Відверте і колоритне інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Голяченком. Частина друга.
"Ахметов сказав: "Я бачу і ви смієтеся"
– Давайте повернемося у 1998-й. Саме у цьому році ви придумали свою епохальну фразу.
– Взяв та й вигадав. Я працював на радіо. На той момент перечитав багато літератури, на кшталт, Кастанеди. Шукав сенс життя. Людині ще нема 30, вона шукає себе у всьому. "Завжди влучайте у дев'ятку та ніколи не потрапляйте в офсайд" – це ж не просто футбольний вислів.
Частина перша: "Злітали вдруге, почули вибух, почали молитися. Пам'ятаю Сабо білого, як його сорочка": одкровення зірки Нашого футболу
– Зміст набагато глибший?
– Це метафора. Завжди досягайте мети, але ніколи не будьте в положенні поза грою. Тому що життя – це гра. Якою б вона не була. Колись вдала, колись невдала. Успішна, неуспішна… Але це гра. Ти в грі. І поки ти в грі, у тебе є шанс і надія. Якщо ти поза грою, у тебе нічого нема. До речі, згодом мені Ігор Циганик ручку на згадку привіз – чи то зі Львова, чи з Луцька. Там було моє гасло. Бережу її дотепер.
– Сергій Бондаренко розповідав: "Скільки ми не боролися, скільки не просили: "Сергію, треба бути більш різноманітним". Він щось там змінював, однак все одно закінчував своєю "дев’яткою і офсайдом".
– Що мені зроблять? Я ж виходжу у прямому ефірі. Так, казали. Я відповідав, що не хочу. Все. Я тричі йшов з цього каналу. Кожного разу з різних причин. Курйозів було дуже багато.
– Який першим пригадується?
– Попереджав, що деяких людей не можна зводити в ефірі. Прийшли керівники профспілок Ігор Гатауллін та Олег Печерний. Публічно почали сперечатися. Один штани взявся знімати. І це на всю країну. Довелося розрулювати. Бувало, що сюжету ще фізично нема, а час треба тягнути. Переганяли відео лише з обласних центрів. Тому кореспондент з Кривого Рога після гри о 21:00 на машині мчав у Дніпропетровськ 140 кілометрів. І мав встигнути до того моменту, коли я у програмі говоритиму про Кривбас. А це не аналогове телебачення: касети, лінійний монтаж… За цей час київські журналісти начитували текст і бігли в апаратну. Небезпека в чому?
– В чому?
– Якщо оператор не зняв червону картку або, ще страшніше, гол. Це ж не трансляційна камера. А хлопці то начитали – могли виникнути неспівпадіння. Якось викручувалися. Режисер Влад Яблонський кричить у вухо: "Тягни час". Як його тягнути? Добре, коли є гості. Якщо ж їх нема? Про що мені розповідати? "Пили, їли, молоду бачили". Кожна секунда у прямому ефірі тягнеться вічністю. Режисер кричав: "Вже біжать по коридору. Протримайся секунд 40".
– Вас часто звинувачували у симпатіях до київського Динамо.
– А хіба це не зрозуміло? Я ж киянин.
– Проте негативу чи упередженості до Шахтаря у вас не було.
– На той момент – ні. Тоді Шахтар був іншим. Хороший конкурент, але не більше. Якось приїхав у Кіршу на зйомки інтерв'ю з Рінатом Ахметовим. Провели разом увесь день. Багато всього розповів, та мені найбільше запам’яталася обіцянка: "Мені не вірили, що Шахтар стане чемпіоном. Ми виграли. Тепер не вірять, що ми виграємо єврокубок". Я не витримав і посміхнувся. "Я бачу і ви смієтеся. Нічого, ми йтимемо до цієї мети", – сказав Рінат Леонідович. Виграш Кубка УЄФА гідний лише поваги. Зокрема, і до Ахметова, який дотримав слова. Я взагалі двічі у футбольному житті дивувався. Той тріумф "гірників" – якраз один із тих випадків.
– А вдруге коли?
– Коли Сьомін у Динамо зробив з Ель-Каддурі опорника. До цього мені здавалося, що марокканець з іншого виду спорту. У такі моменти приємно дивуєшся. Це класно.
"В огляд матчу пропонували не вставляти момент із футболкою Шевченка"
– Футбол дарує багато незабутніх емоцій та прекрасних знайомств. Про кого у вас особливі спогади?
– Приємних співрозмовників можна перераховувати до ранку. Я бачив у футболі безліч прекрасних та розумних людей. З іноземців першими на згадку спадають сер Боббі Робсон, Арсен Венгер. Зі знаком мінус – Жозе Моурінью.
– Що не так із Моурінью?
– Його зарозумілість. Робсон – зовсім інший. Динамо виграло у його Ньюкасла 2:0, хоча англійці виглядали краще. Шацьких забив божевільний гол. Пробив по м'ячу, який котився з-за спини. І влучив у "дев'ятку". А я з оператором стояв на відстані кількох метрів від цієї "дев'ятки". Згодом другий гол забив Хацкевич. Після гри я намагався затролити сера Боббі. Мовляв, ви так гарно грали – що ж таке? Він мені сказав фразу, яка мені страшенно сподобалася: "Голи змінюють лице гри". Клас, запишу!
– Усі захоплювалися величчю Валерія Лобановського. Які у вас спогади?
– Спілкувався з ним 3-4 рази. Переважно у Борисполі перед польотом. Не всі журналісти насмілювалися підійти. Я, молодий та нахабний, не втрачав нагоди. Валерій Васильович дійсно глиба. Людина, яка чітко розуміє, що вона хоче. Знає, як цього досягти. У голові вже вибудована модель. А потім під цю модель набирає футболістів і робить гру. Я приїздив на його тренування – таких тактичних моделювань не бачив більше ні в кого. Зрештою, Клоппів та Гвардіол тоді ще не було, а за Ліппі чи Саккі я спостерігати не міг.
– Ви згадували про три прощання з Першим національним каналом. Що за причини?
– 2004 рік, Македонія – Україна. Всі пам'ятають розбите обличчя Шевченка, закривавлену футболку і його реакцію. Наш форвард просто пішов з поля, його ніхто не міняв. "Наш футбол" виходив через два дні. За день до програми колектив зібрався, а мені не перестають телефонувати. Аргументація: "Ну ти ж розумієш. Нічого не було". Це ж блюзнірство. Як нічого не було?
– Певні люди просто не хотіли згадки про цей епізод в ефірі?
– Пропонували компроміс – в огляд матчу не вставляти момент з футболкою Шевченка. Мені настільки набридли цими дзвінками… Я був злий, я був молодий. І в ефірі прозвучало приблизно так, за цитату не ручаюся: "І добре, що знаючі люди нарешті пояснили, що Шевченко зірвав і викинув футболку не тому, що зневажає Україну. А тому, що не хотів заляпати кров'ю священний тризуб. І ми з вами досі дивуємося, чому ми на 78-му місці у світовому рейтингу нижче Ямайки, Бахрейну і навіть Гондурасу".
– Реакція керівництва?
– Приїхав на роботу, підійшов до секретарки: "Сонечко, маю їхати у Донецьк, там Шахтар грає. Треба оформити відрядження". Вона відповідає: "Ви не їдете нікуди". Я здивувався – відколи це секретарка таке вирішує. Надійшов Сергій Бондаренко: "Старий, пішли у мій кабінет. Твого вже нема. Свій я теж о 13:00 звільняю". Потім нас запросили до керівництва каналу.
– Говорили про вчорашній випуск?
– Зайшли здалеку. Потім почув запитання: "Може, ти хочеш, щоб програма була краща? Не треба кращої. Треба, як треба". Повідомили, що мене знімають з ефіру, але не звільняють з роботи. Я розсердився і пішов. На відміну від сьогодення, я завжди мав, куди піти. Два роки пропрацював головою департаменту спорту на НТН, запускав цей канал. Завжди міг повернутися на своє "Мюзік Радіо"…
"У мене є дві пристрасті: футбол і театр. Вже ніколи їх не розлюблю"
– У 2010-му після президентських виборів ви пішли з каналу безповоротно. Це прощання можна пов'язувати безпосередньо з керівниками НТКУ Бенкендорфом та Арфушем?
– Арфуш взагалі не мав до цього стосунку. Тиск був серйозним, тривав кілька місяців. На канал зайшли нові люди. Чи тиснули на Бенкендорфа, я не знаю. До моменту, поки я вирішив з ним судитися, взагалі не був знайомий особисто. Я свою роботу робив, він – свою. Завели людей, вони очолили певні напрямки. Один з них працює зараз, публічна людина. Донедавна сидів у студії мого колеги Саші.
– Денисова?
– Так. У нас із Сашком завжди були чудові стосунки. Денисов – прекрасний хлопець. Існувало ж дві програми. У Саші і у мене, все. Так от цей новий працівник наполегливо кликав до себе. Я зайшов. Він мені пояснив: "Керівництво у мене вимагає, один з віце-прем’єрів… Ну ти подумай. Даю тобі 10 днів". Я сказав, що готовий відповісти за 10 секунд. Відповісти відмовою. Через певний час мене викликає до себе міністр спорту: "Сергію, ви ж розумієте…"
– Масштабно.
– Я здивувався – цілий міністр викликає до себе якогось простого журналіста. Через пресу поливали. Дивно, коли керівник телеканалу бігав від мене замість того, щоб відверто поспілкуватися. Запросили мене на профком. Єгор Бенкендорф фіналізував – професійна непридатність. Я мав лише одне запитання: "У мене?" А хто такий Бенкендорф? Мене люди у країні знають. Його батька режисера – також. А син його, хто це? Він мені формулює профнепридатність? Половина профкому стала на мій бік.
– Однак ви таки пішли.
– 25 квітня 2010-го вийшла остання програма. Згодом нас відправили у творчу відпустку у зв'язку з переформатуванням каналу. У вересні знову приїхали на канал. Нас поставили перед фактом – скорочення штату. Нашого підрозділу більше не існує. Мовляв, можете залишатися на каналі. Домовляйтеся собі. Я зібрав усіх: хлопців і нашу квіточку Катю Полякову. "Люди добрі, моє життя – це моє життя. Ваше життя – це ваше життя. Хто хоче, залишайтеся. Ви нічого нікому не винні. Кожному треба сім'ю годувати". Але пішли всі. Дехто через рік-два повернувся. Утім ситуація трохи змінилася.
– Прощальний ефір ви завершили не лише "офсайдом і дев'яткою": "Прощаючись, я хочу вам побажати завжди залишатись мислячими індивідами і ніколи не ставати аудиторією".
– Розмір діагоналі екрану обернено пропорційний коефіцієнту інтелекту. Щось я міг сказати, щось – ні. Довелося використовувати метафори.
– Це ваш останній на сьогодні футбольний досвід?
– Так. Ще Євро-2012 частково висвітлював на УНІАН. Однак на той час я вже працював на СТБ сценаристом реаліті-шоу "Зважені та щасливі".
– Усі ці обставини не примусили вас розчаруватися у вільній журналістиці?
– У мене є дві пристрасті: футбол і театр. Вже ніколи їх не розлюблю. Просто вже не встигну, як казав Жванецький. Згідний з журналістом із-за поребрика Познером. Не з його позицією, а з висловом: "Журналістики ні тут, ні там давно немає. Є окремі журналісти". Все-таки доктор Геббельс ввів дуже багато ноу-хау у журналістику. Нинішні акули пера користуються 60% його прийомів. Зараз факт не можна викрутити. Але подати можна по-різному. Журналістика – це ремесло приготування інформації. Якось сіли з сином перед телевізором – він готувався до вступу на факультет журналістики. І просто подивилися вечірній випуск новин на 8-9 каналах. Ідентичні події подали так, що син сказав: "Це якісь різні події". Впливає інтонаційна подача, музичний ряд, синхрони.
– Не намагалися сина відмовити йти вашою дорогою?
– У мене два сини – я дуже хотів, щоб Олександр та Назар стали футболістами. А вони пішли у тхеквондо. Для чого нав'язувати? Якщо вони ніколи не обирали футбольний м'яч. Старший син прийшов і сказав, що хоче бути журналістом. Я перепитав чи це не через мене. Він заперечив. Тоді ми сіли і почали готуватися. Сашко вступив, закінчив. Починав на радіо, як і я. Зараз працює на ресурсі "Наш Київ". Я за нього радий. Молодший Назар ще вчиться – на перекладача іспанської та англійської мов.
"Налили Маркевичу коньяку, після чого навіть грим не допомагав"
– Ви критично ставилися до своєї роботи в ефірі?
– Завжди. Не знаю, скільки було ефірів у мене – щонайменше 300. Я приходив додому і наступного дня вмикав свіжий випуск. У мене записувалася кожна програма. Я аналізував себе і на радіо, і коли в газети дописував. Нормальна людина вчиться до останнього подиху – ніколи не пізно. Є речі, за які мені не соромно. Проте немає такого матеріалу, який би мене повністю задовольнив.
– Робота з гостями у студії – ще той екстрім. Були особливі співрозмовники?
– Якось прийшов один відомий футболіст – затиснутий страшенно. Зайве слово боїться сказати. Я його і так, і так. Вже й про жінку, про дітей – ніяк… Вийшли після ефіру, пішли у кафе безпосередньо у приміщенні каналу. Взяли коньяк, випили. І тут понесло хлопця! Розповідав навіть про те, що у роздягальні коїлося. Справжня жива людина. Наступного дня зібралися на "летучку". Я запропонував хлопцям – давайте наливати гостям не після програми, а до.
– Експеримент вдався?
– У наступній програмі, заключній у році, до нас прийшов Маркевич, якого я дуже поважаю. У Мирона Богдановича специфічна шкіра на обличчі – капіляри роблять обличчя червоненьким. Плюс щойно з вулиці, вплив грудневих морозів. Налили коньяку, після якого навіть грим не допомагав – Маркевич просто світився. Ставлю перше питання про Динамо – вони якраз у Лізі чемпіонів грали. "Та так не можна…", – і він почав добряче так по команді проходитися.
– Сказав усе, що думав?
– Для таких речей умовно є Леоненко. Є люди, а є такі, як Леоненки. Мирон Богданович – це освічена та інтелігентна людина, а не хамовитий люмпен. Йому не личить таке говорити. Насправді зараз я не можу дивитися на деяких персонажів по телевізору. Самі дурні і з людей таких роблять. Я одразу перемикаю канали. Як це взагалі можливо споживати? Словом, наступного дня вирішили більше не наливати.
– Завдяки футбольній журналістиці ви відвідали десятки країн. Що запам’яталося найбільше?
– Москва, 1999 рік. Прилетіли у Домодєдово, здається. Прес-аташе збірної Валерій Никоненко роздає нам російські газети. А там: "Бей хохлов, спасай Россию", "Сегодня посмотрим, как трясутся прожилки у украинского сала" і решта в такому ж дусі. Спочатку я мав відпрацювати на стадіоні "Динамо" на матчі "молодіжок".
– Заходи безпеки на високому рівні?
– Міліціонери, які нас супроводжували, казали: "Місяць тому до нас приїжджали Rolling Stones. Ми навіть їх так не охороняли". Я у піджаку зі значком ФФУ, з тризубом. Розпочинаю репортаж з-під автобуса. Українською, звичайно. "Что-то выдавало в Штирлице советского разведчика, то ли рация за спиной, то ли волочащийся сзади парашют".
– Звучить багатообіцяюче.
– Я так захопився, що незчувся, як опинився в самому епіцентрі натовпу. Довкола зібралося чимало молодиків. У когось в руках арматура, ще хтось з ланцюгом. Раптом полетіла цегла в наш автобус. У двох гравців нашої збірної обличчя порізані від уламків скла. Починається катавасія, а я продовжую вести репортаж українською. Попередив у ефірі – якщо репортаж перерветься, то прошу вибачення. Тут ніби з-під землі виростає ОМОН. Починають гамселити натовп. Один з молодиків вистрибує на пагорб з каналізаційним люком і кричить: "Мусора поганые, вы кого тут мочите? Хохлов мочить надо". Приблизно на останніх словах його прибрали – прикладом чітко в обличчя. Бух! Дотепер не розумію, як я залишився неушкодженим. Навіть муха не сіла.
– Ввечері на вас чекав десерт на "Лужниках".
– Запам’яталося, як на прес-конференції Йожеф Сабо з порога заявив: "А я вам кажу – Шевченко з цього місця 30 разів вчора забив на тренуванні".
– Віктор Гусєв, російський коментатор, застогнав у прямому ефірі після нашого гола. Якими емоціями ви зустріли м’яч Шевченка – Філімонова?
– Я сидів трохи правіше від центру, тому момент удару бачив не ідеально – Шевченко забивав у ліві ворота. Я не зрозумів, як це сталося. Побачив тільки навіс у штрафний майданчик, а далі м’яч у воротах. Думав, що хтось з наших головою замкнув. До реальності мене повернув голос диктора: "Гол забил Андрей Шевченко".
– Дали волю емоціям?
– На фоні гробової тиші на "Лужниках" було добре чути одного дурня. Я волав на усю Москву. Як недорізаний. Потім озирнувся навкруги – і жодного звуку на мою адресу. Ніхто! Нічого не сказав! Я голос зірвав, це не передати словами.
"На вулиці чую від сусідів: "Що ви в ефірі за чорнуху показуєте?"
– Зараз вас можна побачити на телебаченні в українських серіалах. Наскільки ви реалізовуєтеся у цій діяльності і який він, український кінематограф?
– Українського кінематографу майже нема. Поки що. За останній рік скільки українських фільмів ви бачили?
– Кілька якісних було: "Черкаси", "Кіборги", "Мої думки тихі". Як на мене, чудові фільми.
– У нас за рік 3-4 фільми виходить. Маю на увазі не серіали, а повнометражні стрічки. Серіали замовляють канали. Раніше закупляли іноземні і їх озвучували. Крутили півроку, витративши приблизно 10 тисяч доларів. А скільки коштує один матч? В рази більше. Пригнати ПТСку, замовити режисерську групу, 24 камери з операторами… А на виході що? Який рейтинг? Будь-який серіал покриває навіть фінал чемпіонату світу, як бик вівцю. Виходжу на вулицю і чую від сусідів: "Що ви в ефірі за чорнуху показуєте?" Відповідь проста – люди самі ж це замовляють. Це їхній вибір. Рейтинги не брешуть, усе відстежується. Треба ж продати ефірний час рекламодавцю.
– Десятиліття тому новини спорту на каналах спонсорували майже виключно алкогольні бренди.
– У мене з цим пов’язана історія. Одна алкогольна компанія випустила для цього безалкогольне пійло червоного кольору. Щось на кшталт "Юпі". Ми з Бондаренком поїхали до Львова записувати інтерв’ю з Димінським. Зустрічалися у центрі, в приміщенні "Радіо Люкс". Знайшли якогось крутого гримера нетрадиційної орієнтації. Як на зло, він наступив на ногу Петру Петровичу. На його дороге взуття. Якось вдалося це все розрулити. Після 40 хвилин роботи гример пішов, а Димінський підійшов до дзеркала.
– Петру Петровичу не сподобалася робота?
– Сказав охоронцю одне слово: "Гребінь". Причесав себе сам і задоволено поглянув у дзеркало. У той час ми на столі розклали, власне, цю спонсорську водичку червоного кольору. Петро Петрович нічого не каже і бере одну з пляшок. Невловимим для ока рухом відкриває її і п’є. Поки я відійшов до Бондаренка, Димінський вже і другу пляшку прибирає. А їх у магазині не купиш – вони взагалі не продаються. Випустили лише кілька презентаційних. Довелося наливати просту воду і зафарбовувати чимось червоним.
– З чим на даний момент пов’язана ваша діяльність?
– Ні з чим і ніде. Веду скромний блог на YouTube, щоб скіли зовсім не втратити. На радіо рекламні ролики начитую, в якомусь серіалі підзнімуся. Цьогоріч у чотирьох попрацював. Утім наразі і цього не можу – полетіли зуби. Старію – СКС (старошть, к*рва, старошть), знаєте… До квітня минулого року мав авторську програму на радіо – був дідом Свиридом з гострою політичною сатирою.
– Вік – головна перешкода у нинішніх кінореаліях?
– Саме в кінореаліях – ні. Скоріше, у журналістиці та суміжних професіях. Куди б не подавав резюме – всюди дивляться з осторогою на вік. На співбесідах замість розмови по суті тільки й дають психологічні тести. Які кольори оберете? Яке яблуко? А от що ви можете у професії – це нікого не цікавить. Починаєш з ними спілкуватися професійною мовою – а вони взагалі не розуміють. Хочеться запитати: "Ви там зовсім… молоденькі?" Коли чують, що мені 51, то перепитують: "О, а ви ще живете?" Де у нас футбол? Де у нас можливості? Я ж не можу себе нав’язати. Один раз можу спитати. Якщо отримую відмову – навіщо набридати людям і самому перетворюватись на випрошувача? Тому намагаюсь заробити там, де виходить і де щось вмію. Як каже Мирон Богданович: "Та то таке"...