Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Ігорем Пономаренком, відомим лайнсменом УПЛ недалекого минулого. Зараз цей суддя безжально карає окупантів, які потрапили в офсайд.
Захист країни – абсолютно унікальна місія, яку виконують люди різних професій та сфер діяльності. До 24 лютого частина з них займалася роботою, зовсім не пов’язаною з армійськими обов'язками. Ігор Пономаренко, наприклад, усе своє життя присвятив футболу, хоча кілька десятиліть тому все ж навчався військовій справі.
Відомий у минулому арбітр наступного дня після повномасштабного вторгнення РФ вирушив у військкомат. Ігор Миколайович зізнається, що давня теорія та нинішня практика – речі зовсім несхожі між собою. "Я мирна людина, але захист України – це мій обов’язок", – додає Пономаренко.
Про страшні реалії війни, російських під*расів, особливе львівське дербі, незручного Селезньова, швидкого Коноплянку та зловісну руку Кузнєцова – в інтерв’ю Футбол 24 з відомим лайнсменом, який перебуває на фронті.
"Тільки приїхали, а нас вже добряче накрили мінометами"
– В Україні зараз немає безпечних місць, – розпочинає розмову Ігор Пономаренко. – Я зараз перебуваю на сході України. Поруч зі мною хлопці, які воюють з 2014 року. Безпосередньо сюди нас перекинули на початку травня. Нещодавно виходили з Лиману, зазнали серйозних втрат.
– У соцмережах ви оголосили про збір коштів на автомобіль.
– На війні мобільність має велике значення. Ми багато рухаємося – напередодні наш підрозділ подолав пішки дистанцію у 18 кілометрів. Ходьба – це не велика проблема. Однак військовослужбовець не може нести усі свої речі на собі. Це не лише зброя, а й змінне взуття та одяг. Не можна з усім цим пересуватися на довгі дистанції, ти ж не ішак в’ючний якийсь.
– Окрім автомобіля, ваш підрозділ має все необхідне?
– Броники, каски є… Раніше були проблеми зі зброєю. Сидиш в окопі, а на тебе летить все, що можна: авіація, танки, різні види озброєння. А від нас у відповідь одинокий постріл міномета. Звідти "бабах-бабах-бабах", а від нас тільки легенький "бах". Зараз тенденція позитивна, утім ми все ще потребуємо зброї. Коли тебе накриває артилерія, ти нічого не можеш вдіяти з одним автоматом у руках.
– Ви потрапляли у безвихідні ситуації, коли ваш порятунок залежав від Вищих сил?
– У Яровій, поруч з Лиманом пройшов бойове хрещення. Тільки приїхали, навіть до позиції своєї не дійшли. А нас вже добряче накрили мінометами. Над нами літали безпілотники, які виконували роль коректувальників мінометів.
– Що допомогло врятуватися?
– Кілька хлопців змістилися вбік і фактично відвели за собою вогонь від основної групи. Заховалися у селі. Інакше б нас утюжили… Війна – річ максимально серйозна. Тут не всі витримують. Коли потрапляєш під перший обстріл, то яким би мужнім не був – страх керує тобою. Мені 54 роки, але я не соромлюся визнати – у Яровій мені було так страшно! Ніколи раніше у житті так не почувався. Це жахіття. Однак я встигав повзати, перебігати, шукати укриття. І це я дорослий, моя психіка сформована. А що казати про молодих бійців? Недарма відзначають, що найстрашніші вояки – ті, кому за 50. Він прокинувся і з холодною головою взявся за роботу.
– До обстрілів і постійної загрози смерті можна звикнути?
– Коли ти в змозі дати супернику відсіч, коли за тебе працює артилерія – з'являється впевненість. Перший бій – це не коли тебе обстрілюють. А коли ти бачиш ворога, стріляєш і створюєш спротив – після такого бою ти відбувся як боєць. До цього ти просто не розумієш своєї ролі, від тебе нічого не залежить.
"Це моя земля, я захищатиму її. Нема чого сюди пертися"
– Попри те, що майже усе життя ви провели у футболі, частково вас також можна назвати військовою людиною.
– У 1990-му я закінчив військове училище, а через два роки потрапив під скорочення.
– Ви навчалися у Ленінграді?
– Так, спеціальність – залізничні війська, специфічна річ, на кшталт будбату. Я не є бойовим військовим, зовсім ні.
– У вас залишилися знайомі у Росії?
– У 2014-му телефонували: "Ми прийдемо, допоможемо, звільнимо вас". Я відповідав: "Ви що, дятли? Взагалі не розумієте, що несете? Це наша країна і ми самі розберемося. Якщо прийдете, то я стрілятиму у вас". Один дивувався: "Як це?" Повторив йому: "Якщо тобі це не зрозуміло, то ти просто дебіл. Це моя земля, я захищатиму її. Нема чого сюди пертися". Як бачимо, у 2014-му ми були слабкими і не переконали їх. По великому рахунку нашу країну могли взяти голими руками. Усе, що залишалося б тоді – партизанити.
– Ці люди настільки недалекі чи існує інша причина російської неадекватності?
– Чимало залежить від кола спілкування. У мене там є кілька освічених людей. Але більшість росіян – це монголо-татари з промитими мізками. Я не можу зрозуміти, як у наш час можна піти війною на іншу країну. Я є миролюбною людиною і не можу знайти пояснення. Невже нема інших пріоритетів? Я не лише про футбол. Це плани, подорожі, внуки, сім'я – стільки всього цікавого. А вони витрачають час на війну. Мабуть, компенсують свою ущербність. Замість того, щоб створити щось корисне, ця країна відкочується у кам'яну добу. Хочеться просто відгородитися назавжди від них. Нормальні звідти виїдуть, якщо вже не виїхали.
– Дехто звинувачує у всьому пропаганду.
– Це страшна справа. Миколаїв – російськомовний. У вас у Львові простіше з цим. Деякі тутешні дивляться російські канали, я не розумію їх. Моє ставлення до росіян просте. Вони під*раси. І ці окупанти, які прийшли на нашу землю – під*раси. Втім у нас нема вибору. Ми їм Україну не віддамо.
"Я впевнений, що на Україну чекає прекрасне майбутнє"
– Як для вас розпочалася ця війна?
– У 2012-му я закінчив арбітраж, через два роки почалася перша фаза війни. Якби тоді призвали, я б пішов. Та цього разу вирішив не чекати. 24 лютого без роздумів сказав дружині, що йду воювати. Сталося це наступного дня, адже я працюю у спортивному ліцеї, де навчаються діти з усієї України: із Заходу, з Криму, з Донбасу. Їх треба було евакуювати, оскільки загарбники пересувалися швидко і наближалися до Херсону. 24-го розподілили дітей, а 25-го я пішов у військкомат.
– Вас взяли одразу?
– Запропонували у тероборону. Кажу: "Та яка тероборона? Я – кадровий офіцер. Давайте в ЗСУ".
– Спочатку ви перебували у Миколаєві?
– Мені хотілося захищати своє і гнати ворога подалі. Коли нас перевели на Схід, у мене з'явилися побоювання за те, як триматиме оборону моє рідне місто. Але у Збройних Силах ти не обираєш. Направили у певну локацію – все, не обговорюється. Проте у перші дні тут я не переставав стежити за подіями у Миколаєві. По-особливому боляче, коли крилаті ракети прилетіли у спорткомплекс. У нас не так багато футбольних полів у Миколаєві, а тут така вирва від снаряду посеред поля. "Тварюки, що ж ви робите? Де ми у футбол гратимемо?" – подумалося передусім (Сміється).
– Така вона денацифікація по-російськи.
– Вони у Баштанці, де я неодноразово бував, стадіон знищили. Для чого? Під*раси просто. Житлові будинки обстрілюють. Ну знищуйте котельні, технічні споруди… Я ставлюся прагматично – це все спадок СРСР, енергозатратне. Ми все відбудуємо – раніше просто руки не доходили, а після перемоги ми зведемо інфраструктуру з дотриманням нових технологій. Я впевнений, що на Україну чекає прекрасне майбутнє, все буде гаразд. Просто треба вистояти, зібрати волю в кулак.
– Ви – не єдиний рефері, який захищає Україну зі зброєю у руках. На фронті також ваш земляк Євген Єрємєєв.
– Женю я знаю змалечку, це мій вихованець. Він командир відділення, прийшов на мою позицію. Дуже хороший хлопець. У гарячій точці був львів'янин Віктор Кравченко. Потім зазнав поранення і повернувся додому. Я на зв'язку з багатьма суддями та футбольними людьми. Тут футболістів багато. У моєму підрозділі служить один із найкращих бомбардирів Миколаєва.
"17 тисяч на "Дніпро-Арені" кричать "Суддя тридвараз"
– Чому ви свого часу обрали суддівство, а не гру у футбол?
– У мене є молодший на 5 років брат Володимир, у нас виникла своєрідна конкуренція. Коли я закінчив військове училище, то він вже грав на професіональному рівні. Я служив у Мостиськах та Червонограді на Львівщині. У Червонограді потім викладав фізичну культуру та допризовну підготовку. Тільки у 1994-му повернувся у Миколаїв. Паралельно стежив за братом і стримував заздрість – брат грає, а я – ні.
– За потенціалом ви поступалися Володимиру?
– У мене була хороша витривалість, я володів непоганим пасом, грав у півзахисті. У Червонограді знайшов команду, тренувався з нею, проте тренер відмовив: "У мене тут такі ж, як ти, місцеві хлопці. Ти маєш дані, але ми не розраховуємо на тебе". Я повернувся у Миколаїв, та розумів, що час підтискає, брата вже не наздожену. Мій батько судив матчі обласного чемпіонату. Я перевершив його і продовжував гонитву за братом, який виграв чотири бронзи: по дві з Кривбасом та донецьким Металургом.
– Матч за участю Володимира ви так і не обслуговували?
– Як футболіста на професіональному рівні – ні. Коли він тренував Кривбас-2, мене призначили на його поєдинок. Телефоную голові комітету арбітрів Віктору Дердо у Київ: "Ви казали повідомляти про конфлікт інтересів – мій брат працює тренером, а мені запрошення прийшло". Дердо запитав, чи я чесно судитиму. Я відповів ствердно. "Значить все гаразд, я не переживаю", – сказав Віктор Григорович.
– Суддів дуже часто критикують, лайнсмени до цього особливо вразливі – усі 90 хвилин доводиться слухати вигуки з трибун, в екстремальних ситуаціях дещо може навіть прилетіти. За роки діяльності у вас виробився імунітет?
– Це постійно траплялося. Доводилося миритися – культура наших вболівальників дуже слабка. На біле можуть казати, що це чорне. Мій найбільш насичений рік – 2011-й. Я та мій напарник Сергій Возняк з Миколаєва часто призначалися на матчі Шахтаря, Динамо, Дніпра та Металіста, тому могли працювати стабільно. Мої моменти часто розбирали під мікроскопом на усю країну. Коли 17 тисяч на "Дніпро-Арені" кричать "Суддя тридвараз", бо ти скасував гол Селезньова…
– Що він порушив?
– Під час подачі штрафного заліз в офсайд. У момент удару виглянув, сховався, а потім головою забив. Голова – це теж поза грою. Люди цього не розуміють, тому вигукують образи і дудки у тебе жбурляють. Полегшення настає на розборі, коли керівники відзначають, що ти маєш рацію. Мені подобалася ця робота, ця відповідальність. Навіть зараз сумую за нею.
"Рука Кузнєцова? Осад залишився дотепер"
– Один з небагатьох ваших ляпів трапився у Севастополі, коли місцева команда перемогла запорізький Металург завдяки очевидному порушенню правил і здобула путівку в УПЛ.
– Там арбітр у полі мав фіксувати. Я перебував далекувато і не бачив руки Кузнєцова.
– Це спричинило грандіозний скандал. Ваші дії довго розбирали?
– Відверто кажучи, осад у мене залишився дотепер. Погано закінчив я свою кар'єру. Шукаю собі якісь виправдання, та розумію, що мав це побачити. Не встежив тому, що тримав лінію по останньому захиснику. Позаду Кузнєцова вже забігали футболісти, я концентрувався на них. Прогнозував, що Сергій або битиме головою, або скидатиме. А я повинен був зосереджуватися на групі гравців позаду, щоб зафіксувати офсайд.
– У 2009-му ви працювали на львівському дербі, за підсумком якого Карпати відправили ФК Львів у Першу лігу. Не менш драматичний фінал?
– Ми ще перед грою відчували, що буде щось надзвичайне, що буде битва. Зазвичай у таких ситуаціях домовляються, грають у нечесні ігри. А тут команди грали у футбол. Такі поєдинки прикрашають наш чемпіонат.
– Якось під час протистояння Ворскли та запорізького Металурга у вас зламався прапорець. Такі казуси часто траплялися?
– Це єдиний випадок. То був прапорець ФІФА, клеєний раніше. Зараз розумію, що це виглядало прикольно. Добре, що швидко спрацювали. Четвертий суддя миттєво приніс прапорець на заміну – це приклад якісної роботи бригади.
– З яким арбітром у полі працювалося найкомфортніше?
– Головне у команді – це довіра. Дердо якось викликає: "Ігорю, що ти робитимеш, якщо перед грою одна з команд пропонуватиме гроші? Зможеш сказати "ні"? Я відповів, що не зможу. Судіть самі – менталітет наших людей такий, що тренер після відмови зайде у роздягальню і скаже: "Пацани, нам кінець, арбітр відмовився. Нас сьогодні вбиватимуть". І з першої хвилини я для цієї команди ворог, адже тренер налаштував підопічних проти арбітрів.
– Що треба відповідати у такому разі?
– "Гаразд, грайте". А далі просто робиш свою роботу. Повертаючись до вашого запитання, дуже комфортно було з Анатолієм Абдулою та Андрієм Шандором. Ми з ним навіть відпрацювали міжнародний матч Польща – Грузія. Відзначу ще Сергія Лисенчука. На противагу з деякими людьми не хотілося взагалі зустрічатися, не те, що працювати.
"Ти поки розвертаєшся, а Коноплянка летить на максимальній швидкості"
– У тому польському матчі з 2011-го ви зустрілися з Лєвандовскі, Каладзе та Щенсни. Колись звертали увагу на статус футболістів?
– Ніколи їх не боготворив. Можливо, особлива повага була тільки до Андрія Шевченка. Він в офсайд залізе, але культурно перепитає "Ну що?" Зовсім погано з повагою у мене було до Даріо Срни. Він поводив себе тоді просто жахливо. Як ти можеш поважати людину, якщо вона не поважає тебе? Зірка він чи ні – байдуже. Ще один незручний футболіст – Селезньов.
– Через манеру спілкування чи стиль гри?
– Його шалена чуйка і вміння відкриватися у потрібний час створювали складність для асистента судді. У момент передачі він виходить з положення поза грою, а тоді повертається. І робить це дуже швидко. Лайнсмену надзвичайно важко це помітити. Якби наші судді були більш кваліфікованими, то у Євгена відібрали б менше голів, дарма не скасовували б. До речі, непросто було з Коноплянкою.
– Теж своєрідна манера?
– Наздогнати – та ну його… Я на приставному кроці, а він несеться по флангу. Ти поки розвертаєшся, а Коноплянка повз тебе летить на максимальній швидкості. Відстань 4 метри, поки набрав швидкість, вже 8 метрів. Як тут встигнути? (Сміється)
– Якою є правильна методика фіксування офсайду?
– Складових дві: слух та зір. Сергій Возняк, наприклад, робив акцент на моменті удару. Я ж орієнтувався на "бум", на звук удару по м'ячу. Передусім у мене працював слуховий апарат. Звичайно, коли трибуни забиті, цього "бум" ти не чуєш. Ми часто із Сергієм сперечалися, чия методика краща. У Керчі був асистент арбітра Андрій Ганжелюк, у якого ліве око трішки косило. Ми жартували, що він ідеальний лайнсмен, оскільки одне око стежило за моментом удару, інше – за останнім захисником.
– Ви є чинним головою Федерації футболу міста Миколаєва і, мабуть, після війни мрієте повернутися до роботи. Інші, більш приземлені, бажання маєте?
– Я розповідав про бойове хрещення під Лиманом. Так от впав з двома побратимами тоді під дерево, поруч бачу наш БК. Думаю, хоч би сюди не прилетіло, бо тоді взагалі все гахне. Знаєте, що творилося у голові і якою була головна думка? Я у розпачі на все горло з матюками почав кричати до хлопців: "Я ж дружині обіцяв, що заберу її з Німеччини".
– Плануєте поїхати за нею?
– Я придбав автомобіль, однак за кермом їздить дружина. А я у неї штурман. Напередодні повідомила мені: "Я без тебе повернутися не зможу, мусимо їхати разом". Тому повинен дотримати обіцянку. А ще хочу з кумом на рибалку поїхати. Він зараз мені багато допомагає. Мрію посидіти у тиші, у спокої. Кількість риби – це не головне. Важливий сам процес.
Бригада Ігоря Пономаренка збирає кошти на автомобіль вартістю 2800$. Наші воїни будуть вдячні за допомогу.
5168 7450 3016 0706 — картка Приват Банк
UA193052990000026204680114052
Наумова Анна Андріївна (0934578341)