Сербія безславно покинула ЧС-2022. Інша справа – Югославія, яка була завсідницею Мундіалів, починаючи з 1930 року. Володимир Войтюк розповідає про легендарного капітана тієї команди і його трагічну долю.
25.05.1943 стало останнім днем в житті Мілутіна Івковича, капітана збірної Югославії на першому чемпіонаті світу. За багато років до цього серб підписав угоду з дияволом. І ось тепер заплатив за це жахливу ціну.
Мілутін народився у 1906 році в сім’ї Йована Івковича, офіцера королівської армії, та Міли – князівської доньки. Хлопець був первістком. Згодом сім’я Івковичів суттєво зросте – у Мілутіна з’являться троє сестер і двоє братів. Вони постійно переїжджали у зв'язку з тим, що батька часто перекидали по службі. Йовану світила велика кар’єра (він був кавалером двох престижних сербських орденів Зірки Карагеоргія та Почесного легіону), але офіцер мав необережність посваритися з королем Олександром, через що змушений був піти у відставку. Під час служби великих статків Йован не нажив, тож йому довелося влаштуватися писарем у Союз сербських сільськогосподарських кооперативів.
Мілутін виріс фізично сильним хлопцем і батьки завжди могли покластися на нього. Він допомагав чим міг Йовану та Мілі і наглядав за братами й сестрами. Мама відзначала, що в Мілутіна була лише одна погана звичка – він часто грав у футбол від світанку до смеркання. Батько прищепив синові любов до Сербії. І вже у юному віці малюк боронив батьківщину на свій лад. Коли у часи Першої світової війни Сербія була окупована австро-угорськими військами, вчитель на уроці музики сказав учням співати гімн і Мілутін затягнув "Боже Правди". За це юнаку добряче дісталося, але заради рідної країни він був готовий на будь-які жертви.
Під завісу Першої світової хлопчина з кількома друзями, намагаючись внести свою лепту у перемогу, демонтував телеграфні і електричні проводи на вулицях Белграда, залишаючи окупантів без зв'язку і світла. У листопаді 1918-го 12-річний Мілутін, захопивши молодших братів, пішов назустріч визволителям столиці Сербії. І разом з ними увійшов до Белграда. За злою іронією долі, неподалік від місця, де Івкович зустріне війська Антанти, його життя обірветься. Перша світова мала катастрофічні наслідки для Сербії. Країна втратила 15% населення, а економіка лежала в руїнах.
Одразу після війни хлопець спробував себе у футболі. Символічно, що першим клубом сербського патріота став Обіліч (команда отримала свою назву на честь чоловіка, який вбив османського султана Мурада у легендарній битві на Косовому полі; мабуть, найбільш шанований сербський герой). У 1920-му Івкович перейде у молодіжку Югославії (1 грудня 1918-го на мапі світу з'явилося Королівство сербів, хорватів і словенців, а з жовтня 1929-го його перейменують у Югославію). Вже через два роки талановитий та сильний, мов лев, юнак закріпиться в основі дорослої команди. Мілутін, граючи на правому фланзі або ж у центрі захисту, часто множив на нуль найбільш грізних форвардів суперника. Саме за це він і отримав прізвисько "Державне гальмо №1".
У 1924 та 1925 роках Івкович допоможе своїй команді взяти два чемпіонські титули. Очевидці ігор Мілутінаца (ще одне прізвисько серба) відзначали неймовірну волю захисника до перемоги. Він не здавався навіть у найбільш безнадійних ситуаціях. І часто надихав партнерів на дивовижні камбеки. Не забарився й виклик Івковича до лав збірної. Свій дебютний матч у національній команді він провів 28 жовтня 1925-го у Празі. Івкович не любив згадувати цю гру. І в цьому немає нічого дивного. Надпотужна Чехословаччина розтрощила Югославію 7:0. Сербські історики не лише називають Мілутінаца одним з найкращих беків світу тих часів, а й приписують йому винайдення бісіклети. Цікаво, що практично у кожній країні є свій автор цього удару. Хоча, що в цьому дивного, адже назва зобов’язує. Такий собі аналог велосипеда.
Наступна байка показує, наскільки сильним був захисник. Якось під час поїздки в Зренянин футболісти Югославії відвідали борцівське шоу. Його організатори пропонували величезний грошовий приз тому, хто зможе перемогти їхнього чемпіона, надпотужного чорношкірого атлета. Мілутінац кинув рукавичку гастролеру та легко поклав того на лопатки. Далі Івкович ще більше здивував партнерів. Він віддав свій чималенький гонорар, отриманий від організаторів шоу, переможеному борцю.
Мілутінац чудово розумів, що футбольна кар’єра не вічна, тому вирішив здобути хорошу освіту. І в 1925 році він вступив у медичний університет. Цікаво, що партнери постійно підколювали партнера щодо його фаху, адже той вважався одним із головних костоломів югославського футболу.
У 1929 році між захисником та керівництвом Югославії пробігла чорна кішка. Тому Івкович перейшов у Соко. Через 2 роки команда змінить назву на БАСК (Белградський спортивний аматорський клуб). Ребрендинг відбувся з подачі короля, який наполягав на тому, що столичне гімнастичне товариство має сконцентруватися виключно на гімнастиці та забути про футбол. До речі, ще один факт, який показує, що Мілутінац був справжнім джентльменом. Коли він вибирав куди переходити з Югославії, то отримав спокусливі пропозиції від хорватських топів Граджянскі, Конкордії та ХАШК. Однак відкинув їх, оскільки вважав несправедливим щодо свого екс-клубу підсилювати його головних конкурентів. Тож захисник зупинив свій вибір на посередньому Соко.
У 1930-му югослави (навіть, точніше, серби, оскільки хорвати відмовилися від поїздки за тридев’ять земель, оскільки їх смертельно образили, коли вирішили перенести офіс Федерації футболу із Загреба у Белград; футболісти ж з інших республік просто не дотягували до рівня збірної) стали однією з чотирьох європейських збірних, які наважилися поїхати на перший чемпіонат світу у далекий Уругвай. Балканці до останнього моменту вагалися, аж поки не довідалися, що господарі беруть на себе усі транспортні витрати та проживання.
Але поки югослави мучилися майже гамлетівським питанням, французи, бельгійці та румуни не ловили ґав і розкупили всі місця на пароплаві "Конте Верде", тож довелося шукати альтернативу. Вони купили квитки на крейсер "Флорида" і не пошкодували про це. Там була чудова кухня: за два тижні мандрівки воротар югів Якшіч набрав вражаючі 16 кілограмів.
Вже у першому матчі нашим героям довелося схрестити клинки з одними із головних фаворитів турніру – бразильцями. Тоді ще некампеони не злазили з воріт Якшіча, який того дня тягнув буквально все. Як бачимо, зайва вага ніяк не позначилася на його формі. "Селесао" лише одного разу пробили голкіпера, однак це не надто потішило їх, адже пропустили дві смертельні контратаки європейців. Професор Михайло Андреєвіч, один із членів югославської делегації, особливо відзначив внесок захисту у той сенсаційний тріумф.
"За своє життя я бачив чимало оборонних спектаклів, але це ніщо у порівнянні з тим, що здійснили Івкович та Якшіч у протистоянні з бразильцями. "Селесао" були надзвичайно майстерною командою. Але вони зламали свої зуби об наш вражаючий захист".
Івіца Бек, Мілутін Івкович і Мілорад Арсеньєвіч на шляху в Уругвай
Через три дні югослави легко нокаутують відвертих пасажирів того турніру – болівійців – 4:0. Та гарантують собі місце у півфіналі. У дебютному Мундіалі взяли участь лише 13 команд, які розбили на чотири групи, у першій було чотири, а в усіх інших – по три. Балканці стали єдиною європейською збірною, яка пробилася у топ-4.
Перед півфіналом Івкович звернувся до своїх однокомандників з полум’яною промовою: "Хлопці, нас чекає найважчий матч на турнірі і суперник буде боротися з усіх сил. Для преси та глядачів ми є безнадійними аутсайдерами. Але це не має ніякого значення. Вони нам також не давали жодного шансу у протистоянні з бразильцями. Борімося до останнього подиху і давайте гідно представимо нашу батьківщину. Змагаймося чесно і вперед до перемоги".
Можливо, юги мали б шанси і на золото, якби не "сліпа" Феміда. Організаторам спала на думку "геніальна" ідея призначити бразильця на матч команди, яка вибила "селесао" з турніру. Природно, що той захотів помститися югославам, посадивши їх на свисток. Балканці вже на 4-й хвилині гри несподівано відкрили рахунок. А через 7 обертів секундної стрілки вдруге засмутили воротаря уругвайців Бальєстероса. Хтозна, чи змогла б Селесте повернутися в гру без допомоги "невидимої руки" Феміди. На 18-й хвилині Сеа зрівняв рахунок зі стовідсоткового поза грою, яке бачили всі, окрім судді Регу.
А третій гол уругвайців вийшов взагалі унікальним. Це єдиний м’яч в історії Мундіалів, забитий з пасу поліцейського. Після однієї з атак господарів сфера вийшла за лінію поля, звідки її блискавично повернув полісмен. Вийшов ідеальний пас прямо на ногу Ансельмо, який в один дотик вгатив м’яча в сітку воріт Якшіча. Югослави почали апелювати до арбітра, але той вказав на центр. Добре, що організаторам вистачило розуму змінити своє початкове рішення – призначити головним арбітром фіналу Регу. Бразильський маг явно не збирався керуватися аксіомою, що найкращий арбітр – це той, якого не помітно на полі. У матчі за титул сеньйор Жілберту міг би влаштувати черговий яскравий перформанс.
Попри виліт у півфіналі, югославська преса не приховувала свого захоплення командою: "Ці сімнадцять чудових гравців на чолі з Івковичем принесли нашій країні бронзову медаль і вписали золотими літерами свої імена в історію югославського футболу". До речі, щодо бронзи. Якщо заглянути на сайт ФІФА, звідти можна довідатися, що третє місце на тому Мундіалі посіла збірна США. Але у балканців є інша думка з цього приводу. Ось яку історію розповів син Кости Хаджі, відомого югославського адвоката, що був керівником югославської делегації на дебютному чемпіонаті світу.
"Це брехня, що ми тоді фінішували четвертими. Югославія поступилася у півфіналі майбутнім чемпіонам – уругвайцям. Оскільки матч за третє місце на першому Мундіалі не проводився через брак коштів, то саме ми, як команда, що програла майбутнім володарям трофею, отримала бронзу, – на доказ своїх слів син адвоката демонструє бронзову медаль та значок із написом "делегат". – Нам дали лише одну медаль на команду. Це було зроблено з метою економії. Вона дісталася моєму батькові, оскільки він очолював нашу делегацію під час поїздки в Уругвай".
Наче виглядає правдоподібно, однак далі Хаджи-молодшого трішки понесло. "Жюль Ріме розповідав моєму батькові, що господарі підкупили французького помічника арбітра Бальві (це він проморгав пас поліцейського у півфіналі). За "правильне суддівство" він отримав хабаря у 500 доларів. Тоді за ці гроші можна було придбати автомобіль. Ріме сказав татові по секрету, що якби на турнірі тріумфувала європейська команда, то вона б не повернулася додому". Ці сенсації про хабар і потенційну смерть для європейців, які невдовзі після завершення чемпіонату світу опублікувала югославська газета Vreme, розвінчала інша місцева газета Politika, яка не змарнувала нагоди звинуватити конкурента у черговій вигадці.
Король Олександр надіслав вітальну телеграму гравцям збірної, у якій відзначив, що вони зробили для престижу країни на міжнародній арені набагато більше, ніж усі югославські дипломати разом узяті. І щоб остаточно закрити тему третього місця. Деякі джерела стверджують, начебто між Югославією та США таки провели матч за бронзу, який з рахунком 3:1 виграли європейці. Також є свідчення, нібито балканці, незадоволені суддівством у півфіналі, відмовилися грати поєдинок за бронзу. Отже, найбільш логічно дослухатися до ФІФА, яка віддала бронзу янкі – через кращу різницю забитих і пропущених м’ячів.
Через місяць після повернення з Монтевідео, 1 жовтня 1930 року, Мілутін одружився з Елі Попс, донькою відомого белградського адвоката. Це була розкішна жінка – красуня та розумниця. Вона розмовляла трьома іноземними мовами і чудово грала на фортепіано. На жаль, у Елі виявилося кепське здоров’я. Наступного літа наш герой закінчив університет та вирушив на службу у військовий госпіталь у Белграді а згодом передислокувався до Словенії. Того ж року Елі народила Івковичу доньку Гордану. Подружжя на цьому не зупинилося і через три роки на світ з'явилася Мір’яна. Після завершення військової служби Мілутінац розпочав приватну практику, а згодом навіть відкрив власну спеціалізовану дерматовенерологічну клініку (часто лікував бідняків безкоштовно).
Свій останній матч за збірну Івкович зіграв 16 грудня 1934 року. Захисник 39 разів одягав футболку національної команди. У цих матчах серб відзначився двома голами, щоправда, забив їх у власні ворота. На клубному рівні бек виступав до 1939 року, однак через сімейну трагедію йому довелося повісити бутси на цвях. Елі підхопила туберкульоз і швидко згасла. Мілутіну тепер катастрофічно не вистачало часу. Тож не дивно, що він пожертвував футболом заради виховання доньок.
Незадовго до цього у житті футболіста з’явилося ще одне захоплення, яке стане для нього фатальним. У той час багато молодих чоловіків невиліковно хворіли. Одні підхопили коричневу чуму, інші – червону. Мілутінац, як і більшість сербів, хворів останньою. Навесні 1936 року він разом з іншими членами комуністичної партії Югославії підписав петицію щодо бойкоту Олімпійських ігор у Берліні, опубліковану на сторінках газети Politika. Під нею красувалися автографи понад ста югославських спортсменів. А прізвище "Івкович" стояло на почесному четвертому місці. До речі, тоді ж сербські комуністи запланували викрасти олімпійський вогонь під час його естафети територією Югославії, однак в останній момент скасували акцію.
У 1938 році Мілутінац стане головним редактором газети Mladost, головного рупора союзу комуністичної молоді Югославії. Він пише статті на перетині спорту та політики, у яких критикує атлетів за те, що вони любителі лише на папері, а насправді отримують в конвертах захмарні гонорари. Також Івкович висловлював незадоволення з приводу того, що спорт перестав бути "поза політикою". Хоча цих статей було не аж так багато, адже через лікарські та сімейні справи у нього практично не залишилося часу для праці на журналістській ниві. комуністи цінували його зовсім не за гостре перо. Їм потрібна була впливова фігура у редакції газети. Адже важко знайти у Югославії людину з такою прекрасною репутацією, як в екс-капітан збірної. Щоправда, навіть Івкович не допоміг Молодості довго залишатися на плаву. Восьмий номер, датований червнем 1939-го, переповнив чашу терпіння влади. Після цього газету заборонили.
На початку весни 1941 року у югославському повітрі буквально тхнуло війною. Тож Івковича, як лейтенанта запасу, викликали на військові збори. З полігону він пише листи донькам, сповнені ніжності та любові. Після повернення з навчань Мілутінац активізував співпрацю з комуністичною партією в окупованому Белграді (вермахт вже у квітні захопив Югославію за якихось 12 днів). Івкович передавав інформацію, яку отримував від пацієнтів та знайомих, зв’язковому Борі Ромічу. Також він збирав багато пожертв, що йшли на потреби партизанів.
Звичайно ж, ці дії Мілутіна не залишилися непоміченими німцями. Гестапо давно пасло його. Так, ще до нападу на Югославію у штаб-квартирі цієї моторошної організації були складені списки осіб, за якими слід встановити стеження. Очевидно, що без Івковича там не обійшлося. Вже на початку травня 1941 року Мілутінаца запросили на "побачення" з німецьким окупаційним військовим керівництвом. Там екс-футболіста "попрохали" віддати свою квартиру для потреб німецьких збройних сил.
Завдяки німецькій виконавськості та пунктуальності збереглися звіти агентів, які не спускали очей з Івковича. З них можна довідатися, що партизани неодноразово пропонували Мілутіну покинути Белград, проте той навідріз відмовлявся, адже не хотів залишати своїх доньок. Після капітуляції Італії, поразки Роммеля в Африці та посилення партизанського руху в Югославії у 1943 році, гестапо розпочало масштабну кампанію терору проти місцевих. Жертвами нацистів тоді стали сотні патріотів, серед яких був і Мілутінац.
Сьомого травня 1943-го офіцер СС Фішер підписав "службову записку", в якій, серед іншого, було зазначено: "…Хоча комуністичну діяльність доктора Івковича на даний момент неможливо довести, я все одно пропоную його для наступної страти. Адже цього негідника важко назвати лояльним до нашої влади". Начальник місцевого відділу гестапо Карл Дітгес не мав нічого проти і смерть вирушила на пошуки Мілутінаца.
24 травня близько 22-ї години німці завітали до будинку, в якому жили батьки Івковича. Вони розуміли, що ті їм нічого не скажуть, але по сусідству мешкав чех Пепек, член нацистської військово-будівельної організації Тодта, який з радістю здав німцям адресу Мілутінаца. Есесівці не гаяли часу. Вони задзвонили у ворота недобудованої вілли Івковича десь о 23:45 (її колись подарував футболісту Любіша Перішич, власник автомобільної компанії, який був палким фанатом футболіста). Сестра гравця, яка була на кухні, пішла відчиняти, і коли побачила німців, то у неї ледь не розірвалося серце.
Мілутінац, що спав, прокинувся від дзвінка. Він зустрів сестру, яка поверталася з двору, в коридорі. Вона спершу сказала, що нізащо не віддасть брата нацистським свиням. Івкович переконав сестру не чинити опір: "Краще не втручайся, що ти зможеш протиставити есесівцям?" Німці спокійно зачекали, поки Івкович, на якому була лише піжама та капці, одягне светр і взується. На прощання він сказав сестрі: "Гаманець лежить під матрацом і бережи моїх доньок".
Невдовзі Івковича доставили у концентраційний табір Баніца, яким керував сумнозвісний Светозар Вуйковіч. Цей монстр особисто вибирав жертв, у тому числі дітей, "даруючи право" їх вбивати Спеціальній поліції Белграда або ж Сербській державній охороні. Також він обожнював мучити бранців, вигадуючи для них тортури, яким могли б позаздрити навіть середньовічні інквізитори. Светозар особисто виносив смертні вироки, не питаючи дозволу у німецької чи сербської адміністрації. Лише одного разу він звернувся до німців з проханням дозволити стратити 20 дівчат, які отримали смертний вирок. Коли полонені скаржилися Вуйковічу на те, що вони голодують, він їм незмінно відповідав: "Вас сюди привели не годувати, а стратити. Чи багато ви з’їсте чи мало – вас це не врятує".
Згідно з табірним розпорядком, засуджених до розстрілу виводили з камери в коридор. Там їх роздягали і зв’язували руки дротом. Потім знову ж таки дротом прив’язували парами одне до одного. Зранку 25 травня 1943 року Вуйковіч стояв у коридорі. Коли Івковича вивели з камери та спробували зв’язати, він почав чинити рішучий опір. Побачивши це, Вуйковіч крикнув Мілутіну:
– Ах ти ж комуністичний уй*бок.
Засуджений на мить завмер, а потім різко вирвався з лап охоронців та кинувся до Вуйковіча. Івкович плюнув виродкові в обличчя та з усієї сили вгатив ногою у живіт. Це виявився останній удар знаменитого футболіста. Через кілька секунд охоронці накинулися на бранця, мов зграя розлючених псів. Вони побили Івковича до втрати свідомості. Потім його прив’язали до партнера по нещастю і повели до виходу. Там полонених посадили у машину, яка повезла приречених на розстріл.
Через кілька годин після страти Мілутінаца його доньки Гордана й Мір’яна підійшли до воріт концтабору й запитали в охоронців:
– Ми шукаємо нашого тата, доктора Мілутіна Івковича. Він тут?
Охоронці нічого не відповіли їм.
Побоюючись реакції югославів на смерть їхнього улюбленця, німці тривалий час замовчували інформацію про страту футболіста. Сім’я Івковича остаточно втратила надію на повернення Мілутіна лише через рік, коли німецький Червоний Хрест повідомив матері гравця, що його більше немає серед живих. На жаль, досі невідомо, де лежать останки капітана збірної Югославії на першому чемпіонаті світу з футболу.