Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із відвертим і патріотичним Русланом Зарубіним, екс-голкіпером Олександрії, Геліоса та ряду інших клубів.
Руслану Зарубіну не довелося виступати в елітному українському дивізіоні. Він кілька разів перебував за крок від такої можливості, проте свою кар'єру побудував виключно у клубах, що виступали у Першій та Другій лігах. Зараз йому 38, однак навіть у такому поважному футбольному віці Зарубін зберігає статус основного голкіпера однієї з найкращих аматорських команд країни.
Історія Руслана – не лише про футбол. Це приклад свідомого громадянина, який своїми вчинками та громадянською позицією демонструє, що у нашому спорті є люди з великим серцем, світлим розумом та чіткою позицією.
Його життєве бачення гармонійно відображається у сильних висловлюваннях, які сміливо можна розбирати на цитати: про державотворення, війну на сході України і розвиток суспільства. Просто і зрозуміло про важливі речі – слухаєш і захоплюєшся.
"Відрахували з інтернату через низький зріст"
– "Якщо немає мотивації, то з футболом треба закінчувати", – сказали ви, коли завершували кар'єру на професіональному рівні. Зараз ви граєте за Вікторію з Миколаївки, яка двічі ставала найсильнішою аматорською командою України. Бажання не зникло?
– Аматорський рівень – доволі непоганий, та це вже не той режим, що у професіоналів. Профі щоденно перебуває у напрузі, зберігає тонус. Зрештою, вигравати хочеться на будь-якому рівні, тому ставлюся до гри за Вікторію максимально серйозно. Взагалі спортсмена вбити у собі складно.
– Ваша команда давно переросла аматорський рівень. Чи не задумується керівництво клубу про участь у Другій лізі?
– Наскільки мені відомо, у наступному сезоні Вікторія заявлятиметься на Другу лігу. Інфраструктура у нас на хорошому рівні, керівництво має серйозні цілі. Думаю, що зі старту команда прагнутиме пробитися до Першої ліги. Крім того, наші футболісти цілком відповідають цим амбіціям.
– Замислювалися про майбутнє і свою роль у наступному сезоні?
– Цьому передуватиме розмова з керівництвом. Якщо я буду потрібен команді, то залишуся. Повинні зійтися чимало моментів. Також я маю розуміти для себе, що я допомагатиму команді, а не займатиму місце молодого хлопця.
– Якщо не футбол, то яку сферу оберете далі?
– Моя дружина займається сімейним бізнесом. Туди я практично не втручаюся. Так, виключно технічні функції: щось завезти і привезти. Насправді я б хотів залишитися у футболі. Перший крок уже зробив – якраз у процесі отримання ліцензії С. Бачу себе у якості тренера по роботі з воротарями. Читаю багато літератури, проходжу лекції, спілкуюся з фахівцями.
– У футбол ви прийшли дуже пізно – у 9-му класі. Відчували протягом кар'єри, що вам повноцінно не вистачало технічних навичок і азів дитячої школи?
– Сильно відчував. Втрачено було дуже багато. Якщо діти займалися цим у 9-10 років, то я надолужував у 15. Все одно повністю наздогнати це, мабуть, неможливо. Намагався компенсувати недоліки своєю працездатністю та бажанням.
– У дитинстві ви займалися волейболом. Стрибучість допомагала у футболі?
– Безперечно, волейболісти дуже багато уваги приділяють стрибкам. Для мене це справді було корисним у воротарській грі. Проте у всьому іншому – це два зовсім різні види спорту. У 9-му класі мене відрахували з інтернату через низький зріст. Для волейболіста цей аспект має значення. А потім завдяки товаришу я випадково записався у футбольну секцію. Ця гра мені завжди подобалася, особливо фанатів від Динамо Валерія Лобановського у 80-х.
"Щоб не прийшли "визволяти" сусіди, треба переходити на українську"
– Ваша фотографія у Facebook має нетипову для футболістів рамку "Росія – ворог". Традиційно дійові особи нашого футболу позиціонують себе "вне политики". Чому ваш приклад є винятком?
– Футбол – це відображення нашого суспільства. Більшість населення живе з лозунгом "какая разница?" Футболісти – це люди, які в основному залежать від клубних президентів і тренерів. Кожен боїться, що його думка комусь не сподобається. Мабуть, їхню інертність можна пояснити страхом і байдужістю.
– Ви народилися і зростали у Харкові, де частіше перебували в російськомовному середовищі. У який момент вирішили перейти на українську?
– Це прийшло до мене з початком війни з Росією. Я зрозумів одну істину – для того, щоб одного дня мене не прийшли "визволяти" сусіди, треба переходити на українську мову. У родині ми прийняли таке рішення і постійно використовуємо рідну мову. Мої двоє дітей, наприклад, є членами Пласту. Намагаємося робити свій невеличкий внесок в українізацію нашого регіону. На жаль, поки з цим вкрай важко, та ми дуже стараємося.
– Починаючи з 16 січня, відповідно до Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова. Критики Закону твердять – це утиски і переслідування.
– Дурниці. Я повністю підтримую цей Закон. Це інструмент, який повинен допомогти нам. Нехай не нам, то хоча б наступному поколінню. У Харкові з цим все одно складно. Чимало громадян сприймають нововведення некоректно і принципово не виконують. Вони демонстративно використовують у публічному спілкуванні російську, інколи навіть не словами, а поведінкою демонструють зневагу. Трапляються і конфлікти. Очевидно, що без боротьби перемогти нам не вдасться.
– Українську ви повноцінно вивчали у зрілому віці, уже за 30. Яким є ваш досвід переходу з російської у спілкуванні і письмі?
– По-перше, я почав писати українською у всіх соцмережах. Крім того, читаю літературу українською, в тому числі, і спортивну. Це моя принципова позиція. Читаю дітям казки українською. З вимовою поки складно, роблю помилки. Втім бажання є набагато більшим, ніж кількість огріхів.
– Нашу думку часто формує оточення. У вашому середовищі така кардинальна зміна була сприйнята належним чином?
– Моє коло спілкування складається з однодумців. Тому мені пощастило. Буває, що у команді хлопці підколюють і жартують. Зрештою, мене це жодним чином не зачіпає – правда на нашому боці. Вважаю, що кожна людина має право на свою думку і повинна її відстоювати. Я обрав свій шлях і не звертаю уваги на чужі думки.
"Наші футболісти в Росії? Я їх зневажаю"
– Значна частина українських футболістів вдає, ніби нічого не відбувається, і в розпал війни їде у Росію на заробітки. Серед них є ваші колишні одноклубники. Як ви ставитеся до такого?
– Ці люди прагнуть заробити там – з фінансової точки зору їх зрозуміти можна. Однак існує важливіший аспект – моральний. Тому я просто їх зневажаю. Футболісти розповідають: "Я їду у Росію грати у футбол. Нічого поганого не роблю, це виключно робота і спорт". Але ці люди чомусь не замислюються над тим, що вони у Росії і витрачають гроші, і платять податки в казну країни, яка вбиває їхніх земляків. Більше скажу – я порвав усі зв'язки з цими людьми. І зі знайомими, і з родичами. Я не маю бажання спілкуватися з ними.
– Ваше проукраїнське формування відбувалося не в одну мить. Коли ви для себе зрозуміли, що події на сході України – це не просто політика?
– Усвідомлення прийшло не одразу. На момент початку Революції Гідності я був гравцем Олександрії і перебував з командою на зборах в Туреччині. У готелі транслювали переважно російське телебачення, тому ми з хлопцями дивилися російські канали.
– Були шоковані?
– Почало складатися неоднозначне враження. Але я такий хлопець, який любить збирати інформацію з усіх джерел, покопатися в деталях. Проаналізував вихідні дані і зрозумів – нормальна людина не може мати двох думок щодо подій у Криму та на Донбасі. На твою землю прийшли люди з Росії, які забрали території, вбивають твоїх громадян, несуть розруху і пітьму. А потім називають це громадянською війною. Треба бути сліпим або безмозким. Або ж колаборантом.
– Знаю, що ви фінансово допомагаєте українській армії.
– Цим хвалитися не можна, але допомога армії – абсолютно нормальна річ. Наша сім’я робить це регулярно, проте не розкриватиму сум. Вважаю, що це обов'язок кожного. Якщо ти не пішов воювати, то хоча б маєш допомагати фінансово. У мене є знайомі волонтери, яким я довіряю. Наприклад, старший товариш дядя Вася – колись він працював водієм автобуса у Геліосі. Практично з перших днів він пішов воювати.
"Зняв рукавицю і побачив, як кістка стирчить з-під шкіри"
– На початку футбольного шляху ви здобули особливий закордонний досвід, коли невеликий період провели у російському Воронежі.
– На той момент я був практично дитиною. Мені сподобалася футбольна інфраструктура, адже я мало що бачив раніше. Якогось негативу не відчував, жодних проблем не виникало. То був 2002-й рік. Не кажу, що то була інша країна, та, як мінімум, між нами не було війни.
– Кілька років тому ви їздили у Канаду, там виступали за команду із Торонто під назвою Воркута, де грають чимало українців. Що дала вам ця поїздка?
– То був надзвичайно корисний етап. Там я побачив і зрозумів, як має жити свідоме суспільство. Передусім в плані відповідальності громадян перед державою. Нам є чому повчитися. У більшості з нас хибне уявлення про розвинуті країни типу США, Канади і Швейцарії. Мовляв, там усі сидять у білих сорочках і красивих туфлях в розкішних офісах, їздять на дорогих автомобілях. А ще раз на місяць отримують легкі гроші.
Насправді рівень життя залежить від їхніх досягнень і зусиль. Люди багато і важко працюють. Це допомогло мені усвідомити одну просту річ – не можна чекати чесного царя чи хорошого дядю, який прийде і зробить усім щастя. Треба самому щодня робити щось для цього щастя. Почати з простого – бодай чесно платити податки.
– У 2018-му після повернення із Канади ви відновили професіональну кар'єру – Металіст 1925 оголосив про ваше підписання. Вже за два тижні клуб розірвав контракт через стан здоров'я. Що трапилося?
– Приємного в цій історії мало. Після Воркути грати у футбол я більше не хотів. Проте мої друзі з Металіста 1925 – Чередниченко, Буличев та Жданов – запевнили, що у команді шукають досвідченого воротаря. Розумів, що не підходжу на цю роль – мав кілька зайвих кілограмів. "Та ні, нічого не вийде", – сказав спочатку. Втім мене таки затягнули туди. Почав тренуватися, форму набрав, підписав контракт. Незабаром застудився, пройшов обстеження і лікарі діагностували запалення серцевого м'язу – міокардит.
– Звучить моторошно.
– Схожий діагноз нещодавно поставили Дейлі Блінду з Аякса. Мені зателефонував лікар Ашот Євгенович Худаєв, який нещодавно пішов у кращий світ, і сказав, що є варіант з медоглядом у Києві. Я погодився, обговорили всі деталі. Через 15 хвилин пролунав дзвінок від спортивного директора Металіста 1925: "Руслане, приїжджай. Треба підписати документи для розірвання контракту". Звичайно, я навіть зайвих питань не ставив. Все підписав, а потім лікувався сам. Чи солідно це? Люди вважали, що так правильно. Не мені оцінювати їхні вчинки.
– Олександр Шовковський якось вразив фотографією неодноразово зламаних пальців. Для воротаря – це звична річ?
– Абсолютно. Якось на зборах з Олександрією відбив сильний удар і відчув різкий біль. Нічого надзвичайного, буденні дрібниці – подумалося спочатку. Потім дивлюся – з рукавиці кров капає. Нічого не зрозумів. Зняв рукавицю і побачив, як кістка стирчить з-під шкіри. Все оперативно вправили і зашили. Взагалі серйозні ушкодження оминали мене, адже намагався слідкувати за організмом. Першу важку травму отримав вже на аматорському рівні – порвав хрестоподібну зв'язку на коліні у 35 років.
– Серйозна заявка на прощання з футболом.
– Я теж так подумав. У більшості наших клубів після такого припиняють співпрацю. Однак президент Вікторії залишив мене у команді, а ще оплатив операцію та лікування. Дуже вдячний клубу за це. Ось уже третій рік граю – намагаюся віддячити своїми стараннями за таке ставлення.
"Ми просто здавали гроші – футболістів ставили перед фактом"
– Здається, єдину червону картку у кар’єрі вам показав арбітр із Харкова Дмитро Кривушкін. У 2015-му ви захищали ворота криворізького Гірника у матчі з Нафтовиком. Після гри ви назвали арбітра "бізнесменом".
– У якості покарання за роботу на цьому матчі Кривушкіна відсторонили на три поєдинки. А повернувся він резервним арбітром, коли ми грали у Горішніх Плавнях. Тоді й зустрілися: "Руслане, я не побачив і помилився". Я відповів, що все розумію, але теж три матчі відсидів через вилучення. Відверто кажучи, Кривушкін – це просто трагедія.
– Зараз цей рефері обслуговує матчі УПЛ.
– У кожному турі в нього якийсь жах. У мої часи 90% команд давали гроші на суддів. Вони благополучно брали їх і судили так, як їм треба було. Можна на чорне казати, що це біле. "Я не бачив, особисто не давав", – можна всяке розповідати. Якщо відверто, то у деяких командах ми просто здавали гроші – футболістів банально ставили перед фактом. От і доводилося з премії віддавати певні суми для суддів.
– У Першій та Другій лігах, мабуть, траплялося вдосталь не менш диких історій.
– Найнижчий дивізіон – це треш на треші. Взяти до прикладу роздягальні чи якість полів. Часто у невеличкому приміщенні ставили дві лавки – ось і вся роздягальня. Пригадую, як ми грали проти Вуглика з Димитрова, що на Донеччині (тепер – Мирноград). Таких роздягалень ніде не бачив – безпосередньо у кімнаті без перегородки розташовувався туалет. Причому, виглядав максимально просто – велика дірка у підлозі. Хоча більше за це засмучував рівень арбітражу. Коли їхали в умовні Ровеньки чи Свердловськ, то розуміли, що голову просто відірвуть. Ніхто навіть не чекав – протягом перших 15 хвилин прибили, а тоді грайте, як хочете.
– Пригадуючи позитив – де вболівали найкраще?
– Подобалася підтримка у Севастополі і Чернівцях. Людей завжди багато було. Коли трибуни заповнені, то почуваєшся справжнім футболістом. Також класна атмосфера була на матчах у Черкасах.
"Шаран за зачиненими дверима роздягальні не добирає слів"
– Ви працювали з немалою кількістю тренерів. Хто вплинув на вас найбільше?
– Однозначний топ – Сергій Кандауров. У плані тренувального процесу кращого тренера я не зустрічав. Все настільки цікаво та інтенсивно, що ми по-іншому подивилися на футбол під його керівництвом. У контексті стосунків тренер – футболіст подобався підхід Володимира Шеховцова у Геліосі. Йому вдалося підібрати колектив з теплими сімейними відносинами. З приємністю згадую роботу з Романом Покорою, який недавно залишив цей світ. Працювали разом недовго, зате спогади виключно найкращі – він ставився до усіх футболістів однаково, без поділу на улюбленців та ізгоїв. Ми навіть зідзвонювалися протягом кількох років після того, як наші шляхи розійшлися.
– У 2012-му ви бачили зародження Олександрії, яка через кілька років здійснила трансформацію з провінційної команди у провідну команду Прем’єр-ліги та учасника єврокубків. Могли подумати, що умовні Банада, Грицук та Запорожан так сильно прогресуватимуть?
– Бачив роботу цих хлопців і не сумнівався у цьому. Женя Банада прийшов молодим хлопцем – спокійний і вихований він перетворювався на непоступливого бійця на полі. Словом, характер справжнього спортсмена. Грицук також дуже якісний футболіст. Ті ж Артем Сухоцький та Юра Коломоєць – класні хлопці і сильні гравці. До того ж керівництво робило дуже багато для становлення клубу. Успіх був лише справою часу.
– Ключову роль у створенні нинішньої Олександрії відіграв Володимир Шаран. У вас відносини з тренером не склалися?
– Причому, з самого початку. Напевно, Володимир Богданович скаже більше про це. Як тільки Шаран прийняв команду, то мені повідомили, що треба шукати нове місце роботи. На перших зборах я отримав травму, залишився в обоймі, а потім навіть трохи виходив на поле. Втім у нас були постійні непорозуміння, його не влаштовувала моя гра.
– Доходило до суперечок?
– Через гру я вислуховував претензії. Можливо, я справді грав слабо. Але Володимир Богданович за зачиненими дверима роздягальні не добирає слів. Тому претензії висловлює у різній формі. Інколи сама форма цих висловлювань була дуже неприємною. У нас постійно якісь гойдалки були: то все гаразд, то обрізають зарплату.
– Яким був ваш досвід воротарської конкуренції?
– Не пригадаю скандалів та сварок – виключно позитивні емоції. Дружні відносини підтримував з Артуром Денчуком. Дотепер добре спілкуємося з Денисом Сидоренком. У воротарів переважно хороша атмосфера в колективі – панує підтримка і довіра. Принаймні, я не чув про погані воротарські відносини.
– Зустрічали молодих гравців, які вражали своїм потенціалом?
– Таких випадків було достатньо. У певний момент думав, що це майбутній гравець збірної. А потім траплялося таке, що після перших локальних успіхів проявлявся негативний менталітет і люди займалися справами, які не сприяли футбольному розвитку. Прізвищ не називатиму – вони самі все знають. Щодо позитивних прикладів то відзначу досвідчених гравців. Наприклад, Сергія Борзенка і його шалену працездатність. Історія Борзенка – це зразок для наслідування. Сергій довів, що ніколи і в жодному віці нічого не втрачено, якщо пристрасно віддаватися справі. Андрій Демченко таке з м’ячем витворяв, що я за голову хапався. Також я вчився у Валентина Платонова та Андрія Оксимця – просто почувався щасливим, що виступав з ними в одній команді.
– Чи є у вашому минулому речі, які хотіли б змінити і про які шкодуєте?
– Найбільші мої помилки, мабуть, стосуються хибних рішень щодо зміни команд. Зокрема, шкодую через поспішне прощання з харківським Арсеналом – тоді я став гравцем ФК Полтава. А вже наступного дня надійшла пропозиція від Закарпаття. Не вистачило одного дня витримки, щоб дочекатися справді достойного варіанту. Та все, що було, так і мало статися – може, десь не допрацьовував. Здавалося, робив усе, що міг, та завжди можна краще.
– Ви згадували про сина Рената, який є членом Пласту. Раніше він займався стрільбою з лука. Хочете, щоб син реалізував себе у спорті?
– Якраз привіз його на вокзал – він вирушає до Львова на змагання "Олімпійські надії". Ренат демонструє непогані результати. Сподіваюся, що все найкраще у нього попереду. Я мрію про це.