Не плач за мною, Аргентино! Матеріал Володимира Войтюка про футбол у Срібній країні часів Хуана Перона.
У 1944 році президентом Аргентини став генерал Едельміро Фаррелл. Найвпливовішою постаттю в його уряді був міністр праці Хуан Домінго Перон, якого в 1939 році відправили в італійські Альпи, щоб він там освоїв тактику війни в гірській місцевості. На Апеннінах аргентинець отримав не лише необхідний досвід, а й підсів на соціал-демократичні ідеї.
Повернувшись додому, Перон запровадив масштабні економічні та суспільні реформи, завдяки чому став найпопулярнішим політиком країни. Інновації Хуана допомогли індустріалізації Аргентини та розвитку міст. Усі ці фактори, разом із суттєвим збільшенням числа грамотних аргентинців та зростанням достатку людей, спричинили справжній культурний бум. Це також означало появу нового, освіченого та активного політичного класу, який давно шукав свого лідера. І він нарешті з’явився в особі Перона.
Попри свої дипломи, Хуан був нащадком індіанки з племені теуелче (зараз їх нараховується близько 28 тисяч. Вони проживають, в основному, на території Срібної країни). Після закінчення військової академії батько подарував Хуану три книжки, серед яких знайшлося місце й поемі Хосе Ернандеса "Гаучо Мартін Ф’єрро". "Ніколи не забувай, що ти креол. Завжди пам’ятай свої корені", – наказував Перон-старший синові.
Військова хунта боялася шарму Перона, тому вирішила його заарештувати. Але нічого хорошого з цього не вийшло. 17 жовтня 1945 року десятки тисяч маніфестантів, descamisados, тобто "безсорочечників", вийшли на центральну площу Буенос-Айреса, вимагаючи звільнити Хуана. Так народився культ перонізму. У 1946 році, коли в країну знову повернулася демократія, Хуан впевнено виграв вибори.
Спершу справи в Перона йшли чудово. Він пропагував суспільну справедливість та економічну незалежність. Хуану вдавалося балансувати між двома ворогуючими таборами в холодній війні. Перон підняв зарплати робітникам так, що вони компенсовували чималеньку інфляцію, а ціни на предмети першої необхідності – такі, як квитки на футбольні матчі, були надзвичайно низькими. У найважливіших галузях промисловості Перон і Кo запровадили націоналізацію, відібравши залізниці в британців, верфі у французів, а телефонні мережі в американців.
Контроль міжнародної торгівлі та валютного курсу допомогли зібрати великі фінансові резерви, які можна було вливати в національну економіку. Недивно, що ВВП Аргентини в 1941-48 роках зріс на 60%, до того ж, Перон не кидав слів на вітер та виконував численні обіцянки, які дав робітникам напередодні виборів. Президент запровадив оплачувані відпустки, премії до свят та компенсаційні виплати звільненим працівникам. Реальна зарплатня між 1943 та 1951 роками зросла на вражаючі 40%. Як гриби після дощу, в Аргентині виростали школи та лікарні, виділялися великі кошти на розвиток університетів, також країна нарешті здолала туберкульоз. До пори до часу ніхто не запитував, звідки беруться ці астрономічні суми. Аргентину навіть ставили в приклад іншим країнам, вважаючи, що Перон проводить ідеальну економічну політику.
Коли Європа зализувала рани після Другої світової війни, місцева економіка розвивалася завдяки експорту. Невдовзі Перону вдалося неймовірне – закрити зовнішній борг. Президент одразу ж заявив, що країна зрештою досягнула економічної незалежності. Але це були ілюзії. Аргентинська економіка нагадувала колоса на глиняних ногах.
Місцевий футбол, який варився у власному соку, також насолоджувався ілюзією своєї першості. За два тижні перед приходом Перона до влади альбіселесте грали ключовий матч чемпіонату Південної Америки серед національних збірних (тодішня назва Копа Амеріка) проти Бразилії. Взаємини між обома командами давно бажали кращого. За два місяці до цього аргентинці та канаріньйос з’ясовували cтосунки в Копа Жуліо Рока, який відбувався у Бразилії. У першому матчі альбіселесте вирвали перемогу 4:3, а в другому бразильці не помітили аргентинців – 6:2. MVP цього поєдинку став Елено де Фрейтас (на фото).
Він вважався найбільш обдарованим гравцем свого покоління, але так і не зміг реалізувати неймовірний талант. Набагато більше, аніж футбол, його цікавили алкоголь, цигарки, азартні ігри та кокаїн. Елено ніколи не розлучався з намащеною хустинкою, яку постійно нюхав. Також бразилець прославився численними перемогами на амурних фронтах. Йому навіть приписували роман із самою Евітою Перон. Кінець життя геніального гравця був трагічним. Страждаючи від сифілісу, він помер у божевільні в 39-річному віці. У першому таймі вирішального третього матчу Адемір зламав ногу Хосе Батальєро і Бразилія впевнено перемогла 3:1. Фол виглядав цілком випадковим. Але в представників Срібної країни була інша думка з цього приводу.
Коли обидві команди знову схрестили шпаги у вищезгаданому поєдинку, аргентинські вболівальники жадали крові. Вуличні продавці роздавали фанатам недозрілі груші для метання в бразильських гостей. Аргентина, якій для захисту титулу, здобутого минулого року в Чилі, вистачало нічиєї, вже після 20-ї хвилини впевнено провадила 2:0. Через 10 повних обертів секундної стрілки капітан аргентинців Хосе Саломон спробував заблокувати постріл Жаїра. Обоє гравців вдарилися ногами. Бразилець вийшов сухим з води, а ось про Саломона цього не скажеш. Він зламав гомілку та малогомілкову кістку.
Колеги Хосе прагнули лінчувати бразильця, також їм на допомогу кинулися розлючені місцеві фани. Близько години знадобилося поліції, щоб вгамувати пристрасті. Потім суддя вкоротив на одного гравця склади команд та продовжив поєдинок. Аргентина довела матч до перемоги. Саломон так і не зміг відновитися від цієї фатальної травми й завершив професіональну кар’єру. Після фінального свистка обурений тренер альбіселесте Гільєрмо Стабіле накинувся на Жаїра: "Негіднику, ти зламав ногу найкращому нашому захисникові". Бразилець не поліз за словом до кишені: "Неправда. Найкращі аргентинські захисники – це де Зорзі та Валуссі, а не Саломон".
За довгою лірою: від Лібонатті до Каморанезі – найкращі оріунді в історії збірної Італії
Перемога над бразильцями суттєво підняла патріотичні почуття креолів, які масово прийшли на виборчі дільниці, щоб підтримати свого кандидата Перона. У 1947-му альбіселесте вкотре перемогли на Копа Амеріка. Аргентина тріумфувала в шести матчах і лише Чилі вдалося видряпати одне очко в протистоянні з чемпіонами. Деякі експерти намагалися принизити аргентинський тріумф тим, що у турнірі не брала участь Бразилія. Однак переможці не звертали на ці закиди ніякої уваги. Це був час аргентинської гордості та неймовірної віри у власні сили – і не лише у футболі. Це знайшло своє відображення в класичному фільмі про місцевий спорт номер один "Pelota de trapo".
Стрічка розповідає історію Едуардо Діаса на прізвисько Comeuñas (той, що обгризає нігті). Як справжній аргентинський пібе, він робить свої перші кроки у футболі на місцевих пустирях в рідному кварталі. Згодом Едуардо стає зіркою та кумиром вболівальників. Напередодні фінального матчу важливого міжнародного турніру з бразильцями, Діас довідується, що має великі проблеми з серцем. І якщо зіграє, то може померти на футбольному полі. Тренер переконує Едуардо не ризикувати, а вболівальники наполягають на участі лідера в грі. Гамлетівські муки головного героя припиняє погляд на аргентинський прапор.
Побачивши рідні кольори, він приймає доленосне рішення: "Є багато способів віддати життя за батьківщину, і це – один з них", – говорить Діас, одягає біло-блакитну футболку та забиває вирішальний гол. Хоча біль у грудній клітці мучить Еудардо до кінця стрічки, але футболіст не помирає. Цей фільм є своєрідною даниною пам’яті культурі пібе, але також він закликає цих шибайголів не обмежуватися лише крихітними масштабами рідного кварталу, а подумати й про всю Аргентину.
Коли б Comeuñas насправді існував, то він не міг би ризикнути життям заради Аргентини – ні на Копа Амеріка-1949, ні на чемпіонаті світу-1950. Альбіселесте не взяли участь в цих турнірах, посилаючись на бюрократичні труднощі. Насправді собака був закопаний в іншому місці. Перон хотів, щоб ніхто не почав сумніватися в першості аргентинців. А тріумфів на двох вищезгаданих турнірах йому ніхто не гарантував.
В оповіданні Хуліо Кортасара "Захоплений будинок", написаному у 1946 році, розповідається про фамільне гніздо, в якому живуть брат і сестра, і яке поступово захоплюють таємничі "інші". Власники не хочуть миритися з цією ситуацією, але також не готові дати їм гідну відсіч. Тому героям доводиться зрештою покинути свій дім. Літературознавці стверджують, що містична історія – алегорія подій, які відбувалися на батьківщині Кортасара: традиційна Аргентина поступово щезала під натиском авторитетного режиму президента Перона.
Також у "Захопленому будинку" є цікавий епізод: оповідач ходить місцевими книгарнями, шукаючи щось нове з французької літератури, проте всюди перед ним розводять руками. "Починаючи з 1939 року, нічого цінного не з’явилося в Аргентині". Цими словами також можна охарактеризувати місцевий футбол. Коли з’явився шанс поховати можливість самоізоляції аргентинського футболу, який помилково вірив в свою вищість, президент миттєво помножив його на нуль.
Спорт прославляв не лише Аргентину, а й самого Перона. Президент об’єднав Олімпійський Комітет Аргентини та Конфедерацію спорту Аргентини і взяв новостворений орган під свій особистий контроль. Це дало старт новій рекламній кампанії, яка називала президента Спортсменом №1 та головним спонсором спорту (Сталіну це б, мабуть, сподобалось). Насправді диктатор не надто цікавився спортом. Він трішки фехтував й значну частину вільного часу проводив на полюваннях, однак чудово розумів, що футбол в Аргентині – це друга релігія. Тому президент будував національну ідентичність навколо головного виду спорту.
Диктатор усвідомлював, що наслідки незапланованої поразки можуть бути фатальними для цілої країни. Побоювання Перона посилила фатальна катастрофа, яка трапилася з Бразилією на домашньому мундіалі 1950 року, коли канаріньйос несподівано для всіх поступилися в вирішальному матчі уругвайцям. Тому Хуан вирішив просувати на міжнародній арені легку атлетику, яка хоча й користувалася величезною популярністю в країні, але викликала набагато менше емоцій.
У 1948 році уряд знайшов кошти на поїздку численної аргентинської збірної на Олімпійські ігри до Лондона. Її виступ вдома оцінили як успіх. Аргентина посіла 13-е місце в медальному заліку, здобувши два золота в боксі та одне в марафоні. Усі тріумфатори отримали від Перона чергові відзнаки під час спеціальної урочистої церемонії, яка відбувалася на стадіоні Ель Монументаль. У 1949 році Буенос-Айрес лише одним голосом поступився Мельбурну в боротьбі за право стати столицею Олімпіади 1956 року. Цікаво, що свиню аргентинцям підклали чилійці. Вони віддали свій голос австралійцям, оскільки вже сотні разів гостювали в Срібній країні, а тому хотіли нових вражень.
Хоча уряд, як чорт ладану, боявся міжнародних турнірів, це не заважало йому постійно пхати свого носа у внутрішні змагання. Кандидатури президентів AFA не обходилися без схвалення Перона, а будівництво нових стадіонів Уракана (1947 рік) та Велеса (1951 рік) фінансував уряд. Натомість керівництво кожного клубу давало місце у структурі так званому padrino (хрещеному батьку), який виступав маріонеткою Перона чи його посіпак.
У 1950 році в Аргентинці організували перший турнір Евіти (дружина президента). У ньому могли брати участь всі бажаючі дитячі команди, які надіслали заявку в офіс Фонду Евіти Перон. Цей турнір мав на меті швидше благодійні цілі, аніж спортивні. Усі юні гравці забезпечувались формою, також представники фонду постійно слідкували за їхнім здоров’ям. Футболісти проходили медичне обстеження, їм робили щеплення та рентген. Фінал проходив у Буенос-Айресі. Напередодні вирішального матчу лунав гімн Аргентини, а перший символічний удар по м’ячу робила сама Евіта.
Значення цих турнірів виходило далеко за межі політики та доброчинності. Юні зірки отримували нагоду показати себе на великій сцені, а футбол ставав одним із чинників розвитку суспільства. Також у цих змаганнях було щось сакральне: святкування дитинства – це суттєвий фрагмент автопортрету аргентинського футболу. "Посилаючись на пібе, ми не концентруємось лише на його молодості, але також на свіжості, спонтанності, свободі – цінностях, які часто пов’язуються з дитинством і які згодом помирають в дорослому віці, капітулюючи перед почуттям відповідальності", – стверджував аргентинський соціолог Серхіо Левінські. Зважаючи на усе вищесказане, вибір дружини президента обличчям дитячого турніру був пострілом в десятку. "Евіта Перон – це амбітна, вперта та егоїстична дівчинка, яка ніколи так і не подорослішала. Аргентину також можна назвати недозрілою країною", – писав британський посол в Буенос-Айресі.
У 1944 році була створена профспілка аргентинських футболістів. До 1948-го її члени домагалися свого визнання з боку влади, запровадження мінімальної зарплатні та свободи підписання контрактів. І хоча спершу клубне керівництво ігнорувало профспілку, в квітні, коли вона оголосила страйк, босам довелося прийняти те, що профспілка таки існує.
Оскільки перший протест не приніс суттєвих плодів, вже в червні розпочався другий. Стадіони перестали приносити прибутки, тож уряду довелося організувати спеціальний суд, який поставив би крапку в протистоянні клубних босів та профспілки. Невдовзі матчі відновили, але лише до судового вироку. Його соломонове рішення не задовольнило профспілку, тому вже в жовтні розпочався черговий страйк. Мабуть, в інші часи гравцям довелося б вивісити білий прапор, але допомога прийшла звідти, звідки аргентинські футболісти аж ніяк не чекали – з Колумбії. Футбол у країні, яка славиться не лише своїми наркокартелями, переживав справжній бум. Місцеві клуби могли задовольнити усі – навіть найбільш неймовірні – апетити аргентинських зірок. Недарма колумбійську лігу згодом почали називати Ельдорадо. Тож невдовзі десятки аргентинських футболістів вирушили туди за довгим песо.
Єдиним клубом, який не постраждав від еміграції зірок у Колумбію, був Расінг, який тримав під своїм крилом Рамон Серехо, всемогутній міністр фінансів. Ця команда здобула три чемпіонства поспіль в період з 1949 по 1951 роки. Існують байки, що гравцям цього клубу часто нагадували: "Про закордонний паспорт можете забути. Ви не покинете Расінг". Очолював команду Гільєрмо Стабіле, який поставив їй якісний атакувальний футбол. Лідером клубу був чудовий дриблер та вбивчий снайпер Норберто Туко Мендез, який з’явився в складі Расінга у 1947 році. "Я мав у житті три кохання. Уракан був моєю дівчиною, Расінг – моєю дружиною, а Аргентина – моєю коханкою", – стверджував форвард.
Після чемпіонства 1949 року La Academia наступного сезону стала ще потужнішою. У 1950-му клуб отримав нову домівку. Відтоді Расінг почав проводити домашні матчі на стадіоні "Президент Хуан Домінго Перон", більш відомому, як "Циліндр". Також клуб підсилив форвард Маріо Боє, який повернувся з Дженоа транзитом через колумбійське Ельдорадо. 10 поразок не завадили Академії здобути чергове чемпіонство. Расінг привіз 8 очок Боці. Особливо вражаюче виглядала атака Академії. Расінг забив 86 голів, на 9 більше, аніж Сан-Лоренсо. Боротьба за третє чемпіонство поспіль виявилась наднапруженою. Расінг та Банфілд закінчили сезон, набравши однакову суму очок. Перший матч плей-офф не виявив сильнішого, а ось в другому гол Боє став по-справжньому золотим.
Згодом цей матч обріс великою кількістю чуток і легенд, про які можна довідатись з ґрунтовної книги Джонатана Уілсона "Янголи з брудними обличчями". Розповідали, що Евіта вболівала за Банфілд і жадала його перемоги. Натомість Перон начебто завзято підтримував Расінг, хоча насправді президент не надто цікавився футболом. Існує легенда, що для того, аби позбавити Банфілд титулу, навіть змінили правила. Це черговий міф, оскільки в регламенті було чорним по білому написано: якщо лідери матимуть на своєму рахунку однакову кількість пунктів, вони повинні зіграти між собою додатковий матч. До речі, така ситуація вже траплялася в аргентинському футболі, коли у 1932 році Рівер Плейт та Індепендьєнте прийшли на фініш "ніс у ніс".
Також ходили чутки, що міністр Серехо намагався підкупити суперників Расінга, пропонуючи їм автомобілі. Через 15 років після вирішального матчу захисник Банфілда розповідав в інтерв’ю El Grafico: "Уявіть собі, якою високою тоді була ставка. На жаль, наші надії поховали, як і сподівання тих, хто підтримував Банфілд. Я не є прихильником всіляких теорій змов, проте можу з впевненістю заявити, що за кулісами цього матчу коїлися дивні речі. Ми ж тішили себе тим, що стали моральними переможцями". У 2011 році вставив своїх 5 копійок у цю темну історію форвард Банфілда Мігель Конверті: "Евіта мала до нас велику симпатію. Також всі нейтральні вболівальники хотіли, щоб Давид переміг Голіафа, який тріумфував у двох попередніх сезонах. На жаль, Перон підтримував Расінг…"
У 1953 році в Аргентину приїхала збірна Англії. Родоначальникам влаштували королівський прийом. Зокрема їм організували екскурсію на гоночну трасу Сан-Ісідро; гості поклали вінки на могилу Евіти, також їх запросили у президентський палац. Планувалося зіграти два поєдинки: перший між збірними Буенос-Айреса та англійської FA, а другий вже мав стати повноцінним товариським матчем між альбіселесте та "Трьома левами". Недивно, що на прохідну гру родоначальники виставили напіврезервний склад, тож перемогу аргентинців з рахунком 3:1 важко назвати сенсацією. А ось Перон вважав інакше. Він оголосив дату грандіозного тріумфу 14 травня Днем Футболіста.
Згодом президент додав: "Цього дня народився аргентинський футбол". До офіційного матчу англійці поставилися набагато серйозніше, зробивши аж 7 змін в стартовому складі. На жаль, гра через жахливу бурю протривала лише 22 хвилини. Суддя Артур Елліс, який рятувався від негоди в роздягальні, через 10 хвилин покинув сховок та вирішив, що немає можливості поновити матч. Вболівальникам вкрай не сподобалось такі дії арбітра. Вони закидали людей у чорному та гравців апельсинами. Аргентинська преса продовжувала вихвалятися тріумфом у першому матчі, хоча ФІФА також стала на бік родоначальників і не визнала його офіційним.
"Ми перемогли в поєдинку, продемонструвавши високу якість нашої гри. Креольський стиль завжди зможе впоратись з англійським. Ми знаємо, як чинити гідний опір хитромудрим тактикам, якими озброюються європейські збірні, найкраще для нашого характеру – йти своєю власною дорогою. Ми не потребуємо жодних закордонних віянь: аргентинський вболівальник вимагає віртуозності, краси та чарівності", – писала газета Clarin.
У 1954-му Перон знову заблокував поїздку збірної Аргентини на чемпіонат світу. Однак посіпаки президента продовжували співати дифірамби на його честь. "Він добре знає, як дати аргентинському футболу життєву силу та зміст. І поза всяким сумнівом Хуан Перон – це спортсмен №1 у світі", – стверджував Альберто Армандо, президент Бока Хуніорс.
Початок 1950-х був найкращим періодом не лише для аргентинського футболу, а й для президента. Але, як це часто буває, після швидкого підйому наступає стрімке падіння. Всім стало очевидно, що аргентинську економіку аж ніяк не можна назвати прикладом для наслідування. А Перон замість того, щоб перейматися численними господарськими та суспільними недугами, прекрасно проводив час в обіймах 14-річної коханки Неллі Рівас (на фото). Прихильники Хуана стверджували, що між ними існували лише платонічні стосунки. Однак їм, природно, ніхто не вірив.
20 вересня 1955 року військові поставили перед Пероном ультиматум: або ти йдеш у відставку, або ми тебе скинемо. Президенту довелося накивати п’ятами в Парагвай. Тепер на аргентинський футбол, який в епоху перонізму звик до суттєвих фінансових вливань від політиків, хрещених батьків та боязкого ставлення до міжнародних турнірів, чекали кардинальні зміни.
Володимир Войтюк, спеціально для Футбол 24