Наставник збірної Англії розповідає про мрії у Бразилії та згадує про фінал чемпіонату світу, який йому вдалося переглянути лише у відеозапису.
- Заради путівки на Мундіаль у Бразилії Ви працювали наполегливо два роки. Як тепер почуваєтеся?
- У тренерського штабу велика відповідальність, проте у нас прекрасна підтримка в Англії. Уболівальники сповнені ентузіазму та сподіваються на вдалий результат на світовій першості. Ми не маємо права нехтувати їхніми настроями і повинні вдало виступити. Можна ще багато вести розмов, вдаючись до аналізу того чи іншого аспекту, проте для збірної значення має одне - зіграти якнайбільше ігор у Бразилії після трьох обов'язкових матчів. Ми не відмовимось навіть від семи протистоянь.
- Алекс Ферґюсон завжди наголошував, що його головним достоїнством як тренера є досвід. Наскільки цей фактор важливий для Вас та тренерського штабу?
- Без сумніву, досвід важливий на тренерському поприщі. Він допомагає легко зорієнтуватися у нестандартній ситуації. Крім того, досвід допомагає легше відійти від перемоги та здолати негатив від поразки. У кожного тренера напевне присутня футбольна завзятість та ентузіазм. Якщо до цього додати досвід - то це лише плюс. Все ж досвід не є визначальним. Наприклад, Жозе Моурінью та Алекс Ферґюсон досягли успіху на ранніх стадіях тренерської роботи. Ферґюсон був успішний і у свої сімдесят. Тому не можна казати, що Ферґюсон став успішним лише завдяки досвіду. Без необхідного таланту не обійтися.
- Єдиний період, упродовж якого вдається нормально попрацювати з гравцями, припадає напередодні важливих турнірів. Як Ви налагоджуєте відновлювальний процес після важкого сезону гравців у своїх клубах?
- Маємо те, що маємо. Дехто вважає інтенсивність першості та клас гравців перевагою. Дехто притримується протилежної думки: багатьом гравцям не вдається адаптуватися до високого рівня чемпіонату світу чи Європи та його ритму за короткий період. Тому тут багато залежить від тренера. Нам слід зайняти правильну узагальнену позицію. У гравців перед зборами найбільше - тиждень відпочинку, а у деяких ще менше, якщо їхні команди виступають у фіналах єврокубків чи національних турнірів. Тепер мені доводиться враховувати те, що гравці проводять за сезон у середньому 50 матчів (першість + кубкові турніри). Коли у 1994 році я тренував збірну Швейцарії, то у мене було інше бачення. Більшість гравців виступали не у настільки інтенсивних першостях. Тепер я знаходжу просто баланс, аби не "загнати" якогось гравця. Золота середина повинна бути всюди.
- На американських континентах відбулись сім світових першостей, переможцем яких стали команди з Південної Америки. Це співпадіння чи якась закономірність?
- Закономірність? Не думаю. Все ж фактор домашнього поля відіграє роль. Згадаймо Францію 1998 року чи Німеччину 2006 року. Від німців не сподівались великого успіху під час домашнього турніру. У 2002 році японці та корейці дійшли значно далі, ніж від них очікували. У 1958 році шведи дійшли до фіналу. Не варто й згадувати Англію у 1966-ому. Тож домашній фактор впливає на результат. Занадто просте пояснення у випадку з командами Південної Америки? Можливо певну роль також відіграє і кліматичний фактор. Проте у цілому такі переваги та недоліки щораз мають менший вплив на виступ. Вважаю, що європейські збірні тепер легше звикають до нестандартних умов. Це стосується і більшості гравців південноамериканських збірних, які виступають у Європі і їх можна вважати одомашненими європейцями. Мова про Бразилію, Аргентину, Уругвай... У часи Пеле та Гаррінчі все було по-іншому. Вони, обоє, наприклад, виступали у бразильських клубах і були дуже відомі лише на батьківщині. Дуже-дуже відомими вони ставали лише кожні чотири роки, коли брали участь у чемпіонатах світу. Такого прикладу тепер і не зустрінеш.
- Коли спостерігаєте за виступами гравців своєї збірної у їхніх клубах, то сильно нервуєте?
- Абсолютно, ні. У мене є чітка картина того, яку збірну я хочу збудувати. Коли кажете "нервую", то я сподіваюсь, що більше не буде таких випадків, як з форвардом "Саутгемптона" Джеєм Родрігесом. Він порвав хрестоподібні зв'язки якраз у грі, за якою я спостерігав з трибун. Однак чому мене повинен дратувати такий випадок? Це ж поза моїм контролем. Мені залишається лише сподіватися, що таких випадків з гравцями збірної не буде і поспівчувати Родрігесу. В іншому я безсилий. У мене правило: не оцінювати гравців на основі трьох-чотирьох окремих матчів. Я стежу за ними вже понад два роки. Якщо для збірної з'явився кандидат, то я оцінюю його за грою упродовж декількох останніх місяців. Як тренер я ніколи не робив різких кроків з гравцями: не намагався когось купити, продати чи зберегти в останні два-три тижні сезону. Критерієм для рішень для мене слугували виступи гравців десь з листопада до початку березня. Саме цей період найважчий у сезоні. Коли спостерігаю за діями гравця у певній грі і йому не вдалося показати себе з найкращого боку, то я заспокоюю себе: "Сподіваюсь, він зуміє вийти з цієї невдачі, оскільки саме він підходить збірній".
- Який перший чемпіонат світу добре пам'ятатєте?
- Напевне, Мундіаль 1958 року. Проте його здебільшого дослідив завдяки збірній Швеції, адже згодом моє життя перетнулось десь з сімома чи вісьмома гравцями тої збірної Швеції, зокрема в Італії. Більшість з них стали після завершення кар'єри тренерами. Наступний Мундіаль я не пам'ятаю добре. А чемпіонат світу 1966 дуже добре закарбувався у пам'яті!
- Де Ви були у 1966 році?
- У "Крістал Пеллас". Намагався стати гравцем!
- Зуміли відвідати хоч одну гру світової першості в Англії?
- Скажу відверто, не вдалося. У мене не було змоги дістати квиток, тож за іграми спостерігав по телевізору. Пам'ятаю багато матчів, а особливо ігри збірнї Англії. Пригадую багато суперечливих моментів тої першості. Те ж можу сказати і про чемпіонат світу 1970 року. Від збірної Англії очікували повторення успіху з домашнього виступу, адже у новій збірній було багато гравців-чемпіонів світу з вкрапленням талановитої молоді. У 1974-ому я був у Південній Африці, тож мені вдалося побачити лише фінал мундіалю у Німеччині, та ще й у повторі. В університеті для студентів придбали плівку з фіналом, а оскільки ми з другом грали у Преторії, то нам вдалося придбати квитки на перегляд запису матчу в університетському холі. Рахунок матчу ми вже знали, проте це була єдина гра, яку вдалось подивитись з того Мундіалю.
- Що найбільше запам'ятали з останніх Мундіалів?
- Пам'ятаю добре 1994 рік, коли я тренував збірну Швейцарії. Пригадую всі ігри, особливо перші дві у Детройті проти США та Румунії. Матчі відбувалися на закритій арені, де була постелена трава, а газон був змінний. На той час це була революція у футболі. У Європі напевне лише арена в Арнемі (Нідерланди) могла порівнятися з американцями на той час.
- Чому чемпіонат світу у Бразилії повинен стати особливим?
- Насамперед завдяки ставленню бразильців до гри. У кожного Бразилія асоціюється з футболом завдяки успіхам "пентакампеонів" та бразильських гравців, які грають у різних куточках світу. Тисячі футболістів на Копакабані та інших пляжах - Бразилія просто живе футболом. З іншого боку на імідж впливає спосіб життя країни: колорит, самба, карнавали, особливі люди та своєрідне географічне положення. І звичайно візитки Ріо-де-Жанейро: Статуя Христа Ізбавителя чи гора "Буханка Цукру" (Pão де Açúcar) . Якщо комусь показати фото із зображенням Христа, то почуєте відповідь: "Це Ріо-де-Жанейро". Крім того, вже небагато осіб, які можуть похвалитися: "я пам'ятаю чемпіонат світу 1950 року у Бразилії". Тож теперішня подія для багатьох - новинка у Бразилії.
Інтерв'ю ФІФА переклав та адаптував Андрій Холявка