Спочатку він був одним із багатьох. Тих, які "подавали надії" у структурі Динамо, навіть не наважуючись мріяти про місце в основному складі першої команди. І це не дивно, бо тоді столичний клуб ще був серйозною силою, на яку зважали у Європі. Кілька якісних легіонерів та праймові Мілевський з Алієвим витискали перемоги в Лізі чемпіонів та Кубку УЄФА.
Лише в оренді у Кварцяного, а потім в Олександрії юний опорник Олексій Довгий розпочав прогресувати, самостійно торуючи шлях у дорослий футбол. Згодом у його досьє з’являться ще сім клубів, він попрацює з Павловим і Хацкевичем, спробує себе в єврокубках і закордоном.
Екс-гравець збірної України став тренером клубу в Європі
Зараз йому 36. Минув рік від моменту, коли Олексій зав’язав із виступами на професіональному рівні і перевіз сім’ю до Іспанії. Озираючись назад, хавбек із ностальгією у голосі робить лаконічний висновок: "Як же швидко біжить час".
"Завжди щось боліло, скрипіло. А тепер бігаю, кайфую…"
– Олексію, наскільки я зрозумів, ви зараз активно їздите українськими клубами, які під час зимових зборів кинули якір в Іспанії?
– Не те щоб активно, бо вони базуються на відстані двох годин їзди від мене. Але сьогодні так вийшло (розмова відбулася минулої суботи, – Футбол 24), що хлопці з Карпат були поруч, а буквально за п’ять кілометрів грав Кривбас. Хоча там така командочка – майже нікого вже не впізнав. Але ще є дуже хороший мій друг Максим Задерака. Є кілька людей серед персоналу, і Валера Федорчук там тепер працює. Відбулася приємна, тепла зустріч.
Збори є збори. Кажу молодим: "Пацани, цінуйте ці дні, бо коли це закінчиться – будете згадувати. Такі моменти вже не повторяться. Працюйте і цінуйте кожен день". А ось Задераці не потрібно нічого розповідати – то такий професіонал, що мені до нього далеко. Таких людей вже не випускають.
– Ви закінчили кар’єру трохи більше року тому. Скільки разів снився футбол?
– Нуль (Сміється). Я бігаю у своє задоволення за українську команду – граємо у футбол 7 на 7. В Іспанії цей формат дуже популярний. Ігри – щотижня. Рівень – не супераматорський, це ліга. Є хороші іспанські команди, а також аргентинські. Окрім матчу раз на тиждень маємо тренування. Плюс, якщо є бажання, можна кожного дня знайти компанію, щоб порухатися, побігати.
Просто трохи змінився вектор життя і всього іншого. Дивлюся футбол, переживаю за хлопців, підтримую зв’язок. Тобто, контакт я повністю не обірвав. Періодично граю, насолоджуюсь, втомлююсь, переживаю знайомі емоції. Не уявляю, як можна в один момент взяти і порвати з футболом.
– Як казав легендарний Лобановський: "Нельзя ничего резко бросать".
– (Сміється) Є таке. Цей вислів під різні випадки життя підходить. Треба плавненько все. Але здоров’я поки дозволяє. Більше того, зараз почуваюсь навіть краще, ніж коли грав – тоді було на уколах, обезболюючих. Завжди щось боліло, скрипіло. А тепер бігаю, кайфую, нічого не турбує.
"Я бігаю у своє задоволення" / Facebook
Роблю собі челенджі. Наприклад – 170 днів тренувань поспіль (бігаю або займаюся). Хотів спочатку на 30 днів "затравитися", але вони легко далися, тож продовжив до 150. Зараз – 170, подивимося. Якщо зрозумію, що більше не можу, то докоряти собі не буду. Пояснюю молоді: обмеження – лише в нашій голові. У них є можливість працювати і рости – треба цим користуватися. Бо час летить. Ніби згадуєш якийсь 2012, 2014 рік, а тут вже дитина бігає і життя зовсім інше (Усміхається).
– У вашій лізі 7 на 7 є відомі футбольні прізвища?
– З наших – Зураб Очігава. Якраз завтра наші команди зустрінуться в "українському дербі". Ще кілька досить відомих гравців приїжджали – не хочу називати їхніх прізвищ. Щодо іспанців – то помітно, що багато з них пограли на певному рівні. Це одразу привертає увагу. Дехто з міні-футболу прийшов. З ними всіма досить важко. Команди-лідери дуже солідно укомплектовані "під завдання", адже переможець поїде на загальний чемпіонат Іспанії.
– З Коноплянкою і Зозулею бачитесь, дружите, чи, може, ще й співпрацюєте?
– Бачимося нечасто. Із Зозулею – частіше, через день зідзвонюємося, він не так далеко живе. Не співпрацюємо, хіба якусь пораду іноді мене можуть запитати. Із Жекою Коноплянкою, до речі, хотів записати інтерв’ю для свого Telegram-каналу. Домовилися, але поки я не знайшов часу, щоб те все організувати. Днями повинні зустрітися, тож, думаю, вирішимо це питання.
Знаю інший бік медалі цього бізнесу. Там непросто, дуже багато бруду. Поки що душа в мене до такого не лежить. Я бачу, як вони працюють, задоволений тим, як ставляться до своїх хлопців. Кличуть: "Давай до нас". Можливо, такий час настане, але поки я можу допомогти в якихось інших моментах.
– Жирона зараз програла, але у попередніх турах Ванат і Циганков просто розривали. Вдалося побувати на їхніх матчах?
– Поки що – ні. Тут я ходив тільки на збірну. Зараз збірна буде грати у Валенсії, тож планую відвідати. Також у Мадрид хочу потрапити на якийсь хороший матч. Загалом більше часу проводжу зі сім’єю, тому не можу сказати, що дивлюся аж так багато футболу.
– Як ваше іспанське оточення відреагувало на гол Анатолія Трубіна у ворота Реала?
– Ніби день народження якийсь був – усі гуділи, пересилали меми. Тільки про це й говорили. Круто. Я думаю, така подія запам’ятається дуже надовго. Та я й сам пережив такі емоції! Переглядав відео – аж мурахи бігали спиною. Навіть не уявляю, які відчуття були в Анатолія.
– Для свого життя після завершення кар’єри ви обрали Іспанію. Чому вибір зупинився саме на цій країні?
– Я завжди хотів пограти або закінчити кар’єру закордоном. Трохи по-іншому це уявляв, але, в принципі, так і вийшло – у Польщі провів свою останню офіційну гру. Ми спробували пожити в Португалії. Перед тим дружина з дитиною зимували в Італії. Завжди подобалося відпочивати там, але, поживши, зрозуміли, що це взагалі не те. Кум мій Зозуля запропонував приїхати в гості: "Подивишся, що тут до чого".
Олексій Довгий з дружиною та донечкою / Facebook
Ми приїхали, пробули днів десять у них під Мадридом і оцінили. Якраз донька сильно захворіла, довелося в лікарню. Потрапили у просту державну клініку і зрозуміли, що медицина тут на височезному рівні. Плюс – ставлення до дітей, виховання, я вже мовчу про продукти, клімат. Бачу, як дитина росте тут, як її виховують. Знає іспанську мову вже в чотири роки. Тож хочеться, щоб і надалі зростала в таких умовах. А потім – життя покаже.
– Ви родом із Києва. Столиця зараз переживає енергетичний геноцид і холодомор. Багато родичів і друзів там залишилось? За кого хвилюєтеся найбільше?
– Є друзі. Родичів, у принципі, немає: батьки дружини перебувають з нами, мої батьки – за містом. Там хоча б є газ і якесь тепло в будинку. Звичайно, мені до кінця не зрозуміти, наскільки це тяжко. Наче фільм жахів, просто немає слів. Сподіваюсь, це скоро закінчиться і люди повернуться до нормального життя.
А життя у нас колись було неймовірне. Якщо назад відмотати, розумієш, наскільки в Україні було все чудово і наскільки наші люди в усьому найкращі. Вони відкривають тут, в Іспанії, сервіси – і це не порівняти з усім іншим. У будь-якій сфері українці реально найкращі.
"Мілевський оплачував усе повністю"
– Футбол для вас розпочинався з київського Динамо – у другій половині "нульових" ви достатньо пограли за дубль у Першій лізі. Кого із зірок найчастіше спускали до вас? Міля та Алієв ще ж наче на хорошому рахунку були…
– Звичайно. Їх тільки почали підтягувати в основний склад. А до нас спускалися ті, які десь "дурака валяли" чи ще щось. Ми із Зюзею (Зозулею, – Футбол 24) часто згадуємо ті часи.
Для нас Мілевський був неймовірним, як футболіст і людина. Якщо ти заходиш у будь-який заклад Києва і просто вітаєшся з ним помахом руки – це твій рахунок вже закритий (Усміхається). Артем оплачував усе повністю. Настільки щедра людина, яка сяяла позитивом. Часи були інші, та й Динамо тоді грало добре. Фестивалили. Як кажуть, є що згадати, нема що дитині розказати (Усміхається).
Нінковіч, пам’ятаю, був хорошим, сильним футболістом. Ще молодий, тож його до нас спускали. Зі старших – Юрій Дмитрулін у Динамо-2 закінчував, Віталій Рева. Додам Сабліча, Гавранчіча.
Довгий і Зозуля / Facebook
– Ганяли вас ветерани трішки?
– Звичайно. Тоді навіть боявся загубити м’яч на тренуванні, бо можна було, по-перше, вислухати, а потім десять разів вступити у відбір, щоб забрати м’яч. Плюс – міг прийти у роздягальню і отримати навздогін. А якщо ти у відповідь щось "фиркнув" – далі все відбувалося зовсім по-іншому. "Піхаль" був серйозний. Не можу сказати, що це добре чи я таке схвалював, але дисципліна була на рівні.
– З першою командою пощастило вам потренуватися хоча б кілька разів?
– Так, кілька разів. Це траплялося у періоди матчів збірної, адже Динамо було базовим клубом. Коли лідери роз’їжджалися, на тренування брали нас, молодих. Але потім я порвав хрестоподібну зв’язку і після цього трошечки пішло все на спад.
– Застали Дем’яненка, Лужного чи Сьоміна?
– При Сьоміні якраз почали підпускати моє покоління – Зозулю. "Газік" ще був – Газзаєв. На збори тоді поїхав 89-й рік і їх ганяли просто скажено.
"Після першого тайму Кварцяний утюжив цю людину нормально"
– І ось із зіркового столичного Динамо ви приїжджаєте на правах оренди у Волинь. Перші враження? Коліна при вигляді Кварцяного не затрусилися?
– Та яке, для цього не було часу – стільки тренувань! У Волинь я потрапив взимку. О шостій підйом – годинна зарядка. Поснідав – у тебе вже тренування в залі, на паркеті бігаєш півтора-дві години. Прийшов, перекусив, ледь речі перекинув – уже баскетбол чи ще щось. Після цього – басейн, гімнастика. І це ще не на зборах! А потім ми поїхали в Туреччину. Я провів у Волині пів року, але історій було дуже багато.
Добралися на збори, заселилися у готель о дев’ятій, а вже о десятій чи одинадцятій грали 3х3 на пів поля. А після обіду – перший спаринг. У Волині підібрався хороший склад – Майкон, царство небесне, Рамон, цей голкіпер Ісса Ндоє. Але траплялися такі тренування і загони, що люди просто сідали і блювали. Мені було тоді 19 років, організм ще якось витримував, проте навантаження були космічними.
– Історії про бронежилети чи вівчарку ми вже знаємо – їх розповідають майже всі. А от щось таке нетривіальне пригадується?
– Тренування починається, а одного гравця немає. "Де він?" – запитує Кварцяний. "Ну, трапилося щось у сім’ї, напевно". Кварцяний: "В смислі? Як це так? Це що, причина не прийти на тренування? Ладно, ти мені дзвониш о восьмій ранку, бухаєш шампанське, у тебе дві "клави" ще вдома гудять, і ти мені кажеш: "Владіміровіч, сьогодні ніяк не зможу. Тут у мене завдання серйозніші, не впорався. Я прийду завтра і відпрацюю". Ось це я би зрозумів… Все – оштрафований, вигнати з команди!" (Сміється)
"Давай сюди ящик горілки, ми ж перемогли Динамо!": вісім феєричних історій про Кварцяного
Був інший випадок. На зборах трошки "посиділи". Йому зранку дзвонить футболіст і каже: "Владіміровіч, я сьогодні на ранкову не прийду, але на вечірню мене поставте – я сам їх обіграю". Кварцяний з розумінням поставився до прохання, але потім, після першого тайму, утюжив цю людину нормально: "Ти ж казав, що сам їх обіграєш!"
Специфічний тренерський підхід. Проте ставлюся до Кварцяного з повагою. Це надзвичайно розумна, ерудована, начитана людина. Ходяча енциклопедія.
– Книжку ж навіть написав!
– Я читав – там пара абзаців є і про мене (Усміхається). "Одержимый футболом молодой футболист…" Наскільки розумію, Кварцяний упродовж кар’єри вів конспекти, тому що втримати всі ці моменти в голові – нереально.
Установки теж у нього були цікаві. Якось запитав мене, які преміальні виписати за гру зі Львовом. Я – наймолодший, навколо 35-річні пацани сидять. "Синок, скока сьогодні дать, щоб ви виграли?" – "Володимирович, після гри вирішимо, що й до чого". Як мотиватор він, звичайно, красень.
– "Вы у меня будете пить ослиную мочу!"
– Та цих фраз – безліч. Я не знаю, як можна все це придумати (Сміється). Те, що ви чули, то тільки пів відсотка від усього, що відбувалося за зачиненими дверима.
Мирон Маркевич і Віталій Кварцяний / Фото Євгена Кравса, Футбол 24
– Якщо з Волинню ви взяли срібло Першої ліги, то з Олександрією стали чемпіоном. Наскільки це для вас було вагомо, як для вихованця Динамо, який, напевно, марив Лігою чемпіонів?
– Динамо – це був якийсь космос раніше. Щось таке недосяжне, на шляху до цілі губилося багато футболістів. У книзі Кварцяного я прочитав, що Волинь хотіла мене залишити, але не змогла домовитись з Динамо. Тож мене і Пашу Ксьонза забрала Олександрія.
Я непогано зіграв проти них останню гру сезону, ми перемогли. Приїжджаю в нову команду, мене зустрічає їхній капітан Зейналов. Каже: "Ти мене бив-бив увесь матч, а тепер до нас ще й приїхав?" Чемпіонат ми виграли, але особливої ейфорії не було. Вийшли у Прем’єр-лігу – от і добре.
– Володимир Шаран яке місце в рейтингу усіх ваших тренерів посідає?
– Я б його в топ-трійку точно поставив. З роками розумію, що тоді не все мною цінувалось, якісь образи були. Усвідомлення прийшло тільки з досвідом. Богданович у нас тоді повірив, багатьом гравцям дав дорогу у справжній футбол.
– В Олександрії ви навіть встигли попрацювати під керівництвом Леоніда Буряка…
– Володимира Богдановича взимку прибрали і поставили Леоніда Йосиповича. Якесь таке незрозуміле трохи було це призначення. І так вийшло, що з Буряком особливо нічого й не набрали. Неспроста вилетіли тоді в Першу лігу.
"Хотілося рвати і метати за Павлова, хоча до цього бачив його тільки по телевізору"
– Далі ви опиняєтеся в Іллічівці, а там – сам Микола Павлов!
– От він у моєму тренерському рейтингу точно на першому місці. Прищепив мені принципи навіть не футболу, а життя. Навчив ставленню до людей, грошей, поваги – до всього. Павлов для мене – наче другий тато.
– Микола Петрович, до речі, теж власну книжку написав…
– Так, маю, з автографом автора. Зберігаю її, дуже приємно. Досі підтримуємо досить тісний зв’язок. Якщо мені потрібна порада, у чомусь сумніваюся – одразу набираю Миколу Петровича. Якщо поганий настрій чи щось трапилося – телефоную йому, і він енергетично може зарядити так, що я потім не ходжу, а літаю.
– На турніку він ще досі конкурентний?
– (Сміється) Коли йому телефоную, зразу перше запитання: яка вага у нього? І він миттєво чітко відповідає. Ця людина просякнута наскрізь дисципліною і порядком. Кожного ранку зважується. Якщо бачить кілька зайвих грамів – одразу банька і турнічок. Просто красень!
А у 2012-му він сам мене набрав, ми поговорили, після чого я був готовий пішки йти до нього в команду. Хотілося рвати і метати за такого тренера, хоча до цього бачив його тільки по телевізору.
– Ви, мабуть, застали в Маріуполі перші кроки юного Шапаренка?
– Шапу, якщо чесно, не застав. Його підтягнули весною 2015-го, а я покинув команду ще в 2014-му. Якраз почалася вся та заворуха у Маріуполі. Ми, кілька гравців, вирішили, що їдемо з міста. Мав розмову із Петровичем, пояснив свою позицію, розійшлися спокійно, без сварок. Після цього в команду почали підпускати більше молоді. Так з’явився і Шапаренко.
"Якщо поганий настрій чи щось трапилося – телефоную Павлову" / Facebook
– Павлов тоді розповідав, що команда змушена тренуватися під звуки канонад і вибухів…
– Пригадую 9 травня 2014-го. Тоді ж не було ще телеграм-каналів, ніхто не розумів, що відбувається. Ми поїхали на матч до Києва, а в центрі Маріуполя розгорнулися вуличні бої. Бойовики захопили райвідділ міліції, потім його відбили. Команда повернулася з виїзду, а навколо ніби хтось кіно знімає. У Маріуполі був маленький аеропорт, ми мали свій літак, все чотко. З початком бойових дій летовище закрили.
Моя дружина всі ці події сприйняла дуже болісно. Влітку ситуація продовжувала нагнітатися. Тож ми зібрали валізи і поїхали.
– Міста, яке ви знали, більше немає. Це якось вкладається у вашій голові?
– А був час, коли Маріуполь розквітав… Ми приїжджали у 2021 році, та й завжди до військових їздили, провідували, привозили якусь допомогу. Фотографувалися біля Маріупольського порту. Гуляли містом і я радів: "Вау, круто! Маріуполь оживає, розбудовується, все так гарно". Знаю, пацани квартири купували. Багатьом подобався той регіон, приємний клімат. Не віриться, що в один страшний момент усе змінилося.
Далі буде.