
– Безумовно, Бернар вирізнявся своєю грою. Людина потім виступала за Ліверпуль і стала чемпіоном світу 1998-го. Також непогану кар'єру зробив воротар Ронан Ле Кром, який виступав за ПСЖ. До речі, я з Діомедом близько товаришував. Його тато родом з Гваделупи. До зустрічі з Діомедом я, юнак з СРСР, ніколи не бачив темношкірих. Іншим моїм товаришем був алжирець Рашид. Вийшло так, що я більше спілкувався якраз не з корінними французами.
– Давно бачилися з Діомедом?
– Нині він працює скаутом команди U-17 чи U-18 у федерації. Років п’ять тому Бернар приїжджав у Осер. Тоді й востаннє зустрічалися.
– Гі Ру відкрив світові багатьох зірок, у топі яких Джібріль Сіссе та Ерік Кантона. Творець Осера мав здатність помічати таланти?
– Додам до вашого переліку ще Філіпа Мексеса, Базіля Болі і Жан-Марка Феррері. Підхід Гі Ру до футболу загалом виглядав просто. Якщо ти добре працюєш на футбольному полі, то завжди можеш розраховувати на добре ставлення. А це мотивує та надихає. Людина фактично з нічого зробила клуб-гранд у маленькому містечку. Це унікальний випадок в історії футболу.
Спогади про Коноплянку, творіння Гі Ру та Ірурети, Льєрс у небутті: клуби з ЛЧ у нижчих дивізіонах
– Гі Ру вважався жорстким тренером?
– Не раз чув історії, як Гі Ру стежив за підопічними на дискотеках. Він знав усе і про всіх. Ось промовистий приклад. Одного разу футболісти Осера захотіли погуляти не у своєму місті, а вибралися в Париж. Взяли власні автомобілі і, повертаючись назад, потрапили в аварію. Наступного дня вони вже сиділи у кабінеті Гі Ру і давали пояснення. Тренер швидко про все довідався, адже усі жандарми округу знали Гі Ру і доповіли йому про пригоду.
Яковлєв і Шифо
– В Осері ви тренувалися з класними футболістами: Рош, Ваїруа, Кокар, Шифо, Батікль, Блан. Хто справив найбільше враження?
– Мене вражала навіть розминка, коли ми перепасовувалися, а м’яч літав з нереальною швидкістю. Там такі передачі були! В академії ми звикли без напрягу працювати, а тут вимагалася максимальна концентрація. Пригадую, як зазнав невеликого ушкодження і звернувся до масажиста першої команди. Зайшов до нього, а у кабінеті вже перебував Енцо Шифо. Людина на двох попередніх чемпіонатах світу за Бельгію грала. Фігура! Я його пам’ятав ще з 1986-го, коли він забив гол збірній СРСР у матчі з хет-триком Бєланова. Було дуже цікаво порозмовляти з ним.
"Дзвонив президент Лілля – цікавиться Ванатом"
– Кілька разів ви були близьким до дебюту. Здавалося – це справа часу.
– Гі Ру взяв мене на виїзд у Данію, де ми грали в Кубку УЄФА з Ікастом. Поєдинок обслуговував москвич Андрій Бутенко, який ще в союзні часи судив. Мене взяли, щоб я, умовно кажучи, міг порозмовляти зі своїми земляками – так тоді це сприймалося. Також на кубковий матч я їздив з основою Осера. Мене додали 17-м футболістом у заявку, яка складалася з 16 місць.
– Ваші перспективи у клубі і загалом у футболі змінив один момент?
– Чудово пам'ятаю той день, коли це сталося. То була середа. Ми зіграли двосторонній матч. В одному з епізодів я невдало приземлився – суперник підштовхнув мене у спину. Я наступив на одну ногу фактично усією масою тіла. Від раптового великого навантаження хрестоподібна зв'язка у коліні не витримала. Про те, що травма серйозна, я не здогадувався. Коліно не набрякло, болю сильного не відчував. Думав, що минеться. Утім ми поїхали до клініки, зробили знімок – тоді все стало зрозуміло.
– Ускладнило ситуацію неправильне лікування?
– Так, все пішло шкереберть. Я довго відновлювався, пізно повернувся. До того ж за регламентом у команді могли виступати лише троє іноземців не з ЄС. В Осері я мав конкурувати з капітаном збірної Алжиру Муссою Саібом, капітаном збірної Австралії Недом Зелічем і талановитим нігерійцем Тарібо Вестом. Самі розумієте, що Сергій Яковлєв пролітав (Усміхається).
З легендарним Мішелем Ідальго
– Саме тому покинули Осер?
– Гі Ру пояснив, що я можу залишитися у клубі, проте повноцінний контракт ми не підписуватимемо. Тому я вирішив спробувати себе у Реймсі. На той час легендарний клуб виступав у четвертому дивізіоні. Зараз Реймс грає в еліті.
– У Реймсі ви виступали з Олів’є Летангом, нинішнім президентом Лілля і екс-спортивним директором ПСЖ.
– Так, і, до речі, ми з ним періодично спілкуємося, зокрема, про український футбол. Востаннє Олів'є дзвонив мені три дні тому. Зараз він цікавиться нападником Динамо Владиславом Ванатом. Тепер збираю інформацію про Влада.
– Коли шукав ваші контакти у Реймсі, то один із ветеранських пабліків услід за вашою поштою відправив мені фото стадіону з українським прапором. Мовляв, коли ви були на полі, то синьо-жовтий стяг завжди майорів на трибунах.
– Це було доброю українською традицією. На кожному матчі Реймс підтримували хлопці з України. І у якості персональної підтримки вивішували український прапор для мене. На прапорі вони написали "Сергій маестро і його віртуози". На жаль, ніяк не можу розшукати цей оригінальний прапор. Ніхто не знає, де він зараз. Покоління вболівальників змінилося і той прапор загубився. Зате є нові.
– У Реймсі ви ще працювали дитячим тренером?
– Так. Крім того, очолював третю команду Реймса.
– У соцмережах про вас добре відгукуються колишні підопічні – пишуть про чудовий менталітет.
– Я не користуюся соцмережами і не читаю їх, але дуже приємно це почути, дякую. У місті періодично зустрічаюся з вболівальниками Реймса – завжди радий згадати минуле і розповісти про те, яка ситуація зараз в Україні.
– У лютому вам виповниться 50 років. Одне із загаданих вами бажань буде пов’язане з Україною?
– Я реаліст, тож розумію, що моє основне бажання не здійсниться швидко – за два місяці війна не закінчиться. Але мрію, щоб все завершилося хоча б до кінця цього року. Хоча я не знаю, як і про що з цими виродками можна домовлятися. Мрію про мир в Україні і про те, щоб показати французьким друзям нашу країну. "Сергію, як тільки у вас все налагодиться, ми їдемо в Україну", – кажуть мені французи. Дуже сподіваюся, що цей час настане якнайшвидше і я зможу показати друзям свою батьківщину.