Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Сергєєвим, захисником Дніпра на перетині 60-70-х, який став художником.
Працювати у рідному клубі в кількох ролях – цілком звична річ для футболістів, які згодом стають тренерами / селекціонерами / адміністраторами. Володимир Сергєєв також прожив подвійне і водночас унікальне футбольне життя у Дніпрі. Після шести сезонів у клубі захисник спробував себе в якості художника-оформлювача.
Сергєєв пройшов увесь п’ятирічний цикл у команді, яку будував Валерій Лобановський. Невдалі спроби виходу у Вищу лігу, врешті-решт, успішний сезон-1971 та, власне, виступи в еліті. Нетиповий погляд на Лобановського, космічний Андрій Біба та історія створення логотипу Дніпра – у спогадах 80-річної легенди.
"Добре, що я мав художню освіту. Багато футболістів просто спивалися"
– Володимире Володимировичу, вас знають як футболіста, який після завершення кар'єри став художником-оформлювачем. Коли востаннє бралися за справу?
– Давно це було. Ще коли працював на художньому комбінаті. Мав там свою майстерню, отримував різноманітні замовлення. Зазвичай не спортивного спрямування. Наприклад, комусь треба було оформити кабінет. Це не були класичні роботи художника, ніяких пейзажів чи картин.
– Таке перепрофілювання не можна назвати цілковитою несподіванкою. Все ж у вас профільна освіта була.
– Я закінчив Київське училище прикладного мистецтва. Ось там я малював різні речі, властиві класичному художнику, адже вивчав живопис, готував малюнки. У той час я вже грав у футбол і бачив себе саме у спорті. Футбол був для мене усім. А художня справа – це наслідок батькового бажання. Тато викладав в училищі прикладного мистецтва технологію малювання. Умовно кажучи, я туди потрапив по блату. Хоча відучився всі п'ять років.
– Якби мене запхали по блату в художнє училище, то все одно одразу вигнали б. Бодай елементарними навичками треба володіти.
– Якщо п'ять років марудитися, то навчишся будь-чого. Так і я навчився. А потім ще й працював за спеціальністю. Особливо актуальною художня освіта виявилася, коли я футбольну кар'єру закінчив. У моєму будинку мешкав директор експериментального заводу, де, в тому числі, виготовляли спортивні значки. Він мені запропонував спробувати себе. Я виробляв ескізи, відповідав за дошки пошани, малював усе це. Сім'ю треба було утримувати, тож працював на трьох роботах і всі були пов'язані з мистецтвом, якщо це можна так називати.
– Зокрема, ви брали участь у виготовленні матчевих програмок та вимпелів Дніпра?
– У Дніпро в такій ролі я потрапив зовсім випадково. Ескізи програмок, грамот – так, то теж була моя сфера відповідальності. Якщо відверто, то футбол дещо розбалував мене грошима. Коли ти футболіст, то почуваєшся дуже впевнено. А потім виникає певне приниження – ти залишаєш професію, якою займався змалечку. І добре, що я мав фах і навички, тому знайшов себе за межами поля. Багато футболістів просто спивалися. Важкі були часи. Лише можливість працювати художником дозволила мені відносно безболісно проскочити цей період.
– Ви долучилися до створення емблеми Дніпра. Щоправда, першочергово логотип із човном вигадали не ви.
– Першу емблему Дніпра розробив дуже талановитий хлопець. На жаль, не пригадую його прізвища. У цій емблемі, звичайно, можна побачити певну схожість із Манчестер Сіті – тільки дніпровська з двома м'ячами по боках. У певний момент я вирішив дещо її підправити. Хотів надати автентичності і впізнаваності. Мовляв, ось вона – єдина і неповторна емблема Дніпра. Довелося розробити кілька варіантів, один з яких затвердили.
Вимпел авторства Володимира Сергєєва
– На чому робили основний акцент?
– Цей човен, на якому плавали ще у часи Київської Русі по Дніпру, я вирішив зробити у формі голуба. Тобто контур човна нагадував за своїм обрисом голуба. Вітрильник теж трохи підмалював. Словом, така собі невелика творча робота.
– Хто затверджував вашу роботу?
– Здається, я погоджував фінальний результат із Жиздиком та Ємцем. На декілька років мій варіант емблеми став офіційним, але згодом клуб ухвалив рішення повернутися до того логотипу, що існував раніше. Загалом у мене чудові спогади залишилися про керівників клубу і про той час. Можливо, я не настільки тісно з комунікував з Геннадієм Жиздиком, але він здавався мені чудовою людиною. А для футболістів Геннадій Опанасович узагалі був, наче батько.
"Матчі Динамо – це щось сакральне і святе"
– Ви є уродженцем Києва і мали б пам'ятати легендарну команду Динамо зразка 1961-го, яка виграла прем'єрне чемпіонство.
– Кожен хлопчик з Києва марив тією командою і по-доброму занедужав футболом. Ми обожнювали Динамо. Мої перші чіткі спогади збереглися приблизно з 7-річного віку, коли я ходив на стадіон. Ну як ходив? Через паркан залазив. Бувало, видерлися на гірку і звідти дивимося футбол. Матчі Динамо – це щось сакральне і святе. Кожен футболіст, кожне прізвище – ми вважали їх богами, не менше.
– У вашому житті також була гімнастика. На секцію ви пішли через проблеми зі спиною?
– Так, у мене було викривлення хребта. Діагностували проблеми, коли мені виповнилося 9 років. Лікарі порадили записатися на гімнастику. Я мешкав на Подолі, а поруч функціонувало спортивне товариство Спартак. Потім його перемістили у Жовтневий палац. Там був зал, де тренувалися виняткові легенди: Борис Шахлін, Лариса Латиніна, Поліна Астахова, Юрій Титов…
– Ви розуміли, що це за люди?
– Не до кінця. Відвідував гімнастичну секцію і начебто тренувався з ними на рівних. Це вже потім усвідомив, що це за постаті. А тоді вони просто здавалися дорослими спортсменами. Щоправда, зі статусом чемпіонів світу та олімпійських медалістів. У будь-якому разі ми, діти, бачили у них взірець.
– У футболі ви кілька разів змінювали позицію. Коли остаточно опинилися в обороні?
– У дитинстві я починав у атаці. Любив попереду бігати і забивати. У дорослому футболі діяв у обороні. Спочатку у центрі захисту – так було у ризькому СКА та московському Динамо. У Москві я рік просидів під тогочасними зірками, ніяк у склад пробитися не міг. Потім з Дніпра приїхав тренер Михайло Дідевич і переконав мене покинути Динамо. Пішов до Костянтина Бєскова, домовився з ним і мене відпустили у Дніпро.
– У Москві ви виступали виключно за дубль, але близько спілкувалися з Левом Яшиним. В інтерв'ю дніпровському журналісту Дмитру Москаленку ви розповідали, як набагато старший партнер запрошував вас у ліс на гриби.
– Яшин – унікальна людина, вчинки і статус якої неможливо повторити і перевершити. Перебувати на такій висоті і залишатися такою простою людиною вдавалося лише йому. Лев Іванович – постать з іншого століття. Не такий, як усі. Надзвичайно добра людина.
– Як гадаєте, чому він виокремив вас?
– У мене немає пояснення. Можливо, бачив моє ставлення до футболу. Постійно підходив до мене, давав поради, ми багато розмовляли. Ця увага від Яшина дивним чином додавала мені сил. Я літав на тренуваннях та під час ігор за дубль московського Динамо.
"Сім'я спить, а ми з Лобановським розмовляємо про футбол"
– У Дніпрі ви зустрілися з іншою легендою – Валерієм Лобановським, який лише почав формувати свій майбутній статус. Що насамперед згадуєте про ті часи?
– Три тренування на день. Насправді це навіть смішно. Ми бігали до знемоги. Мета таких навантажень – перебігати суперника. Нам не вистачало необхідних вмінь та класу, щоб обіграти опонентів. Очевидно, Лобановський вигадав це або ж підглянув схожі методи десь на Заході. У такі моменти футболісти просто ненавиділи тренера. Суцільна біготня, ми не мали життя.
– Людський організм реагував по-різному. Кажуть, хтось непритомнів, когось нудило.
– Залежно, як ставитися до цих навантажень. Я робив на совість і не сачкував. Щоправда, мені здоров'я дозволяло і я не втрачав свідомість. Той, хто був трохи слабшим, відчував це серйозніше. Наприклад, у деяких хлопців зникала нижня лінія артеріального тиску. Лікар шукає, а тиску просто нема. Тоді цих футболістів на кілька днів виводили з тренувального процесу, вони відпочивали, а потім поверталися.
Сергєєв у Мюнхені, на Марієнплатц, під час поїздки Дніпра у ФРН (1972 рік)
– Ваші стосунки з Валерієм Васильовичем не обмежувалися лише футболом. Якось ви розповідали, що він періодично приходив до вас додому і ви ночами багато спілкувалися.
– Все-таки ми з ним земляки – обидва з Києва. Коли Лобановський переїхав у Дніпро, то інстинктивно шукав близьких людей. Проте ми перебували на різних рівнях через статус у команді. Він – тренер, а я – футболіст.
– І все ж це не заважало вам чимало часу проводити разом.
– Ми багато говорили, дійсно це зазвичай відбувалося вночі. Сім'я спить, а ми у сусідній кімнаті розмовляємо про футбол, про життя. Цікавих тем було багато. До прикладу, він радив мені розійтися з дружиною. Вважав, що шлюб на мене негативно впливає. "Гратимеш у збірній", – казав Лобановський. У мене було троє дітей, я цей варіант навіть не розглядав.
– Про Валерія Васильовича розповідають зазвичай хороше – іншої постаті такого масштабу в українському футболі немає.
– У такому світлі про Валерія Васильовича усі писали. Я знав Лобановського краще, оскільки бачив його щохвилини. Ми шість років провели в одному човні. Ми перетиналися щодня. Слова Валерія Васильовича інколи мотивували, інколи зачаровували, інколи розбурхували. Як і кожна людина, він мав свої недоліки. Проте справедливо зазначити, що Лобановський був великим тренером, новатором і людиною, яка випередила час. Він дуже багато зробив для футболу.
"Біба – наче ртуть. Настільки якісно володів своїм тілом"
– Футбольний історик Роман Лубинський писав: "Сергєєв одним з перших у радянському футболі почав грати по всьому флангу, постійно підключаючись до атакуючих дій. На його рахунку 10 результативних передач". Певною мірою ви також були новатором?
– Але я не можу сказати, що мав особливу підтримку в колективі. Тренер сприймав це без позитиву чи критики, просто нейтрально. Партнери до цього ставилися, скоріше, негативно. Хоча з часом ми напрацювали свій механізм. Коли я вибігав у атаку, центральний захисник Микола Богданов перекривав мою зону.
– Як часто ви робили такі рейди?
– Коли ми перехоплювали м'яч, я бачив дірки у побудовах суперника. Розумів, куди слід вриватися. Мене туди тягнуло, ніби виникала внутрішня потреба у цих підключеннях. Якщо чесно, то я це підглянув. Побачив, як бразилець Карлос Альберто на чемпіонаті світу 1970-го забігав по своєму краю. Він дуже добре підключався до атак і робив хороші флангові подачі.
– Повертатися назад ви встигали?
– Зворотні рейди на 40-50 метрів давалися мені легко. Я ж здоровий як бик. Фізичних навичок вистачало.
– Окрім тренера-зірки, у тогочасному Дніпрі був футболіст-зірка – Андрій Біба.
– Пам'ятаєш, я про Яшина розповідав? До Біби у мене аналогічне ставлення і сприйняття. Андрій Андрійович – людина не з нашої планети. Біба відігравав увесь матч, але взагалі не пітнів. Глянеш на нього – лише одна крапля поту видніється. Все! Робота з м'ячем на височенному рівні. Просто так не забереш. Я десятки разів на тренуваннях зустрічався з ним, але не міг зрозуміти, як його обеззброїти. Якщо Біба себе запропонував і захотів отримати м'яч, то він його отримає. А ти безсилий. Наш захисник Петя Цунін міг закрити будь-кого. Але не Бібу. Той діяв, наче ртуть. Настільки якісно володів своїм тілом. На Андрія Андрійовича рівнялися усі форварди Дніпра, починаючи з Василя Лябика.
Дніпро сходить з поля: Віктор Романюк, Петро Найда, Станіслав Євсєєнко, Володимир Сергєєв, Василь Лябик
– Ще один великий майстер того Дніпра – Роман Шнейдерман.
– Великий. Відправ Романа у будь-яку команду Вищої ліги, яка боролася за чемпіонство, він би грав там в основі і не випав би з обойми. Навіть навпаки. Шнейдерман – лідер у всьому. Керував грою, умів на полі все. І на навантаження чудово реагував.
– Чи правда, що через ці навантаження Дніпро провалив фінальну пульку 1969-го і не вийшов у Вищу лігу?
– Не думаю. Як на мене, Дніпро підвів ґрунт та умови підготовки. У Криму, де відбувалася фінальна пулька, тепло, поле м'яке, а ми тренувалися ледь не на асфальті. Першими взялися готуватися, випередили інші команди на три тижні. Підійшли до вирішальних матчів розслабленими. А ще це поле. Пригадую по собі – я бігти не міг. Ноги провалювалися у м'який газон. М'язи сіли миттєво. Почали крайніх шукати. Дехто взявся Бібу звинувачувати. Андрій Андрійович – великий спортсмен. Як він міг не хотіти грати у Вищій лізі?
– Свою порцію критики отримали й ви. Що за історія з образами на вашу адресу?
– Я повернувся додому із Криму і побачив безпосередньо перед квартирою на сходовій клітці написи. Вони адресувалися мені і зводилися до банальних лайливих образ. Наступного дня двірнику довелося це затирати. Так вболівальники сприйняли невдачу команди.
Поркуян, Сергєєв, Богданов
– 1971-го Дніпро таки вийшов у еліту. В останньому турі в поєдинку з Чорноморцем за вашої участі трапився незвичний епізод.
– Дніпро гарантував собі лідерство, матч не був надто відповідальним. Нападник Чорноморця Валерій Поркуян спіймав м'яч на ногу і пробив злету. У ворота він не влучив, але поцілив у мою голову. Вирубав миттєво! То був знаменитий нокаут (Сміється). Я вже забув деталі. Мене, здається, на руках віднесли до роздягальні. Лише там я отямився.
"Росія – це не країна, це ненормальне утворення"
– Останнім часом Дніпро сильно страждає від російських обстрілів. У вас є можливість ховатися під час повітряних тривог?
– На днях вікна не переставали здригатися. Попередньої ночі я майже не спав. Настільки нерви вимотало і виснажило. Не знаєш, де ракета приземлиться – на тебе впаде чи десь поруч. Передбачити не можеш і змінити щось також. Я сильно нервую через це, у мене сім'я, діти… До того ж попередні рази вони гатили о першій-другій ночі, а тут о шостій ранку, коли всі розслабилися.
– Ви багато років провели у Росії. Могли повірити у вторгнення?
– Я ніколи не думав, що вони підуть проти нас. Але я бачив цю ненависть до українців. І якби вони просто обзивали мене "хохлом". Я відчував неймовірну заздрість. Як це у нас ковбаса є, а у них немає? Я об'їздив багато тамтешніх міст: Саратов, Астрахань, грав у Хабаровську та Казані… Заходиш у магазин, а там порожньо. Натомість в Україні на полицях було вдосталь товарів. Заздрість трансформувалася у ненависть. Росіяни – нехороші люди від народження. Не знаю, чому у них природа така гидка. Я поїхав звідти, бо неможливо було.
– Це сталося наприкінці 70-х.
– Я виступав за команду з Братська. Вигадав собі хворобу і сказав, що маю їхати. Так і повернувся додому. До речі, саме у Росії я навчився лаятися. Люди там розмовляли однаково – мат через кожне слово. Пригадую, як приїхав додому, до батьків у Київ. Сіли за стіл, мама запитує: "Розкажи, сину, як ти там?" Я як почав розповідати – батьки під стіл позалазили від моїх словечок і висловів. А для росіян це нормальна мова. Вони без мату взагалі не розмовляють. Інтелігентом вважається той, хто вживає менше лайки за інших.
– На жаль, ці люди і ця країна завжди будуть поруч з нами територіально.
– Росія – це не країна, це ненормальне утворення… Я не знаю, як їх переробити. Але знаю, що вони єдині такі у світі. Найбільш гидка країна у світі. Прикро, що Європа байдужа до цього і терпітиме усе. Нам складно розраховувати на допомогу.
Усі фото dniprohistory.blogspot.com