Перша частина інтерв'ю Любомира Кузьмяка з голкіпером київського "Динамо" кінця 80-х – початку 90-х.
Доля воротаря невблаганна. Одна помилка може стати тріщиною у всій кар’єрі. Особливо, якщо у тебе на спині "номер один" у київському "Динамо". Минуло багато років, але у голосі Олександра Жидкова попри його воротарський спокій і розсудливість відчувається переживання.
У його житті було багато випробувань, кожне з яких він спромігся здолати. Жидков добре пам’ятає кінець радянської епохи Лобановського в "Динамо". Голкіпер зізнається, що так і не став у Києві своїм. Роки, що були витрачені на роздуми і пошуки причин не допомагають. Зате у Олександра Віталійовича є набагато цінніша річ – спогади, що пов’язані з Україною. Ними він з радістю готовий ділитися.
Київ, сини, ціна помилок
– Олександре Віталійовичу, останнє, що доводилося чути – ви працюєте у Академії Льва Яшина…
– Перш за все, хотів би передати великий привіт всьому українському народові. Україну я ніколи не забував, а Київ – це фактично моє рідне місто. У мене там син народився і багато друзів залишилося. І що би не сталося, я Україну завжди любив, люблю і любитиму. Що стосується моєї роботи – на даний момент я більше не є тренером Академії. Після неї я працював у Джержинську, потім Тамбові, а зараз треную воротарів у підмосковних "Хімках".
– Ваш товариш Андрій Алексаненков зізнавався, що дуже хоче відвідати Україну. Ви давно були у нашій країні?
– Знайомих у мене там багато. Юрій Мороз, наприклад, хрестив мою дитину. Є ще кілька друзів, які запрошують до Києва. Сподіваюся, що колись таки приїду в столицю України. Завжди любив вашу країну, полюбляв співати українські пісні. Україна – рідна для мене країна. Слідкую за вашим футболом, за тренерськими кар’єрами своїх колишніх партнерів, наприклад, радий за "Олександрію" Володі Шарана. А ще щиро вболіваю за збірну України.
– Який спогад про Київ для вас найбільш приємний?
– Це народження дитини у 1989-му році. Загалом період в "Динамо" був чудовим. Валерій Васильович Лобановський створив еталон клубу, про який знали у всьому світі.
– Ваш син свого часу навчався у школі київського "Арсеналу". Продовжує ще займатися футболом?
– Так, рік він провів в "Арсеналі". Потім вимушені були повертатися до Москви і прийшлося обрати навчання. Зараз працює у приватній структурі, не пов’язаній з футболом.
– Молодший син також не пішов вашими слідами?
– Так, не вийшло… Він хлопчина кремезний, я віддав його у хокейну секцію. На жаль, у нього були проблеми з колінними чашечками і він змушений був залишити спорт. Біль був дуже сильним і рішення було вимушеним.
– Мабуть, справедливо буде сказати, що у "Динамо" ви не розкрили себе повністю. Минуло вже багато років і час для аналізу ви мали. Які причини цього?
– Справді хороше питання. Я дуже часто задавав собі його, ще коли грав у футбол. Мабуть, поруч не було тренера воротарів, який повинен був підказати, як правильно діяти на полі. В "Нефтчі" я був одним з лідерів, керував обороною, а сама команда вирішувала інші завдання. В Баку я міг помилитися, але це прощалося. В Києві такого не було. Помилка у грі зі "Спартаком" далася взнаки – я півроку не грав не те, що за основу, а навіть за дубль. Скажу про основну причину дуже критично – я не вписався у схему і правила "Динамо". Знаєте, інколи кажуть "Не твій клуб". От саме це сталося у мене з "Динамо".
– Ігор Кутепов, ваш колега по амплуа і конкурент за місце в основі найсильнішого клубу України, якось сказав: "Жидков – воротар від Бога. Йому би ще характер". Згідні?
– Характер повинен бути. Просто я така людина – мені довіряють, значить я граю і показую хороший рівень. Якщо сидиш по півроку без практики, то психологічно важко. Непросто було стиснути зуби і просто працювати. У мене буває так – або граєш, або ні. Чекати не міг, тому пішов.
– Ще один ваш колега Святослав Сирота по-іншому охарактеризував ваш київський період: "Жидков не знайшов спільної мови в команді". В колективі у вас не було проблем?
– Не знаю, чому Слава так вирішив. Я прийшов, коли в "Динамо" був зірковий склад: Балтача, Чанов, Баль, Дем’яненко, Безсонов, Рац, Бєланов, Заваров, Литовченко, Протасов. Лише Блохін залишав Київ. Я зі всіма добре ладив. Не сказав би, що я не вписався у колектив. В 1990-му відбулися серйозні зміни, частина гравців залишила команду. Прийшли хлопці з дублю, але я також добре спілкувався з Юраном і компанією.
Зріст, секрет пенальті, суддя-друг
– Ви народилися у Азербайджані в місті Будьонновську…
– Я народився ще в той час, коли місто називалося Прикумськом. Мовляв, поруч з річкою Кумою. А тепер зветься Будьонновськом.
– Що було особливого у вашому дитинстві?
– Я виріс у селі – сади, городи (посміхається – Л.К.) Взимку у нас, звичайно, був хокей, влітку – футбол і річка. Мої батьки не мали відношення до спорту. Батько працював комбайнером, мати – кухарем. Напевно, лише завдяки Богу я став футболістом. Це все доля випадку. Хтось помітив, запросили у Ростовський спортінтернат. Проявив характер і досягнув певних успіхів.
– Ви казали, що ваш молодший син є доволі фактурним. У дорослому віці ваш ріст становив 196 сантиметрів. У дитинстві вирізнялися з-поміж одноліток?
– Зріст у мене справді був пристойним. У 13-річному віці вже мав 171 см. За рік виріс ще на 15 см, ріст був інтенсивним. Я у батька пішов, він також високим був.
– Очевидно, у тренерів не виникало запитання, яку позицію на полі вам виділити…
Через свій зріст я не любив багато бігати. Тому мене завжди у ворота ставили. Спочатку виступав на першість Кабардино-Балкарії, коли наша сім’я переїхала у містечко поруч з Нальчиком, а потім в Ростові у інтернаті також грав у воротах.
– Пишуть, що вашим тренером був Володимир Гаврилов, який дав дорогу у світ Ігорю Склярову, Вагізу Хідіятулліну, Олегу Матвєєву…
– Спочатку зі мною працював Володимир Данилович Нечепуренко, а згодом і Гаврилов, що займався у Ростовському спортінтернаті старшими групами футболістів.
– Вас вважають спеціалістом з відбиття пенальті. Коли ваш талант проявився?
Раніше була традиція – закінчилося тренування і розпочинаєш з кимось битися об заклад, скільки пенальті візьмеш. Якщо палив, то на пачку цигарок. Бувало, що й на кілограм яблук грали з партнерами. Просто для затравки, для інтриги з нападниками. Казав: "Беру з п’яти два". І повинен був доводити це на ділі (сміється – Л.К.)
– Свій секрет мали?
– Інтуїція – ось головне правило. А ще багато уваги варто приділяти розбігу нападника. Помітно, як футболіст підходить до позначки. Якщо сильно заходить за м’яч, то очевидно, що йому легше буде бити у лівий від воротаря кут воріт. Якщо навпроти м’яча – готуйся до удару справа. Бувають і такі, що порушують ці правила.
– Колись ви сказали, що головний пенальті у своєму житті ви не відбили – у 2000-му на "Лужниках" екс-гравець тернопільської "Ниви" і "Чорноморця" Андрій Гашкін забив, а ваш "Анжі" втратив шанс на бронзу.
– Насправді там суддя видумав той пенальті. По-перше, сталося це на 7-ій компенсованій хвилині. По-друге, м’яч влучив у плече нашому гравцеві. Суддя просто не міг бачити цього. Це вже історія… Я не виручив, ми програли і не зайняли третє місце. У нас його просто відібрали.
– Ще одна ваша цитата – "У воротаря лише 30 відсотків, щоб відбити удар з 11-метрового"…
– Так, я себе не звинувачував, коли пропускав. Це правда, я міг відбити, але сталося по-іншому.
– Цікаво, що того суддю на прізвище Ключников ви знали ще по Ростовському спортінтернату. Після матчу не намагалися почути від нього пояснення?
– Так, ми неодноразово говорили. У нього своя точка зору, у мене – своя. Кажу: "Юра, як можна стільки часу додавати? Зупинок майже не було". Таке враження, що він чекав певного моменту. По стадіону тоді диктор оголосив, що московське "Динамо" зазнало поразки і нас нічия навіть влаштовувала, але сталося не так, як ми хотіли.
– Місцева преса писала, що перед тим пенальті вся ваша команда хотіла зійти з поля. Емоційний момент, що зіграв вам не на руку?
– Образливо було, коли тебе рубають на 97-й хвилині. Я реально у ворота не хотів повертатися, хлопці теж готові були на будь-що. Керівництво нас зупинило – буде дискваліфікація.
Втеча, санепідеміолог, Сергій Сергійович
– Майже два десятки років тому, у 1983-му, ви здійснили нереальний стрибок у своїй кар’єрі – з друголігового "Атоммашу" переходите у вищоліговий "Нефтчі". Хоча вами зацікавилися не лише у головній команді Азербайджану. Бажаючих було достатньо – ЦСКА, "Торпедо", "Спартак". В одному з інтерв’ю ви обмовилися – бакинці вкрали ваші документи. Справді таке зробили?
– (сміється – Л.К.) У тому році в Москві відбувалася Спартакіада народів СРСР, де я зі збірною РРФСР вийшов до фіналу. Першими з пропозицією до мене звернулися з Баку. Мені було тоді лише 18 років. Я був призивного віку, тому пояснив, що потрібно залагодити питання з армією, на що представники "Нефтчі" відповіли: "Проблему вирішимо. Ти давай документи". Я так і зробив. Після фінальної гри проти збірної Литви розпочалося полювання на мене. Довелося переїжджати навіть в інший готель. Я не шкодую, що опинився у Баку. У 18-річному віці не часто довіряють місце у старті. Сергій Сергійович Крамаренко вже був близький до закінчення кар’єри. До речі, дебютував я у грі з київським "Динамо" – програли ми з рахунком 0:5.
– До тієї гри обов’язково повернемося. У всій тій історії з вашим переходом був інший цікавий момент – після фінальної гри представникам збірної ви сказали: "Відлучуся на хвилинку". Цього виявилося достатньо, щоб стати футболістом "Нефтчі"…
– Так, ми жили в "Туристі", тому мені довелося переїхати в інший готель, а далі вже було питання техніки.
– В Баку ви вступили у вуз медичного спрямування, де закінчили військову кафедру. Знаю, що продовжували навчатися за фахом вже у Києві. Маєте лікарський диплом?
– Так, я закінчив Інститут імені Богомольця у 1990-му році. Щоправда, жодного дня не працював за спеціальністю. Вона у мене цікава – санепідеміолог.
– У "Нефтчі" ви працювали з легендою місцевого футболу Казбеком Туаєвим. Що скажете про тренера?
– Для азербайджанського футболу ця постать, мабуть, на одному рівні з Анатолієм Банішевським. Це дуже комунікабельна людина. Ми ще й зараз спілкуємося. Він допоміг мені, коли я був у юному віці. Керівники створили в клубі належні побутові умови, а тренер довірив місце в складі. На той час це було дуже важливо.
– Сергій Крамаренко, якого ви назвали "Сергієм Сергійовичем", відіграв за "Нефтчі" майже 20 сезонів. Ваш колега по амплуа був на 19 років старшим за вас. Мабуть, сприймали ви його, як футбольного батька…
– Саме так. Ми постійно спілкувалися з Сергієм Сергійовичем. Він багато підказував у життєвих моментах. Були у нас і дискусії на футбольну тему. Його поради були завжди дуже цінними. В Баку взагалі провів чудовий час..
– До Крамаренка ви зверталися на "ви"?
– Ні, було нормальне спілкування, як у колег.
– До Баку звикали довго?
– Я ж приїхав 18-річним, тому рік точно на адаптацію пішов. Там свої закони і порядки, своє бачення життя. Я прибув з Ростова, з іншого середовища. Треба було перелаштовуватися. Наприклад, звернув увагу на культ старійшин. У росіян також батьків поважають, але в Баку це було на ще вищому рівні. Мені потрібен був час, щоб звикнути до такого стилю життя.
– Повернімося до дебютного матчу з "Динамо". Що відчував молодий хлопець, якому довелося вийти на поле проти зірок Радянського футболу?
– Я навіть не встиг ні про що подумати. Тільки приїхав з молодіжного турніру, що відбувався у французькому Тулоні. Отримав відзнаку кращого воротаря змагання. Через тиждень летимо в Київ – я не підозрював, що ось-ось дебютую у вищій лізі. Безпосередньо в день гри почув від тренерів: "Гратимеш сьогодні". Якщо чесно, був шокований. Запитав, чи можу вийти у старті вже у наступній домашній зустрічі. Відповіли, щоб я не переживав. Запевнили – нічого страшного не станеться, якщо програємо. Рано чи пізно потрібно вступати у гру.
– Результат не найкращий – 0:5…
– Перші чотири голи були моїми. Далі мене замінили.
– Одного разу екс-воротар одеського "Чорноморця" Іван Жекю, який на той час виступав за мінське "Динамо" сказав, що воротар повинен пропустити "свою тисячу голів". Коли у своїй кар’єрі ви відчули, що секретів у футболі для вас більше ні існує?
– (сміється – Л.К.) Так, було таке. Коли Іван про це казав, то в мене вже був досвід за плечима. Жекю, до речі, про це серйозно казав. Я не зовсім з цим згідний – якщо тисячу пропущу, то з футболом однозначно пора завершувати. Чим менше ти пропускаєш, тим сильнішим воротарем ти стаєш.
– Раніше Дем’яненка, Баля, Євтушенка, Заварова і Блохіна ви бачили по телевізору. Якими були відчуття, коли вийшли на розминку у дебютному матчі проти "Динамо"?
– Там ще Михайличенко і Буряк були… Мандраж і переживання важко передати. Весь день налаштовував себе. Через рік ми набагато краще зіграли з киянами, а я приз кращого гравця зустрічі отримав. Після "Динамо" я ще напропускав достатньо – у Тбілісі, а також від "Дніпра" і "Шахтаря". Мені потрібна була довіра, а також ігрова практика. Згодом я виправдав ці надії, коли став третім воротарем у СРСР.
– Сергій Крамаренко підтримував вас після також важкого старту?
– Він у схожій ситуації колись був і розумів, що молодому потрібна підтримка. Нічого страшного не сталося. Без пропущених голів не буде успіхів.
Прийом проти Протасова, штани, Чанов
– Ви фактично стали свідком і учасником двох епох у нашому футболі – грали проти Блохіна і Шенгелії, а потім на власні очі бачили перші кроки молоді, зокрема, Сергія Юрана. Якщо зрівнювати ті два покоління, то кому віддасте перевагу?
– Індивідуальності були сильні завжди. Будь-яку республіку СРСР візьми – всюди вистачало зірок. Навіть "Динамо" було важко у виїзних матчах. Особливо складно було на півдні, коли стадіон заповнювали 60 тисяч вболівальників.
– У вас були незручні форварди?
– Чогось особливого не пригадаю. Коли Віктор Хлус за "Гурію" грав, то забивав багато. Валерій Газзаєв був незручним нападником. Швидкий, моторний, від захисників відривався.
– У вас була цікава дуель з Олегом Протасовим. То він вам так і жодного разу не забив?
– Здається, не забивав… Одного разу виходив зі мною сам на сам, тому мені довелося заборонений прийом застосувати. Зіткнулися, Олег впав. Я не хотів його травмувати. У нас з ним хороші відносини. В Києві за столом сиділи згадували: "Добре, що ти мене не вбив". Я не хотів цього робити (посміхається – Л.К.)
– Були такі воротарі, з яких ви брали приклад?
– Володимир Астаповський подобався, а ще Євген Рудаков. Це зі старого покоління. Навчався у Крамаренка, а ще симпатизував грузину Отару Габелії, донеччанину Юрію Дегтярьову, гравцю "Чорноморця" Юрію Роменському. З європейських воротарів імпонували Мішель Прюдомм, Жан-Марі Пфафф, Гаральд Шумахер. В інтернаті навчався зі Стасом Руденком. Дуже талановитий хлопець, у якого доля не склалася. Вчився у нього, як правильно стрибати, руку тягнути. Раніше ж тренерів воротарів не було.
– У наш час воротар у штанах – справжня рідкість. Вражав хіба-що харизмою угорець Габор Кірай. Вболівальники вашого покоління повинні пам’ятати вас саме у штанах. Чому так?
– В штанах грав не постійно, але більшість часу. Поля були не найкращої якості – лікті і коліна обдиралися вже після другого падіння. Тому намагався і налокітники використовувати. Це зараз можна у футболках виходити. Я ж віддавав перевагу кофтам на довгий рукав.
– Заключний матч сезону 1984-го року проти московського "Динамо" обріс легендами. Вас замінили на 34-й хвилині, коли "Нефтчі" поступався з рахунком 1:2. В чому справа?
– Поєдинок відбувався у манежі "Динамо". Перший гол пропустив з далекої відстані. Я просто не ввійшов у гру і попросив заміну. Бувають такі ситуації. Добре, що хлопці виправили ситуацію і перемогли з рахунком 3:2.
– Казбек Туаєв у інтерв’ю зізнавався – велику роль у футбольному житті Азербайджану відігравав глава республіки Гейдар Алієв. Кажуть, коли ваша збірна обіграла швейцарців, то він також був присутнім на трибунах. Той двобій пам’ятний також тим, що ви начебто налякали Хакана Якіна, лідера збірної Швейцарії, під час пробиття пенальті.
– Ця перемога була історичною – першою в історії збірної Азербайджану. Гра була важкою. Ми забили, але потім у власні ворота отримали пенальті. Якіна не те, щоб налякав. Стрибнув в один кут, а він пробив у інший, але повз ворота. Це виключно його помилка. Що стосується Алієва, то я ніколи з ним не зустрічався, тому про роль у футбольному житті сказати не можу.
– У 1985-му році в "Нефтчі" з’являється В’ячеслав Чанов і ви займаєте місце на лавці. Між воротарями справжньої дружби не існує?
– Чанов прийшов з Сан Саничем Соловйовим, який запросив із собою трьох-чотирьох нових виконавців. Образа тоді була. Не дивно – тільки почав виходити у старті і сів на лавку. Конкуренції у нас не існувало – Славі було вже далеко за 30. Яка тут конкуренція? Відносини були нормальними, погано почувався лише тому, що не грав.
– Один з головних пунктів вашого воротарського досьє – два відбитих пенальті в одній грі від Федора Черенкова. "Нефтчі" програв, але ваше ім’я стало відомим на весь Союз.
– Нічого надзвичайно не було. Мабуть, трохи пощастило – без удачі не обійшлося і Черенков двічі схибив.
Лобановський, конкуренти у збірній, вигоріла земля
– Воротар "Динамо" Михайло Михайлов заперечує ваш обмін на нього між "Динамо" і "Нефтчі". Обміну справді не було?
– Ми з Михайлом часто це питання підіймали. Якщо не помиляюся, то все було так – його запросили в Баку, а мене – в Київ. Як такого обміну не було. Просто два незалежних трансфери.
– Коли ви вперше дізналися про інтерес "Динамо"?
– То було у Донецьку. Приїхав Михайло Михайлович Коман і запросив двох виконавців "Нефтчі" – мене і Валеру Панчика, який народився у Коростені і свого часу грав за "Таврію". Від пропозиції "Динамо" Панчик відмовився, мовляв, спина болить, не витримає у Києві. Я у свою чергу погодився. Лобановський запросив мене у розташування збірної в Новогорськ, що під Москвою. Фактично на збори, але у нас відбулася розмова щодо майбутнього в "Динамо".
– Про що говорили з Валерієм Васильовичем?
– Почув від нього питання: "Хочеш грати в київському "Динамо"? Хочеш грати у збірній СРСР?" Невже я міг відповісти відмовою? Тим більше Лобановський сказав, що рівень "Нефтчі" я вже переріс. Тому особливо не вагався перед прийняттям рішення.
– Про розмови з Лобановським ходять легенди. Минуло багато років, а ті, хто знав особисто Метра розповідають про бесіди з ним. Що ви відчували в момент спілкування у Новогорську?
– Авторитет справді тиснув. Свої відчуття важко пояснити. На тренуваннях Васильович просто стояв поруч, а люди настільки якісно свою роботу виконували! Ніхто ледарювати і не думав. Травм більше було на тренуваннях, ніж під час матчів. Лобановський стояв, як Наполеон, а всі навколо намагалися довести своє вміння, стелячись у підкатах. Зрештою, спілкування між нами, як такого не було – тренер був особливим і інших тем, крім футболу у нас не існувало.
Любомир Кузьмяк