Велике інтерв’ю "Футбол 24" із Антоном Слєпаковим, фронтменом молодого українського гурту "Вагоновожаті", який вболіває за Динамо та Дніпро, а в минулому грав у хокей.
Із Слєпаковим ми перетнулися у львівському Cantona Pub. Цього разу Антон приїхав до міста Лева без своїх "Вагоновожатих", чий електронік-рок набирає все більшої популярності. Фронтмен збирався виступити перед львівською публікою із добіркою власних віршів "Стишение обстоятельств". Але про творчий експеримент митця ми поговорити не встигли – тільки "Вагоновожаті", тільки футбол. Слєпаков – уболівальник із колосальним досвідом. До того ж спортсмен у недалекому минулому.
"У мене зламані всі пальці – стояв на воротах"
– Я народився і до 17 років жив у Києві. Тому з дитинства вболівав за Динамо, – розповідає Антон. – У Дніпропетровськ потрапив, коли мені було 24 роки. Там почав підтримувати ще й Дніпро. Мене тішило те, що ці два клуби вважалися і вважаються друзями. Дуже подобається, коли вболівальники різних команд ставляться один до одного толерантно. Добре пам’ятаю, як Карпати у Дніпропетровську розгромили Дніпро з рахунком 4:1. Всі фанати встали і плескали львів’янам у долоні. Нечасто випадає бачити таку повагу до клубу-суперника.
– Яким був ваш перший похід на стадіон?
– Усе, що було в радянські часи, – це дуже давно. Але я навіть пам'ятаю, хто тоді грав: Динамо приймало Нефтчі (Баку). Ще один матч – Динамо проти Кубані (Краснодар). Це був початок 80-х, ходив на стадіон разом із батьком.
Паралельно відвідував хокейні поєдинки Сокола і порівнював атмосферу. Хокейна атмосфера – більш законсервована. Зупинки таймера, чистий час – було цікаво. Я навіть займався хокеєм років 5. Першим зі свого класу побачив у школі оголошення, що набирається секція, і підбив на це практично половину однокласників.
Пригадую, дуже соромився зізнатись, що не вмію кататися на ковзанах. І коли всі пішли, мене запитали: "А як же ти?" – "Зараз, зараз". Прийшов останнім. Мені видали спеціальну залізну конструкцію, за яку потрібно було триматися, вивчаючи техніку катання на ковзанах. Провозився із нею цілий тиждень. Тільки після цього вийшов на лід із ключкою і став повноцінним хокеїстом.
– Грали на вістрі атаки?
– Ні, у захисті. Тепер розумію, що не мав великих талантів. Грав, але не завжди потрапляв в основний склад. Найяскравіший спогад про той період – товариські матчі проти ровесників із США і Канади. Це був 1984 або 1985 рік, холодна війна ще тривала. Перед поєдинками ми пройшли дуже суворий інструктаж: не брати у суперників жуйки, не обмінюватися значками. Але все ж таки якась капіталістична зараза до нас проникла (Усміхається).
Приємно, що обидві команди нам вдалося обіграти з рахунками 7:0 та 12:0. Я для себе зрозумів, що у хоккей ми граємо непогано. Політика? Про неї не замислювалися – діти ж іще. Просто грали у хокей.
Потім у нас змінився тренер. Мої заняття перенесли на незручний час. Тренування розпочиналися о 7-ій ранку. Відповідно, належало прокидатися о 6-ій і їхати через усе місто. До того ж, через якусь дрібницю мене відрахували з команди, але упродовж півроку я не наважувався розповісти про це батькам. Спеціально намочував під краном свою форму, акуратно розвішував сушитися – нібито повернувся із тренування. А сам вбивав час – вештався містом, ходив у кіно. Одного дня мій великий обман, звісно ж, викрили і віддали мене у футбольну секцію.
– Динамо?
– Ні. Це був маленький районний клуб, який згодом став клубом "Трудових резервів". Я почав грати на правому фланзі оборони. Вдавалося не дуже. Потім став у ворота – і там проявив себе значно успішніше. Відтоді і впродовж всього життя виступаю на голкіперській позиції. Грав у футбол практично донедавна – лише два роки тому змушений був "зав'язати" через травму.
– Бачили пальці Шовковського після закінчення кар’єри? Яка ситуація у вас?
– (Демонструє) Ні одного цілого пальця у мене немає. Усі – зламані.
– Це вам створює дискомфорт, коли беретеся за музичні інструменти?
– Не думаю, що виникли б якісь проблеми. По старій пам'яті знаю необхідні акорди на гітарі, проте у своїх останніх музичних колективах я не грав – ні у "Грузовиках", ні у "Вагоновожатих". У мене були досвідчені колеги (Усміхається).
– Які спортсмени 80-х були вашими кумирами? Із хокейного Сокола одразу пригадуються Степанищев, Шундров, із футбольного Динамо взагалі можна називати будь-кого – усі зірки…
– Я справді застав видатний період, коли кольори збірної СРСР захищали практично усі гравці основного складу Динамо, яких розбавляли лише декількома футболістами з інших клубів. Тим не менше, таке поняття, як кумир, у мене завжди було атрофованим – що в музиці, що в спорті. Я ніколи не сприймав цих людей, як якихось небожителів.
Подобалися голкіпери Динамо – Михайлов і Чанов. Мені здавалося, що Михайлов несправедливо перебуває на других ролях. Він – менш ефектний, ніж Чанов, але дуже надійний. Мені імпонували захисники – Безсонов, Балтача, Кузнєцов…
Футбол був трохи іншим, але вже тоді цей вид спорту комерціалізувався у Європі. Вже тоді стартували гучні трансфери, латиноамериканські перлини переїжджали у європейські клуби. Великі контракти, великі гроші. І коли проти них виходили наші хлопці, стимулом для яких були квартира чи якась "Волга", грали дуже достойно, то це було цікаво.
– Ви згадували, що до недавнього часу грали у футбол. Можливо, за зіркову команду Маестро?
– Ні. Мене туди не запрошували. Я мешкав у Дніпрі, і лише в останні два роки знову повернувся до Києва. Чесно кажучи, мене не влаштовує концепція цієї команди. Можливо, поп-зірки – прекрасні люди, але здається, що мені важко було б знайти з ними спільну мову у якомусь людському плані. Щось мене оберігає від цього світу, скажімо у лапках, "столичного шоубізу". Усі мої знайомі – досить альтернативні і мислячі люди. А грав я за аматорські клуби – у Дніпрі функціонувала любительська ліга. Це було дуже цікаво.
"Матч проти Словенії співпав із моїм Днем народження"
– Ваш переїзд у Дніпропетровськ. Який період переживав тоді футбольний клуб Дніпро?
– Це кінець 90-х. Дніпро тоді переживав не найкращі часи. Але потім настав дуже потужний період із Кучеревським. Я пам'ятаю, як місто надихалося цими матчами. Хтось мені подарував квитки на матч Кубка УЄФА Дніпро – Гамбург. Наші розтрощили німців 3:0 і пройшли в наступний етап.
– У ті часи за Дніпро виступав геніальний Олександр Рикун – гравець, який мало бігав, зате роздавав передачі-цукерочки. Проте він не товаришував з режимом, як і Артем Мілевський – ще один непересічний талант. Ви толеруєте такий богемний стиль життя спортсменів?
– На частину запитання я відповів, коли розповідав про своє ставлення до шоу-бізнесу. Мілевський – це справді людина богемного життя. Не хочу його засуджувати – він має на це право. Але, звичайно, прикро за таких гравців, адже футбольний вік – дуже короткий. Думаю, 10 років можна потерпіти без барів, нічних клубів і дівчат. Краще зосередитися на тренуваннях і футболі, щоб забезпечити собі старість. Окрім техніки потрібно мати ще й голову на плечах.
Таких персонажів, як Рикун, шкода більше, ніж Мілевського. Артем приїжджав на тачці із відкритим дахом, поруч сиділи дівчата. Натомість Олександр випивав втиху, у бідненькому одязі, біля першого-ліпшого пивного кіоска. Нереалізованість – це дуже велика біда, як у футболі, так і в музиці чи будь-якій іншій сфері.
Можна поставити запитання по-іншому: чи потрібні команді такі гравці, чи не підривають вони її репутацію, бойовий дух? Я, на жаль, не знаю, якою була атмосфера всередині Динамо і Дніпра, коли там виступали Рикун і Мілевський.
– Репер ЯрмаК вважає, що Мілевський споїв ціле покоління Динамо…
– Можливо. ЯрмаК, напевно, набагато краще обізнаний із цією ситуацією. Але крім Мілевського та Алієва я більше й не пригадаю настільки злісних порушників режиму. Всі інші виходили, грали, намагалися тримати себе в певних рамках.
– У 2015-му Дніпро сенсаційно пробився у фінал Ліги Європи. Ви були на цьому матчі у Варшаві?
– У Варшаві не був, але, звичайно ж, дивився по телевізору. Вболівав, дуже хотів, щоб Дніпро виграв трофей.
– Це – одна з найболючіших поразок у вашому житті?
– Я б так не сказав. Дніпро великою мірою дійшов туди випадково – завдяки помилці арбітра у матчі Карабаха з Інтером. З цього усе почалося.
– Яка тоді – найболючіша?
– Було декілька матчів. По-перше, дуже болісною для мене стала поразка СРСР від Бельгії на ЧС-1986. Пам’ятаю, прямої трансляції тоді не було – поєдинок показали лише через півдоби у запису. По-друге, СРСР – Голландія (0:2) у фіналі Євро-1988. Ну і зі свіжіших спогадів – поразка Динамо від Баварії у півфіналі Ліги чемпіонів 1999 року.
– А знаменита дуель Україна – Словенія?
– Також. Для мене це стало подвійним ударом, адже матч співпав із моїм Днем народження. Засніжене поле, безнадія, неможливість відшукати хоча б якийсь привід для радощів. Україна пролетіла повз Євро-2000.
Згодом я почав вичавлювати зсередини ці всі емоції – щоб не з’їдати себе. У мене був приклад власного батька, у якого не в останню чергу через футбол – хворе серце. Він завжди страшенно переймався усіма матчами, всіма поразками. Віджартовується при цьому: "Зараз – нормально все. От в молодості я так переживав, що міг не спати всю ніч!" Я це запам’ятав, тож намагаюся абстрагуватись, або дивитися лише одним оком (Усміхається). Чесно? Стало набагато легше.
"Не здивуюся, якщо Динамо зникне так само, як Дніпро"
– Чи подобається вам атмосфера фан-сектора?
– Я ніколи не був у фан-зоні. Зрозумів для себе, що якби туди потрапив, належало б стрибати і співати – футбол ти майже не дивишся. Мене це не влаштовує. Фан-сектор – близька до футболу річ, але, на мою думку, прямого відношення до гри вона не має. Там є люди, яких не дуже цікавлять тонкощі футболу. У них є своя історія. Кілька разів я ставав свідком неприємних подій, пов'язаних із фанатами. Наприклад, бачив, як ультрас доколупувались до темношкірих. Я це категорично засуджую.
– І все ж який стиль уболівання вам до душі?
– Британський. Мені подобається, що там на футбол ходять цілими сім'ями – отже, це безпечно. А от там, де палять фаєри, нерідко жбурляють їх у сектори, де перебувають діти. Мені б не хотілося, щоб похід на футбол закінчився таким неприємним випадком. Стільки дискусій на тему піротехніки! Мовляв, футбол без неї неможливий. Можливий – це моя думка. Коли напустили диму так, що поля не видно, команда могла дотиснути суперника, але натомість арбітр змушений зупинити матч, тим самим збивши ритм гри, – то скажіть мені, хіба від цього якась користь?
– Чи намагалися ви донести до фанатів власну позицію? Адже, напевно, маєте знайомих із торсиди Динамо, Дніпра…
– Особливих знайомств не маю. Поверхнево був знайомий із хлопцями з Дніпра. Вони приходили на концерти. А ще я відвідав цікаву подію, коли дніпровські ультрас грали у регбі – вони становлять кістяк однієї з команд. Звісно, регбі – це зовсім інший світ у порівнянні з футболом. Закинутий стадіон, жахливий стан газону, трибуни практично відсутні. Але хлопці у такий спосіб тренуються, підтримують свій бойовий дух. Для мене це стало цікавим відкриттям.
– До "третіх таймів" ставитеся нормально? Це зараз у нас фанатське перемир'я, а раніше відбувалися серйозні махачі…
– Знову ж таки, це до футболу і футбольних команд ніякого відношення не має. Якщо в окремих людей є бажання побитися, все це повинно відбуватися далеко від стадіону, у заздалегідь обраному місці. Щоб нікому не заважало, щоб ніхто випадковий не постраждав. Сам я ніколи не брав у часті у махачах. Мені узагалі незрозуміло, як одна людина може собі дозволити віддубасити іншу – за якісь інші принципи, мову чи колір шкіри. Для мене завжди на першому місці була толерантність і взаємоповага.
– Що думаєте про теперішнє становище Динамо і Дніпра? Дніпряни за три роки після фіналу Ліги Європи – на межі зникнення у Другій лізі…
– Дуже прикро на це дивитися. Я навіть не уявляю, що на серці у тих, хто сприймає це дуже близько. Маю на увазі не лише Дніпро. Для багатьох моїх харківських друзів єдиною світлою плямою був Металіст. Вони жили цією командою. Але таке футбольне життя – не лише гра і якість мають значення, але й закулісні маневри: невиплата зарплат, зміна тренерів, мікроклімат.
– А що скажете про Динамо?
– Відколи перестав грунтовно цікавитися, не знаю усіх тонкощів. Що мені подобається у теперішньому Динамо – грають молоді українські футболісти. Ось головна користь від якихось пертурбацій. Але мені не подобається, що в нашому футболі надалі балом правлять олігархи. Що все вирішують підкилимні ігри. І я не здивуюся, якщо завтра (Боже борони, звичайно) Динамо зникне так само, як Дніпро, а перспективні гравці розійдуться по інших клубах.
– Справді, зараз у футболі, як ніколи, багато політики…
– Спорт не може бути "вне политики", тому що, наприклад, клуби із Луганська та Донецька змушені грати в інших містах – цей лозунг не працює. По-друге, зараз цивілізовану Європу закликають бойкотувати чемпіонат світу в Росії. Складний вибір, адже для якихось гравців, можливо, це єдиний шанс потрапити на чемпіонат такого рівня.
Пригадую, таке було в період Холодної війни, коли на Олімпіаду в Москві та Лос-Анджелесі не приїжджали ряд країн. Тож, напевно, через ці політичні аспекти у когось було загублене спортивне життя і кар’єра. Мені дуже цікаво, якою була б риторика, якби збірна України пробилася на цей Мундіаль. Впустили б, чи ні?
– Деяких українських футболістів звинувачують у відсутності патріотизму, бо вони навіть в умовах війни їдуть грати у чемпіонат Росії…
– Також складна дискусія. А як ставитися до наших заробітчан, які досі їздять на підмосковні дачі клеїти шпалери? Або візьмімо нас – "Вагоновожаті" концертують маленькими українськими містами, і ми бачимо, що економіка деяких підприємств досі взаємодіє з економікою Росії. На це закриваються очі, натомість до конкретного футболіста – безліч претензій.
Звичайно, тут питання ще й у свідомості. Якби мова йшла про старий контракт, який гравець змушений допрацювати – це одне. Натомість угоди підписуються навіть зараз. Така ж ситуація серед артистів. Хтось не їздить туди принципово, а для когось абсолютно нормально – розважати росіян.
"Ми готові повторити шлях Rolling Stones"
– "Вагоновожаті" принципово ігнорують Росію?
– Ми ніколи не виступали в Росії. Наша група активізувалася якраз після Майдану, коли їздити в Росію стало неможливо. Ми навіть не розглядаємо пропозицій від російських промоутерів. Помітно, що люди у сусідній країні живуть у якомусь абсолютно відірваному світі. Іноді роблять такі запити: "Хлопці, здається, ви у нас дуже давно не бували". Тобто, вони навіть не цікавляться тонкощами гібридної війни. Чи, може, справді відірвані на всю голову? Ми цих діалогів не підтримуємо. Всі наші контакти з їхніми лейблами, агенціями – заморожені. Позиція "Вагоновожатих" – чітка. Росіяни або приймають її, або викреслюють нас із друзів.
– Багато контактів втратили?
– Так, досить багато. Але справжні друзі залишаються – є ще адекватні люди. Як варіант – можна спільно домовитися оминати болючу тему. Багато хто з росіян не розуміє, що відбувається насправді, і тому вони обирають мовчання. Інша справа – людина підтримує військові дії Росії, тероризм, або ж концертує на всіляких днях "ДНР".
– Навіть Гребенщиков здивував словами, що з великим задоволенням виступить у Криму…
– Я читав це інтерв’ю, а згодом – намагання спростувати свої слова. Не хочу нікого засуджувати – нехай митець самотужки розбереться, яке у нього ставлення.
– У власному інтерв’ю ви одного разу заявили, що "Вагоновожаті" не співали і не будуть співати українською. Чому така принципова позиція?
– Розмовляти українською мовою у побуті я розпочав не так давно, вже після Майдану. До того я, звісно ж, переважно спілкувався російською і навіть чимало часу проводив у Росії. Відповідно, ніколи не пробував писати україномовні тексти. У той момент, коли я давав це інтерв’ю (2014 рік), перехід на українську сприймався би як кон’юнктура. Але тепер зробив висновок для себе: ніколи не кажи в інтерв’ю зухвалих, фундаментальних речей, тому що у майбутньому, можливо, їх доведеться спростовувати.
Зараз, пишучи новий текст для "Вагоновожатих", я відчуваю, що в мене вилазять якісь українські речення, вони складаються в рядки. Можливо, хтось і надалі думатиме, що це – кон’юнктура, але я вже припускаю появу текстів українською мовою. У 2014-му ще було незрозуміло, скільки часу триватиме цей конфлікт. Тепер розуміємо, що це – затяжна війна і кінця-краю їй не видно. "Російський" тепер є синонімом до слова "поганий". Важко пояснювати людям, що ти не належиш до імперської культури, що ти просто жив у зрусифікованому місті, наповненому радянською культурою. Тоді ніхто не задумувався, якою мовою він спілкується.
Українська, якою я зараз намагаюся говорити, тексти, які я намагаюся писати, наразі можуть видаватися дуже слабкими. Як сліпі кошенята. Це тільки спроби.
– Про свою групу ви кажете так: "Збірна світу виходить на поле і показує командну гру". Ви – тренер, капітан? Які паралелі можна провести між музикою і футболом?
– У нашій групі ніхто не перетягує ковдру на себе. Усі закривають необхідні позиції – хтось ворота, хтось захист, а хтось може і гол забити. Справжня командна гра.
"Вагоновожаті" гостюють у Cantona Pub
– Як ви пишете свої тексти?
– Буває дуже по-різному. Іноді просто-таки змушую себе сісти і написати те, що вже давно існує в голові. А сьогодні, наприклад, ми 2 години добиралися з Івано-Франківська до Львова. Цей час я використав максимально продуктивно – щоб написати один із текстів. Іноді потрібно, аби якомога менше wi-fi було, чи ще якихось речей, які тебе відволікають. Ще коли інтернет був лімітований годинами, я встигав набагато більше – зокрема, читати багато книжок.
До речі, вдома ввели таке правило: два дні на тиждень ми відводимо тільки під читання. Без фільмів, серіалів, якихось рутинних справ. Процес читання стимулює роботу мозку.
– Ваші літературні вподобання?
– Я майже не вмію читати чужу поезію. Тому стараюся цього не робити. Буває, друзі дарують книгу на День народження: "Обов’язково прочитай. Нам здається, ти схожий на цього поета". Ти сидиш і читаєш заради того, щоб відповісти: "Ні, не схожий".
З поверненням у Київ бачу бурхливу мистецьку діяльність. Кожен третій щось видає, пише, показує, десь грає. Коли у травні ти потрапляєш на Мистецький Арсенал, то зустрічаєш набагато більше знайомих, ніж на рок-фестивалях. Всі такі культурні і прекрасні: "Які книги ти купив?" – "А ти які?" Звісно, у цьому є трохи моди – здаватися людиною, яка багато читає.
У мене ще така історія… Коли навчався на філології, потрібно було здавати безліч заліків та іспитів з іноземної і, зокрема, російської літератури. Тож, як правило, усе читалося "пачками": один роман за ніч – як мінімум, а за тиждень – 10 книжок. Зараз у мене важкі стосунки з книгами – далося взнаки перенасичення.
Подобалися аргентинські автори, а вчителі: "Ні-ні, це ще зарано читати". Проте мене вабили абсурдизм, автори, які використовують абстрактне мислення. У 2000-х я захворів норвезьким письменником Ерлендом Лу. Він викладає свої думки дуже просто, але надзвичайно змістовно. Звичайно, не можу обійти увагою Кортасара. А ще мені важливий живий гумор, тому – Гашек, Ільф і Петров, Чехов, Гоголь, Джером Клапка Джером.
– Найбільш пам’ятний факап, який виник під час концерту "Вагоновожатих"?
– У грудні ми вперше зіграли в Івано-Франківську. Організатори дуже хвилювалися, щоб усе пройшло, як належить. Аби перестрахуватися, вони привезли апаратуру і технічну команду зі Львова. Довго налаштовували, нарешті ми виходимо, з першої пісні починається такий кач – народ шаленіє! Після короткого Intro даємо композицію "Неудобен, безпомощен" – і коли вступають барабани та електроніка, на цьому місці все зникає. Зокрема й світло у залі. У якусь секунду я розумію, що промовляю текст у тиші, без музичного супроводу. Виявилося, що мікрофон увімкнули в одну фазу, а музичні інструменти – в іншу.
Аварійна посадка одразу після зльоту. Але хлопці спрацювали професійно – за 10 хвилин під ліхтариками знайшли фазу і все полагодили. Для мене ж цей час був не дуже веселим, я гарячково шукав рішення: "Що робити півтори години? Самому співати тексти?" Коли такі випадки траплялися на рок-фестах, обов’язково знаходилася в когось акустична гітара і можна було вирулити. Але тут – сучасна група, сучасні прилади… На щастя, все вирішилося.
– За яких умов ви отримуєте найбільший мистецький кайф?
– Усе – дуже непередбачувано. Це може бути виступ навіть у маленькій незручній залі. Головне – щоб публіка резонувала разом із тобою. Коли ти механічно граєш, а зал так само механічно підстрибує – це печально. Я маю надію, що у нас такого ніколи не було і не буде.
Цікаво грати на концертах, де публіка тебе не особливо чекала, адже прийшла на когось іншого. Для нас це стає викликом. Як у футболі – коли ти граєш проти гранда, ще й на чужому полі (Усміхається).
– Які пункти у вашому побутовому райдері?
– З тим проектом, з яким я прибув до Львова сьогодні, у нас взагалі ніяких вимог немає. Ми замовляємо вегетаріанську їжу, фрукти, горіхи, не п’ємо алкоголь. Тобто все дуже просто: нас належить зустріти, погодувати і надати місце для відпочинку (Усміхається). На 5-зіркових готелях ми не наполягаємо. Пересуваємося потягами, поруч із звичайними пасажирами – ніяких лімузинів.
– Ваш найбільший гонорар за один концерт?
– Тобто, треба назвати суму? Знаєте, для мене гроші, тим паче – чужі, взагалі нецікаві. Я багато років спілкуюся із зірками – мені байдуже, скільки вони заробляють. Мені байдуже, скільки заробляєте ви або бармен у Cantona Pub – це не моє життя. Я хочу спати спокійно. І прагну, щоб публіка мала до нас повагу, а не зазирала в гаманець. Повірте: ми досить прості і небагаті люди. Зараз чомусь такий тренд – і в Дудя, і в Анатоліча… Анатоліч спілкується з найкращою українською групою "ДахаБраха" і починає з того, що приплітає гроші. Це взагалі не те!
– Скоро – знову вибори, тож артистів масово вербуватимуть під агітацію. Ви займете принципову позицію щодо цього?
– Сподіваюся, мені ніколи в житті не буде соромно, і я не почую фрази: "То ось за цього ти закликав голосувати?" Доля мене берегла від цієї ганьби, хоча дуже важко знайти музикантів, які ніколи не грали для політичної агітації.
– Чи є у "Вагоновожатих" кінцевий пункт призначення? А, можливо, ви не проти виступати до глибокої старості, як The Rolling Stones?
– Усе залежить не від нас. Музичний простір розвивається не так швидко, як цього хотілося б. Звичайно, зараз набагато краще, ніж 6-7 років тому. У нас багато фестивалів, акцій, спеціальних концертних клубів, а не просто кафе з маленькою сценкою. Якщо нам буде де грати і для кого грати, якщо нас запрошуватимуть у регіони (дуже важливо грати не тільки в Києві) – то ми продовжуватимемо. Це справжній іспит – чого ти вартий? Мої "Грузовики" за 15 років грали у Львові лише одного разу, натомість "Вагоновожаті" за 4 роки – разів 10. Якщо будемо цікаві – окей, готові повторити шлях Rolling Stones (Усміхається).