Володимир Войтюк розповідає про епоху, коли колумбійським футболом правили великі гроші, а в повітрі витав запах страху, крові та смерті.
Фантастичний розквіт колумбійського футболу був пов'язаний з наркогрошима. Усі ми це спокійно проковтнули. Та й чому гріха таїти – також брали у цьому участь. Тепер ми маємо, що приховувати.
Хуан Хосе Белліні, екс-президент федерації футболу Колумбії.
У Калі жартують, що найбезпечніше у місті під час матчів Америки, оскільки усі злочинці сидять на трибунах.
Колумбійська приказка.
2 грудня 1993 року. Медельїн. Огрядний мужчина біжить дахом одного з будинків, вимахуючи пістолетом. Чоловік вірить, що йому знову вдасться втекти. І дійсно, чого йому боятися? Адже він завжди виходив сухим з води. Цей чоловік не був простим смертним, про що неодноразово повторював: "Можете вважати мене богом, адже якщо мені видається, що хтось повинен померти, то він помирає в той же день". Він підбігає до краю даху і…
Пабло народився 1 грудня 1949 року в сім’ї фермера та вчительки. Ескобари жили неподалік від Медельїну, столиці найбагатшої провінції Колумбії – Антіокії. Про місцевих мешканців говорять, що вони є дуже побожними та мають підприємницьку жилку. Сусіди стверджують, що ця побожність є фальшивою, а від бізнесових талантів жителів Медельїну, насправді, смердить кримінальним душком. Пабло тільки підтвердив ці слова недоброзичливців. Хоча існувала велика ймовірність, що ніхто ніколи так би й не почув про сумнозвісного наркобарона, оскільки він міг не дожити навіть до дворічного віку.
У 1951-му п’яний та жорстокий натовп намагався взяти штурмом будинок Ескобарів. Батьки Пабло, забарикадувавши двері, ледве витримали облогу, яка тривала цілу ніч. На ранок, дещо протверезівши, юрба розійшлася. Вийшовши на вулицю, Ескобари стали свідками страшної картини: на багатьох навколишніх деревах висіли жертви нічного погрому. Батьки вирішили від гріха подалі переїхати в Медельїн. Пабло виховувався на розповідях про діда Роберто, який прославився тим, що колись привозив у трюмах свого корабля контрабандний алкоголь, котрий розходився ледь не по усій Антіокії. Пабло теж хотів бути таким як дід. І його мрія втілилася в реальність. Скоро він сам пішов по стопах свого предка. Щоправда, Ескобар мислив набагато глобальніше, аніж Роберто.
Кримінальна кар’єра Пабло розпочалася з викрадень надгробків. Діставши на місцевому цвинтарі кілька екземплярів цього ходового товару, він разом з друзями стирав написи та продавав їх панамським перекупникам. Як пише автор однієї з найкращих біографій наркобарона Алонсо Салазар: "Справи Пабло йшли не дуже. Оскільки тоді було мало трупів". На жаль, через якийсь десяток років Ескобар виправить цей "недолік". Паралельно Пабло продавав цигарки та марихуану. До речі, він сам ніколи не бавився кокаїном, а ось травичка – зовсім інша справа. Також часто підробляв лотерейні квитки. Кажуть, що Пабло цілком пристойно малював. Можливо, в його особі мистецтво втратило генія. Проте, як і інший художник, якого свого часу не взяли у Віденську академію мистецтв, він знайшов своїм талантам інше застосування.
Черговою сходинкою в кримінальній кар’єрі Ескобара стали викрадення автомобілів та рекет. Колумбійцю швидко набридло бути простою шісткою, й він організував власну банду, яка почала полювання на дорогі машини. Також Пабло не забував про навчання, адже голова в нього прекрасно варила. Якийсь час він навіть вчився на бухгалтера в Автономному університеті Латинської Америки в Медельїні. Проте Пабло навіть не закінчив перший курс. Він пояснював, що наука відриває його від більш важливих справ. Під час велосипедних прогулянок Медельїном юний Ескобар часто заявляв своїм товаришам: "Я не помру бідним. Для мене на першому місці – Бог, а потім – гроші. Якщо до 25 років я не матиму мільйона песо, то вкорочу собі віку". Друзі лише сміялися з цих слів Пабліто, а дарма.
Невдовзі Фортуна повернулася до Ескобара задом, і його спіймали на крадіжці авто. Йому світив солідний термін за ґратами. Однак Пабло не збирався йти в тривалу творчу відпустку. Він натиснув на потрібні важелі. Й трапилося "диво" – кілька свідків, готових свідчити проти Пабло, потрапили в ДТП, а інші правильно зрозуміли послання Ескобара та забрали свої зізнання, оскільки остерігалися, що теж "випадково" можуть опинитися під колесами авто. Справа проти крадія машин вмить розвалилася, а тому Пабло знову взявся за старе.
Невдовзі він впав в око хрещеному батькові колумбійської мафії – Альфреду Гомесу. Цей контрабандист дуже виділявся серед тодішніх латиноських мафіозі. Він завжди ходив у вишуканих костюмах від провідних європейських модельєрів. Дорогий капелюх та тростина зі слонової кості ще більше підкреслювали високий статус Альфредо. Гомес став кумиром юного Пабліто. Хрещений взяв під крило Ескобара. Він розумів, що хлопчина має дар робити гроші з повітря. Пабло допоміг Гомесу перевезти величезні партії контрабандної побутової техніки, цигарок і алкоголю. Також він чудово освоїв мистецтво давання хабарів поліцейським та військовим. Пабло знав, що гроші дають йому своєрідну депутатську недоторканність.
У середині 1970-х Ескобар зустрів ще й свою "хрещену" – кокаїнову королеву Грісельду Бланко. Вона починала простою повією, а згодом стала найвпливовішою жінкою Колумбії. Про Бланко розповідали, що вона пам’ятала всіх своїх клієнтів та згодом усіх їх відправила на той світ, щоб вони не патякали про те, як переспали з самою королевою Грісельдою, заплативши їй лише кілька песо. Хрещений та хрещена Пабло були зовсім різними – перший віддавав перевагу прянику, а друга визнавала лише нагайку. Обидва ці методи похресник взяв на озброєння та з часом прекрасно використовував, керуючи Медельїнським картелем.
Саме Грісельда ввела Пабліто в світ кокаїну. Він швидко зрозумів, що марихуана та контрабанда – це дитячі забавки в порівнянні з коксом. Але в 1976 році Пабло знову змушений був дивитися на небо в клітинку. Тепер йому висунули звинувачення в торгівлі наркотиками і спробах підкупити поліцейського. Ескобар знову не думав відлежуватися на нарах та домігся перенесення справи з Медельїну в провінцію, де мав свого кишенькового суддю, який виправдав Пабло. Наркобарон не забув непідкупного поліцейського. Наступного дня після того, як Ескобар вийшов з в’язниці, тіло чесного служителя закону знайшли на одній з вулиць Медельїна. Саме тоді він почав реалізовувати свій принцип: "Plata О Plomo" – срібло або ж свинець. Той, хто відмовлявся брати хабар, отримував кулю…
Пабло обожнював футбол. У дитинстві він від світанку до заходу ганяв м’яча вулицями Медельїна. Навіть коли Ескобар став наймогутнішим чоловіком у Колумбії, він не забув про футбол. У своєму маєтку Hacienda Napoles наркобарон мав величезну колекцію розкішних мотоциклів та автомобілів, басейни, трек для гонок, невеличкий аеродром, зоопарк, в якому мешкали слони, ему, мавпи, зебри, кенгуру та славнозвісні бегемоти. Звичайно ж, не обійшлося в помісті й без футбольного поля. До речі, воно відповідало всім міжнародним стандартам. Пабло любив запрошувати до себе футбольних зірок. І вони час від часу грали лише для Ескобара та кількох його друзів. Футболісти не могли відмовити Ель Патрону, адже не хотіли скуштувати свинцю.
Наркобарони грали між собою у своєрідний аналог футбольного фентезі. Пабло вибирав собі власні топ-11, а його партнер по наркокартелю будував свою команду. Ставкою у цих матчах зірок був мільйон доларів. Ескобару не завжди пасувала лише роль глядача. Інколи профі грали проти Пабло та його колег. Півзахисник збірної Колумбії Оскар Пареха згадував одне з таких протистоянь.
"Як на аматора, Ескобар грав досить непогано. Також не варто забувати, що усі боялися протистояти Пабло. Наші захисники відмовлялися опікати його. Набагато приємніше було стати тінню Марадони, аніж намагатися виключити наркобарона з гри. Ескобар не хотів, щоб йому піддавалися і якби він спіймав захисника на гарячому, то міг би легко почастувати його свинцем. Однак якби бек відіграв так, що Пабло зник би з поля, то також не міг розраховувати на срібло, адже Ель Патрон ненавидів покидати поле без забитого гола".
Ескобар мав енциклопедичні знання щодо колумбійського футболу. Цікаво, що частину їх він передав улюбленому папузі. Птах міг назвати прізвища всіх гравців збірної Колумбії. Пабло терпляче навчав папугу протягом кількох місяців. І коли той нарешті промовив заповітні 11 імен, Ескобар підстрибував на радощах, майже так, як тоді, коли заробив свій перший мільйон. На жаль, птах недовго тішив злочинця. Якось Ель Патрон напоїв папугу віскі. Захмелілого "знавця футболу" потягнуло на сон. А ось кіт не дрімав та влаштував собі того вечора розкішну трапезу. Розлючений Ескобар після цього настільки зненавидів родичів вбивці папуги, що викинув зі свого маєтку не лише маленьких котиків, а й левів та тигрів.
Пабло ніколи не забував про простих смертних. Він завжди намагався підтримувати свій імідж Робін Гуда. Ескобар збудував 70 сучасних освітлених полів у Медельїні. Тепер діти могли грати у футбол в чудових умовах, а не на якихось клаптиках трави, які їм з великими труднощами вдавалося знайти в міських нетрях. Картель також організував турніри. Хлопці, які мали талант, згодом ставали членами молодіжних команд Атлетіко Насьйональ (ним володів всесильний Ескобар). А ті ж, яких Бог трішки обділив, завжди могли продавати наркотики чи стати сікаріо, вбивцями, котрі виконували найбруднішу роботу для Пабло та його посіпак.
Тим, хто отримав свій шанс завдяки Ескобару, став божевільний голкіпер Рене Ігіта. "Так званий "наркобарон", так званий "терорист". Я дуже добре його знав. І у нього шляхетне серце", – голкіпер не шкодував компліментів на адресу монстра і заради Патрона був готовий піти на все. Він не відвернувся від Пабло навіть тоді, коли всім стало очевидно, що його карта бита.
У 1993 році внаслідок постійних переховувань трапилося неймовірне – невичерпні фінанси Пабло заспівали романси. Тоді Ескобар почав вдаватися до відчайдушних кроків. У травні люди Ескобара викрали 11-річну Марселу, доньку Карлоса Моліни, з яким Пабло ворогував. Коли Моліна випадково натрапив на світлини Ігіти з Ескобаром, він "попрохав" голкіпера про допомогу. Карлос, звичайно ж, не був таким кривавим як Пабло, але не послухати його також означало підписати собі смертний вирок. По Рене приїхав автомобіль, а водій сказав голкіперу: "Я від Карлоса Моліни. Сідай зі мною, дорогою я тобі розповім, що ти повинен зробити для боса". El Loco вручили дипломат з 300 тисячами зелених, які він передав викрадачам дівчинки. Ігіта чудово впорався із завданням, а з голови Марсели не впало жодної волосини.
Моліна на знак подяки вручив Рене якусь коробку з іграшками. Коли воротар приїхав додому та відкрив її, то побачив, що там лежать 50 000 доларів. Природно, що колумбієць не мав жодного бажання повертати ці гроші Моліні. "Я ж ризикував життям. Хіба я не заслужив цю невеличку винагороду?", – думав Рене. Згодом Ігіта стверджував, що не хотів брати цих коштів, але родина переконала його, що 50 000 зелених зайвими не бувають. Проте, знаючи Ігіту, цим словам важко повірити.
Можливо, голкіперу вдалося б вийти сухим з цієї історії. Але Ігіту недарма називали El Loco. Йому не вистачило розуму втримати язика за зубами. Він поділився усіма подробицями своєї пригоди з журналістами і вже наступного дня про Ігіту, який зірвав куш на кіднепінгу, дізналася вся Колумбія. За свій довгий язик Рене довелося провести 7 місяців на нарах.
Проте Ігіта ніколи не тримав зла на Пабло за те, що йому довелося провести незаплановану "відпустку" за ґратами. Воротар чудово розумів, що без покровителя він би ніколи не пробився нагору і не зміг би продемонструвати свій фірмовий "удар скорпіона" багатомільйонній публіці. Тому не дивно, що Рене називав Ескобара своїм другим батьком. Вийшовши з в’язниці, воротар запевнив: ні про що не шкодує. І він радий, що зміг хоча б трішки віддячити Пабло. Наркобарон створив соціальний ліфт для злиденних колумбійських дітлахів. Якби не Ель Патрон, то вони б не мали жодних шансів на якісне лікування, освіту чи власну справу. Саме тому екс-бідняки охрестили Ескобара "El Magico". Ці успішні колумбійці чомусь "забували", що за чарами Пабло стояли криваві наркодолари.
На початку 1980-х колумбійські картелі розпочали полювання за найціннішим футбольним трофеєм у Латинській Америці. Так, брати Орехуела намагалися спокусити Марадону трьома мільйонами доларів. Цю вражаючу суму вони давали божественному Дієго лише за пів року в Америці де Калі. Можливо, аргентинець би погодився підсилити "червоних дияволів", однак він вже мав на руках контракт з Барселоною. У 1991 році футбольний бог зрештою отримає свої наркодолари. Тоді Дієго погодився відвідати Ескобара у "в’язниці".У такій "буцегарні" до Пабло ніхто не сидів і, сподіваємося, більше не сидітиме. Ель Патрон настільки знахабнів, що назвав в’язницю La Catedral, тобто "Собор". Вона стала наслідком угоди Пабло з урядом: Ескобар погодився відбути покарання, якщо його не екстрадують у США. Недарма він любив повторювати: "Краще могила у Колумбії, аніж камера в США".
В’язниця, у якій "відбував покарання" Пабло, нагадувала розкішний готель Аll Іn. Він не лише збудував собі Собор, а й власноруч вибрав охоронців. Поліції заборонялося наближатися до в’язниці на відстань менше ніж 5 кілометрів. Тож Ескобар не лише насолоджувався життям у La Catedral, а й керував звідти осиротілим картелем. Марадона згадував: "Я ніколи в житті не бачив таких розкішніших жінок, як у La Catedral. І у мене язик не повернеться назвати її в’язницею. Ескобар стверджував, що захоплюється моїм стилем гри, а також ідентифікує себе зі мною, тому що також вибився у люди зі самого дна".
У 1980-х в Колумбії говорили: "Кожен наркобарон повинен мати три речі: красуню у спальні, колекцію вишуканих авто в гаражі та… футбольний клуб". Злочинці ставали власниками команд не лише через любов до Гри. Завдяки клубам вони відмивали астрономічні суми грошей. Також завдяки футболу кримінальні боси знайшли найкоротший шлях до сердець простих колумбійців. Адже в Латинській Америці футбол – це друга релігія. Іншим важливим чинником стало бажання наркобаронів втерти носа конкурентові. Саме тому протистояння між Америкою де Калі братів Орехуело, Атлетіко Насьйоналем Ескобара та Мільйонаріосом Хосе Родрігеса Гачі були просто вибуховими.
Також бандити працювали над своїм іміджем. Ескобар часто заявляв: "Не вірте тим казочкам, що про мене розказують вороги. Я скромний власник футбольного клубу, а не торговець наркотиками і вбивця сотень людей". Злочинці цілком погоджувалися з Макіавеллі. Вони завжди діяли згідно з настановами жорстокого італійця: "Мета виправдовує засоби". Наркобарони не цуралися жодних методів. Вони давали хабарі футболістам та арбітрам. Тоді професія футбольного судді вважалася в Колумбії однією з найпрестижніших. Але водночас і смертельно небезпечною. Усі рвалися в арбітри, тому що розуміли: за "правильне" суддівство могли отримати мільйони. Щоправда, одна помилка могла коштувати судді життя. Однак тоді не бракувало тих, хто заради мільйонів готовий був ризикнути власною головою.
Попри всі зусилля Пабло, у 1980-х у чемпіонаті Колумбії домінувала Америка. Клуб наркокартелю Калі взяв 5 чемпіонських титулів поспіль та тричі пробивався до фіналу Копа Лібертадорес. Щоправда, "червоні дияволи" так і не змогли взяти латиноамериканський футбольний Грааль. Одним з головних факторів цих успіхів стала робота з суддями. Також клуб мав свою людину у CONMEBOL Тео Фігосалінаса, який призначав на матчі Америки арбітрів, підмазаних картелем. Звісно, братів Орехуело язик не повертається назвати янголами. Але варто визнати, що вони віддавали перевагу сріблу. Чого аж ніяк не скажеш про Ескобара. "Робін Гуд" не зупинявся ні перед чим, щоб досягнути мети. Люди для нього були, наче пішаки на шаховій дошці.
У ніч на 2 листопада 1988 року, після матчу чемпіонату Колумбії, арбітр Армандо Перес Ойос разом з колегами-суддями їхав в аеропорт Боготи. Зненацька їхній автомобіль зупинили кілька озброєних людей. Вони попросили колег Переса покинути авто. А Пересу одягнули на голову мішок та повезли у невідомому напрямку. Невдовзі йому зв’язали руки і ноги. Викрадачі сказали судді, що він повинен трішки зачекати на важливий дзвінок. Коли задзвонив телефон, Пересу передали слухавку. "Незнайомець сказав мені, що суддівство у чемпіонаті Колумбії – жахливе. Я запитав у нього, чому викрали саме мене, він відповів: "Це випадковість. Ми могли обрати будь-якого іншого арбітра". Пересу пощастило. Після 20 годин полону його відпустили.
Ойос передав попередження від викрадачів: "Ми позбудемося арбітрів, які погано судять". Перес розповідав, що злочинці зневажливо відгукувалися про Америку де Калі та Санта-Фе-де Боготу. Незнайомець скаржився, що ці клуби часто купують арбітрів та розповів, що його чашу терпіння переповнив матч між Депортес Кіндіо та Санта-Фе. Те протистояння завершилося бійкою внаслідок того, що суддя додав занадто багато часу. Викрадачі заявили, що представляють інтереси Атлетіко Насьйональ, Мільйонаріоса, Кіндіо, Перейри, Кукути, Хуніора, клубів, які, начебто, найбільше постраждали від нечесних арбітрів. Було очевидно, що за викраденням Переса стояв Медельїнський картель. Федерація засудила дії "представників" Насьйоналя і Ко та заперечила існування хабарів у колумбійському футболі.
Викрадення Переса стало своєрідним китайським попередженням. Ті, хто судитиме не на користь Атлетіко Насьйональ, матимуть великі проблеми. Арбітри, які чудово знали колумбійського "Робін Гуда", розуміли, що тепер він не зупиниться на якомусь там викраденні. У цьому, на жаль, невдовзі переконався один з найкращих колумбійських арбітрів Альваро Ортега. 26 жовтня 1989 року в надпринциповому матчі Амеріка вдома здолала Індепендьєнте (Медельїн) з рахунком 3:2. Розлючений Ескобар вважав, що арбітр вкрав у його земляків нічию, коли на 88-й хвилині не зарахував гол Карлоса Кастро. Пабло наказав одному зі своїх найефективніших кілерів Чоко вбити підкупленого братами Орехуело арбітра. Через три тижні Індепендьєнте та Америка схрестили клинки у Медельїні.
Коли Ортега довідався, що його призначили головним суддею цього матчу, то навідріз відмовився, адже до нього доходили чутки, що Ескобар розпочав полювання на нього. Після тривалої дискусії прийняли соломонове рішення: Альваро зрештою вирушив у столицю Антіокії, щоправда, у статусі лайнсмена. Хоча Ортега не помилявся і матч закінчився нульовою нічиєю, це вже не мало ніякого значення. О 22:30 Альваро разом з Хесусом Чучо Діасом, з яким працював на вищезгаданому матчі, вийшов з готелю, щоб повечеряти в одному з найкращих медельїнських ресторанів "Сорпреса". Проте Ортезі так і не вдалося насолодитися розкішною трапезою. До суддів на величезній швидкості під’їхав автомобіль, з якого вийшов Чоко. Сікаріо випустив 10 куль в Ортегу. Діас також почав подумки прощатися з життям, проте вбивця його не зачепив. Він мав наказ вбити лише Ортегу. Діас миттєво доправив товариша у лікарню, але ескулапи вже нічим не могли допомогти Альваро. Через вбивство Ортеги Федерація зупинила національну першість. У 1989 році Колумбія залишилася без чемпіона.
А ось в Копа Лібертадорес для Пабло Ескобара все складалося, наче в казці. Його Атлетіко Насьйональ вийшов у фінал, де на нього чекала парагвайська Олімпія. Видавалося, що у першому матчі в Асунсьйоні господарі помножили на нуль мрії Пабло про титул. Однак у Боготі колумбійці відіграли виїзні 0:2 та перевели гру в серію пенальті, де на сцену вийшов… "Цар скорпіонів". Ігіта відбив чотири одинадцятиметрових (а ще один забив) та приніс Колумбії перший Копа Лібертадорес. "Під час серії пенальті я намагався заспокоїтися та ні про що не думати. Найважче було впоратися зі страхом. Адже ви знаєте, як тремтять під час серій вболівальники, а що вже казати про гравців. Та якщо футболіст накладе в штани під час лотереї, то він однозначно її програє. На щастя, я зумів приборкати власних демонів. Цікаво, що коли я зараз переглядаю ту серію з Олімпією, то мене аж трусить. Не знаю, яким дивом я тоді був спокійним, наче удав", – згадував MVP фіналу.
Пабло на трибунах аж сяяв від щастя. Попри те, що брати Орехуела залишили його далеко позаду за числом національних трофеїв, він втер їм носа на міжнародній арені. Ескобар любив повторювати: "Мій Копа Лібертадорес вартий у десятки разів більше, аніж їхні чемпіонські титули в Колумбії". Хлопці з Калі стверджували, що причина успіху Ескобара зовсім не в силі його клубу: "Фірмовим інгредієнтом чемпіонського коктейлю Пабло стали судді, яких тероризував Ескобар. Без їхньої "невидимої руки" Атлетіко не бачити б Копа Лібертадорес, як своїх вух".
Через багато років аргентинський суддя Хуан Бава зізнався, що свого часу отримав пропозицію "срібло або олово". Перед арбітром поклали валізку з мільйоном доларів. Сікаріо промовив до нього: "Тримай невелику винагороду за свою роботу. Ти, звичайно ж, можеш відмовитися, але ти цим дуже образиш мого Патрона. А він дуже не любить, коли його розчаровують. І тоді мені, мабуть, доведеться тебе вбити". Ці слова кілер сказав, навівши на Хуана пістолет. У інтерв’ю ESPN Бава переконував, що той матч Атлетіко Насьйональ нібито виграв сам. Однак чесно зізнався, якби на 90-й хвилині гри була нічия, він би сам забив вирішальний гол у ворота суперників колумбійців.
У Копа Лібертадорес-1990 навколо Атлетіко знову вирували пристрасті. У чвертьфінальному матчі-відповіді хлопці Ескобара нокаутували бразильський Васко (2:0) та гучно відсвяткували вихід у півфінал. Однак в уругвайського арбітра Даніеля Карделліно раптово прокинулася совість і він здав Пабліто, розповівши усім про погрози та хабарі. Васко домагався дискваліфікації наркоклубу, проте вони недооцінили силу Ескобара. Організатори прийняли "геніальне" рішення – переграти матч. І у ньому Насьйональ знову взяв гору (1:0).
Лише у півфіналі колумбійців зупинила стара знайома Олімпія. Цікаво, що парагвайці взяли реванш у серії пенальті. Цього разу навіть Ігіта не допоміг. До речі, Атлетіко цілком міг здобути другий поспіль Грааль. Йому забракло якихось двох хвилин до виходу у фінал. Мабуть, Феміда нарешті зняла пов’язку з очей та помстилася медельїнцям за їхні витівки – Луїс Монсон перевів гру у серію пенальті, де Олімпія виявилася точнішою. До речі, у лотереї команди, мов справжні джентльмени, пропускали одна одну у фінал. Парагвайці та колумбійці забили лише три пенальті з дванадцяти. Звичайно ж, Пабло не пробачив чесного Карделліно. Ескобар наказав отруїти уругвайця, однак тому пощастило вижити. На цьому ми не прощаємося з історією наркофутболу. Далі буде…