Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Михайлом Практикою, колишнім генеральним директором львівських Карпат, засновником знаменитого бренду спортивного інвентаря Practic.
Років п'ятнадцять тому у Львові, мабуть, не було футбольного майданчика, де б не бігав хлопчина з написом Practic на футболці. Серед масової "шевченкоманії" у міланських барвах, яка традиційно потрапляла в Україну з китайських країв, знайшлося місце і для вітчизняного виробника. Дітище Михайла Практики пройшло великий шлях і продовжує існувати дотепер.
Клуби-примари у Вищій лізі: перебіжчики із Шахтаря, скупі корейці і президент, якому "світила" тюрма
Зрештою, Practic – це не єдиний зв'язок нашого героя з футболом. Наприкінці 70-х Михайло Практика став частиною потужних Карпат Іштвана Секеча і до початку "нульових" активно працював функціонером у львівському клубі. Через нього пройшли сотні контрактів, він запрошував у зелено-білий клуб Івана Голаца і відправляв звідти десятки випадкових легіонерів. А ще Практика був свідком багатьох цікавих історій. Холодний осінній ранок у середмісті Львова – чудова нагода для того, щоб розпитати у Михайла Васильовича про них.
"В Одесі підхопив гепатит"
– Все моє життя пов’язане з футболом. Зараз я не так активно занурений у гру, хоча Practic продовжує виготовляти абсолютно все необхідне для футболу. Маємо виробництво у Пакистані, Індії та Китаї. Крім того, спеціалізуємося на спортінвентарі для багатьох видів спорту.
– Ваша фірма пройшла стадії зростання, розквіту і потрясінь. Яким чином вдається так довго триматися на плаву?
– Нам допомагають знання, набутий досвід і зв’язки, накопичені у футболі. Працюємо не лише з українським ринком. Нещодавно розробили моделі м’ячів для Узбекистану. Мій товариш Вадим Абрамов очолив збірну цієї країни і ми домовилися про співпрацю. Це тільки один з напрямків. Разом з тим, безпосередньо не працюємо з професіональними командами. Ми створили мережу магазинів по Україні, які орієнтовані на оптову торгівлю.
– Як виникла ідея створення фірми, що займається спортінвентарем?
– У радянські часи постійно виникала проблема – у що одягнути команду? Не було форми, не було м’ячів. Єдиний шлях – вирішити через Москву, а там вже організовували всякі рознарядки. Це було довго, затратно і складно. Тому у 1993-му ми запустили власне виробництво.
– Існує такий романтичний міф, що кожна велика справа розпочинається з чогось маленького і авантюрного. У вас теж так було?
– Починали на чужих виробничих лініях. Потім знайшли фахівця, який розробляв нам дизайн. Багато навчалися самі, набивали ґулі. Згодом закупили власну техніку. Кожен крок був дуже важким
– З сировиною було складно?
– З нею непросто і дотепер в Україні. Саме тому наше виробництво розташоване за кордоном. Колись активно працювали польські фабрики, однак після приватизації їх закрили. Більшість сировини не дуже високої якості – китайська та узбецька. Навіть Nike, Umbro та Adidas працюють в Індії.
– Вам допомогла футбольна освіта?
– Я закінчив Львівський інфіз за спеціальністю "футболіст". Грав за львівський Сокіл, а потім виник варіант з переїздом в Рівне. Поїхав у гості до Василя Іщака в Одесу, де він грав за Чорноморець, і там підхопив гепатит А. Це означало, що півроку маю уникати фізичних навантажень. Тоді ж у Соколі запропонували адміністративну роботу. Незадовго надійшло аналогічне запрошення з Карпат.
– То була золота епоха. "Левів" тренував Іштван Секеч, а на полі виблискували Баль, Суслопаров, Батич і Юрчишин.
– За все моє футбольне життя я запам’ятав по-особливому кількох тренерів, які залишили значний слід. Передусім це Секеч, який на перший план ставив дисципліну і порядок. Іштван Йожефович – великий інтелектуал, інтелігентний тренер. Також відзначу Миколу Самаріна. Можливо, він не дуже вишукано спілкувався, але був дуже розумним і вмів примусити людину викладатися на повну. Виокремлю Сергія Шапошникова – великий футбольний талант, який поєднав науку і футбол.
– У той час у команді грав Іван Паламар, який згодом перейде у чемпіонське Динамо. Він зізнався, що від Секеча ніколи не чув лайки у спілкуванні з футболістами. Це правда?
– Чиста правда! Міг натякнути, але ніколи не казав грубих слів. Переважно переводив все це у жарт, однак співрозмовник розумів, що мав на увазі тренер. Я контактував з Іштваном Йожефовичем до останніх днів. Він запрошував мене до себе, а я його до Львова. Не склалося.
"Контракт Годвіна був невигідним"
– Один із найбільш яскравих спогадів про Practic – це карпатівські горизонтальні смуги у сезоні 2002/2003. Чия це ідея?
– Моя. Справа в тому, що Карпати завжди вирізнялися смугами. Ми хотіли запровадити щось нове, розробили спеціальний дизайн. Підніміть старі фотографії – приємно, що Карпати завжди мали власний своєрідний стиль форми. Це треба було продовжувати, але у певний період не всі з цим погодилися.
– Коментатори скаржилися, що горизонтальні смуги не дозволяють чітко розгледіти номер.
– На наступний сезон планували зробити "віконечко", де чіткіше було б видно номер. Однак я пішов з клубу, а наступники не особливо переймалися дизайном форми.
– Зараз не є чимось надзвичайним наявність двох футболок на кожен із таймів. На початку 2000-х, коли ви займали керівну посаду в Карпатах і були власником Practic, жодного дефіциту також не було?
– У радянські часи існував серйозний ліміт – дві футболки на тривалий період часу. А зараз сам клуб вирішує, скільки потребує, і не відчуває серйозної потреби. Карпати у 2000-х теж навіть не задумувалися про це. Обмінятися футболкою? Подарувати вболівальникам чи друзям? Жодних проблем, на заміну миттєво готували нову.
– Ви не звертали увагу на випадки, коли 10 польових гравців виходили у Practic, а Мацей Налєпа, наприклад, у Lotto?
– Це не мало особливого значення. Єдине, що може стримувати – наявність спеціального пункту в контракті. У нас такого не було, ніхто цього не контролював. У всякому разі, форма у футбол не грає (Усміхається).
– Що не так із теперішніми Карпатами?
– Розумієте, клуб потребує стабільності. Тренери часто змінюються, а на все потрібен час. На початку 2000-х, коли мене призначили генеральним директором, була схожа ситуація. Ми мали у розпорядженні 15 легіонерів і 6 місцевих гравців. На папері це були непогані футболісти, але належної гри Карпати не демонстрували. Я почав робити аналіз – чому так відбувається. Результат прийшов тільки тоді, коли команда складалася з місцевих виконавців і мала зіграний склад.
– Потрібно проявити терпіння?
– Футболіст – це не капуста. Посадив і чекаєш, коли настане час збирати. Треба діяти комплексно. У Другій лізі в нас виступали 36-річні гравці. У Першій лізі те саме. Ми почистили склад, заслужених футболістів забезпечили роботою в структурі клубу. У Карпати-3 відправили 18-річних, у Карпати-2 – лише 21-річних. Результату справді не було. Але ми навели лад у школі, зросла продуктивність. Машину було запущено.
– Проте у 2004-му Карпати вилетіли.
– Але за два сезони повернулися з великою кількістю клубних вихованців. Існувала заміна з місцевих хлопців: Шуст, Петрівський, Іщенко, Шмаков, Фещук. Наступне керівництво зробило помилку – багатьох хлопців продали, а деякі тренери приміряли на себе всі лаври. Петро Петрович хоче бачити агресивну команду. Але її не буде, поки не гратимуть львів’яни.
ДИМотиватор. Правила гри від почесного президента "Карпат"
У мій час так траплялося, що після програного матчу українців у місті не побачиш, а легіонери відпочивають у "Віденській каві". Вони – заробітчани. Найкращий час, коли їх було обмаль: Налєпа, Самсон Годвін, якого привезли сюди ще дитиною, а потім додали Батісту. Цього достатньо. Тепер приходиш на стадіон і не встигаєш прізвища футболістів вивчати. Колись ти точно знав, що під 2-м номером грає Іван Герег, під 11-м – Лихачов, а під 7-м Грещак.
– Хто саме привіз Годвіна до Львова?
– Один із польських агентів. Клуб підписав контракт із шаленими зобов’язаннями, а мені потім довелося їх виконувати. Там були абсолютно незрозумілі витрати – ця угода не була вигідною, хоч Самсон приніс користь Карпатам. Загалом було багато помилок. Наприклад, Налєпу треба було продавати у московський Спартак. Він знизив вимоги, а за спиною в нього був перспективний Юрій Мартищук, який згодом зупинився в розвитку.
– Годвін входить до переліку карпатівських "гвардійців", які провели у зелено-білій футболці понад дві сотні матчів. Поруч з якісними легіонерами до Львова приїжджали умовні Ганц, Суковскі та Сабіров. Чому у них не склалося?
– Цю компанію придбав Мирон Маркевич. Результату не було і нам довелося позбуватися цих легіонерів оптом. Сучасні Карпати йдуть тим же шляхом – беруть усіх підряд.
– Ви працювали в епоху раннього Петра Димінського. Як складалися ваші стосунки з президентом?
– Я звик оцінювати людину на основі її ставлення до футболу. Петро Петрович любить футбол. Протягом багатьох років Димінський при всіх проблемах утримує Карпати. Навіть завод "Електрон" стільки років не спонсорував клуб. Кожен має недоліки. Проте Петро Петрович хоче класну команду у Львові. Результат залежить не лише від нього. Як на мене, настане проблема, коли Димінський перестане фінансувати клуб.
– У випадку незгоди з його позицією, ви могли відверто сказати президенту, що маєте іншу думку?
– Завжди казав про все відкрито. У нас було багато непорозумінь. Після одного з них я пішов з Карпат. Розумієте, поруч з футболом є багато людей, які хочуть говорити про нього, але не володіють ситуацією і не пропонують конструктиву.
– Ви опинялися між двох вогнів – яким чином балансували між Димінським та Маркевичем?
– У нас були хороші стосунки: з Маркевичем – дружні, з Петром Петровичем – робочі. Інша справа, що між собою вони не завжди ладнали, я намагався уникати конфліктів і згладжувати між ними кути. Це було головною проблемою. Я ніколи не втручався в процес комплектування команди. Кінцеве рішення має приймати тренер.
"Найбільш реальним кандидатом на посаду тренера Карпат був Павел Янас"
– У 1999-му ви поїхали у Бразилію. Це була ваша ініціатива?
– Петро Петрович запропонував мені такий варіант. Зі мною мав летіти Маркевич, проте згодом він відмовився. Поїздка була корисною – я детально вивчив футбол у цьому регіоні, познайомився з місцевими функціонерами і готовий був домовитися про переїзд кількох нападників до Львова. Ми якраз потребували гравців у лінію атаки. Я налагодив співпрацю з місцевим клубом Прудентополіс. У цьому регіоні – безліч української діаспори, а президентом Прудентополіса був чоловік, якого звали Нельсон Борейко. Фактично мовного бар’єру між нами не існувало.
– Чому все зірвалося?
– Маркевич не був особливо зацікавлений в бразильцях. Сталося так, що мою ідею не підтримали Карпати, проте це зробив Шахтар. Донеччани вже багато років працюють на цьому ринку, хоча першими у Бразилію могли зайти Карпати.
– Кого саме ви пропонували Карпатам?
– Лієдсона. Карпати відмовилися, а потім він протягом багатьох років успішно виступав за Спортінг. У той момент, коли ми за ним слідкували, цей хлопець тільки розпочинав свою кар’єру в Бразилії. Нам пропонували його за 180 тисяч, а згодом навіть і київському Динамо, щоправда, за два мільйони.
– У 2002-му до Львова приїхала бразильська Парана. На початку наступного року карпатівська делегація мала вирушати у Південну Америку. Ще один проект провалився?
– У нас була така домовленість. До того ж ми планували обмінюватися 17-18-річними футболістами. Хотіли і тренерів на стажування відправляти в Бразилію. Після мене туди їздив Петро Петрович, однак не знаю, чому все обірвалося.
– Головним тренером Парани був Кайо Жуніор, який у 2016-му очолював Шапекоенсе і загинув у масштабній авіакатастрофі. Які враження від України залишилися у бразильців?
– Вони відчули на собі теплий прийом, всі були задоволені. Парана їздила в Червоноград, виграла в Україні всі матчі. Один з гравців Парани навіть мав переходити в Карпати. У підсумку, його також забракували.
– Коли Карпати очолив Лев Броварський, трансферну політику клубу називали "поверненням старої гвардії": Мізін, Сапуга, Чижевський знову стали карпатівцями. У легенди на тренерському містку теж не все склалося.
– Точилося багато розмов, нібито ми не довіряємо місцевим кадрам. Раніше не все вдалося Володимиру Журавчаку, а потім і Броварському. Ми програли кілька матчів, я запитав Лева Рудольфовича, в чому справа. Броварський мені відповів: "Не знаю". Доволі дивно було таке чути від головного тренера.
На жаль, в нас ніхто не готує наставників – усі працюють на тому багажі, який вони здобули за час кар’єри футболіста. У 2002-му році я налагодив контакти зі знайомими, які працювали в Мілані. Навіть планували відправляти в Італію на стажування тренерів. Знову все зірвалося.
– Після цього ви привезли до Львова Івана Голаца. Потужний послужний список у якості футболіста, шалена харизма, чудові людські якості. Втім у сербського фахівця в Карпатах, м’яко кажучи, не склалося. Чому?
– Це один з тих тренерів, які могли створити стабільний колектив. І він зробив команду. Так, вона ще не давала бажаного результату. Однак йому просто не дали часу.
– Чи були інші варіанти, окрім Голаца?
– Їх було чимало. Найбільш реальний кандидат – Павел Янас. Він грав за французький Осер, а потім очолював збірну Польщі. Також була розмова з його товаришем Збігнєвом Бонеком, хоча про запрошення зірки Ювентуса предметно мова не йшла. Стефан Маєвскі, ще один тренер "Кадри" – він особисто дзвонив мені і висловлював готовність очолити Карпати.
"Якось Йовічевіч зізнався: "Мене тут не розуміють"
– Яким чином ви дізналися про Голаца?
– У мене був товариш Марко Налетіліч, який мав величезний досвід менеджерської роботи у футболі, працював у Мілані. Я непогано знав сербську мову і ми якось спілкувалися на тему тренера. Одного дня він порекомендував мені Голаца. Також Налетіліч познайомив мене з Радоміром Антічем, який товаришував з Голацом, і свого часу тренував Реал та Барселону. До речі, Ігора Йовічевіча в Карпати рекомендував саме Антіч.
– У чому секрет Йовічевіча, який був не просто "одним з", а ледве не за місяць вивчив українську мову та залишив своєрідний слід в історії Карпат?
– Ми взяли його безкоштовно, як вільного агента. Наша молодь вчилася у Йовічевіча. Більше того, призначення Ігора наставником Карпат – чудовий хід. Прикро, що його швидко звільнили. Мені здавалося, що Йовічевіч просто не мав підтримки і допомоги у Львові. Якось він навіть зізнався мені: "Мене тут не розуміють". Як мінімум, можна було використовувати його знання і контакти.
– Голац казав, що Карпати рухалися в правильному напрямку: "Ми не могли купувати гравців, які коштували би 10-15 мільйонів, однак у нас була своя дорога".
– Я переконаний, що він був ідеальним кандидатом. Головне завдання – створити колектив. І Голац його зробив. Ми взяли кількох зайвих футболістів, зокрема Сенада Тіганя. Почалися проблеми.
– Тренер пояснював все просто – він давав шанс Тіганю, а той просто не забивав. Словенець, у свою чергу, дуже негативно відгукувався про Голаца. Тігань справді псував колектив?
– Так. Хоча на зборах Сенад багато забивав, відмінно показав себе у спарингу з Удінезе. Там творив чудеса, а в чемпіонаті України жодного голу не забив. Зате легко в команду влився Єрко Мікуліч, якого також порекомендував той же Налетіліч.
– З гаслом "Кубок Львову" може позмагатися лише традиційне завдання збірної України початку нульових – "Наша мета…". Карпати Голаца вилетіли вже в 1/32 фіналу, поступившись армянському Титану.
– Це Кубок, складно грати з нижчоліговими командами. До спеки і шаленого бажання кримської команди ми виявилися не готовими. У нас нічого не вдавалося, дотягнули до серії пенальті і там поступилися. Поразка стала ударом для всіх нас. Але треба було терпіти, пожертвувати Кубком і не звертати уваги на локальну невдачу.
– Ви залишили Карпати через півроку після відставки Голаца. То була ваша ініціатива?
– Передусім, ми не могли дійти згоди з Петром Петровичем через діяльність школи. Я був незадоволений роботою кількох дитячих тренерів. Не розумів, чому батьки деяких учнів приїжджають до тренера з подарунками, а талановиті діти залишаються за бортом. Я запропонував президенту – за кожну дитину, яка доросла до першої команди, ми стимулюватимемо тренерів. У нас з’явилися хороші тренери і перспективні діти. Крім того, я за власні кошти організував дитячу лігу на Жовківщині.
– Карпатівська школа мала жахливі умови.
– У першій розмові її керівник Богдан Цап відразу на цьому наголосив. Президент збільшив фінансування, клуб почав більш раціонально використовувати гроші і діти отримували м’ячі та форму. Значну увагу приділили полям. Не всі пам’ятають, як поруч з "Україною" були смітники, стояла вода. Я знайшов техніку, організував людей і ми запустили будівництво полів. До цього школа тренувалася на асфальті біля стадіону. За два роки було зведено каскад полів.
А ще придбали стадіон "Прогрес" – ми звідти рік вивозили сміття. Навели лад в Брюховичах. Коли приїхали мої знайомі з Мілана, то були вражені базою. Насправді проблем залишилося багато. Коли я пішов, то паркінг неподалік стадіону використали під забудову житловими будинками. Клуб повинен був заблокувати це будівництво. Крім того, база планувалася поруч зі стадіоном в парку, а в Брюховичі переїхали б вихованці школи. Першій команді не доводилось би їздити за місто.
– Після Голаца рятувати команду взявся Маркевич. Ви вірили в те, що черговий прихід Мирона Богдановича врятує ситуацію?
– Це була моя ідея. Ми просто не мали кого призначати. Я начебто помирив тренера і президента, з’явилася довіра. "Повертаю Маркевича під твою відповідальність", – сказав Петро Петрович. Минуло кілька місяців і я пішов з клубу.