Перед фіналом Кубка України легендарний півзахисник донецького "Шахтаря" Ігор Петров відповів на запитання "Футболу 24".
- Ігоре Григоровичу, після багатьох років перебування у "Великому футболі" можете згадати свої перші кроки по футбольному полю і удари по м'ячу?
- Скільки себе пам'ятаю, футбольний м'яч завжди "лип" до моїх ніг (посміхається, авт.). А якщо серйозно, то захоплюватися футболом почав з ранніх років, тому що було кому вплинути на мій спортивний світогляд. Мій батько - Григорій Матвійович в молоді роки виступав за команду майстрів, футбольно-хокейний клуб СКА Хабаровськ. Виступаючи за армійців з Далекого Сходу, батько зумів виконати подвійний норматив майстра спорту і у футболі, і в хокеї. Старший брат Павло грав у ашхабадському "Колхозчі", а його партнерами були мій майбутній одноклубник по "Шахтарю" Віктор Грачов і, впродовж багатьох років, Курбан Бердиєв, котрий тренує казанський "Рубін". Саме завдяки своєму батькові я став професійним футболістом. Він був моїм першим тренером в горлівській ДЮСШ в молодшому віці, а потім мене тренували Фомін Юрій Йосипович і Малишев Анатолій Павлович. Хоча зазначу, що в ті роки багато хлопчаків були різнобічно розвинені в спортивному плані. Ми могли відвідувати кілька спортивних секцій, і це добре впливало на загальнофізичний розвиток кожного зі спортсменів.
- Коли відбулась ота значуща подія у вашій спортивній кар'єрі - запрошення в головну команду Донбасу?
- У 1980 році. Мені тоді ледь 16-ть років виповнилося. І тут таке знакове запрошення, про що я тільки міг мріяти. У ті роки "Шахтар" був командою-зіркою, про що яскраво свідчать трофеї, здобуті клубом у чемпіонаті та кубку країни. Навіть виділити когось складно. Дуже потужний був склад тієї команди. Я тренувався з основним складом під пильним оком легендарного в минулому захисника "гірників" Олексія Митрофановича Дрозденко. Тренуваннями з "основою" мене готували на перспективу, тобто що б через рік-два я грав у основі команди. В принципі, так і склалось. З 1982 року я став регулярно грати в основному складі "гірників".
- І які враження?
- Лише найпозитивніші. Вражень було море. У команді було багато досвідчених футболістів, котрі пройшли через різні збірні СРСР, котрі брали участь у матчах найвищого рангу. Одним словом, було у кого вчитися. Атмосфера в колективі у різні роки завжди була дружньою. Пам'ятаю, що на перших зимових зборах з першою командою мені допомагали адаптуватися у "дорослому середовищі" Валера Горбунов і Володя Роговський, а коли "пробився" в "основу" і потрібним словом, і по справі на футбольному полі і поза його межами завжди відчував підтримку Віктора Грачова, Юрія Дегтерьова, Валерія Рудакова та Михайла Соколовського. До речі під час зборів і виїзних матчів ми з Віктором Грачовим завжди жили в одному номері.
- Дебютний сезон склався для вас навіть дуже непогано.
- Залежить від того, як на це подивитися. З точки зору моїх особистих показників - хороший сезон. Виступаючи у складі юніорської збірної СРСР на чемпіонаті Європи, зуміли завоювати бронзові медалі. У "Шахтарі" мені вдалося 8-м разів вразити ворота суперників (шість голів у чемпіонаті СРСР і 2 голи у Кубку країни). Більше зумів відзначитися лише наш "бригадир" Михайло Соколовський, який 12 разів засмучував воротарів команд-суперниць. А от у чемпіонаті виступили не зовсім вдало. Посіли лише 14-е місце. Хоча на те були об'єктивні причини. Перед початком сезону команду покинула низка провідних футболістів: Віктор Грачов перейшов у московський «Спартак» (влітку повернувся в команду), його тезка Чанов в київське "Динамо", Микола Федоренко до дніпропетровського "Дніпра", у львівські "Карпати" Віктор Кондратов, а у ростовський СКА відразу троє - Валера Гошкодеря, Сергій Кравченко та Володимир Щербак, а після першого кола до цього списку доповнилися - захисник Горбунов і форвард Роговський. Головний біль для наших тренерів. Було складно, але ми вистояли і зуміли зберегти "прописку" у Вищій лізі.
- "Бронза" на юніорському Євро-1982 особливо вартісна?
- Ще б пак! У нашій збірній що не гравець, то ім'я у футболі. Станіслав Черчесов у воротах, динамівець з Москви Демидов, його київський одноклубник Вадим Каратаєв, тбіліський Георгій Дочія і алмаатинець Фанас Салімов в захисті, середня лінія - ленінградець Дмитро Баранник, киянин Павло Яковенко, ростовчанин Олексій Єрьоменко-старший (батько відомих братів-футболістів Олексія і Романа, авт.) і атакувальний дніпропетровський тандем Геннадій Литовченко та Олег Протасов. По ходу чемпіонату ми обіграли сильні збірні - Австрію 4:1, Ірландію 2:0, ФРН 1:0. У півфіналі поступилися майбутньому фіналісту збірної Чехословаччини - 0:1, а в матчі за третє місце переконливо переграли поляків - 3:1! Пам'ятаю, що в нашій збірній кращим бомбардиром став не Олег Протасов з 4-ма голами, а його одноклубник Гена Литовченко, котрий зумів відзначитися шістьма голами. Коли ми прилетіли до Москви, за нами стояла черга з представників провідних клубів країни з пропозиціями про перехід в той чи інший клуб. Така ж історія повторилася і через рік, коли ми повернулися з юніорського чемпіонату світу.
Петров - другий зліва у верхньому ряді
- У вас були такі пропозиції?
- І не раз. Були запрошення від київського «Динамо», московського "Спартака"... Але в "Шахтарі" мене все влаштовувало і тим більше, це була та команда, в якій я мріяв грати з дитинства. Про перехід в інший клуб до розпаду СРСР я і не думав.
- Назвіть найбільш вдалий сезон у донецькій команді?
- Для мене кожен сезон в "Шахтарі" важливий і по-своєму вдалий. Мені пощастило грати з трьома поколіннями футболістів, багато з яких зробили собі ім'я не лише у вітчизняному, а й у світовому футболі. Якщо ж дивитися на загальнокомандні досягнення, то було все - і радість від перемог, і смуток від поразок. Для мене завжди важливим був загальнокомандний результат, а вже потім особисті досягнення.
- Зараз деякі футбольні журналісти говорять, що футбол 80-90-х був "стоячим". Ваша думка стосовно цього висловлювання?
- Нехай назвуть прізвище футболіста, здатного пробігти, і не просто пробігти, а відтворити в русі з м'ячем технічні елементи, забити м'яч супернику і показати при цьому час 11,00 секунд за 100 метрів... Сумніваюся, що такі футболісти зараз є в нашому чемпіонаті. У 70-х такий час показував Олег Блохін, пізніше його одноклубник Ігор Бєланов. Телевізійне відтворення футболу було "стоячим", тоді ж не було цифрового ТБ, і тому футбол на старих камерах просто був уповільненим, плюс до цього зміни у футбольних правилах - офсайд став по-іншому трактуватися, і час утримання м'яча воротарем став всього лише 6 секунд, чого раніше не було. Ще зауваж, що чемпіонат СРСР входив у топ-5 найсильніших футбольних першостей Європи.
- У 1992-му ви поїхали в Ізраїль. Яким був тоді рівень футболу на Землі Обітованній?
- Хорошої якості був футбол в Ізраїлі в 90-х. Після розпаду СРСР чемпіонат також довго не протягнув. Тоді багато хлопців з провідних клубів Союзу там грали: віце-чемпіони Європи, володарі Кубка кубків УЄФА - кияни Андрій Баль, Володимир Безсонов, Василь Євсєєв, Віктор Чанов, Іван Яремчук, екс-збірки динамівець Москви Олександр Уваров, В'ячеслав Сукрістов з литовського "Жальгіріса", московські торпедівці Сергій Агашков та Олександр Полукаров, одесити Іван Гецко, Сергій Гусєв і Третяк, харків'яни Сергій Кандауров і Роман Пец, Коля Кудрицький і Женя Шахов з "Дніпра"... У той часовий відрізок у нас в країні починалася розруха, а в Ізраїлі навпаки, була стабільність, що в принципі стало основною причиною міграції футболістів з пострадянського простору. Для деяких хлопців Ізраїль став трампліном до Європи, як наприклад для Кандаурова, який після кількох вдалих сезонів перейшов до лісабонської «Бенфіки». Практично всі наші футболісти показували гру високого рівня. У перші два сезони я грав за "Бейтар" з Тель-Авіва, а зі мною в команді виступали москвич Агашков і Сукрістов з Литви. Команда демонструвала видовищний футбол, з акцентом на атаку. Та й чемпіонат тоді в Ізраїлі був рівним. Не було явних лідерів і аутсайдерів. Після двох сезонів у Тель-Авіві я перейшов до "Маккабі Іроні" з Ашдода. Відіграв сезон, а потім повернувся в Донецьк.
- В Ізраїлі не склалось?
- Навпаки. В ігровому і побутовому плані все було добре. В ізраїльському етапі своєї кар'єри я стабільно грав в основному складі і зумів забити близько 40 голів. Відповідь швидше проста, ніж складна - дуже хотілося додому. Все склалось досить цікаво. Взимку я прилетів на батьківщину, в Донецьк. Завжди не без інтересу спостерігав за тим, що відбувається в "Шахтарі". У той період в команді президентом була амбітна людина - Ахать Хафізовіч Брагін, котрий почав будувати нову команду, новий клуб. А тут під час зустрічі зі своїм другом Борисом Колесніковим і Олександром Шведченко почали розмовляти про команду після і в ході бесіди вони стали наполегливо переконувати мене в доцільності повернення в "Шахтар". Одним словом - переконали і при цьому ще виплатили чималу грошову компенсацію ізраїльському клубу за достроковий розрив контракту.
- Повернення в "Шахтар" ще ознаменувалось і дебютом у національній збірній України, і відразу з капітанською пов'язкою у першому офіційному матчі збірної у відборі на чемпіонат Світу-1996. Чому вибір впав саме на вас?
- Так вирішив тренерський штаб команди - головний тренер Олег Петрович Базилевич та його помічник Микола Петрович Павлов. Я тоді набрав хорошу форму. Чимало забивав у чемпіонаті, грав у єврокубках і був на провідних ролях у "Шахтарі". Думаю, що непогано зміг себе проявити і під час тренувального збору в Болгарії, де наша збірна провела кілька товариських матчів. Очевтдно, тренери залишилися задоволені моєю грою і вважали, що я гідний того, щоб бути капітаном. Тим більше що Базилевич непогано знав мої можливості ще з часів спільної роботи в Донецьку.
- Чому той дебют збірної був з "ложкою дьогтю"?
- Перша причина в тому, що Україна до 1994 року перебувала у "футбольній ізоляції", тобто не брала участі в офіційних турнірах, і з цієї причини багато вихованців українського футболу прийняли рішення виступати за російську збірну. Практично більше половини збірної сусідньої держави в ті роки складали українці - Андрій Канчельскіс, Юрій Нікіфоров, Віктор Онопко, Владислав Тернавський, Сергій Щербаков, Ілля Цимбалар та Сергій Юран.
А перед грою з литовцями в Києві стався конфлікт інтересів збірної та київського "Динамо", чиї футболісти просто не з'явилися на матч. Тренерам довелося неабияк поламати голови над складом команди, адже награвалися в основний склад одні гравці, а вийшли грати інші. У підсумку ми програли - 0:2.
Петров - крайній справа у верхньому ряді (Кубок Співдружності 1995)
- Після ще двох матчів проти словенців і естонців, вас більше до збірної не залучали.
- У досвідчених футболістів пік форми був уже позаду. Нам було за тридцять і думаю, що Олег Кузнєцов, Геннадій Литовченко, Олексій Михайличенко, Олег Протасов та Дмитро Тяпушкін прийняли слушне на той час рішення, поступившись дорогою у збірну більш молодим партнерам. Потрібно вчасно йти...
- Ну, ви ж якраз не пішли, ставши за підсумками сезону 1994/1995 одним з кращих бомбардирів чемпіонату і третім футболістом року в Україні.
- Одна справа грати за клуб, інша справа поєднувати свої виступи і у клубі, і у збірній країни. Коли відчуваєш, що не можеш демонструвати стабільний футбол на рівні клубу та збірної, вибираєш один відомий варіант. Тому тоді я був сконцентрований на грі за "Шахтар". Той сезон вдався. Команда показувала хороший футбол і зуміла здобути Кубок України. У сезоні 1996/1997 я перейшов у донецький "Металург" і допоміг "сталеварам" вирішити завдання виходу у вищу лігу. А 1998 року, повернувшись у рідний для мене "Шахтар" та відігравши п'ять матчів у чемпіонаті, я вирішив завершити кар'єру, перейшовши у сферу тренерської діяльності, тим більше що президент клубу Рінат Леонідович запропонував мені залишитися в тренерському штабі "Шахтаря".
- На вашому рахунку 123 голи, забитих на найвищому рівні - який зі своїх забитих м'ячів вважаєте найбільш важливим у кар'єрі?
- Ніколи не виділяв свої голи. Для мене всі забиті м'ячі важливі, але особливо ті голи, які принесли позитивний результат команді.
- За публікаціями символічного Клубу українських бомбардирів імені Олега Блохіна стежите?
- Так. На мій погляд, кожному футболісту і вболівальнику цікаво знати хто, де і скільки забив у кар'єрі. Цей Клуб бомбардирів як зв'язок часів славного минулого українського футболу та сьогодення. Цікавий, а головне потрібний проект для вітчизняного футболу.
Пучков-Черчесов-Петров
Метлицький-Протасов
- "Шахтар" тринадцятий раз вийшов у фінал Кубка України (рекорд серед українських команд), у восьми з яких тріумф був на боці "гірників". Для "Чорноморця" це третій фінал. На ваш погляд, хто стане володарем національного кубкового трофею?
- Вірю і сподіваюся на перемогу "Шахтаря". Одеський "Чорноморець" і так стрибнув вище голови, діставшись до фіналу. Потрібно визнати, що у "гірників" підбір виконавців сильніший, та й "лавка" довша, ніж у підопічних Романа Григорчука. Хотілося б побачити справжній кубковий фінал. З боротьбою, взаємногострими атаками, цікавими комбінаціями і щоб уболівальники насолодилися видовищним футболом. Адже футболісти грають для них.
Довідка:
Ігор Григорович ПЕТРОВ
Народився: 30 cічня 1964 року, у Горлівці Донецької області, Українська РСР.
Вихованець: ДЮСШ (м. Горлівка). Перший тренер: Г.М. Петров (батько).
Амплуа: півзахисник.
Спортивні звання: майстер спорту СРСР з 1982 року, майстер спорту України з 1995 року.
Професійна кар'єра: 1980/1998 (з перервами) - "Шахтар" (Донецьк); 1991/1993- "Бейтар" (Тель-Авів, Ізраїль); 1993/1994 - "Маккабі Іроні" (Ашдод, Ізраїль); 1996/1998 - "Металург" (Донецьк).
У єврокубкових турнірах УЄФА (1983-1996 рр..): провів 10 матчів, забив 2 м'ячі.
За збірні СРСР різних вікових категорій (U18 - U21): провів 52 матчі, забив 20 м'ячів.
За національну збірну України (1994 р.): провів 3 матчі.
Титули та досягнення:
• Бронзовий призер юнацького чемпіонату Європи з футболу: 1982.
• Учасник фінального турніру чемпіонату світу серед юніорів: 1983.
• Володар Кубка СРСР: 1983.
• Володар Суперкубка СРСР: 1983.
• Володар Кубка України: 1995.
• Срібний призер чемпіонату України: 1998 рік.
• Фіналіст Кубка СРСР (2): 1985, 1986 років.
• Фіналіст Суперкубка СРСР: 1985 рік.
• Третій футболіст року (за опитуванням газети "Український футбол"): 1994 рік.
• Перший капітан національної збірної України в офіційних матчах (відбірковий поєдинок на чемпіонат світу-1996 збірної України проти збірної Литви): 1994 год.
• Включався до списків 33-х кращих футболістів Української РСР: №2 - 1988.
• Член символічного Клубу українських бомбардирів імені Олега Блохіна: 123 забитих м'ячі на найвищому рівні.
• У 2011 році за величезний внесок у розвиток і популяризацію футболу нагороджений державною нагородою України - медаллю "За працю і звитягу".
• З 2005 по вересень 2012 року очолював донецький «Олімпік». У 2011 році донеччани під керівництвом Ігоря Петрова вперше в своїй історії завоювали право виступати у Першій лізі українського чемпіонату.
Автор дякує Ігореві Григоровичу Петрову за надані фотографії до даного інтерв'ю.
Розмовляв Віктор Хохлюк