Баварія у тіні свастики: бос академії поліг у концтаборі з усією родиною, "продажний гладіатор" і вирване серце
Володимир Войтюк – про німецький футбол часів Третього Рейху. Найбільше від коричневої пітьми постраждала мюнхенська Баварія.
7 березня 1933 року, через два дні після виборів до Рейхстагу, банда з шістдесяти молодиків у коричневих сорочках увірвалася на репетицію опери Джузеппе Верді "Ріголетто" у постановці топового диригента Фріца Буша в Дрезденській державній опері. Вони кричали та перебивали митця. Натовп настільки заважав Фріцу, що тому довелося припинити репетицію. Такий інцидент трапився далеко не вперше. Незадовго до цього велика група штурмовиків скупила практично всі квитки на один з концертів диригента і, коли той підіймався на сцену, зустріла його вигуками: "Геть Буша!" Тож Фріцу довелося піти.
Саме випадок на репетиції спонукав нацистський уряд Саксонії звільнити диригента з посади. Фріц мав прекрасну репутацію у музичних колах, але адміністраторам у Дрездені він приносив багато неприємностей. Буш не був євреєм і його не можна було напряму зв’язати з модернізмом, атональністю чи іншими речами, які нацисти ненавиділи в музиці ХХ століття. До того ж, він не загравав із соціал-демократами, а навпаки – за політичними поглядами схилявся в бік правих.
Проте Буш був, наче кістка в горлі, для нацистів Саксонії, оскільки активно перешкоджав їхнім планам скоротити бюджет на культуру у рамках економічних заходів з протидії депресії. Прийшовши до влади у Дрездені, нацисти звинуватили диригента у тому, що він приймав на роботу занадто багато єврейських співаків, проводив купу часу за межами Дрездена та вимагав захмарні гонорари. Фріц чудово розумів, звідки віє вітер і не мав жодного бажання гратися з вогнем, тож негайно накивав п’ятами в Аргентину, де вже у 1936-му отримав громадянство.
Зрив репетиції та концерту Буша дав нацистам у регіонах привід заборонити концерти і опери на основі того, що вони можуть спричинити громадські заворушення. Музика була важливою мішенню для нової влади. Протягом століть композитори класичної та романтичної школи у Європі дарували світу музику, яка увійшла в золотий фонд людства. Взяти хоча б Берлінську філармонію та драми Вагнера, які зробили невеликий Байройт музичною столицею світу.
Майже у всіх міських кварталах, містечках та великих селах існували свої музичні клуби, хори, традиції любительської музики, яка відігравала ключову роль у житті не лише середнього, а й робочого класу. Нацисти були не єдиною правою партією, яка відчула, що ця давня традиція підривалася музичним модернізмом Веймарської республіки – його вони приписували вигаданому єврейському розкладанню. Тепер у них з’явилася хороша нагода виправити цей "недолік".
16 березня, коли головний диригент оркестру Гевандхауза в Лейпцигу, Бруно Вальтер, який був євреєм, але, як і Буш, жодним чином не підтримував модерністську музику, прибув на репетицію, то поцілував замок на дверях. Нацисти закрили приміщення, посилаючись на неможливість гарантувати безпеку музикантів. Вальтер, який через чотири дні мав давати грандіозний концерт в Берліні, звернувся за допомогою до поліції. Проте там йому відмовили за наказом Геббельса, який чітко дав зрозуміти, що концерт може відбутися лише під керівництвом неєврейського режисера.
Коли головний диригент Берлінської філармонії Вільгельм Фуртвенглер відмовився замінити Бруно, нацистів це аж ніяк не розчарувало – вони швидко домовилися з Ріхардом Штраусом. Вальтер миттєво зрозумів, що в Третьому Рейху йому нічого не світить та емігрував до Австрії. Нацисти стверджували, що причиною того, чому Вальтер став персоною нон грата, була його симпатія до комуністів, але цим казкам ніхто не вірив навіть у Німеччині. Усі розуміли, що Бруно просто не пощастило народитися євреєм.
Серед провідних диригентів Німеччини Отто Клемперер найбільше пасував на нацистську карикатуру єврейського музиканта. Двоюрідний брат професора літератури, він не лише був євреєм, але й на посаді директора авангардної Кроль-опери з 1917 по 1930 роки ставив сучасні твори та завжди підтримував модерністських композиторів. 12 лютого Клемперер виступив із неоднозначною постановкою "Тангейзера" в Берліні, котру нацистська музична преса охрестила "бастардом Вагнера" і образою пам’яті геніального композитора.
На початку березня, через галас навколо опери, постановку довелося зняти. Така ж доля невдовзі спіткала всі концерти Отто, оскільки ніхто не міг гарантувати безпеку, якщо єврей диригуватиме оркестром. Клемперер, на жаль, сприйняв це за чисту монету, наполягаючи на тому, що "виконує всі вказівки влади", але згодом усвідомив неминучість своєї долі. 4 квітня Отто покинув країну.
Невдовзі після цього закон Рейху про відновлення професійної державної служби призвів до звільнення не лише єврейських диригентів, але й всіх співаків та адміністраторів опер і оркестрів. Також вказали на двері єврейським професорам у державних музичних академіях (у першу чергу таким світилам-композиторам, як Арнольду Шенбергу та Францу Шрекеру, котрі викладали у Прусській академії мистецтв у Берліні). Музичних критиків позбавляли офіційних посад та виключали зі штату німецьких друкованих видань. До речі, чи не найвідомішим з них вважався Альфред Ейнштейн (двоюрідний брат Альберта).
Відтепер по всій країні контракти з єврейськими музикантами анульовувалися. 6 квітня 1933 року Гамбурзьке філармонічне товариство заявило: "Список солістів, складений у грудні минулого року, звісно, буде змінений, і з нього ми викинемо всіх єврейських музикантів. Так, Сабіна Кальтер та Рудольф Зеркін будуть замінені виконавцями з німецькими коренями". Далі – більше. У червні 1933-го єврейським концертним агентам заборонили працювати. Музичні об’єднання усіх видів аж до хорів у селах та товариств любителів музики у провінційних містечках захоплювалися нацистами і звідти виганяли усіх євреїв.
Ці заходи супроводжувалися масштабною пропагандою у пресі, яка нападала на таких композиторів як Малер і Мендельсон, оскільки залишалися питання щодо чистоти їхньої крові, та заявляла про відновлення справжньої німецької музичної культури. Згодом режим завдав удару по авангардних композиторах та почав виключати їхні роботи з репертуару. Через демонстрації 22 лютого 1933-го у Гамбурзі зняли з показу мюзикл Курта Вейля "Срібне озеро", а невдовзі всі його музичні твори забанили, посилаючись на те, що вони тривалий час асоціювалися з комуністичним письменником Бертольдом Брехтом. До того ж, єврейське походження композитора робило його ще більш очевидною мішенню для нацистів. Він встиг емігрувати та врятувався від потенційної першої і останньої мандрівки в Освенцім.
Єврейських музикантів, які залишились, можна було порахувати на пальцях однієї руки. Один із них – диригент Лео Блех, чиїй постановці вагнерівських "Сутінків богів" у червні 1933-го аплодували стоячи навіть члени НСДАП. Гейнц Тітьєн, інтендант Берлінської державної опери, зміг переконати Герінга не чіпати Лео, поки той не зрозумів, куди все йде і не втік до Швеції у 1938-му. Інші видатні єврейські музиканти, такі як скрипаль Фріц Крейслер і піаніст Артур Шнабель, які багато років прожили в Німеччині, виявили, що можуть достатньо легко покинути країну, адже не були громадянами Рейху, а знаменитості вистачало, щоб заробляти у будь-якій точці земної кулі.
Оперна діва Лотта Леман, яка постійно критикувала втручання Герінга у справи Берлінської державної опери, хоча й мала німецьке громадянство, але була заміжня за євреєм та виїхала у Нью-Йорк на знак протесту проти політики режиму. Однак пересічні музиканти, викладачі, адміністратори та інші працівники не мали можливості покинути Німеччину. І більшість з них згодом перетвориться на попіл у крематоріях концтаборів. Євреї відігравали важливу роль не лише в німецькій музиці, а й у футболі. Очевидно, що при новій владі їм не було місця в грі №1.
Чи не найбільше від нацистів постраждала Баварія. На початку 1930-х у Мюнхені нарешті зібралася потужна команда. І в 1932-му "ротен" виграли свій перший чемпіонський титул. За злою іронією долі, у фіналі того чемпіонату Німеччини схрестили шпаги два клуби, які тоді називали "єврейськими" – франкфуртський Айнтрахт та Баварія. До того ж, матч за титул приймав нюрнберзький Муніципальний стадіон. Вже через рік, за якихось 600 метрів звідси, тут відбудеться перший з масштабних з’їздів НСДАП, а стадіоном маршируватимуть численні загони гітлерюгенд. З приходом до влади Гітлера Баварія не могла навіть мріяти про тріумфи. Вона лише боролася за виживання. Не всім пощастило вціліти у нацистському раю. Так, за часів нацизму 26 єврейських членів клубу вбили, а четверо вкоротили собі віку.
У березні 1933 року Курту Ландауеру довелося покинути пост президента Баварії. Одразу за ним пішов єврейський кравець та бос надпотужної молодіжної академії клубу Отто Беєр (семеро його вихованців допомогли "ротен" взяти перше чемпіонство). Вони зіграли на випередження, розуміючи, що наказ, який зробить євреїв у Німеччині персонами нон грата – не за горами. Таке рішення Ландауера і Беєра виграло для "ротен" трішки часу, щоб визначитись, як далі жити у тіні свастики. Невдовзі Курт втратив роботу – його звільнили з мюнхенського видавництва. Єврейський тренер мюнхенців Ріхард Домбі вирішив перестрахуватися та прийняв пропозицію очолити швейцарський Грассхоппер.
З нього взяв приклад найкращий гравець Баварії Оскар Рор, гол якого приніс команді титул у 1932 році. Щоправда, футболіст виїхав не через політичні причини. Він хотів займатися футболом професіонально. Раніше ходили чутки, що німецька ліга невдовзі стане професіональною. Але Рор розумів, що прихід нацистів поставив хрест на його мрії. Та й фігура Фелікса Ліннемана, який очолював Німецький футбольний союз і завжди критикував "продажних профі", не додавала оптимізму Оскару. Очевидно, що Ландауеру і Беєру слід було тікати з Третього Рейху, але це нам зараз легко говорити. А тоді все було не настільки однозначно. Лише сестра Ландауера – Хенні – розуміла, чим світить євреям прихід до влади нацистів. У 1934 році вона разом із чоловіком та двома дітьми виїхала до Палестини.
Як і багато інших євреїв, Ландауери любили батьківщину та вважали її своєю домівкою. Також вони щиро вірили, що німці невдовзі отямляться від нацистського гіпнозу та скинуть шаленого фюрера. Хоча тепер євреї стали нижчою расою у Рейху, проте вони думали, що їхньому життю нічого не загрожує. Це виявилось великою помилкою, за яку довелося заплатити жахливу ціну. Ландауери не знали, що нацисти їх наразі не чіпали, оскільки хотіли провести зразкову Олімпіаду 1936 року. Тому Гейдріх і Кo не поспішали вирішували єврейське питання, адже розуміли, що їх чекатиме міжнародний бойкот. І якби нацисти тоді взялися за Ландауера і Беєра, то за кордоном усі б побачили справжнє обличчя нацистського режиму. Після завершення Берлінських Ігор маски впали.
У 1938 році нацисти купили за копійки підприємство Беєра. Щоб заробити на шматок хліба, Отто довелося працювати автомеханіком. Тепер він розумів, що потрібно забиратися з Німеччини, але було вже запізно. Беєр кілька разів спробував емігрувати, проте зазнав фіаско. Це мало трагічні наслідки. Отто разом з дружиною і двома синами відправили у Каунаське гетто, де його і вб’ють 25 листопада 1941 року. Така ж доля спіткала й дружину та синів Отто. Батько Беєра помер у Мюнхені в 1938-му, а його маму депортували у сумнозвісний концтабір Терезієнштадт, де її замордували у газовій камері. Троє братів та сестра Ландауера, які вирішили залишитись у Німеччині, загинули в концтаборах або по дорозі до них.
Дісталося й Оскару Рору. Німецька преса називала його "Юдою, який зрадив батьківщину" та "продажним гладіатором". Оскар дійсно любив гроші. Після перемоги у Кубку Швейцарії з Грассхоппером, форвард у 1934-му перейшов у французький Страсбур, що запропонував йому більшу зарплатню. Оскар швидко довів свою цінність. У першому ж сезоні 20 його голів у 22 поєдинках допомогли Страсбуру взяти срібло. Згодом Рор здобуде лаври найкращого бомбардира чемпіонату Франції та двічі фінішує другим у бомбардирських перегонах. Зі 117-ма м’ячами в Лізі 1 Оскар й досі залишається найкращим снайпером в історії Страсбура.
Оскар Рор (праворуч)
У 1940-му німці захопили Францію і Рор більше не мав куди тікати. Він вирішив відсидітися на півдні неокупованої Галлії, де жив до 1942 року. Третій Рейх активно шукав Оскара. Існують версії, що в цей період він захищав кольори ФК Сет та служив у Французькому іноземному легіоні. Однак цю інформацію важко назвати достовірною.
У листопаді 1942 року Рора в Марселі заарештувала поліція за антифранцузьку та комуністичну пропаганду. Цікаво, що "фараонам" його здав племінник Філіпп. Оскар відбував ув’язнення у Страсбурзькій цитаделі. Невдовзі Рора передали німецькій владі. Гестапо інтернувало футболіста в концтабір, де він відсидів два місяці. Після цього "гладіатора" відправили у полум’я Східного фронту, де він мав віддати життя за Гітлера. Але йому посміхнулася Фортуна. Незадовго до закінчення війни один льотчик впізнав екс-форварда Баварії та допоміг йому повернутися додому в останні тижні війни.
У листопаді 1938 року Ландауера заарештували та вивезли до концтабору Дахау, куди, як правило, був квиток лише в один кінець. Однак Курту пощастило. Він провів у цьому пеклі на землі один жахливий місяць. Своєрідною індульгенцією для Курта стало те, що він проливав кров за Німеччину на полях Першої світової війни. Місяць, проведений у Дахау, відкрив Ландауеру очі, і він тепер усвідомив: якщо залишиться в Німеччині, то швидко може опинитися у черговому концтаборі. Тоді вже ніхто не змилується над ветераном Першої світової. Курт спробував отримати дозвіл на виїзд у США. Проте янкі йому відмовили, тож Ландауер переїхав до Швейцарії.
Для Баварії з приходом нацистів настали чорні часи. Команда перестала бути найсильнішою навіть в Мюнхені, не кажучи вже про Баварію чи Німеччину. Практично всі герої чемпіонського сезону 1932 року покинули клуб. Нацисти вирвали "ротен" серце. В останній мирний сезон 1938/39 мюнхенці фінішували лише сьомими в чемпіонаті Баварії.
Улі Гессе в книзі "Баварія. Глобальний суперклуб" так пише про причини цього занепаду: "У Баварії завжди вважали, що кожна людина, незалежно від раси чи релігії, може займатися спортом. Раптово влада наклала табу на тих, кого вона вважала неповноцінними. З’явилися Нюрнберзькі расові закони. Таким чином нацисти викинули з Баварії багатьох досвідчених й відданих членів клубу (ці закони забороняли "неарійцям" входити до складу практично всіх організацій та співтовариств). "Ротен" також втратили чимало юних членів, адже всі хлопці, яким ще не виповнилося 14, могли грати лише в гітлерюгенд. Так нацисти миттєво помножили на нуль багаторічну працю Отто Беєра, який зробив молодіжну академію Баварії найкращою в Німеччині".
У травні 2016 року Der Spiegel опублікував статтю, автор якої стверджував: "Розповіді про те, що Баварія тривалий час залишалася в опозиції до режиму – вигадка". Він підтверджував свою думку тим фактом, що вже в 1935 році у клубі запровадили расові закони. Звичайно ж, у Баварії, як і в усіх інших організаціях, не обійшлося без нацистів, але тут варто копнути глибше. Запровадження Нюрнберзьких законів і розумне рішення Ландауера покинути президентський пост дозволило "ротен" взяти невеликий тайм-аут. Баварія змогла обрати нового президента сама, а не за вказівкою партії.
Черговий очільник мюнхенців Зігфрід Геррманн був хорошим другом Ландауера та й фашисти були не в захваті від цього рішення "ротен". Справа в тому, що у 1920-х він, як важлива фігура в поліції, виступив ініціатором заборони публічних виступів, якою влада Баварії намагалася позбавити голосу божевільного фюрера. Так новий очільник мюнхенців у 1934 році закріпив у статуті пункт, згідно з яким євреї могли залишатися членами клубу. Помічники Геррманна також не викликали симпатії в нацистів. Як це не парадоксально, але Баварії, на відміну від інших німецьких клубів, аж до 1943 року вдавалося уникати присутності в своїх лавах "справжніх арійців".
Чого аж ніяк не скажеш про Мюнхен 1860. З приходом до влади нацистів розпочався підйом "левів". У 1941 році вони виграли чемпіонат Баварії та отримали шанс поборотися за титул чемпіона Німеччини. Проте путівку до півфіналу програли віденському Рапіду (у 1938 році відбулося "возз’єднання" австрійців зі "старшими братами"). Через рік мюнхенці у фіналі Кубка Німеччини нокаутували надпотужний Шальке та здобули свій перший серйозний трофей. У 1943-му шлях Мюнхена 1860 до титулу у чвертьфіналі чемпіонату Німеччини знову перегородили "молодші брати", цього разу Ферст, найстаріший австрійський клуб.
Можливо, твердження про те, що "леви" співпрацювали з нацистами і завдяки цьому досягали своїх успіхів, є занадто радикальним, однак недалеким від істини. У керівництві клубу ключові посади займали члени партії зі стажем. Німецькі футбольні історики звернули увагу на те, що футболістів Баварії набагато частіше посилали на фронт, аніж "левів". Так, творці другого гола у фіналі чемпіонату Німеччини 1932 року Йозеф Бергмаєр та Франц Крумм загинули неподалік від Орла в березні 1943-го. Франц пережив Йозефа лише на чотири дні.
Нільс Гавеманн у монументальній праці "Футбол у тіні свастики" цитує Еміля Кеттерера, який вступив у НСДАП у 1923 році та брав участь у Пивному путчі, а з 1936-го вмостився у крісло президента Мюнхен 1860. До речі, як лікар, цей негідник активно виступав за запровадження евтаназії у Третьому Рейху. У лютому 1941-го в розмові з обер-бургомістром Мюнхена Карлом Філером (ще пристраснішим нацистом, аніж Кеттерер) Еміль зазначив, що серед членів Мюнхен 1860 було чимало людей, які підтримали Гітлера ще на початку 1920-х та гордо додав: "І, на відміну від інших клубів, у нас євреї ніколи не віталися".
Неважко здогадатися, який саме клуб мав на увазі Еміль. Однак Баварія змогла вижити у нацистському пеклі. І вже за якихось 30 років після того, як Гітлер пустив собі кулю в лоба, почала наводити жах не лише на Німеччину, а й на весь світ.
показати приховати