Любомир Кузьмяк відшукав у Штатах унікального українця: Сергій Дем'янчук, 33-річний уродженець Тернопільщини, впевнено прямує до рівня найкращих рефері МЛС і вже перетинався зі Златаном, Нані, Швайнштайгером та іншими топовими зірками.
Він з дитинства прагнув потрапити у великий футбол. В Україні пробитися на професіональний рівень йому не вдалося, проте мрія здійснилася за Океаном.
Уродженцю Кременця Сергію Дем’янчуку – 33, він судив матчі за участю Ібрагімовіча та Швайнштайгера і входить до переліку провідних арбітрів США. Історія Сергія – це приклад працездатності, шаленого бажання і віри у власні сили.
"Переглядав вебінар за участю Вебба – три години пролетіли миттєво"
– В Україні домовитися про інтерв’ю із суддею – завдання із "зірочкою". Скільки етапів затвердження пройшла наша розмова?
– Для початку варто зауважити, що в системі американського футбольного арбітражу існує категорія PRO (Professional Referee Organization), яку очолює англієць Ховард Вебб. На даний момент я перебуваю у категорії PRO2, тобто на другому рівні. Маю свого персонального тренера, якому я надіслав наше інтерв’ю. Своєю чергою, мій тренер погодив його зі своїм керівником, який опікується PRO2.
– З очільником усіх футбольних рефері США Ховардом Веббом вам доводилося спілкуватись?
– Частіше комунікую з шефом PRO2, хоча з Веббом також спілкувався. Востаннє він мені телефонував кілька тижнів тому. У листопаді я працював четвертим арбітром на матчі Коламбуса і Атланти – то був останній тур регулярного чемпіонату МЛС. У компенсований час вилучення отримав гравець гостей Франко Ескобар.
– Вам доводилося його заспокоювати – аргентинець побіг з’ясовувати стосунки до лави запасних суперників.
– Саме тому Ховард Вебб і телефонував – дізнавався кілька деталей. Також зустрічався з ним у спеціальному суддівському таборі. У PRO я потрапив у 2018-му році і стартував з четвертого рівня – якраз тоді перед нами виступав наш куратор. Професіональний контракт з МЛС підписують лише судді, які перебувають на першому рівні.
Крім того, у нас відбуваються відео-коли. Там Вебб теж присутній. Інколи він може прислати певні повідомлення. Деякі з них пов’язані з COVID-19, інші – з футбольними аспектами. Вебб – дуже відкритий, його цікаво слухати. Недавно переглядав вебінар за його участю. Три години пролетіли миттєво.
– Крім поділу на категорії PRO, існують ще якісь рівні допуску?
– Загалом тут 9 ґрейдів. Я починав з восьмого – мав право судити дитячі турніри і набирався практики. Для того, щоб підвищити рівень, я здавав певний тест. Кожен крок нагору стає набагато важчим. Зараз мій ґрейд – 3 і я можу судити національні змагання від Major League Soccer (MLS) і до USL League One, на кшталт української Другої ліги.
– Конкуренція величезна?
– У Сполучених Штатах 140 тисяч суддів. Орієнтовно 50 рефері мають статус національних.
– У вашому активі є кілька матчів у МЛС, щоправда, у ролі четвертого рефері. Що треба для того, щоб працювати основним?
– Кілька разів доводилося судити передсезонні матчі провідних команд. Цьогоріч судив поєдинок Коламбуса, який виграв MLS Cup. Також працював на дебютному тренерському матчі Франка де Бура в США. Офіційний поєдинок я теж можу обслуговувати, проте на все свій час. Я повинен зробити поступові і логічні кроки. Головна ціль – потрапляння у PRO, де перебувають близько 20 суддів.
"VAR – одне з найбільш позитивних нововведень"
– В Україні робота арбітрів з VAR викликає чимало нарікань. Як із цим у США?
– VAR функціонує лише на рівні МЛС або спарингів за участю цих команд. Коли я обслуговував передсезонний матч Коламбус – Нью-Йорк, то показав футболісту жовту картку. Відчував, що мав витягнути червону. Відеоасистент сказав у гарнітуру: "Рекомендую тобі переглянути повтор". Я так і зробив і змінив своє рішення – це була справедлива червона. З VAR ти почуваєш себе комфортніше на полі.
– Таке собі відчуття права на помилку?
– Ти просто знаєш, що маєш backup. Існує відчуття, що хтось є позаду тебе. Навіть, якщо рішення хибне, то ти можеш його виправити. Як на мене, це одне з найбільш позитивних нововведень у суддівстві протягом останнього часу.
– Футболісти безперервно працюють над вдосконаленням фізичної форми. Суддям цього не достатньо?
– По ходу сезону наші дії розбирають. На кожному матчі присутній інспектор, який виставляє певну оцінку. Крім того, мій персональний тренер проводить зі мною аналітику. Коли світ занурився у карантин, ми щотижня мали вебінари. Для нас готують підбірки спірних моментів з усього світу. Ми вказуємо свою точку зору, а PRO готує підсумок і аналіз.
Після кожного матчу окремо розбираємо епізоди, у яких використовували VAR. Ховард Вебб приїхав у США не для того, щоб просто бути шефом, а навчати нас і працювати над системою арбітражу. Як на мене, у Сполучених Штатах – найдосконаліша система VAR і робота з нею. Наприклад, на минулому чемпіонаті світу лише США були представлені двома суддями.
– За розбір власної гри беретеся не одразу?
– Традиційно сідаю за аналіз того ж дня. А вже наступного телефоную своєму наставнику. Мушу подивитися свою гру миттєво – в такому разі можу заснути о 2-3 ночі. Так роблять чимало суддів. Можливо, з боку все виглядає просто і буденно – мовляв, відсудив собі матч і пішов додому відпочивати. Та це не так. Ми теж переживаємо, як і футболісти, а, може, й більше. Наша робота – невдячна. Ти можеш обрати 100 правильних рішень, але один твій хибний вчинок пам’ятатимуть дуже довго.
– Візуально ви схожі на П’єрлуїджі Колліну. Напевно, я далеко не перший, хто вам казав про це.
– Так, не раз чув жарти на цю тему. Я навчаюся і беру приклад у видатного італійця, проте мій зовнішній вигляд зумовлений генетикою. Я стрижуся таким чином не через бажання бути схожим на Колліну. Мій батько та обидва мої діди рано втрачали волосся.
– Кого вважаєте зразком серед колег?
– Кумирів серед суддів не маю. До потрапляння у суддівську сферу, я майже не знав рефері поіменно. Звертав увагу на футболістів. Зараз все змінилося. Я намагаюся навчатися, переймати досвід, концентруватися на певному стилі. Мені казали, що через мій високий зріст моя манера суддівства має відрізнятися від роботи колег, які є трохи нижчими за зростом.
"Прокидався о 03:30, працював 8 годин, повертався додому і займався"
– У Європі футбольні рефері нерідко мають ще й цивільну роботу. Овідіу Хацеган у фільмі "Man in the middle" розповідав, як йому довелося покинути медичну кар’єру заради суддівства. У той же час нідерландець Данні Маккелі працює у поліції. В Америці сумісництво є звичною справою?
– Якщо суддя у США має контракт, то він отримує щомісячну зарплату і окрему платню за кожен матч. Та навіть частина з цих суддів все одно має ще одну діяльність. Я, наприклад, отримую виключно платню за матч. Цивільна робота повинна бути гнучкою. Твій шеф має йти тобі назустріч. Мені дуже пощастило з моїм керівником – якщо я повідомляю його про завтрашній поєдинок, то він мені каже: "Гаразд, успіхів тобі". Але знайти таку роботу дуже складно. Це був тернистий шлях і я пройшов різні випробування.
– З чим пов’язана ваша нинішня робота?
-Я працюю в офісі будівельної компанії асистентом проджект-менеджера. Раніше я прокидався о 03:30, працював 8 годин, повертався додому, бігав і займався… Робота арбітра – це не лише 90 хвилин. Щотижня ми маємо надсилати керівним органам рапорт: скільки годин ми спимо, скільки і як тренуємося. Суддівство не обмежується тільки переглядом футболу і роботою в полі. Фактично – це повноцінна зайнятість, з якою важко поєднувати іншу спеціальність.
– Ви перебуваєте в дуже невеликій групі 50 провідних суддів США. Як пробитися на вершину з-поміж 140 тисяч конкурентів?
– У США я приїхав у 2013 році і спочатку шукав себе в якості футболіста. Грав за українську діаспору, виступав на аматорському рівні. Проте зрозумів, що не зможу годувати свою сім’ю – тим більше, що я практично не володів мовою. Тому я пішов на суддівські курси. Я знаю, що це виглядатиме незвично, але така ідея наснилася мені вночі. Раніше ніколи про це не думав. Завжди казав татові: "Не уявляю, як можна бути суддею".
– Завершення курсів – це тільки невеличка частина.
– Також я отримав диплом, який дозволяв мені тренувати дітей. Розпочав із роботи асистента тренера дівчачої команди – то було дуже незвично. В Україні культура жіночого футболу майже відсутня. Згодом працював у тренерському штабі хлопчачої команди U-14. Паралельно із цим я займався суддівством.
– Тренерський шлях – не для вас?
– Мені було складно, адже я постійно рвався в поле. Серце тягнуло у вир подій, я не міг спокійно залишатися на лінії. Моє оточення радило рухатися у суддівській сфері: "Давай, у тебе непогано виходить, ти розумієш футбол". Насправді я не пригадую себе без футболу у цьому житті. З дитинства постійно з татом займався улюбленою справою. Вже у США я багато подорожував через суддівство – траплялося таке, що за день міг відсудити по 4 дитячих поєдинки. За тиждень могло назбиратися 15 аматорських матчів.
– Це тоді ви практично не спали?
– Так, працював на максимум. Бувало, що спав по 3 години на добу. Якось ледь не заснув за кермом. Я завжди мав ціль – хотів потрапити в професіональний футбол. Для того, щоб пробитися нагору, тебе повинні помітити. Маєш опинитися в потрібному місці в потрібний момент. І не напартачити. Бувало таке, що я втрачав у фінансовому плані через усі ці переїзди, та йшов до своєї мети. Це все я коротко розповідаю, без деталей. І з температурою судив, і з травмою… Зараз я не можу сказати, що вже досягнув того, чого хотів. Це довгий шлях.
– Зараз, після нашої розмови, у вас запланована важлива гра, хоч і не на профі-рівні.
– Я мешкаю в Атланті, штат Джорджія – тут приблизно 5 тисяч рефері. Свого часу Джорджію на професіональному рівні представляв один арбітр, та він переїхав у Нью-Джерсі. У категорії PRO перебувають тільки двоє суддів зі штату: я та ще один хлопець. Фактично сьогодні судитиму фінал чемпіонату області, якщо перевести це на український манер. Під час сезону я не маю права обслуговувати інші матчі, та зараз – міжсезоння.
"Дуже подобається робота Монзуль"
– Значну частину свого життя ви провели за межами України, хоча народилися у Кременці на Тернопільщині. Ви асоціюєте себе з Батьківщиною?
– З минулого року я є громадянином США. Проте залишаюся українцем. Щоденно спілкуюся зі своїми батьками, зв'язок з Україною не розриваю. Татові, до речі, сподобалося тут – він приїжджав якраз у той час, коли я обслуговував спаринг за участю іспанського Бетіса з Хоакіном у складі.
– У США ви зустрічалися з іншою командою із Севільї. Тоді у складі однойменного клубу виступав Євген Коноплянка.
– Я працював на міжнародному турнірі в Орландо. Обслуговував фінал за участю 19-річних бразильців. Помітив футболістів Севільї, підійшов до них і запитав, чи є тут Женя. Вони відповіли ствердно і до мене вийшов Коноплянка. Обмінялися кількома словами і сфотографувалися на пам’ять.
– За українським футболом стежите?
– Зізнаюся щиро: одна з моїх мрій – це робота хоч на одному матчі української Прем’єр-ліги. Не знаю, чи здійсненна вона… Я дивлюся зустрічі Динамо – Шахтар, єврокубкові матчі українських команд, а ще слідкую за стилем Катерини Монзуль. Дуже подобається її робота.
– В Україні надзвичайно часто скаржаться на суддівство.
– Дивлюся інтерв’ю українських тренерів, зокрема, Вернидуба чи Кварцяного, і знайомий з місцевими реаліями. Свого часу у статусі футболіста я не раз воював із суддями, які працювали на обласних матчах. Проте помилки властиві всім і я не хочу когось критикувати. Футболісти та тренери також помиляються.
– Ваш двоюрідний дядько Михайло Дем’янчук є легендою тернопільської Ниви. Ви пам’ятаєте велику Ниву Леоніда Буряка кінця 90-х?
– Я не уявляю себе без футболу, тому і Ниву, і дядька Михайла прекрасно пам’ятаю. Ми не раз їздили з Кременця у Тернопіль разом із татом та його товаришем Ігорем Бендасюком, місцевим футбольним вболівальником, брат якого також грав за Ниву. Пригадую поєдинок з Динамо у Тернополі, коли на полі перебували Шевченко та Ребров. У зрілому віці я переїхав у Стрий, де виступав на аматорському рівні – моя дружина родом із Львівщини. Спочатку вона отримала документи на роботу в Джорджії, а слідом за нею в Штати вирушив і я.
– Ви згадували, що поїхали за Океан без знання мови.
– Насправді я думав, що володію англійською, оскільки вивчав її у школі та інституті. Не лукавитиму – не всі футболісти люблять вчитися (Усміхається). Так, у США я міг щось сказати, але взагалі нічого не розумів. Фактично то були одні тільки звуки. Раніше я думав українською, а тоді перекладав. Тепер це відбувається автоматично.
– Вдома розмовляєте англійською з дітьми?
– Ні, у нас 100% української мови у побуті.
"Мусиш не звертати увагу, хто поруч з тобою: Ібрагімовіч чи Руні"
– У Сполучених Штатах футбол стає все популярнішим. Відчуваєте це?
– У 2015-му я відсудив тут перший матч за участю шкіл. Після гри зателефонував татові, адже був вражений. Учні 10-11 класів мають краще екіпірування, ніж клуби української Другої ліги. Не хочу нікого образити, проте це факт. Приїжджає автобус, з нього виходять діти в однаковому комплекті форми. У кожного на сумці власний номер. Кожен має власну пляшку зі своїм іменем. За кожним закріплений м’яч. Це повністю професіональне ставлення. У Джорджії усі школи мають стадіони зі штучним чи трав’яним покриттям.
– Це все впливає на глядацький інтерес.
– У той час, як деякі матчі чемпіонату світу в Росії збирали орієнтовно 30 тисяч глядачів, на матчі регулярного чемпіонату МЛС в Атланті приходило 72 тисячі вболівальників. Розумію, що ключову роль відігравала місткість стадіонів, однак на Мундіалі частенько до аншлагу було далеко. Спілкуюся з суддями, які працювали наприкінці 80-х у США, і вони зізнаються, що тодішній інтерес до футболу навіть не варто порівнювати. Можливо, збірна США поки не найсильніша у світі, втім рухається у правильному напрямку.
– У МЛС приїжджають чимало зірок – від Ібрагімовіча до Ігуаїна. Хто викликає найбільший інтерес у публіки?
– Я працював на поєдинках за участю Ібрагімовіча, Швайнштайгера, Нанні, Матюїді. Спочатку це захоплює, а потім звикаєш. Просто не думаєш про це після початку матчу. Ти мусиш сконцентруватися і не звертати увагу, хто поруч з тобою: Ібрагімовіч чи Руні. Інтерес до зірок? Коли Стівен Джеррард переїхав у Лос-Анджелес Гелаксі, то жартома сказав: "Нарешті я спокійно зможу сходити в кіно чи пообідати в ресторан".
У США настільки велика кількість зірок з різних сфер, що це стає звичним. Нещодавно, наприклад, головним тренером Атланти призначили Габріеля Хайнце. Я тут мешкаю, тому слідкую за реакцією публіки. Трохи поговорили на цю тему і все. Схожою була реакція на переїзд у США Златана Ібрагімовіча.
– За баскетбольну Атланту Гоукс донедавна виступав українець Олексій Лень. Не стежите за НБА?
– Коли починається сезон, то просто обмаль часу. Робота у футболі та офісі поглинає повністю. Плюс перельотів багато – за минулий рік я літав 56 разів. Максимум – це ввімкнений телевізор у готелі. Вдома також завжди дивлюся будь-який спорт. Але це, скоріше, у фоновому режимі.
– Прагнете попрацювати на великому турнірі?
– Про таке мріє, мабуть, кожен суддя. Але я реаліст. Якби я мав 23-25 років, то такий шанс потенційно міг би отримати. Віковий ценз арбітра ФІФА – 45 років. Якщо я перебуватиму на одному рівні з молодшим рефері, то очевидно, хто матиме перевагу. Зрештою, на все Божа воля. Кажу собі – щоб отримати мінімум, треба вимагати максимум. Тому не загадуватиму і рухатимуся крок за кроком.
"В Америці нас бояться": українці із Тризуба підкорюють США і вже домовилися з легендарним Фалькао