Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Анатолієм Мущинкою – екс-хавбеком Карпат, Металурга З, німецьких Хомбурга і Саарбрюкена, автором першого голу в історії чемпіонату України.
Перша розмова з автором прем’єрного голу в історії чемпіонатів України запам’яталася назавжди. Анатолій Мущинка, крім розповідей про минуле, тоді порівняв менталітет українців та німців. Мовляв, для України запізнення на зустріч – звична справа, зате в Німеччині пунктуальність є ключовою річчю у відносинах.
З міксом думок в голові про запізнення, львівський транспортний колапс і "треба було швидше виходити" наближаюся до площі Ринок, де домовилися про зустріч з екс-гравцем "Карпат", "Динамо" та запорізького "Металурга". Наближаюся до кам’яних левів, які стоять на сторожі Ратуші, на годиннику рівно 11:00, а отже все гаразд, вклався.
Разом з паном Анатолієм та його дружиною Наталією йдемо вузькими центральними вуличками Львова, пробираючись крізь натовп туристів. Можливо, багато років тому десь тут минали перші побачення талановитої гімнастки та перспективного футболіста, який згодом назавжди запише своє ім’я в історію.
"Тішить, що Львів змінюється на краще"
"До Львова приїжджаємо практично кожного місяця, – розповідає Анатолій Мущинка. – У нас тут живуть родичі, тому із Закарпаття, де ми мешкаємо, періодично навідуємося. Дуже часто не гостюємо, щоб не набридати – теща хоче бачити зятя, але ж не кожного дня (сміється)".
"Я народилася в Донецьку, – додає дружина пана Анатолія. – Однак ми переїхали звідти, коли мені виповнилося півтора рочки".
– Львів – це місто вашої молодості.
– Ми зустрілися тут в спортінтернаті. Наталя вже навчалася у Львові, а я тільки вступив. Коли приїхав, то зустрівся з тренером Федором Бушанським, він мені щось жорстко сказав і я зі словами "Не буду більше тут" чкурнув у Мукачево. Потім мене переконали повернутися і вже тоді зустрів Наталю. Одного разу побачив і зрозумів, що це на все життя.
– Ви переїхали у Німеччину влітку 1993-го. За цей час Львів сильно змінився?
– Я періодично навідувався сюди, але в місті майже не гуляв. Приїхав до родичів, погостював і все. Коли одного разу вирішили пройтися по Львову, то не повірили своїм очам. Так, центральна частина сильно змінилася, але околиці! Дуже багато нових будівель. Взяти до прикладу район Княгині Ольги, де знаходився спортінтернат. Це зараз там житлові комплекси і трамвай їздить. А тоді функціонувала лише військова частина.
– Колись ми жили на проспекті Червоної Калини, – додає пані Наталя. – Зараз заїжджаєш на Сихів і розумієш, що це Європа. Особливо подобаються новенькі трамвайчики. Тішить, що місто змінюється на краще.
– З яким європейським містом бачите схожість?
– Можливо, є певні спільні риси з Мюнхеном. Ми жили у Саарбрюккені – це модернове, сучасне місто, зовсім не схоже на Львів. Коли сюди приїхав хлопець нашої доньки, то він сказав, що Львів схожий на Рим. Можу також відзначити, що центральна частина Мукачево змінилася на краще. Чого не скажеш про околиці. Не тішать і дороги – якщо у Львові помітний прогрес, то на Закарпатті ремонтували лише трасу Київ-Чоп.
– Взимку 2016-го ви зіткнулися з бюрократією, коли виготовляли необхідні документи для проживання в Україні. Всі труднощі вже позаду?
– Мені довелося вивчити Закон України "Про імміграцію", неодноразово звертатися до доньки в Німеччину за різноманітними довідками. Однак в один момент все вирішилося. Якщо чесно, то справжня причина позитивних змін мені невідома. Цього року прийшов у міграційну службу і відчув себе, ніби в Німеччині. Витратив 15-20 хвилин, офіційно вніс кошти і продовжив термін перебування в Україні. Більше жодної мороки і проблем, не те, що колись.
– Раніше ви казали, що відчуваєте серйозну різницю в менталітеті двох рідних вам країн.
– Менталітет українців і німців кардинально відрізняється – як чорне і біле. Це я відчув на власному досвіді. Коли приїжджаєш на тиждень, то не зауважуєш цього. Ставлення до роботи, один до одного – все це неправильно.
– Що саме дивує вас у людських відносинах?
– Візьмемо до прикладу життя в Мукачево. Люди ставляться один до одного без належної поваги. Вони злі. Можливо, це залежить від фінансового становища і добробуту, населенню тяжко. Проте, чому це заважає нам бути ввічливими, ставитися з повагою до інших? Заходять мої діти в магазин, а їх зі злістю питають: "Вам шо?" Після Німеччини, де тільки й чуєш "будь ласка", "як я можу вам допомогти?", це контрастує. В жодному разі не можу сказати, що тут погано. Просто потрібно разом все це змінювати.
– Як на мене, то родинні відносини в українців тепліші, ніж в Німеччині, – ділиться думками Наталя Мущинка. – Зате ставлення до незнайомців на вулиці менш доброзичливе і привітне.
– Коли ви залишали Україну, то все одно сподівалися, що одного дня повернетеся на Батьківщину?
– Я знав, що повернуся. Тут у мене будинок, тут живуть мої родичі. Просто настав час сказати собі: "Треба повертатися". Дружина, звичайно, не була в захваті. В Німеччині їй довелося звільнитися з роботи, змінити життя. Чи розчарувався я? Я цього хотів. Знав, що будуть проблеми і готувався до них. Сподіваюся, Україна змінюватиметься на краще і людям не доведеться шукати щастя за кордоном.
– Ваші доньки періодично приїжджають в Україну?
– Молодшій Еліні тут дуже подобається, чого не скажеш про Крістіну. Коли старша донька приїжджала сюди чи не востаннє, то вона помітила на вулиці в Мукачево собаку. Можна сказати, що Лука (з наголосом на перший склад) виграв мільйон в лотереї (сміється). Ми виготовили всі необхідні документи у Львові і перевезли його в Німеччину. Зараз у песика проблеми з суглобами, зробили йому операцію. Але загалом у Луки райське життя.
– Незважаючи на те, що діти все своє життя провели в Німеччині, вдома ви розмовляли з ними українською.
– Так, ми прийняли таке рішення. Як не дивно, але це їм допомагає. Наприклад, Еліна, яка працює в поліції, мала досвід спілкування з вихідцями з країн колишнього СРСР. Тому ці всі "давай вирішимо питання" від осіб, які керували транспортним засобом у нетверезому стані, для неї не стають несподіванкою.
"Якби залишився в "Динамо", то міг просуватися далі"
– Ви належите до тієї категорії футболістів, які після завершення кар’єри практично не цікавляться футболом. Відвідини матчів провідної команди Закарпаття "Минаю" чи львівських "Карпат" вам не до душі?
– В основному, слідкую за Бундеслігою. Українським футболом цікавлюся мало. По телевізору дивлюся лише "Карпати". Звичайно, хотів би спланувати свій час так, щоб приїхати і повболівати за свою команду з трибун "України".
– Закарпаття подарувало українському футболу безліч зірок. Яким був ваш шлях?
– Я розпочинав у селі Чабин, де футбольне поле знаходилося практично в горах. Там існувала традиція – кожної неділі відбувався футбольний матч між селами. Мій батько грав за сільську команду, а я переважно спостерігав за цим з трибун. У 5-му класі однокласник запропонував: "Запишемося в ДЮСШ?" А я ж на той момент взагалі не пов’язував своє майбутнє з футболом. Відбір пройшов без проблем і потрапив до Степана Варги та Імре Лендєла.
– Степан Варга у 60-х грав за дубль київського "Динамо", львівський СКА, московський ЦСКА та "Чорноморець". Навіть у свої 76 залишається дуже енергійним і рухливим.
– У мене була схожа манера гри із Степаном Адальбертовичем: він також не високий, технічний і шустрий. Тренер повірив у мене, я провів невеликий час у ДЮСШ і мене помітили селекціонери зі Львова. Якби не Варга і Лендєл, то не факт, що світ побачив би футболіста Мущинку.
– Вас дуже рано запросили у юнацьку збірну СРСР. Коли це сталося?
– Мені було 14, здається. Не обійшлося без фарту, адже Ярослав Луцишин, тренер львівського спортінтернату, паралельно входив у тренерський штаб юнацької збірної СРСР.
– Юрій Мокрицький, який навчався з вами і теж викликався Луцишиним у збірну, розповідав, що незважаючи на хороші відносини, львів’яни жодних поблажок у збірній не мали.
– Це правда. Просто Ярослав Григорович був для нас тією людиною, яка могла порадити і підказати. А взагалі на зборах у збірній я провів більше часу, ніж у школі.
– Після юнацького чемпіонату світу 1987 року в Канаді гравці збірної СРСР отримали чудовий прийом від української діаспори. Кажуть, після фіналу ви прекрасно провели час.
– Не знаю, чи то був фінал, але після одного з матчів всі раптово зникли. Зараз вже не згадаю, чому я не поїхав на бенкет, але знаю точно, що залишився сам у готелі. Можливо, спав, не знаю (посміхається).
Олександр Єней: Спартак – як Барселона. Але Динамо все одно швидше і сильніше
– Той же Юрій Мокрицький зізнався, що у поєдинках за збірну його помітили селекціонери "Спартака". Однак варіант з переїздом у Москву він навіть не розглядав – мовляв, як це львів’янин гратиме у "Спартаку". У вас були пропозиції від інших клубів?
– Тоді існувало неписане правило. Практично всі українські збірники отримували запрошення в київське "Динамо". Перед гравцем поставав вибір – перехід у СКА чи ЦСКА або ж проходження армії в "Динамо". Так Мороз, Беженар, Нікіфоров, Русин та багато інших опинилися в Києві.
– Ви розуміли, що шансів у "Динамо" буде мало?
– Я був молодим і перспективним, потребував часу. Якби я залишився в столиці ще на рік-два, то міг би просуватися далі. Проте я захотів виступати в "Карпатах". Хоча в "Динамо" ми постійно були поруч з елітою. Гравці основи залучалися до матчів дубля. Коли граєш з такими людьми, то вчишся і покращуєш майстерність.
"Порада Броварського була безцінною"
– В першому сезоні ви стали найкращим бомбардиром "Карпат" і у львівській команді ви мали серйозний авторитет. Американець українського походження Богдан Недільський під час нашої першої розмови, що передувала інтерв’ю, випалив: "В "Карпатах" я грав з трьома винятковими гравцями: Рафальчуком, Шараном і Мущинкою" і відправив мені вирізку з газети з вашим зображенням.
– Погоджуся з Богданом – мені дуже подобалася гра "Рафи". Він чудово вмів прикривати м’яч, хоч не був дуже високого зросту. Це мистецтво – у нього практично не можна було м’яч відібрати, тому я у Віктора вчився цьому. Мені потім навіть в Німеччині компліменти робили: "Ти – гора. Ніби і невисокого зросту, але м’яч не забереш". Шаран? Володя був більш технічним.
– Очолював "зелено-білу" команду Володимир Булгаков, автор переможного голу у фіналі 1969-го. При ньому СКА "Карпати" свого часу почали навіть розігрувати пенальті. Які у вас спогади про цього тренера?
– Можу порівняти його з Валерієм Лобановським. В "Динамо" я не тренувався під керівництвом Метра, але Валерій Васильович контролював дубль і всі шикувалися в шеренгу від одного його вигляду. У мене склалося враження, що Лобановський у порівнянні з Булгаковим був диктатором. Володимир Петрович практично ніколи не кричав. Можливо, це мало як позитивні, так і негативні наслідки.
– Протягом останніх років після того, як вас вдалося розшукати в Німеччині, журналісти, мабуть, десятки разів ставили вам запитання з приводу історичного голу. Хочеться почути голлівудську історію.
– В тому то і проблема, що я не знайшов в інтернеті жодних матеріалів, які допомогли б мені пригадати обставини того голу. Якби ж я знав… Ми просто поїхали на матч першого туру з "Чорноморцем". Забив гол, пораділи, закінчили 2:2. Все, готуємося до нового туру. Словом, дату історичного голу я не відзначаю і не святкую (посміхається). Інколи телефонують, запитують чи нічого нового не згадав.
– Незадовго після цієї історичної події ви стаєте гравцем запорізького "Металурга". В першому чемпіонаті "Карпати" набрали всього на два пункти менше за цю команду.
– Керівництво львівського клубу не виконало жодних зобов’язань переді мною. Хотілося наговорити багато нехороших слів, однак я просто зібрав речі і сказав, що йду. Практично миттєво все обіцяне було виконано. З однією умовою: "Підпиши контракт і ти все отримаєш". Крім того, порадився з Левом Броварським, який був моїм тренером в спортінтернаті: "Толику, не переживай, це футбольне життя. Ти виконав все, що повинен". Дякую йому за пораду. Для молодого хлопця в той момент вона була безцінною.
– Які спогади про Запоріжжя?
– Пригадую постійний туман і ранкове повітря жовтого кольору. Наявність потужних промислових підприємств давалася взнаки. З приємністю згадую товариство двох Юріїв: Сивухи і Вернидуба… З останнім ми разом жили у квартирі, потім гостювали у нього в Івано-Франківську, де Юра виступав у "Прикарпатті".
– Саме з "Металурга" ви отримуєте виклик у збірну України. Гра в Одесі проти збірної Ізраїлю так і залишилася єдиною для вас у синьо-жовтій футболці.
– Я не задоволений своєю грою. Можливо, далося взнаки хвилювання. Згодом поїхав у Німеччину, далі травмувався. Шансів повернутися у збірну практично не було.
"Навіть зараз у Хомбурзі на вулиці можуть сказати: "Ти зрадник"
– Ваш переїзд в Німеччину – майже детективна історія. Перед виїздом за кордон ви стали гравцем "Таврії".
– Лише на паперах. Не знаю, як все це було відображено в документах, але я міг поїхати в Німеччину лише у статусі гравця певної команди. Контракт з "Металургом" закінчився, тому організували варіант з "Таврією". Я, до речі, в Сімферополь навіть не приїжджав.
– У "Хомбурзі", де ви почали свій німецький етап кар’єри, футболісти були виключно професіоналами?
– Так, жодних інших цивільних робіт. Ніхто паралельно не працював, адже це була команда другої Бундесліги. Моїм першим тренером в Німеччині став Уве Клімашевскі, представник старої школи.
– Про Клімашевскі існує багато легенд. Кажуть, на запитання, чому він не хоче тренувати в Мюнхені або в Берліні, Уве відповів: "Там я не зможу їздити на червоне світло світлофора".
– То був період змін в німецькому футболі. Не всім гравцям подобалося, коли їх ганяють палкою. Згодом в команду прийшов Ульріх Зюде, фіналіст чемпіонату Європи, переможець Кубка УЄФА. Це людина, з якою можна було порозмовляти на будь-які теми. Єдина помилка Зюде полягала в тому, що йому не вистачило навичок керівництва в роботі з грузинами.
– Немсадзе, Качарава, Чхеїдзе і Реваз Арвеладзе мали проблеми з дисципліною?
– Вони не любили зайвого контролю. Хоча той же Немсадзе був хорошим футболістом, як і Качарава. Вони за стилем характеру були схожі на українців чи німців. Щодо найстаршого з братів Арвеладзе, то він уникав чорнової роботи. Разом з тим, Реваз – дуже технічний хлопець.
– Мірослав Клозе приблизно у той самий час зростав у структурі "Хомбурга". До тренувань з основною його не залучали?
– Клозе грав за другу команду і був абсолютно непримітним. Перехід у "Кайзерслаутерн" суттєво змінив його кар’єру. Далі був стрімкий стрибок вгору.
– До речі, Мірослав до 12 років займався гімнастикою. Тому не варто дивуватися його акробатичним стрибкам після забитих голів, – додає пані Наталя.
– У 1993-му в матчі проти "Майнца" ви мали нагоду зіграти проти Юргена Клоппа і його багаторічного помічника Желька Бувача, який до недавнього часу також працював у "Ліверпулі".
– Ні один, ні інший не запам’яталися мені яскравими діями на полі. Зараз постать Клоппа в Німеччині є культовою. Людина знає, що робить і його методика працює. Свого часу "Майнц" запрошував мене, однак Зюде не повідомив мені про це і я дізнався про зацікавленість команди Клоппа тільки через певний час. Не знаю, чому він так зробив. Як на мене, то тренер вчинив не зовсім правильно.
– Після "Хомбурга" ви перейшли у "Саарбрюккен", який вважається принциповим суперником для "Хомбурга". На гнів фанатів не наразилися?
– Ці дві команди представляли один регіон, це місцеве дербі. "Хомбург" переживав серйозні фінансові проблеми, клуби планували об’єднати. А я ще й серйозно травмувався. У "Саарбрюккен" перейшли 7 чи 8 гравців з "Хомбурга". Навіть тепер у Хомбурзі мені на вулиці можуть нагадати: "Як ти міг перейти у "Саарбрюккен"? Ти зрадник".
– Ваше прізвище німецькі фанати скоротили до "Muschi". Перекладач пропонує різноманітні варіанти перекладу.
– Так, це слово має багато значень, більшість з яких не особливо пристойні (сміється). До мене це прізвисько приклеїлося, тому я не заперечував.
"Вибачення? Бюскенс, можливо, вважав, що це не його рівень"
– В новій команді ви попрацювали з Клаусом Топмеллером, який через кілька років виведе "Байєр" у фінал Ліги чемпіонів. Колись ви сказали, що це єдиний топ-тренер у вашій кар’єрі.
– Кращих тренерів я не зустрічав, це справді топ-рівень. А яка людина! Потім "Саарбрюккен" очолив Хорст Ермантраут. Фахівець з досвідом і регаліями, але, як згадаю його крик у роздягальні… Він з деякими гравцями так говорив, що неприємно прокручувати це в пам’яті. Топмеллер навпаки був справедливим і тактовним. Якщо ти не тягнув, то справедливо опинявся на лавці. Ніхто не ображався на рішення тренера, всі його поважали.
– Один з найбільш пам’ятних матчів під керівництвом Топмеллера – протистояння в Кубку Німеччини з "Шальке".
– О так, я назавжди запам’ятав ту гру. І справа тут не в тому, що проти мене грали тогочасні зірки Олаф Тон, Джеральд Асамоа, Томас Вальдох чи Еббе Санд. А все тому, що поєдинок для мене закінчився ще в першому таймі – Міхаель Бюскенс, володар Кубка УЄФА, не встигав до м’яча і головою буцнув мені в обличчя. Я вистрибнув і вибив м’яч, однак суперник врізався в мене і переламав кістки на обличчі.
– А я за всім цим спостерігала по телебаченню, – зізнається Наталя Мущинка.
– Перші відчуття – потемніло в очах. Рукою торкаюся до обличчя, а там дірка. Така пристойна вм’ятина. Заміна, лікарня… Коли жінка відвідала мене, то не впізнала.
– Як тут впізнаєш? Половина обличчя синього кольору, все спухло. Зайшла у лікарню і почула лише за спиною: "Ти куди?" Розвертаюся, а це Анатолій мене зупиняє.
– Бюскенс не вибачався?
– Ні. Хоча в Німеччині прийнято просити пробачення. Коли мені зламали гомілку в Берліні, то суперник потім телефонував і вибачався. Бюскенс, можливо, вважав, що це не його рівень.
– Один з останніх поєдинків у професійній кар’єрі ви провели у 2003-му проти дубля "Баварії". Склад учасників гідний прощального матчу: Філіп Лам, Звездан Місімовіч, ньюзмейкер останніх місяців перуанець Пауло Герреро, а ще Ральф Хазенхюттль, недавній тренер Євгена Коноплянки в "Шальке".
– На той момент більшість з них була звичайними хлопцями. Це я зараз розумію, ким став Філіп Лам. А на той час мій статус, як би це нескромно не звучало, був вищим. Знову таки – чогось видатного на полі вони тоді не продемонстрували.
– Ви практично не берете участь навіть у ветеранських матчах. Справа у небажанні чи все-таки здоров’я не дозволяє?
– Моя футбольна кар’єра потрохи починає мене наздоганяти. Маю на увазі, професійний спорт залишив серйозний слід. Три роки тому зробив важливі операції – якщо просто пояснювати, то мені ноги випрямляли. За роки кар’єри хрящі стерлися, довелося лягати на операційний стіл. Зараз почуваюся добре, але знаю, що треба готуватися до сильніших випробувань. Адже після кожного матчу раніше відчував біль. Довелося зробити непростий вибір – більше ніякого футболу.
Фото Ігоря Хомича (Футбол 24)