На 86-му році життя помер патріарх українського тренерського цеху, який у різні роки очолював "Карпати" і "Металіст". "Футбол 24" згадує, яким був Євген Пилипович.
Відверто кажучи, мої дитячі роки пройшли не так солодко, як цього хотілося б.
Мама мене запитала: «Синку, куди підеш: у школу чи в ремісниче училище?». Я обрав другий варіант. Головною перевагою ремісничого училища було те, що там годували і давали обмундирування.
Після закінчення училища я пішов на завод. Працював на суднобудівному заводі імені 61 комунара. Там влаштувався в головну кузню ковалем.
Мав тільки одну сорочку. Тому на танці одягав піджак на голе тіло і так ходив. Молодим – море по коліна.
Тренери різних команд, приїжджаючи до нас, казали: «Заберіть із воріт того Лемешка, бо з ним ми у Миколаєва ніколи не виграємо».
Приїхав до мене з Києва майор НКВС, арештував і забрав до української столиці. Щойно прибув, оформили мені призов до армії. Поставили перед фактом: «Гратимеш у київському «Динамо» або відправимо туди, «де Макар телят не пас». Так я опинився в «Динамо».
Армія тримала на місці ліпше, ніж зараз контракти.
То тепер Київ – мегаполіс, велике європейське місто. Тоді він був периферією. До Ленінграда ми приїжджали ледь не як з села. Невський проспект, по ньому ходять шикарні дами, чимало ресторанів, у яких теж прекрасні, одягнені й роздягнені жінки, готель «Європейський». Ми тоді ще не були готовими, щоб у таких умовах жити.
Ніколи не забуду, як моєму партнеру Володимиру Єрохіну в матчі проти «Зеніта» пробили у верховій боротьбі потилицю. Кров текла рікою. Він тут же підвівся і всю гру зіграв. Сучасних гравців трохи подряпав, вони півгодини лежать, потім їх годину з поля виносять. Це партерний футбол. Чому вони постійно валяються? Це ж треба вміти так впасти, щоб десять разів перекрутитися.
У матчі з «Динамо» в Москві отримав дуже складну травму меніска. Коли повернулися, тренери рекомендували робити операцію. «Та куди мені вже? Вік такий, що пора завершувати» - кажу. Вирішив з футболом зав’язувати. Хоча мені лише 28 було.
Коли я наприкінці 1966-го приймав «Карпати», ця команда була на рівні Кам’яної доби.
Іноді просто побачу, що хлопці в селі футбол бігають, і трохи за ними спостерігаю. Талановитих дітей можна помітити всюди. У тому й полягає талант тренера, що він має не лише слідкувати за поєдинками команд майстрів, а й не цуратися поїхати на периферію.
Володю Данилюка я запросив зі Стрия. Це вам не з Аргентини якоїсь там. Свої хлопці грали.
Тренера поважають лише до того часу, поки він потрібен. Потім комусь щось переклинює – дають з носака під зад і кажуть «до побачення».
Що поробиш, якщо долю футбольної команди вирішували люди, які звикли працювати на рівні заводу?
Робочий день у мене завжди починався з ранкової зарядки. Після цього йшов в обком. Там вирішував нагальні питання - з продуктами, комусь вибивав житло або машину. Дефіцитними тоді були одяг, меблі, ті ж продукти. Зараз непросто уявити - важко було роздобути кілограм гречки!
У мене всі порядні люди - улюбленці . Якщо людина сумлінно тренується і грає, то чому я не повинен відповідати їй хорошим ставленням? При цьому не скажу, що з кимось із гравців у мене були особливі особисті відносини. До всіх ставився однаково. Намагався нікого не образити, хоча, звичайно, міг погарячкувати і щось гостре іноді «випалював».
На фото: Євген Лемешко і "Металіст"-1981
Я з «Металістом» завжди боровся із «динамівцями» до кінця. Двічі ми киян перемогли - у 1983-му і «зоряному» для «Динамо» 1986-му. Валерій Васильович (Лобановський, - прим. «Футбол 24»), мабуть, був тоді дуже незадоволений. Та й взагалі моя впертість у Києві багатьох дратувала. Очевидно, саме тому після завершення тренерської діяльності ніякої роботи на посадах функціонерів мені і не запропонували. Нічого не поробиш.
Пам'ятаю, забив Тарасов гол - і перехрестився. То мене ледь з посади не зняли! «Де ваша виховна робота?» - запитували в Москві. Я кажу: «Та він селянин, з села, простий хлопець». Ледве викрутився тоді. А зараз дивлюся на футболістів: тільки по м'ячу влучив - і вже хреститься.
Знаєте, чим футболістів за цю перемогу (у фіналі Кубка СРСР-1988, - прим. «Футбол 24») нагородили? Дали по... велосипеду! І це в Харкові, місті, яке ніколи не вигравало Кубка СРСР до того і не перемагало понині навіть в Кубку України.
А потім був розпад Союзу і перший національний чемпіонат України. Я - людина старої формації, звик, що прийду в обком партії або до директора заводу і всі питання вирішу безпосередньо з ними. Але коли якесь, даруйте на слові, чмо болотяне, яке має гроші, починає розповідати, як треба працювати і які ми повинні займати місця... Змушений був від такої роботи відмовитися.
Другий тренер іноді означає набагато більше, ніж головний. Але народ бачить тільки тих, кому медалі вішають.
Таких хлопців, які випивали, а потім соплі розводили, я страшенно не любив. Відразу від них відмовлявся. Мужик? Вийди і покажи характер!
На фото: Михайло Іванович і Євген Пилипович. Корифеї!
Кварцяного, якщо чесно, не пам'ятаю. Це зараз він популярний, хоча, як на мене, то краще б він писав...
Це трагедія українського футболу, що наставник абсолютно нічого не вирішує. Відповідає тільки за тренувальний процес, а всі інші питання для нього за кадром. Чому ми тоді дивуємося, що півроку, максимум рік - і за кадром залишається сам тренер. Скільки у нас в клубах зараз фахівців, які на одному місці працюють хоча б два роки?
Сучасні футболісти, крім своїх контрактів, взагалі нічим не цікавляться.
Тепер за футболістами везуть душ. Не футболіст йде в душ, а душ везуть до футболіста. Колись не було цього сюсюкання.
Я не стежу за нашим чемпіонатом. Немає за ким стежити! Три колективи, а решта - для протоколу. На певному етапі позначилося і засилля легіонерів. Який сенс вовтузитися з молоддю, якщо замість цього можна взяти готового гравця? Ось і відбили у хлопців бажання займатися.
Головним критерієм оцінки роботи клубів завжди будуть вболівальники. Мене ніхто не переконає в іншому.
Футбол - це спорт простого народу. Хто починав у нього грати? Матроси, робітники. У мене свого часу 70 відсотків хлопців були з неблагополучних сімей. Той без батька ріс, той - без матері. Але футбол навчив їх життя.
Футбол нічого не пробачає. Команда існує 5-6 років, а далі потрібно робити реконструкцію.
На фото: З онучкою Дарією
Що мені у 84 роки потрібно? Щоб у дітей все було добре, щоб онуки росли, вчилися. У мене їх троє.
Коли тобі 50 чи 60, можна і пожартувати, а тут думаєш, як дожити до ранку. Інший вік – інші думки.
Вважаю, що святкувати такі ювілеї (85-річчя, - прим. «Футбол 24») було б занадто сміливо. То вже такий вік, який не вселяє великого оптимізму. Життя вже минуло.
"Мене часто називають диктатором". Безсмертні цитати Валерія Лобановського