Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з українським легіонером Андрієм Марковичем, захисником Карпат, який на правах оренди виступав за Нимме Калью і став чемпіоном Естонії-2018.
Практично у кожному європейському чемпіонаті виступають українські футболісти. Одним з тих, хто вирушив за кордон у пошуках кращої долі, був Андрій Маркович. У першому ж своєму сезоні в естонському Нимме Калью вихованець Карпат став основним виконавцем нової команди, а у листопаді здобув титул чемпіона країни. Частину своєї відпустки Андрій проводить у майже рідному Львові. Це хороша нагода, щоб поспілкуватися та розпитати про Естонію, Карпати та збірну.
"Повільні естонці? Це, скоріше, стереотип"
– Андрію, прийми вітання з чемпіонством!
– Дякую! Це приємна подія у моєму житті – я вперше став чемпіоном. Тим більше, що тривалий час пропустив через травму. Золота медаль в Естонії стала для мене поштовхом – треба працювати і прогресувати.
– Коли дізнався про варіант в Естонії, то довго роздумував над пропозицією Нимме Калью?
– Почав цікавитися у знайомих, радився з рідними. Для мене було важливо знати, куди я їду. Зараз можу сказати, що приблизно так собі все я і уявляв. Коли їхав туди, то вже мав певну інформацію, яка потім підтвердилася. Звичайно, що для багатьох естонський чемпіонат – темний ліс. Проте можу підтвердити, що Естонія, хоч і потрохи, але прогресує у футбольному плані.
– З радянських часів нав’язувався стереотип про повільних естонців. Ти щось таке помічав?
– Це справді, скоріше, стереотип. Мабуть, для того, щоб просто посміятися. Не можу підтвердити цей факт. Відзначу іншу особливість – естонці менш веселі, трохи стримані в своїх емоціях. Принаймні, так мені здалося.
– Ти – єдиний українець в Нимме Калью. Як тебе прийняв колектив?
– Ставлення було дуже хорошим. Відсотків 70 футболістів володіють російською. Крім того, тренер Сергій Францев – росіянин, тому мовного бар’єру не існувало. До речі, його дружина родом з України.
– Свого часу Францев працював у полтавській Ворсклі, однак загалом в кар’єрі не здобував серйозних титулів. Які враження від роботи з ним?
– Так склалося, що від тих гравців, які розуміють російську, він вимагав утричі більше, ніж від решти футболістів. Ти маєш доводити, що сильніший за місцевих хлопців. Стосовно людських відносин – все було чудово. Наприклад, якщо в команді були якісь святкові події, то ми відзначали це кавою і тортом. Заїздів на базу було мало – лише перед відповідальними матчами.
– У Нимме Калью особливі кольори – рожево-чорні.
– Спочатку було дуже незвично – одягаєш футболку і навколо все рожеве. Навіть гетри рожеві (усміхається). Неодноразово з хлопцями сміялися через це.
"Таллінн? Здалося, що зі Львова нікуди не їхав"
– Якщо вести мову про рівень чемпіонату Естонії, то передусім вражають хокейно-тенісні рахунки практично у кожному турі. Ти вже чудово вивчив місцеву футбольну кухню. Що скажеш про силу Meistriliiga?
– Насправді існує три гранди, які борються за чемпіонство: Левадія, Флора і Нимме Калью. Раніше ще був клуб з назвою Інфонет, проте у 2016-му він об’єднався з Левадією. Також виділив би ще кілька команд, які, умовно кажучи, не дають жити, тобто матчі проти них не є прохідними. В командах з дна турнірної таблиці футболісти, наприклад, поєднують професії і, крім футболу, працюють на звичайних роботах. Принаймні, мені таке розповідали.
– Найкращим бомбардиром чемпіонату став твій партнер, бразилець Ліліу, який обігнав нашого Романа Дебелка, з показником у 31 гол. Як гадаєш, він би міг витримати рівень УПЛ?
– Мені здається, що йому було би важко в Україні. У нас футбол відзначається силовою манерою гри. Хоча у Ліліу, думаю, все склалося б успішно – у нього є швидкість, а також футбольний інтелект.
– Ще один твій харизматичний партнер – італієць Максиміліано Угге.
– Доволі непоганого рівня гравець. Раніше виступав у Серії С та Литві. До речі, Угге навіть трохи розумів російську. Його бабуся родом з України. Здається, з Черкас.
– Більшість футболістів Нимме Калью спілкується російською. Однак у тебе не виникало потреби вивчити естонську мову?
– Я знаю кілька естонських слів, які можна використовувати у побуті. Крім російської, в колективі спілкуються англійською. В Естонії у школах на хорошому рівні вивчають англійську. Тому майже усі місцеві мешканці знають три мови. Коли естонці дізнавалися, що я з України, то, наприклад, у таксі відразу запитували: "Як у вас там?", маючи на увазі проблеми на сході країни.
– Як тобі життя у Таллінні?
– Столиця Естонії мені сподобалася – це новітнє місто, де є частинка старовини. Старе Місто взагалі дуже нагадує львівську площу Ринок. Коли вперше побував там, то здалося, що зі Львова нікуди не їхав. Будівлі, кафе, атмосфера. Тільки мова інша (усміхається).
– В чемпіонаті Естонії на провідних ролях були кілька українців. Ти знайомий із кимось із земляків?
– Багато років знаю Юрія Ткачука – ми виступали з ним ще у юнацькій збірній. Його одноклубника з Левадії Романа Дебелка зовсім трохи застав у Карпатах. Вони також жили у Таллінні, проте наші домівки розташувалися в різних кінцях міста. Хоча це не заважало нам спілкуватися з Юрою.
"Деякі діти на перегляді ридали і впадали у паніку"
– Перед Естонією в тебе вже був закордонний досвід у білоруському Нафтані.
– Виступи у Білорусі – це період, коли я перейшов з дитячого футболу в дорослий. Білорусь мене загартувала і я мав нагоду виходити на поле проти хороших суперників: БАТЕ чи мінського Динамо.
– Василь Кобін після досвіду у солігорському Шахтарі вразив відвертістю: "У Білорусі я побачив ту планку, до якої не можна опускатися".
– У кожного своя планка. Треба розуміти, яка планка у донецькому Шахтарі (усміхається). Звичайно, що білоруський футбол ще повинен розвиватися. Кілька команд було справді низького рівня, проте існують і серйозні клуби з хорошими умовами.
– В Нафтані того часу виступав легендарний карпатівець Олексій Сучков.
– Я приїхав на тренування, спостерігав збоку і запитав когось, де саме бігає Сучков. Потім хлопці жартували, що я лише Олексія на полі шукав (усміхається). Ми чудово спілкувалися, Сучков багато розпитував про Карпати. Помітно, що йому було цікаво. Для нього львівський клуб, мабуть, найбільш вагомий у кар’єрі.
– Ще одна команда у твоїй кар’єрі – винниківський Рух. Про тодішнього наставника Володимира Мазяра кажуть або дуже хороше, або дуже погане.
– Якби не було травми, то життя могло б скластися по-іншому. Я провів за Рух кілька поєдинків і все. Далі отримав дві травми одна за одною… Мазяр? Не хотів би когось судити за спиною. У мене були з ним приємні моменти, проте вистачало і негативу. У підсумку можу сказати, що я цього наставника до кінця не зрозумів.
– Ти народився у маленькому селі Мельнич з населенням у кілька сотень мешканців. Шлях у великий футбол був надзвичайно складним: саморобні ворота, горбисте поле, поруч корови?
– Все десь так і виглядало (сміється). Розпочинав на сільському полі з братами, сусідами та дерев’яними воротами. Влітку, коли не було школи, ввечері нам підсвічував лише місяць. Все завершувалося тільки тоді, коли мама кликала додому.
"Ми перетворили зацементований майданчик у власну версію "Сан-Сіро". Топ-10 правил дворового футболу
Коли їхав у львівське училище, то вступ не був для мене питанням життя і смерті. Розумів – якщо не вступлю, то нічого страшного не станеться. Деякі діти на перегляді ридали і впадали у паніку, якщо їх не брали.
– Разом з тобою у Жидачеві розпочинали ще кілька гравців, які зараз виступають на високому рівні.
– У Жидачівській ДЮСШ я грав із Тарасом Качарабою, який виступає за чеський Слован та Ростиславом Русиним, який пройшов школу РУФК та Шахтаря, а зараз грає за Рух. Свого часу я навіть їздив на перегляд у Чехію, однак не склалося. А з Качарабою ми тривалий час жили в одній кімнаті.
"Бурда вражав спокоєм, а Яремчук професіоналізмом"
– Твоєю рідною командою є Карпати. Пригадуєш свої емоції напередодні дебютного матчу проти Олександрії?
– Коли їхав у автобусі на гру, то сильно хвилювався. Дуже не хотів підвести людей, які в мене повірили. Хотілося виправдати довіру тренерів. Вийшов на поле, почув стартовий свисток і всі переживання зникли. Потім казали, що на полі я поводив себе зріло.
– На післяматчевій прес-конференції Володимир Безуб’як не скупився на компліменти: "Маркович зіграв краще, ніж я думав. Андрій все робив правильно, особливо як для молодого гравця, який перший раз у вищій лізі зіграв. Спокійний, врівноважений, мінімум браку. Треба тепер Мірошніченку задуматися – хто буде грати".
– Шкода, що все це тривало недовго. Я провів ще один матч у Прем’єр-лізі на тому ж рівні, але потім через певні обставини довго не грав.
– Тобі не давали шансу?
– Не було довіри від тренера. Не можу сказати, що Безуб’як винен. У Карпатах часто змінювалися тренери – їх було декілька. В колективі все було класно – навіть з конкурентом Мірошніченком були хороші відносини, ми чудово спілкувалися. Не пригадую жодного конфлікту.
– Певна категорія гравців, яка не отримує ігрової практики, звертається до тренерів за поясненнями. Ти не робив цього?
– Ні, я не люблю ходити і запитувати. Це нічого не змінить. Треба досягати чогось завдяки своїй праці. Скаржитися і скиглити "дайте мені шанс" – це не про мене. Образи на Карпати в мене немає. У структурі клубу я з 13-ти років. Цей клуб виховав не лише футболіста Марковича, а й людину.
– Для багатьох футболістів зимова пауза – це не тільки час для того, щоб відпочити, а й нагода визначитися з майбутнім. Ти пов'язаний контрактними обов’язками з Карпатами?
– Наша співпраця завершується і все йде до того, що я підпишу повноцінний контракт з Нимме Калью. У майбутньому хотілося б пограти, наприклад, у Бельгії чи Голландії. Той факт, що звідти запрошують футболістів у національну збірну – доволі красномовний. Мені, наприклад, дуже шкода, що у нас ігнорують Володимира Костевича, який на дуже пристойному рівні грає у Польщі.
– Зараз у команді Андрія Шевченка багато твоїх партнерів по збірній: Бурда, Соболь, Коваленко, Яремчук, Бєсєдін. Хто вражав найбільше?
– У нас був хороший колектив, а Олександр Петраков тримав підопічних в тонусі. Помітно було – якщо кожен з гравців підходитиме до справи з головою, то матиме хороше майбутнє. Лідер? Вражав стабільністю і спокоєм Микита Бурда. Своїм характером підкорювали Бєсєдін і Яремчук. З Романом я жив у кімнаті – помітно було, як він професійно ставиться до роботи і налаштовує себе. Радий за нього і сподіваюся, що одного дня я також зможу одягнути футболку головної команди країни.