Гостей свого дому Володимир Мельниченко частує смачним пловом. Для нього такий прийом має особливий символізм і є черговим нагадуванням про місце, де він народився. "Це ти ще манти не куштував", – запевняє Володимир Миколайович.
Нащадок українців, які пережили заслання у Киргизію наприкінці 40-х, дивом став футболістом. Мельниченко не мав належної футбольної освіти, але раз за разом пробивався нагору. Яскраві матчі, приправлені щасливими випадковостями, рухали його у правильному напрямку. І нехай далі юнацької збірної СРСР нападник не пробився, зате став легендою для Івано-Франківська і важливою постаттю в історії тернопільської Ниви.
Про життя українців неподалік афганського кордону, сина у збірній та ризиковану купівлю перших джинсів в Івано-Франківську – в інтерв’ю Володимира Мельниченка для Футбол 24.
"Нормально не їси, закидаєшся нашвидкуруч і колою це все заливаєш"
– Під час нашої першої розмови ви сказали, що перебуваєте у лікарні. На щастя, все позаду?
– Вчора тільки виписали. Десять днів провів із медиками – судини чистив. Поглянь на ноги – все побите. Ось тут шипами добряче дісталося (показує на ахіллове сухожилля). На додачу до всього в мене ще й діабет. В Америці спіймав його.
– За яких обставин?
– Працював зі синами на фуд-траку. Роботи багато, режим харчування порушений. Нормально не їси, тільки закидаєшся нашвидкуруч і колою це все заливаєш. Коли повернувся в Україну, почав худнути. Перевірився – діабет!
– Чому ви, власне, повернулися?
– Я не бачу себе за кордоном. Просто їздив трохи підзаробити – три роки там провів. Старший син Андрій придбав фуд-трак. Це величезний автомобіль, де вміщаються дві кухні, холодильники та четверо працівників. Молодший син Богдан також із нами цим бізнесом займався. Справи йшли непогано, ми придбали ще один ресторан на колесах – замовлень багато. До прикладу, на фан-зону під час бейсбольних матчів потрібен фуд-трак, щоб забезпечити харчуванням вболівальників. Якщо ми заїжджали під певну подію, то проводили там 12 днів.
– Ваш молодший син Богдан свого часу подавав великі надії у Карпатах та викликався до юнацької збірної України.
– Він грав у команді з Романом Зозулею та Артемом Кравцем. Богдан у мене воротар, мав хороші перспективи. Зараз він мешкає у Чикаго, грає у футбол для власного задоволення. Андрій теж починав займатися футболом, але потім вступив до Києва у політех. У нього голова – ого-го! Щодо футбольного минулого Богдана, то навіть не хочу про це згадувати. Я дуже розчарувався у футболі та ставленні до справи непорядних людей. Вважаю, що Богдан заслуговував на більше.
– Не засмучені, що ніхто з синів не досягнув ваших висот?
– Якось я сказав Богданові: "Головне, щоб ти людиною хорошою був і тебе поважали". Взагалі у мене три ключові критерії в житті: бути чесним та казати правду, дотримуватися своїх слів та цінувати пунктуальність. Мене цьому навчив патрон у Португалії – мій керівник, з яким я працював.
"Купив у Франківську перші джинси – міряв у під’їзді та ховався від міліції"
– Чим ви займалися у Португалії?
– Працював на будівельній фірмі. Загалом 13 з половиною років там провів. Проте з футболом не прощався, оскільки мій патрон був одним із головних спонсорів Порту. Я ходив на всі матчі, був на грі Ліги чемпіонів за участі київського Динамо. Одного разу патрон побачив, як я лівою граю, і одразу дав прізвисько – Марадона. У вільний час я ще збірну мігрантів тренував. У Португалії на будівництві зі мною трапився нещасний випадок. Впав з висоти так, що 16 швів наклали.
– Необережність?
– Там було особливе перекриття, частина якого тріснула. Висота пристойна – третій поверх, знизу асфальт. Мене врятували здорові ноги. Коли приземлявся, на ліву руку завалився. Після падіння стікав кров’ю, трохи головою вдарився. Тепер про той нещасний випадок лише шрам нагадує.
Стрельцов, Дячук-Ставицький, Мельниченко (тріо у центрі)
– Після футболу ви опанували чимало нових професій.
– Ой, чим я тільки не займався. У Штатах, наприклад, відкрив у собі кулінарні здібності. Працював у пекарні, пік пиріжки.
– Ви народилися в Киргизії, потім мешкали у багатьох країнах, але ваш дім – Івано-Франківськ. Звідки така прив’язаність до цього міста?
– Вперше в Івано-Франківськ я приїхав 1975-го. Прогулявся стометрівкою і був вражений – Європа! Я закохався. Купив тут перші джинси Wrangler за 120 рублів – міряв у під’їзді та ховався від міліції (Усміхається). Тоді ж в Івано-Франківськ приїхав Борис Стрельцов, мій футбольний тато. До цього Стрельцов грав за киргизьку Алгу та луганську Зорю, а в івано-франківському Спартаку закінчив кар’єру і почав тренувати. "Володю, ти – українець поїхали в Івано-Франківськ", – запропонував мені Стрельцов 1977-го.
– Для вас то був крок вперед – з друголігової Алги у Першу лігу.
– Безперечно, проте місце у складі я завоював не одразу. Спочатку я не грав, адже пробитися з-за спин Підпалюка, Диріва чи Пристая було непросто. Все змінив матч проти Паміра, коли ми виграли 2:1, а я оформив дубль. Видав таку гру, що мене на руках з поля виносили.
– Хоч ви й народилися в Киргизії, але українське прізвище свідчить про ваше походження.
– Моя родина походить з села Дешки, що на Київщині. Тоді це був Богуславський район Київської губернії. Якось моя бабуся поверталася додому з колгоспу і несла у руках піввідра пшениці. На календарі 1949-й, важкий голодний повоєнний час. Однак сусідка побачила це і розповіла потрібним людям. Наступного дня до бабусі прийшли. На додачу на господарстві помітили ще й корову. Назвали буржуями і вислали всю сім’ю в Киргизію. Мій Богдан, коли грав у Білій Церкві, їздив у Дешки, шукав наших родичів. Але у тому селі стільки Мельниченків! Спробуй дізнайся, хто наша рідня.
"Чув змалечку українські пісні, але з дітьми на такі теми не говорив"
– Де саме ви народилися?
– У Джалал-Абаді, за 80 кілометрів від Афганістану та 100 кілометрів від Китаю. З дитинства пам’ятаю, як бабуся українською говорила. Навіть у Киргизії ходила до церкви, була набожною. Навколо нас жили такі ж репресовані українці, німці та татари. Десятки тисяч невинних людей, котрих відправили на заслання. Я чув змалечку українські пісні, але з дітьми на такі теми не говорив. Хоча я ще в школі зацікавився історією України. У шостому класі навіть вперше поїхав на землю своїх предків.
– Як це трапилося?
– Займався легкою атлетикою, гранату кидав, добре бігав. У своїй Ошській області виграв легкоатлетичний чемпіонат і дістав у подарунок путівку в Артек. Мешкав у Гурзуфі, лазив по кримських скелях – за 45 днів шалене задоволення отримав.
– Як у вашому житті з’явився футбол?
– У Киргизії я також мешкав у місті Кочкор-Ата. Батьки переїхали туди, оскільки тато отримав нову роботу на компресорній станції, де видобували нафту. Після уроків я одразу біг на місцевий стадіон, навіть додому не заходив. У Кочкор-Аті виступала команда класу "Б". Я відвідував усі їхні тренування, тож футболісти знали мене, пацана, і періодично навіть залучали до тренувань.
Виклик у збірну СРСР
– То був щасливий квиток?
– Я й не мріяв про футбольну кар’єру. Просто все склалося само собою. Без належної футбольної освіти мене запросили спочатку в команду, яка виступала на першість Середньої Азії в місті Ош. Ми посіли друге місце, а я став найкращим бомбардиром турніру. Мій виступ помітили тренери збірної Киргизії, яка брала участь у Спартакіаді народів СРСР. З-поміж 16-ти команд ми стали восьмими, а я опинився серед найкращих бомбардирів.
– Після Спартакіади відчули до себе підвищену увагу?
– Звичайно, що головною зіркою був Олег Блохін, який за українську збірну наколотив добряче, втім після турніру тренер юнацької збірної СРСР Євген Лядін почав цікавитися, звідки я взявся. А я ж без футбольної освіти, одноногий – лише лівою граю. Паралельно мене запросили в московське Торпедо. Побігав три місяці за дубль, як за мною з Киргизії приїхали чиновники: "Повертайся додому, все зробимо". Так я став гравцем Алги.
Суанов, Горбунов, Буряк, Шелія, Мельниченко
– А що зі збірною?
– Викликали на збір в Абхазію, познайомився з усіма. Відтоді почалася моя дружба з Юрієм Роменським, воротарем Динамо та Чорноморця. Наша збірна була міцною: Блохін, Буряк, Дамін, Зуєв, Гуцаєв, Горбунов, Дараселія, Гуринович, Байдачний, Кожем’якін. Усі з іменитих клубів і тільки я зі скромної Алги. Проте то був цікавий досвід.
– Номер один тієї команди – Олег Блохін?
– Безумовно. Він був зразком для мене. Зрештою, за потенціалом, як на мене, сильнішим був Анатолій Кожем’якін. Прикро, що він не мав змоги реалізувати себе, адже трагічно загинув. Застряг у ліфті та коли намагався вилізти, ліфт поїхав. Толіку був лише 21 рік.
"Душею Ниви був Ігор Біскуп"
– Як ми вже згадували, 1978-го ви переїхали до Івано-Франківська. За п’ять сезонів у Спартаку / Прикарпатті хто вас вразив найбільше?
– У нас завжди була хороша команда, незалежно від тренера та обставин. Дуже подобалася гра Володі Мукомелова, який починав у київському Динамо, а в Спартаку розкрився. Микола Пристай багато забивав, Богдан Мороз хорошим футболістом був. Відзначу Ігоря Диріва, з яким мені було комфортно взаємодіяти. Я любив лівою викручувати на нападників і знав, що передача не пропаде.
– В Івано-Франківську у вас з’явилося прізвисько "Європа". Яка історія його виникнення?
– Все через мою улюблену фразу. Очевидно, життя у бідності в дитинстві вплинуло на моє формування. Тож у ресторані, коли ми приходили туди з друзями, я казав лише один вислів: "Давайте все по-європейськи". Офіціантам цього вистачало, щоб накрити гарний стіл. Я люблю затишок і комфорт, мені подобається створювати його навколо себе. Коли ти щиро та з добром ставишся до інших, то можеш чекати на таке ставлення у відповідь. У спілкуванні має бути повага.
– Разом з Прикарпаттям ви пережили пониження у класі, а потім поїхали на Тернопільщину. Там якраз зароджувалася Нива. Ви застали клуб ще у Підгайцях?
– Ні, приїхав вже у Бережани. Але навіть тоді було зрозуміло, що цей клуб має майбутнє. Мацюпа, Венгринович, Ватаманюк, Белей, Цісельський – ці люди формували тодішнє обличчя Ниви. Взагалі у Бережанах мені дуже подобалося.
Мельниченко у Ниві Бережани (середній ряд, третій праворуч)
– Що саме?
– Насамперед класний колектив, який сформував тренер Євген Камінський. По-друге, люди добре ставилися. Коли їхав додому, то з порожніми руками ніколи не відпускали – місцеві завжди ділилися усім, що мали. Якось один знайомий запропонував цілу машину капусти. Що я з нею мав робити? Гроші в Бережанах ніколи не брали, однак я намагався відповідати і дарував щось їм: взуття, м’ячі… Якщо відверто, то саме у Бережанах була найкраща підтримка трибун серед усіх команд, за які я грав.
– Серед головних зірок тієї Ниви ви не згадали Петра Прядуна. Які ваші спогади про місцевого улюбленця?
– Я мешкав разом із Петром, як тільки приїхав у Бережани. Перший рік у місті ми провели пліч-о-пліч. Петро – людина особлива. Працював водієм на рейсовому автобусі, а потім став класним футболістом. Можливо, не володів великим футбольним інтелектом, але хороша швидкість усе компенсувала. Та як на мене, сильнішого за Ігоря Біскупа в тій команді не було. Душа тодішньої Ниви. Та й, напевно, майбутніх команд також.
– Ви доволі рано закінчили – у 31.
– Побачив, що новий тренер Михайло Дунець не робить на мене ставку. Вирішив, що не сидітиму на лаві запасних. Прийшов і чесно про все йому розповів. Повернувся додому і почав працювати адміністратором у Прикарпатті. Я завжди знаходив з усіма спільну мову. Відчував, що це – моя робота і моє покликання. Тож у цій ролі почувався дуже гармонійно.