Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із бразильським екс-форвардом львівських "Карпат".
Сезон 2005/06. "Карпати" ще проходять чистилище Першої ліги, але в Кубку України розпочинають творити дива. Спершу вибивають "Чорноморець". Потім – "Шахтар". І, зрештою, "Ворсклу", дійшовши до півфіналу. В усіх трьох матчах рахунок 1:0 на користь львів’ян. Усі три голи забив Вільям Роша Батіста.
Після від’їзду бразильця "Карпати" кілька років потерпали від дефіциту забивного центрфорварда. Іноді його узагалі не було. Тільки зараз львів’яни полегшено зітхнули – з’явився Густаво Бланко-Лещук.
А що з Батістою? Форвард повернувся додому і поспішно закінчив кар’єру. Єдине вікно в його життя – Facebook, де з’являються фото, що ілюструють сьогодення Вільяма Роші. Сім’я, друзі, риболовля. Футболіст у відставці постійно усміхається, хоча у Львові запам’ятався серйозним, навіть суворим виразом обличчя.
Усмішка його не полишала і під час розмови із "Футбол 24". Лише коли заговорили про "Шапекоенсе" – Батіста переплів пальці і похнюпився. Боляче йому. Боляче Бразилії. Боляче нам усім.
"Прокинувся. Увімкнув телевізор. Стало не по собі"
– Вільяме, від вас в Україні вже кілька років – жодної звістки. Чим займаєтеся?
– Я працюю футбольним агентом. А ще розвиваю невеличкий бізнес спільно з друзями. Ми закупляємо продукцію у Маямі і привозимо в Бразилію. Яка продукція? Електроніка.
– Чую, російська мова у вас на хорошому рівні…
– О, так! (Сміється). А знаєте, чому? Кожного тижня я спілкуюся із Самсоном Годвіним, Сандро Гурулі, Грегором Балажіцом. Є постійний контакт і регулярна мовна практика.
– Днями Бразилія пережила трагедію національного масштабу – розбився літак із командою "Шапекоенсе". Як ви і ваше оточення пережили цю звістку?
– Це просто невимовний жах. Загинули наші колеги по цеху. Але це проблема не лише футболістів. Вся Бразилія плаче. То були молоді хлопці, які всього досягнули своєю працею. Величезна втрата.
– Момент, коли ви дізналися про авіакатастрофу?
– Я прокинувся о сьомій ранку. Увімкнув телевізор. Там всі кричать про трагедію, достовірної і повної інформації ніхто не знає. Мовляв, впав літак, проте є люди, які вижили. Але коли потім назвали кількість загиблих, мені стало не по собі. Дуже, дуже погано стало…
Зараз усі – прості люди, вболівальники, телебачення – говорять лише про "Шапекоенсе". Час мине і емоції вляжуться. Але трагедія нашої команди ніколи не забудеться. Так було з "Торіно", "Манчестер Юнайтед". Так буде і з "Шапекоенсе".
– Когось із загиблих ви знали особисто?
– Я дуже добре знав Клебера Сантану. А ще – Кемпеша. Чимало моїх знайомих мешкають у Шапеко. Вони розповідають, що у місті зараз справжнє божевілля – люди плачуть. Вони не знають, як далі жити з цим болем.
– Молитеся за команду, яка відійшла у Вічність?
– Так, молюся за хлопців постійно, щодня. І не тільки за них, а й за їхні сім’ї. Мені приємно, що зараз бразильці проявили ініціативу і допомагають усім постраждалим від авіакатастрофи. Навіть такі великі люди, як Роналдінью та Рікельме готові взяти участь у цьому процесі.
– Моторошно тепер сідати в літак?
– На щастя, авіакатастрофи стаються не щодня. Тому я не відмовлюся від авіаперельотів. Але, звичайно, зайшовши у салон літака, одразу подумаю про "Шапекоенсе". Тим не менше, моє життя диктує свої умови – я змушений літати.
"Запитую у Годвіна: "Що таке "батя"?
– Ви закінчили кар’єру у 32 роки. Чому так рано?
– Мене підштовхнули до цього дві травми. Спочатку я травмувався у матчі проти "Борусії" – коліно. Кілька місяців відновлювався, потім зіграв короткий проміжок – і знову травма. Реабілітація давалася дуже важко. Я перебував далеко від дому, де мене чекала сім’я. Тому ми домовилися, що я повернуся. У Бразилії в мене не було того іміджу, який був в Україні. Мене мало хто знав, тому шанси знайти для себе хорошу команду практично дорівнювали нулю. До того ж, я тривалий час перебував без ігрової практики, а коліно продовжувало дошкуляти. Тому – "зав'язав".
– Часто згадуєте "Карпати"?
– Скажу більше – я слідкую за виступами команди в чемпіонаті і бачу, що зараз справи у "Карпат" йдуть не дуже добре. Як вже казав, займаюся агентською діяльністю і готовий допомогти "Карпатам". Якщо клубу потрібно – можу порадити перспективних бразильських футболістів. Я люблю цю команду. Завжди буду про неї згадувати. І про Львів.
– Скучили?
– Дуже, дуже скучив (каже українською і усміхається).
– У Львові вас називали "Батя". Хто вигадав таке прізвисько?
– Точно не знаю (Усміхається). Увесь час до мене так зверталися. "Батя, привіт", "Батя, зроби те, зроби се". Запитую у Годвіна: "Що таке "батя"? А він мені каже: "Це – папа, батько". "Та я не папа", – відповідаю. Ох, з ностальгією згадую той період у "Карпатах".
– Яким голом за "Карпати" пишаєтеся найбільше?
– Один гол? Можу назвати два. Ні, навіть три. Це гол "Чорноморцю" у Кубку України. Гол "Шахтарю" у тому ж таки Кубку. Ну й київському "Динамо". На стадіоні "Україна" була неймовірна атмосфера. Ми тоді грали просто супер. Заслуга у цих перемогах не лише моя, а й всієї команди. Мінімум двічі на тиждень я переглядаю відеозаписи тих матчів. Дивлюся, як грали проти "Шахтаря", "Борусії", "Галатасарая". Ці спогади будуть зі мною упродовж всього життя.
– Олег Кононов – найкращий тренер у вашій кар’єрі?
– Інших варіантів узагалі не може бути. Для мене це – супертренер. Він був, наче професор. Для кожного футболіста став учителем. Я дуже багато від нього почерпнув. Тому хочу сказати Кононову – "дякую". Бажаю йому успіхів! Можу згадати також Олександра Іщенка. При ньому я забив 10 голів за сезон у чемпіонаті України.
– Хто був найгіршим тренером?
– Не хочу вживати слово "поганий тренер". Але Володимир Шаран не дав мені шансу. Сказав, що незадоволений мною і все. Мовляв, шукай собі іншу команду. Я ж вважав, що своїми голами за "Карпати", своєю грою упродовж багатьох років заслужив на те, щоб отримати шанс показати себе. Образливо було.
– Чув, що у вас виникали непорозуміння із Валерієм Яремченком…
– Та ні, ніяких проблем. Яремченко – хороший тренер і людина.
– Але ж Валерій Іванович перевів вас у "дубль" – з педагогічних міркувань…
– Не пам’ятаю такого.
– Вільяме, у Львові ходили чутки, що у вас іноді виникали проблеми з дисципліною і режимом. Було таке?
– Які проблеми? Ну, було один раз. Виник епізод із Кузнєцовим (форварди побилися на тренуванні, – "Футбол 24"). Але загалом "Карпати" – єдина , згуртована команда: президент, тренери, футболісти.
– Ви забивали і "Шахтарю", і "Динамо". Ці клуби ніколи не цікавилися вашими послугами?
– Було, було… Коли "Карпати" вибили "Шахтар" із Кубка, Донецьк купив Шуста і зацікавився мною. Мій агент розповів також і про те, що мене хотів бачити президент "Динамо" Ігор Суркіс. Я відповів: "Від мене нічого не залежить. Рішення прийматиме президент "Карпат". "А хочеш грати у "Динамо"? – "Звичайно! Це ж Ліга чемпіонів! Але в мене контракт із "Карпатами".
– Хто ще на вас виходив? Писали про швейцарський "Тун"…
– Так, вони хотіли мене придбати після того, як я у "Карпатах" зіграв перший рік. Але вирішувалося на рівні Петра Петровича (Димінського, – "Футбол 24").
"Те, що робить Росія – неподобство"
– Що вам подобалося у Львові?
– Оперний театр – дуже велична споруда. Любив стадіон "Україна". Ну й "Арена Львів" - дуже хороший стадіон. Я там, щоправда, зіграв лише один матч. З того часу, як я покинув Львів, місто дуже змінилося. Про це мені Годвін розповідає. Львів, каже, був гарним, а зараз став ще кращим.
– Чи знаєте про те, що в Україні – війна, що Росія захопила частину територій?
– Так, я знаю про це. Бачу іноді в новинах, та й друзі розповідають. "Шахтар" змушений був покинути свій суперстадіон і грає у Львові. Що можу сказати… За роки, проведені в Україні, я пізнав ваш народ. Люди у вас дуже хороші, добрі. Те, що робить Росія – це неподобство. Вірю і сподіваюся, що війна закінчиться якомога скоріше.
– Коли ви востаннє були в Україні?
– У 2012-му. Вже чотири роки – без України. Без Львова. Дуже погано. Нудьгую.
– Наостанок розкажіть про свою сім’ю…
– Я дуже пишаюся своєю сім’єю. Маю двох синів. Меншому, Вільяму Енріке, – 8, а старшому, Карлосу Едуардо – вже 15-й рік. Так виріс, що вже вищий від мене (Сміється). Готується вступати в університет. Старший, як бачите, не пішов футбольним шляхом. Якщо менший захоче – то буде футболістом. Ні – то ні. Я не змушуватиму його: "Давай-давай-давай". Але якщо це буде його ініціатива – допоможу всім, чим зможу.