Першого березня виповнилося 30 років з моменту відродження львівських Карпат. Упродовж семи років цієї команди в СРСР... не існувало. "Футбол 24" записав спогади активних учасників воскресіння "зелено-білих".
"В офісі розривався телефон: "Як зіграли Карпати?"
Юрій Дячук-Ставицький (у 1989-му – віце-президент Карпат)
До 1989 року Карпат не було, а була команда СКА Карпати, якою фактично керувала футбольна громада спортивного клубу армії. 5 січня, коли прийшла постанова, керівництво заводу Електрон, на базі якого у 1963 році були створені Карпати, розпочало відродження команди. Серйозно цим займались профспілки та місцева влада.
Прийняли рішення зробити команду загальноміського значення. Тоді зібрали великий колектив уболівальників на Електроні, великий колектив у Львівській філармонії – багато де збирали людей. На цих зібраннях усі горіли однією ідеєю. Популярним було гасло: "Я, мама і тато – за команду Карпати".
Я у той час працював головним тренером івано-франківського Прикарпаття. До Львова мене запросили разом із Ростиславом Зарембою. Нам сказали: "Треба рухати клуб уперед". Під офіс виділили приміщення на вулиці Дудаєва. На третьому поверсі були дві кімнати. Ми знайшли пару стільців, журнальний столик. Я приніс свою особисту друкарську машинку, її пам’ятають багато людей.
Я тоді часто ночував у клубі на кріслах. Хочу вам сказати, що коли ми йшли до Львова, Заремба мав непогано оплачувану роботу, я працював головним тренером у Франківську, де мені надали хорошу квартиру, хорошу зарплату. Але ми прийшли у Карпати, і з мене багато хто сміявся: "Дурень, навіщо воно тобі потрібне" – ми ж прийшли на порожнє місце. Почали збір коштів, організації нам перераховували гроші. Навіть у капелюхах приносили якусь копійку.
І ось весь цей рух почався із середини січня. А першого березня, коли ми вже відкрили рахунок у банку, виробили печатку і таке інше, був створений так званий "Львівський експериментальний госпрозрахунковий футбольний клуб Карпати". Тобто, з першого березня почалась історія футбольного клубу Карпати. Я прошу не плутати: команда була створена у 1963 році, а клуб – у 1989-му.
Після цього ми потроху почали збирати команду – з Хмельницького, Івано-Франківська, Волині… Тобто з усіх близьких областей, де виступали наші вихованці. Карпати виконали завдання, ставши бронзовими призерами так званої перехідної ліги. У клубі спочатку працювали 4 людини, потім 5-6 і так далі. Тоді у клубі не було машини, не було нічого. Стадіон Україна був закріплений за міською владою і так далі.
Футбольний клуб Карпати змінював свою назву декілька разів. Спочатку він був отим експериментальним клубом, пізніше – акціонерним товариством, згодом став ТОВ "Професійний футбольний клуб Карпати", потім – "Клубом професійного футболу Карпати".
Наш клуб існує 30 років. Поступово приходили люди, ми долучили до клубу стадіон Україна, футбольну школу Карпати. Ми самотужки розклеювали афіші матчів. Самі займалися питаннями футбольного клубу. Яка ж тоді була аура у Львові! На стадіон ходила маса глядачів, люди приходили в офіс. Мобільних телефонів ще не існувало, постійно стаціонарний телефон розривався. "Як зіграли Карпати?" – цілий день дзвонили, вночі дзвонили додому. Команда була міцною, а клуб перебував у всіх на слуху.
До сьогоднішнього дня я згадую: тоді ми працювали не за гроші, і футболісти грали не за гроші. Тоді вкладали душу, робили все для Карпат. Емоційно неможливо передати, як то було. Ми були щасливі.
"Поруч сиділи коротко стрижені хлопці із серйозних структур"
Ростислав Заремба (у 1989-му – голова Клубу любителів футболу Карпати)
Щоб правильно оцінити та відчути цей історичний момент, потрібно спочатку пережити події 1982 року, коли ліквідували Карпати і об’єднали їх із командою СКА. Це була така незрозуміла справа – СКА Карпати, і коли люди відчули, що у їхньому житті чогось бракує, це потрібно було пережити емоційно.
У період СКА Карпати вболівальники продовжували ходити на стадіон, бо просто любили футбол. Але це було щось нерідне, незрозуміле. От раніше існували дві хороші команди, у яких були свої прихильники: СКА (Львів), який мав свою історію, своїх уболівальників, і який виник раніше від Карпат, і, власне, Карпати – це були різні клуби. Одним адміністративним рішенням знищили фактично обидві команди, зробили таку темну пляму. Додам, що не хочу кидати тінь на тих людей, які тоді працювали в СКА Карпати, – вони виконували свою роботу.
Юрій Михайлович сказав, що рішення про відродження Карпат прийняли 5 січня – це не зовсім так. Рішення про відродження Карпат прийняла сама громада, і під натиском людей чиновники змушені були це зробити. 5 січня, коли ухвалили рішення про відновлення, влада просто дозволила команді брати участь у змаганнях, не надавши при цьому фінансування. Питання коштів лягало на нас: "Хочете грати – грайте, але грошей ми вам не дамо". І ось якраз тоді долучились підприємства та прості люди, які збирали кошти.
Перед початком сезону відбулася товариська зустріч із київським Динамо. Зібрався фактично увесь стадіон, Карпати грали у синьо-жовтій формі. Боротьба за відродження Карпат дуже символічно збіглася із боротьбою за Незалежність України. І хоча перший сезон Карпати провели у найнижчій лізі, люди йшли на матчі, як на свято.
У ті часи на першому місці була ідея, фактор оплати відходив на другий план. А це ще раз доводить, що футбольна команда Карпати є візитівкою для нашого міста. Ці речі не можна продати, приватизувати або поміняти.
"Комсомольская правда" у 80-х зробила всесоюзний збір керівників клубів любителів футболу. Я на той час був керівником клубу любителів футболу Карпати, не зважаючи на те, що команда називалась СКА Карпати, через що ми мали проблеми з міліцією і партією. На цьому зборі висловлювалися проблеми, з якими зіткнулися вболівальники Динамо, Спартака і так далі… Дійшла черга до Карпат, і я сказав, що, мовляв, у вас є проблеми, але я вам заздрю, адже ці проблеми набагато легше вирішити, ніж вирішити проблему нашу. У нас є команда СКА Карпати, яка серед лідерів Першої ліги, проте люди не йдуть на футбол, адже вважають цю команду нерідною. Це – штучна річ, нав’язана вболівальникам. І я пояснив всю суть. Люди це послухали, була тиша, а потім мені сказали: "Так, наші проблеми, порівняно з вашими, то дрібниці".
Пам’ятаю, як свій другий матч Карпати грали з командою Кіровець у Ленінграді. Ми тоді організували поїздку для вболівальників, поїхало не дуже багато людей. Коли ми сиділи на трибуні (нас було близько 20) і розмахували зеленими прапорами, хлопці вирішили заспівати: "Синьо-жовті наші прапори, ми непереможні, шаблі догори". Поруч сиділи коротко стрижені хлопці із серйозних структур, один із них поцікавився: "А где же ваши сине-желтые прапоры, если вы такие смелые?" Хтось із наших парирував: "Візьміть синю фарбу і жовту фарбу, то вийде зелена". Той повернувся і більше нічого не сказав. Наскільки це приємно відродити те, за що ти все життя боровся, і навіть підняти той прапор – це було героїчним вчинком.