Олександра Сєрова, яка на момент початку повномасштабної війни працювала в Таврії, розповіла про умови життя на тимчасово окупованій Херсонщині.
"Жити в окупації у Каховці було дуже складно і страшно. Проблеми ‒ з усім: від зв'язку та інтернету до якихось продуктів харчування. Складно було вирішити щось із адекватним раціоном для дитини, магазини заповнились російськими товарами, зв'язку не стало… Ми почали жити так, ніби повернулись назад мінімум на 20 років. Йдеш з дому – пишеш записку: "Я пішла по справах туди, повернусь о певній годині". Вперше я виходила з дому без телефону, бо він не мав ніякого сенсу. Їхню одноразову сімкарту я так і не купила.
Колишній президент Таврії став колаборантом і засвітився у пропагандистських відео Росії
Багато людей, з якими я працювала, опинились "на підвалі". Від власників медіа до чиновників. Мій колишній колега виїхав на підконтрольну територію, але продовжував вести патріотичний місцевий телеграм-канал. Окупанти його вичислили, прийшли до його батьків, застрелили собаку і сказали: "Якщо він не замовкне, наступними будете ви!".
Ситуація з кожним днем погіршувалась, окупантів ставало більше, було чутно вибухи та роботу ППО. Треба було якось ховати від цього дитину і ми вирішили переїхати. Вибір упав на Арабатську Стрілку, тому що там тоді було тихо і не було окупантів. Прожили там більше місяця. Було спокійно, там ходила тільки гривня, не було військових, не було купи техніки, не літали ракети над головою.. Це мене тішило. Я почала шукати будинок, аби переїхати туди на всю осінь. Місцевих майже не лишилось, тому знайти житло було дуже легко. Люди пропонували низькі ціни, бо розуміли, що туди заїде нормальна місцева родина, яка хоча б пригляне за їхнім житлом.
Десь на початку серпня спокій закінчився. Спочатку росіяни стояли тільки на розбитому мосту, але в якийсь момент все ж таки заїхали на Стрілку. Їхні військові приїжджали з якимись жінками, відпочивали, пили алкоголь, веселились. Стало дуже неспокійно. В самому Щасливцевому, де ми жили, з'явились блокпости. В небі почали постійно літати гелікоптери, дуже низько. Їх стало дуже багато, були якісь постійні перевірки і зупинки, пропозиції здати добровільно зброю… Тому ховатись на Арабатці був уже не варіант.
Спочатку ми планували їхати на підконтрольну територію, але періодичні обстріли у Василівці лякали, адже я була з дитиною. За декілька днів через Василівку поїхали наші знайомі і їхню машину обстріляли. На щастя, всі залишились живі. У підсумку ми ризикнули і поїхали через Чонгар на Крим, там була вже купа машин.
Я думала, що якщо вони побачать свій ідіотський штамп, що я в березні вже перетинала російський кордон, повертаючись додому, то будуть менше прискіпуватись. Але сталося не так, як гадалося. Це був просто жахливий день.
На жаль, я не можу розказати всіх подробиць. Мені здається, що це був найжахливіший день в моєму житті. В кінці вони ще взяли з мене розписку, що я зобов'язуюсь не розголошувати про проведену зі мною роботу. Вони трохи несповна розуму по всіх питаннях… Але навіть не розуміють різниці між спортивною журналістикою і журналістикою зокрема. Мій допит тривав вісім годин у смердючому бараці під сонцем, без їжі і води, з дитиною на руках.
Вони постійно згадували про кримінальну відповідальність, закони про фейки та інші речі, що не мають до нас жодного стосунку… Хоча пояснити, яке мені діло до їхніх законів, так і не змогли. Весь цей час вони дуже тиснули, казали, що це через мене страждає моя дитина. Зрештою, я не витримала і сказала їм у відчаї: "Ухвалюйте вже якесь рішення: випускайте нас чи везіть "на підвал".
Я не знаю, як мій син це пережив, він був супертерплячий. Зараз, коли ми вже у безпечному місці (в Бухаресті), і він бачить людей у військовій або будь-якій схожій формі, то завжди запитує мене, чи це добрі люди", – цитує Олександру Сєрову Український футбол.
Нагадаємо, у 2014 році Таврія Сімферополь припинила своє існування після анексії Криму Росією. Клуб був відновлений у 2016-му в Херсонській області, проте повномаштабний напад РФ вдруге змусив легендарний клуб зникнути з футбольної карти України.