Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі Степаном Юрчишиним, легендарним форвардом львівських Карпат, автором безпрецедентного бомбардирського рекорду в історії чемпіонатів СРСР.
"Я бачив багато футболістів у своєму житті – грав проти Спартака і Динамо, але такої обдарованої людини, як Степан, не зустрічав ніколи. Це дар Божий, це щось на рівні звіриного інстинкту", – розповідав про Степана Юрчишина його партнер по атаці Карпат Ігор Мосора.
Юрчишин – абсолютна легенда для Львова. Це стосується не лише досягнень на полі, а й повсякденного життя за межами стадіонів. Степан Федорович завжди відкритий у спілкуванні з пресою і практично під мікроскопом розібрав свою кар'єру у розмовах з журналістами. Однак комплексного і акцентованого матеріалу про епохальний сезон-1979 не вистачало. Адже той рік для форварда, як і для Карпат загалом, видався надзвичайно успішним. Знаковий тріумф у Першій лізі, серія індивідуальних та командних рекордів – Львів мчав назустріч елітному дивізіону, а двигуном цього руху був якраз Юрчишин.
28 серпня великому карпатівському бомбардиру виповнюється 63. Слушна нагода для того, аби згадати зірковий шлях Степана Федоровича в особливому для нього, 1979-му році.
ТРЕНЕР
– Мені завжди щастило з наставниками. Починаючи від Вараксіна і Кеслера, закінчуючи Бобровим, Юстом, Секечем і Лобановським. Взагалі для того, щоб зрозуміти, що трапилося у 1979-му році, треба повернутися у 1978-й. Я став гравцем Карпат, прийшов з армії і на той момент виступав на позиції центрального півзахисника. Проте Іштван Секеч помітив якісь особливі деталі і змістив мене в атаку. Тепер аналізую це і відзначаю для себе – наскільки тонко треба було відчувати гру і передбачати її, щоб перевести футболіста у напад з опорної зони. Результат був миттєвим – я почав стабільно забивати і у першому сезоні відзначився 13 голами. Володимир Данилюк на "Дружбі" передав мені футболку з номером "9" на спині і я став основним форвардом Карпат.
До речі, коли я ще виступав за львівський СКА, то вже тоді отримував запрошення з Москви. У ЦСКА кликав Всеволод Бобров. Зате не було інтересу від Карпат. Тільки-но я переїхав у ЦСКА, дебютував у 1977-му у Вищій лізі, тоді Юрій Федорович Сусла приїхав за мною і переконав. Зрештою, це було не важко – я просто хотів додому.
КОЛЕКТИВ
– Якщо ми говоримо про мій рекорд, то передусім треба відзначити моїх партнерів. То була справді "атомна" команда з видатними гравцями, які з Першої ліги викликалися у різноманітні збірні Союзу: Олег Родін, Ярослав Думанський, Андрій Баль, Юрій Суслопаров. Крім того, у нас була феноменальна середня лінія, яку формували Броварський, Дубровний, Баль, Думанський. Більшість гольових передач я отримав саме від них. Завдяки цьому я настільки багато забивав і мене, гравця з другого дивізіону, викликали у національну збірну СРСР.
Фінансовий директор, таксист, викладач фізкультури: "атомні" Карпати-1979 – як склалися їхні долі?
Обставини склалися таким чином, що той сезон став одним з найкращих не лише у моїй кар’єрі, а й для багатьох хлопців. Атмосфера у колективі була відмінною. Усі підтримували одне одного, жартували, сперечалися по-доброму. Наприклад Баль та Броварський побилися об заклад – Андрій стверджував, що заб’є у тому сезоні 10 голів. А той факт, що я встановив рекорд, ніяк не позначився на колективі. Всі навпаки мене підтримували і допомагали. Зіркова хвороба? Ні, це точно не про мене.
РЕКОРД
– На той момент я не задумувався про жодні особисті досягнення. Про рекорд Анатолія Шепеля у 38 забитих голів я не знав. Після першого кола Іштван Йожефович сказав мені: "Степане, давай, спробуємо перевершити". Я виконував усі пенальті, часто бив штрафні. Особливо, якщо позиція була комфортною: до воріт 18-20 метрів, є можливість удару з правої. Класно з лівої бив Анатолій Саулевич, хороші удари були в Левка Броварського та Андрія Баля. У тому сезоні я двічі схибив з "позначки" – не забив Трактору та івано-франківському Спартаку. Мій традиційний удар – у правий кут. На тренуваннях працював над цим, а Секеч тільки підтримував таку ініціативу. У якості відзнаки наприкінці сезону я отримав грамоту. У мене вдома їх безліч, ціла колекція.
Карпати легко пройшли турнірну дистанцію і достроково завоювали путівку до Вищої ліги. Ми багато забивали, стабільно перемагали і на голову були сильнішими за інших суперників. Це підтверджують не лише показники в турнірній таблиці, а й наш впевнений виступ в Кубку СРСР.
СТАДІОН
– Не дивно, що більшу частину голів я забив у Львові. Коли ти розумієш, яка кількість людей сьогодні прийде підтримати тебе, то просто не можеш слабо зіграти. Це величезна відповідальність і фантастичні відчуття. Люди заповнювали трибуни заздалегідь, дивилися, як ми розминаємося, б’ємо по воротах. Атмосфера на "Дружбі" була такою, що Карпати не мали права погано зіграти. Спробуй не бігати чи не старатися… Це просто неймовірно і навіть складно словами передати.
УЛЮБЛЕНІ КОМАНДИ
– Нас дуже любили у Вільнюсі. Останній матч сезону ми провели проти Жальгіріса на виїзді, а я забив двічі і зафіксував нову позначку у 42 голи. Ми приїхали туди у статусі переможця Першої ліги і відчули по-справжньому прихильне ставлення місцевих. А ще я любив забивати Паміру. У ворота таджиків я також забив 5 голів у тому сезоні, щоправда, три з них в Кубку СРСР. Той чвертьфінальний матч забути важко. Мені складно згадати свої найкрасивіші голи, оскільки відтоді минуло понад 40 років. Проте я переконаний, що хет-трик в Кубку у ворота Паміру – найважливіший. Крім того, усі три голи я забив головою після передач Броварського. Зараз у це складно повірити.
БРОВАРСЬКИЙ
– Левко – це професор. Дуже тонкий і чуттєвий футболіст, надзвичайно розумний. Зіграти у "стіночку" з ним – виключне задоволення. Він міг віддати будь-який пас. Просто треба було його відчувати і розуміти. Траплялося таке, що він просто влучав у мою голову. Повторюся – важко було не забивати після таких пасів від Броварського, Родіна, Баля, Дубровного і Думанського. Фактично то був мій обов'язок.
У Львові багато говорили про розпад команди у 1980-му через конфлікт у колективі. Мовляв, нас із Броварським посварив автомобіль, який ми не поділили. Для мене найважливіше полягає в іншому – ми з Левком тісно товаришували усе життя і залишилися друзями. Усе інше – не має значення.
СКЛАДНІ СУПЕРНИКИ
– Наприкінці першого кола ми приймали вдома івано-франківський Спартак. Виграли 2:0, я оформив дубль, а персонально проти мене діяв захисник Петро Кушлик. Незручний страшенно! Б’є, б’є, б’є і ще раз б’є… Коли ми вже двічі забили, Петро вкотре стелиться на бровці у жорсткому підкаті. Я підстрибую і двома ногами приземляюся йому на стегно. Кричав він страшенно, а коли підвівся, то сказав: "У Станіслав можеш не приїжджати" (Сміється). Щоправда, тепер ми товаришуємо і згадуємо ці брутальні епізоди лише з усмішкою.
У півфіналі Кубка СРСР ми грали з московським Динамо і поступилися тільки в екстра-таймі. Перед півфіналом у двох матчах чемпіонату на тижні я оформив два хет-трики. Представники Динамо спостерігали за нашою грою і вирішили, що до мене треба приставити опікунів. Захист москвичів формувала пара Нікулін – Новіков, яку у футбольному світі називали "Коса" і "Автоген". Раніше суддя зупиняв гру виключно в епізодах, якщо порушення було дуже грубим. Тому діставав не лише я, а й усі нападники. Та персональну опіку від Нікуліна і Новікова я запам’ятав на усе життя (оглядач "Советского спорта" красномовно і цікаво описував те, що відбувалося на полі у Москві: "Не можу не відзначити, що в обороні у виборі засобів чимало динамівців не соромились застосовувати і відверту грубість, що, звичайно, не додає їм честі. Мабуть, найбільше синців і ґуль дісталося найкращому бомбардиру Карпат Степану Юрчишину. Я, наприклад, намагався підрахувати кількість штрафних ударів через порушення Нікуліна, але збився з ліку ще в першому таймі").
ТРАВМИ
– Той сезон я пройшов без травм. Пригадую, була важка гра з Кубанню. Хтось із суперників стрибнув у мене, я відчув біль у нозі і мене замінили. На щастя, не зламали. Зате біди я не уникнув на початку наступного року. Грали на турнірі у Москві на штучному полі проти Торпедо. Мене штовхнули, коліно поїхало. Добре, що вчасно зробили операцію у ЦИТО. Тренер збірної Костянтин Бєсков підбадьорював: "Степане, ти поїдеш на Олімпіаду, все гаразд".
У Вищій лізі у 1980-му Карпати не могли виграти у стартових п’яти турах, а я весь час відновлювався. Перед грою з мінським Динамо у 6-му турі я не мав відчуття, що повністю готовий. Важлива деталь – Броварський наполягав: "Степане, ще занадто рано. Зачекай трохи". Та слово тренерів було вагомішим і я все-такий вийшов на поле. Карпати виграють у першому таймі 1:0. Дивне відчуття мене не покидає, тому прошу у Секеча заміну. "Давай ще трішки" , – відповідає Іштван Йожефович.
Виходжу на другий тайм, а захисник мінчан Юрій Курнєнін підкочується, б’є по коліні і воно буквально "вискакує". Все! Мене почали повертати до життя за допомогою уколів. Препарати були різноманітні. Відлуння футбольної кар'єри наздогнало мене на початку 2000-х, коли я поїхав у Москву на операцію. Лікар глянув на знімок лівого здорового, як я думав, коліна і шокував: "Воно ще гірше, ніж праве. Робимо операцію на обидвох". Це був унікальний випадок, однак я відважився і прооперував два коліна.
ЗБІРНА
– Спочатку мене запросили у "молодіжку", але незабаром прийшов виклик з головної команди від Костянтина Бєскова. Під час одного зі зборів він відверто сказав, що хоче бачити мене у Спартаку. Тренування Костянтина Івановича мені подобалися, майже усі вправи відбувалися з м’ячами. Хоч я і приїхав з Першої ліги, хлопці ставилися добре. Звичайно, приємно було ділити роздягальню з Кіпіані, Черенковим чи Шенгелією.
"Ми були "Радістю народу" – як Гаррінча". Культові грузини – про ігнор Росії і футбольну війну
У 1979-му я також грав на Спартакіаді народів СРСР. У матчі за третє місце збірна України під керівництвом Лобановського перемогла збірну Росії 2:1, а я оформив дубль. У мене було відчуття, що Валерій Васильович любить мене як свого сина. Переможний гол я забив у додатковий час на 118-й хвилині. Суддя призначив штрафний. Виконати його міг ледве не кожен: від Буряка до Блохіна. Однак з бровки Лобановський закричав: "Юрчишину дайте!" І я забив.
Робота з Лобановським була цікавою. Я не звик до таких навантажень. Зранку зарядка-тренування, потім сніданок. Тільки зібрався прилягти, знову тренування. І все це доволі інтенсивно. Словом, спав я дуже добре (Усміхається). Установки теж були оригінальні. Збирав групами по п’ять людей. "Блохін – Юрчишин попереду, а все решту давайте обговорювати", – казав Валерій Васильович. Взагалі у нас був класний колектив, жодної зірковості. Буряк і Безсонов – це взагалі чудові люди, дуже скромні, інтелігентні. Та й з Блохіним грати поруч на полі – справжнє задоволення.
ДИНАМО
– Динамо запрошувало кілька разів. Спочатку у село до батьків приїжджав селекціонер киян Анатолій Сучков, а згодом начальник команди Михайло Коман. Ще активніше почали переконувати після Спартакіади. Зараз задумуюся – якби погодився тоді, можливо, не було б цих травм.
Лобановський пропонував стати гравцем Динамо багато разів. Я мав сумніви. До того ж Секеч постійно переконував – варто залишитися ще трохи у Львові. Дійшло до того, що я переховувався кілька тижнів від динамівських представників та міліції. Коли поїхав до столиці у 1981-му, то після травми почувався не найкращим чином. В Динамо я повинен був перетерпіти. Валерій Васильович підтримував, казав, що все буде гаразд. Я не витримав і повернувся додому. Чи варто жалкувати? Не думаю. Більше смутку викликає пропуск Олімпіади-1980. Я повинен був грати там. Якби не ця травма.
Любомир Кузьмяк, Футбол 24
Інфографіка Володимира Романяка